Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Володимир Невесенко (1963)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Од плину час ніхто не встереже
    Од плину час ніхто не встереже.
    Мине усе: знайоме і незнане.
  •   Боєць і Смерть
    балада
  •   О, хай-но буде це
    О, хай-но буде це! О, хай-но! –
    і дім, і ліс, і лан, і сквер нам!..
  •   Там
    Там гривні дроблять на рублі
    і «маєм» обзивають травень,
  •   Під сосен тремким навісом
    Під сосен тремким навісом,
    де вечір тамує втому,
  •   На річці
    Тихо плине ріка. Виснуть скелі руді.
    Віттям верби над плесом розкрилились;
  •   Не позачасся і не потойбіччя
    Не позачасся і не потойбіччя –
    у бе́зсвіт гирло зяє темнотою.
  •   Коли в душі імла
    Коли в душі імла, неначе
    вона давно вже не жива,
  •   Коли була у тім потреба
    Коли була у тім потреба,
    я випускав вірші у небо –
  •   Ну як Ви там, мамо
    – Ну як Ви там, мамо, чи й досі Вам горе?
    Чи й досі війною ординець страшить?..
  •   Лізе в очі пітьма тягуча
    Лізе в очі пітьма тягуча,
    біля вуха дзеленька час.
  •   Ніч
    Столочений день утомно за обрій злетів пелюсткою,
    похнюпився звід розлогий і світоч небесний згас;
  •   Ми дощу просили денно
    Ми дощу просили денно, ми молилися завзято.
    Скільки вже кружляли хмари, а його все не було.
  •   На площі Миру іде війна
    В руїнах місто… По всьому ширу
    палає небо, димить земля…
  •   Таке уявити і бачити лячно
    Таке уявити і бачити лячно.
    Забути – біда, пам’ятати – незмога…
  •   Від сирени, як від настири
    Від сирени, як від настири,
    мати з донькою мчить сліпма.
  •   Місяць зорі толочить у ступі
    Місяць зорі толочить у ступі,
    бризки сяйва іскряться довкруг.
  •   Зомбі
    Аршином чужим значив тіло слабе,
    хоча і не знавсь на тій мірі.
  •   Мліє місто в прохолоді
    Мліє місто в прохолоді.
    В смерку – сяєва парча.
  •   Вже все було
    Вже все було: і взагалі, і зокрема.
    І це життя – сюжет чиєїсь книги:
  •   Вікна́ картина непримітна
    Вікна́ картина непримітна:
    зима, немовби й не зима –
  •   Невдовзі ранок
    Невдовзі ранок… До світання
    очей склепити не вдалось…
  •   Приснилось таке, що й повідати грішно
    Приснилось таке, що й повідати грішно –
    ні сп’яну, ні здуру, а так…
  •   Я ніколи не був красивим
    Я ніколи не був красивим:
    ні давно, ні тим більш – тепер.
  •   Голод
    Миготить пломінець в бляшанці,
    за вікном десь кричать сичі.
  •   День і Ніч
    День затискає сонце в долоні.
    «Любить, не любить…» – зриває пелюстя.
  •   Ми живі і тим щасливі
    Не картайся, милий друже,
    не виказуй своїх мук.
  •   Ховали воїна в селі
    Ховали воїна в селі.
    Стояла мати ледь жива.
  •   Тримала мати в серці таїну
    Тримала мати в серці таїну,
    сльозу втирала краєм хустки.
  •   В одесі
    Одеса...Вечір... Осінніх скверів рудавий крап.
    Дюк де Рішельє і музи́ки з гітарами.
  •   Душа роптала: «Я від туги пла́чу...»
    Душа роптала: «Я від туги пла́чу.
    Сльоза моя густіша ніж ропа.
  •   Рош га-Шана в Умані
    Змішалися види:
    сучасність і давність.
  •   * * *
    Я за літом, як у вирій, в чужу далеч йшов привільну –
    темнота на кругозорі й тиха часу течія.
  •   Кудлаті хмари в німій судомі
    Кудлаті хмари в німій судомі,
    застигли тихо перед дощем.
  •   Був день, як день. Ні смутку, ні жури
    Був день, як день.
    Ні смутку, ні жури.
  •   Я пам’ятаю вечір той
    Я пам’ятаю вечір той:
    заграва, море й ми з тобою.
  •   Я знову тут. І тут закінчу вік
    Я знову тут. І тут закінчу вік, –
    вже встиг зістаритись й зігнутись.
  •   Ні сліз, ні каяття
    Ні сліз, ні каяття, – нічого з давніх днин.
    І пам’ять все життя випліскує з глибин.
  •   Каліка
    …Отака вона фортуна –
    тяжкий хрест в лихій юдолі.
  •   Моя самотність мліє в самоті
    Моя самотність мліє в самоті,
    давно їй сумно в тілі моїм куцім.
  •   Таке буття. Таке життя
    Таке життя. Таке буття.
    час не спинить.
  •   Я украв себе у долі
    Я украв себе у долі,
    сам себе у себе вкрав.
  •   Томливе безсоння зі мною зжилось
    Томливе безсоння зі мною зжилось,
    я марно його не тривожу.
  •   Розтеклась пітьма навкруг
    Розтеклась пітьма навкруг,
    час плететься тихим кроком.
  •   Маестро слухав тишину
    Маестро слухав тишину –
    гучну, виразну і веселу,
  •   Після дощу
    Небесний вогонь загасили дощі.
    Вдивляюсь в задимлене мрево.
  •   Вже вщухли розриви мінні
    Вже вщухли розриви мінні.
    У вирвах димить земля.
  •   Світанок
    Палає в далечі заграва,
    імла ранкова осіда.
  •   Туман, боєць і ворон
    Туман густий крадеться бісом,
    з долини сунеться на кряж,
  •   Згубився день у сутінковій млі
    Згубився день у сутінковій млі.
    Пузате небо щулиться од вітру.
  •   Холодна темінь стелиться сукном
    Холодна темінь стелиться сукном.
    Зомліле місто тішить ніч ласкава…
  •   Весна уже ось-ось
    Весна уже ось-ось. Стікає сніг в калюжі.
    Строкаті небеса на сонці мерехтять.
  •   А душа, мабуть, має крила
    …А душа, мабуть, має крила,
    як у ангелів, чи у птиць…
  •   Білий кінь
    День морозний. І сонце. І сніг.
    Біла паморозь вкрила дерева.
  •   Палата. Ліжко. М’ята постіль
    Палата. Ліжко. М’ята постіль.
    Руді розводи кров’яні…
  •   Він нелюбов’ю відболів
    Він нелюбов’ю відболів,
    боявсь – любов’ю захворіти.
  •   Вже вечоріло... Вдалині
    Вже вечоріло... Вдалині
    згасало сонце.

  • Огляди

    1. Од плину час ніхто не встереже

      Од плину час ніхто не встереже.
      Мине усе: знайоме і незнане.
      Мине оте, що ще колись настане
      і навіть те, що не настане вже.

      Летять літа, міняються світи,
      не обженеш себе – як не біжи ти.
      Наблизився до долі – й можна б жити,
      та час минув, а з ним минув і ти.

      29.07.22



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Боєць і Смерть

      балада

      Багріє небо навкруги,
      земля димиться чорно.
      То роздувають вороги
      війни пекельне горно.
      Палають села і міста,
      і небеса роздерті.
      Й чиїсь вимолюють уста
      спасти од зла і смерті…

      А тут бої: гарматний гул,
      стрільба і мін розриви.
      І Смерть наблизилась впритул,
      мов яструб до поживи.
      То тут, то там її сліди
      від одиниць до скопу, –
      шниряє он туди-сюди
      від сховку до окопу…

      Ось знову вибух – пил і гар.
      й добу́ток тій загребі.
      Вогнені бризки, мов стожар,
      здригаються у небі.
      Лежить боєць... вогнем рудим
      пожар лице лоскоче.
      Розплющив очі, а над ним
      зухвало Смерть регоче.

      Та кров зі скроні стер вояк:
      «О, я живий ще наче ж! –
      А ти втішалась, стерво, як! –
      але дарма, як бачиш.
      Я не сконав, я буду жить! –
      Даремно ставиш сіті.
      Мені вмирати ні на мить
      не можна на цім світі.

      Я тут в бою – долати зло,
      тримати оборону.
      Це зло, мов сарана, зайшло,
      навалою з-за Дону.
      Шкребеться в дім дикунська гидь –
      розкоса і мордата.
      З яких казок, з яких сновидь
      зродилася орда та?..

      Косила б ти отих бодай.
      Ішла б туди – там рясно!
      Кизил хай чув би і Валдай,
      хай горювали б квасно.
      Хай пізнавали крізь літа
      сувору правду голу б...
      А щодо мене – бач, літа
      мій ангел – білий голуб...»

      16–17.07.22



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    3. О, хай-но буде це

      О, хай-но буде це! О, хай-но! –
      і дім, і ліс, і лан, і сквер нам!..
      Не місце нечистям і сквернам
      в душі де світло і охайно.

      Ми не ґратуєм свої душі,
      бо наші душі не в’язниці.
      Та часом лізуть злі і ниці,
      якісь бридкі, похабні туші.

      Ось вже ізнов деруться злидні,
      повзе навала сліпоока;
      Там, де поезія висока,
      лунають окрики постидні.

      Штурмують душу, наче потяг, –
      вмостить сідниці на полиці.
      Так бидло ломиться в світлиці
      в брудних пошарпаних чобо́тях.

      8.11.20



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Там

      Там гривні дроблять на рублі
      і «маєм» обзивають травень,
      в чужому місяться котлі
      і чужакам співають славень.

      Така ось правдонька жасна.
      Згадав – аж холодом війнуло;
      Вже скільки осеней минуло,
      а там – ще «русская вєсна».

      Бридка, смердюча каламуть! –
      як не зови – не чують зову;
      І нас давно уже не ждуть,
      й забули мову колискову.

      Чужинський лапоть мне моріг,
      стає ординським край поволі;
      У зашкарублім, дикім полі
      нема у про́світки доріг.

      Все, що було святе й велике
      переродилося давно…
      І поле те – уже не Дике,
      та – і не Поле вже воно.

      2.07.22



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Під сосен тремким навісом

      Під сосен тремким навісом,
      де вечір тамує втому,
      по звивистій стежці лісом
      сліпма я бреду додому.
      Хтось шурхає, ніби скаче,
      боюся, – кіндратій схопить…
      А місяць, хлопчисько наче, –
      мені язика солопить.
      То дражнить нахабно й грубо,
      то кривить обличчя схудле,
      то знов замигтить і ну-бо
      ховатись у хмарні кудли.

      Тяжіють розлогі крони,
      тріпоче повітря тепле;
      А здалеку линуть дзвони,
      немовби хто ко́су клепле…

      Та ось заярівся вогник,
      так близько – хапай рукою! –
      І десь вже той дзвін триво́г зник,
      що стежкою тік вузькою.
      І ось я вже коло хати,
      а місяць уп’явсь у спину…
      І тихо зітхає мати:
      «Де ж довго ти був так, сину?..»

      23.06.22



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. На річці

      Тихо плине ріка. Виснуть скелі руді.
      Віттям верби над плесом розкрилились;
      Відбивається синь у прозорій воді,
      ніби небо у річку все вилилось.

      Кострубаті хмарини застигли в гряді,
      тихий берег промінням усіяно.
      І, зануривши в прохолодь ноги худі,
      я вдивляюсь угору замріяно:

      Що оті небеса? – даль холодна й німа,
      сонце – й те – он у хмари укуталось.
      А ріка, як життя – від псалма до псалма,
      де і радість, і біль, і спокута – ось...

      Поруділа трава цупко збилась на повсть,
      де-не-де лише росяні вилиски…
      А я скинув штани і у воду – шубовсть! –
      аж до Бога, мабуть, чути виляски.

      І, здається, уже я по небу пливу
      між лататтям, немов поміж хмарами.
      І щось манить мене в оту даль неживу,
      зазиваючи скритими чарами…

      15.06.22




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Не позачасся і не потойбіччя

      Не позачасся і не потойбіччя –
      у бе́зсвіт гирло зяє темнотою.
      «Еге-ге-гей!» – кричу, та як не клич я,
      луна і то не лине млою тою.

      Глуха безодня і німа ніщота! –
      де мертвий морок неосяжжя криє,
      і я, як мнима невагома йота,
      своїм єством зникаю в чорториї.

      Навколо – пустка і палка́ пустеля.
      Нема людей… Та й чи були тут люди?..
      І тільки щось нічим в оце пусте ллє, –
      нізвідки краплі капають нікуди.

      Ні виразу, ні барви, ні огласу –
      ніде нікого, лиш ніщо безкрає.
      Нема життя, немає сліз і часу,
      і навіть простору – й того! – немає.

      Нема й мене… Нема душі і тіла,
      нема чуттів у взорі сліпоокім,
      лиш мертва оця пу́стинь чорно-біла
      та марево у безмірі глибокім…

      10.06.22



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Коли в душі імла

      Коли в душі імла, неначе
      вона давно вже не жива,
      коли і серце вже не плаче
      і сил немає на слова,
      коли і сон не йде, а втома
      збиває з ніг і сум гнітить,
      коли язик мертвить судома,
      і темрява в очах мигтить,
      тоді – із крилами лебідки,
      легкий і білий, наче сніг, –
      злітає янгол мій нізвідки
      і присідає біля ніг.
      І, тихо склавши ніжні крила,
      він наговорює мені:
      «Якщо судьба тебе не вбила,
      то і не згинеш у війні».
      Мовляв, іще засяють зорі,
      нові напишуться вірші,
      і буде служба у соборі,
      і буде свято у душі.
      І буде наша Перемога
      хоча й тяжка її ціна.
      І буде проповідь розлога, –
      лише закінчиться війна.

      3.06 22



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Коли була у тім потреба

      Коли була у тім потреба,
      я випускав вірші у небо –
      туди, де обрій голубів
      до солов’їв і голубів.
      А потім, – ніби із душі,
      мої утомлені вірші
      вже розтікались у повітрі,
      неначе фарби на палітрі.

      А вітер шастав між горбами,
      ловив оті вірші губами,
      крививсь і спльовував слова,
      щоб не вдавитися бува
      і не сколоти піднебіння
      затвердлими аж до каміння
      гіркими фразами біди,
      хоч як їх в рими не ряди.

      У тих віршах – безмежне горе,
      війни страховисько суворе,
      тернова правдонька така,
      що й не відчуєш язика.
      Там біль і зло, і смерть зухвала,
      і нечисті лиха навала
      від вбивці і до палія,
      й вогнене коло… й в колі – я…

      28.05.22



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Ну як Ви там, мамо

      – Ну як Ви там, мамо, чи й досі Вам горе?
      Чи й досі війною ординець страшить?..
      А я вже на небі, воно тут, як море:
      і вітер буяє, і сонце пашить.

      У висі розлогій, у тихій блакиті,
      де хмарок кошлатих тремтять острівці,
      я хлюпаюсь, наче дитя у кориті,
      і сонце, як м’ячик, тримаю в руці.

      Нема ні війни, ні боїв, ні облоги,
      не чутно сирени, не видно пожог…
      Лиш поряд, зануривши в синяву ноги,
      сидить на хмарині утомлений Бог.

      Він вчора казав, що бере під опіку,
      ось тільки відмиюсь від крові і зла…
      Я тут не один… Тут загиблих – безліку,
      і всі українці, – з одного жерла́.

      Тут наші пісні і смішинки в розмові,
      і, навіть, погруддя Шевченку стоїть...
      Отож не хвилюйтесь, бувайте здорові,
      Простіть, що загинув, і далі живіть…

      25.05.22



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Лізе в очі пітьма тягуча

      Лізе в очі пітьма тягуча,
      біля вуха дзеленька час.
      Звисла туча, немов онуча,
      закриваючи Волопас.
      Тільки й видно: зорить окраєць
      закоптілих у тьмі небес.
      Он – збліднілий мигає Заєць,
      ось – яріє Великий Пес.

      В’ється ночі наряд черничий,
      ніби віття старих беріз.
      І, здається, Тельця Візничий
      запрягає в Великий Віз.
      Живописець малює Діву,
      в когось цілить Стрілець Стрілу.
      І хрипить Райський Птах від співу,
      і Дракон пожирає млу...

      Стільки зір в далині буремній! –
      І моя десь, – мов долі карб.
      І, можливо, в тій висі темній
      і набуток, і весь мій скарб:
      Шлях Чумацький, зоря щербата,
      Віз Великий і хмар гряда,
      і на Возі сумні Близнята –
      моє горе й моя біда…

      22.05.22



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Ніч

      Столочений день утомно за обрій злетів пелюсткою,
      похнюпився звід розлогий і світоч небесний згас;
      Густий опустився морок і світ закапканив пусткою,
      і – мов розчинився простір, і – ніби спинився час…

      На темному лоні неба гойдається човник місяця
      і зір золоті лілеї на сизім лататті хмар.
      А тиша лоскоче вуха і мрії в мовчанні місяться,
      і десь в завіконні чорнім зелений горить ліхтар…

      Тріщать у каміні дрова, танцює жовтаве полум’я.
      Думки в голові рояться і спомини душу рвуть.
      На денці сліпої ночі хлоп’ям почуваюсь голим я, –
      купаюсь у тьмі бездонній… а лілії все цвітуть.

      16.05.22



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    13. Ми дощу просили денно

      Ми дощу просили денно, ми молилися завзято.
      Скільки вже кружляли хмари, а його все не було.
      Чи не там ми уродились? Чи місцина ця заклята?
      Там і сям лилися зливи, а до нас не добрело.

      Повсихали всі джерельця, в місті – спека і задуха.
      І лиш вітер дув пилюжний, і вихри́вся серед площ…
      Дід старий сидів на лавці, позирав з-під капелюха:
      «Зночі ниють – каже – ноги, то ж напевно буде дощ…»

      Пообіді вітер стихнув, розтеклась сльотава гуща,
      і імлою вкрився простір, мов розложистим плащем.
      Потьмяніло в мряці сонце, скресла неба скаралуща
      і воложисті хмарини розторочились дощем.

      Стугоніли краплі гучно, ручаї текли бульваром
      і збігали по узвозу вниз потічками за гать…
      Тож просили недаремно, тож молилися недаром, –
      пролилась свята водиця, мов живильна благодать.

      Дощ буяв несамовито… Щось гриміло на заводі,
      та ніхто на те гриміння вже уваги не звертав.
      Діти борсались в калюжах, всі раділи прохолоді,
      дід ховався під наметом, гладив ногу і кректав.

      9.05.22



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    14. На площі Миру іде війна

      В руїнах місто… По всьому ширу
      палає небо, димить земля…
      Лежать загиблі на площі Миру:
      ось мертва мама, ось – немовля.
      В годину ранню – вологу й сіру –
      сюди ввірвалась біда жасна…
      На площі Миру немає миру,
      на площі Миру іде війна.

      Одбірні бомби і ціль добірна –
      ніхто не вижив, не втік ніхто.
      Он серед площі – проста і мирна –
      згорає жінка в своїм авто.
      Вогонь безжально з’їдає шкіру,
      у чому, Боже, її вина?..
      На площі Миру немає миру,
      на площі Миру іде війна.

      О, люде правий, всю ярість вилий! –
      яких ще треба тобі офір?
      Он хтось в підвалі вмира захилий
      і молить Бога за скорий мир.
      Почуй же, Боже, молитву щиру
      з того підвалу, з самого дна…
      На площі Миру немає миру
      на площі Миру іде війна.

      11.04.22



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Таке уявити і бачити лячно

      Таке уявити і бачити лячно.
      Забути – біда, пам’ятати – незмога…
      Було прохолодно, похмуро і мрячно,
      і десь на околі здіймалась пожога.

      Довкруг торохтіло, палало, диміло,
      звивались у небо рудаві серпанки.
      Сполохані люди тікали несміло
      коли ішли «Гради», машини і танки.

      По місту шниряли ординські вандали,
      трощили будинки, стріляли по шибах.
      Людей виганяли в холодні підвали,
      самі ж оселялись у їхніх садибах.

      В одну із господ, де без зла і обиди
      жив дід і онука, й хлоп’я безневинне,
      вломились чумні косоокі єхиди
      і нумо сквернити гніздечко родинне.

      Хіба ж то така їм судилась планида:
      померти від кулі, тортур, або ляку? –
      За спір і зневагу застрелили діда,
      і та́нком в дворі розчавили собаку.

      А як уже стихло і смеркло надворі,
      удерлись у хату трикляті ординці.
      Синочка закрили у темній коморі,
      не зрів би як матір ґвалтують чужинці…

      Лежить під парканом дідусь, мов завме́р, злим –
      убитий за те, що «нечемно» повівся.
      Синочка знайшли у коморі замерзлим,
      а мати – в сараї сконала в крові вся.

      7.04.22



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Від сирени, як від настири

      Від сирени, як від настири,
      мати з донькою мчить сліпма.
      Ні речей уже, ні квартири,
      ні будинку у них нема.
      – Скорше, доню, – отам рятунок…
      Грима небо, мов тулумбас…

      – Скажи, мамо: чи це дарунок,
      що снаряди не вбили нас?...

      Кусок бляхи об стіну дзенька.
      Дим пожарищ і зблиски ватр…
      – Біжім, донечко… Тут близенько…
      Ось за рогом уже й театр.
      Там в підвалі нам буде те́пло,
      в тісноті хоч, та не одні…

      – Скажи, мамо: а це вже пе́кло? –
      небо онде яке в вогні…

      Вже за димом не видно світу,
      тільки сполохи звідусіль…
      «Діти» – хтось написав, як міту,
      «Діти» – ворог сприйняв, як ціль…
      А в підвалі – важке гудіння,
      для загалу – один постій…

      – Скажи, мамо: чи це спасіння
      нам у сутіні цій густій?..

      Гучний вибух… І пил. І репет.
      І уламки. І темнота.
      І безсилого тільця трепет,
      і дитячі в крові вуста.
      Слабне серце в безвинній жертві –
      ні надії вже, ні снаги…

      – Скажи, мамо: а ми вже мертві? –
      тихо й темно так навкруги…

      22.03.22




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    17. Місяць зорі толочить у ступі

      Місяць зорі толочить у ступі,
      бризки сяйва іскряться довкруг.
      І сполохані хмари – укупі –
      мчать, мов коні на росяний луг.

      Тремке небо звисає похило,
      доторкнись – і обрушиться вмить
      І лиш вітер спинає вітрило.
      І лиш голосно тиша бринить.

      Я із сумом в ту вись гляджу сіру,
      у ту прірву, де вічність тече,
      де злий місяць, немов на офіру,
      чиїсь долі у ступі товче…

      15.02.22



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Зомбі

      Аршином чужим значив тіло слабе,
      хоча і не знавсь на тій мірі.
      Відто́ді курсує – ні цоб, ні цабе –
      невільником – при конвоїрі.

      Він так полюбив у собі цю тюрму,
      що вже і не мислить про волю.
      І, ніби з-за ґрат зазирає в пітьму,
      вдивляється в знуджену долю.

      Між волею й ним – лиш тонка волосінь,
      між долею й ним – гріх великий.
      І сам він уже – не людина, а тінь –
      безмовний, глухий і безликий.

      І сам він уже не знаходить себе, –
      чужі в ньому мрії і віра…
      А з дзеркала зирить обличчя рябе,
      як морда незнаного звіра.

      7.02.22



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    19. Мліє місто в прохолоді

      Мліє місто в прохолоді.
      В смерку – сяєва парча.
      А в підземнім переході
      чепурне співа хлопча.
      Лине музика в огромі,
      розлітаються слова,
      і витають – невагомі,
      ніби хмара дощова.

      Я умить забув про втому, –
      щось стає із забуття:
      чую о́повідь знайому –
      ті ж слова і почуття.
      Рот роззявив і – наївний –
      бачу молодість свою.
      І в тій сповіді дослівній
      давній вірш свій пізнаю́.

      Стугонять акорди щільно,
      оживає в пі́сні вірш.
      А хлопча співає вільно,
      знаменитостей незгірш.
      А хлопча співає палко,
      услухаюсь залюбки.
      Хай співа, мені не жалко,
      я радію навпаки.

      26.01.22




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Вже все було

      Вже все було: і взагалі, і зокрема.
      І це життя – сюжет чиєїсь книги:
      така ж весна, і гори, і пітьма,
      і в скреслім небі – чорні криги.

      Такі ж видіння, тіні і такі ж сліди.
      І навіть райдуга посеред ночі –
      така ж, як у Бориса Нечерди, –
      так само барвами тріпоче.

      Таке ж село. І діти в хаті заводні.
      Й бабуся, що всю ласку віддала́ їм.
      І двоє з вудками – отам – одні,
      як Вінграновський з Талалаєм.

      Такі ж степи. І оце місто. І майдан.
      І в небі зорі, що мигтять ріденько.
      І у долині – злежаний туман,
      в якому зник Василь Діденко.

      Така ж ріка. І оця музика. Й пісні.
      І ця любов. І горе. І спокуса.
      І ці слова – знесолені й пісні,
      як пайка у тарілці Стуса…

      Минає все. Струмить вода у рівчаку.
      Та час із пам’яті не все ще витер…
      І, може, десь, в якомусь Бучаку*,
      явився знов Затуливітер.

      *Бучак – село біля Канева, в якому залишилось всього 4 двори,
      де жив і трагічно загинув Володимир Затуливітер.

      2.01.22



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Вікна́ картина непримітна

      Вікна́ картина непримітна:
      зима, немовби й не зима –
      якась несміла і тендітна,
      якась волога і німа.
      Ні заметілі, ні морозу, –
      чорніють в далечі гаї.
      І по безлюдному узвозу
      дощів булькочуть ручаї.

      Блукає десь у хмарах сонце,
      у мряці даль дрижить бліда.
      А у зволожене віконце
      неждана сутінь загляда.
      Тьманіють барви в краєвиді,
      і погляд мій отам закляк.
      Ще тільки-тільки пообіді,
      а вже – дивлюся – смеркло як.

      Зникає видиво розлоге
      ось-ось – і блиснуть ліхтарі.
      І крапель плетиво вологе
      запалахкоче угорі.
      Кап-кап! – краплини все лункіші! –
      немов тупочуть сотні ніг…
      Я б зримував цей дощ у ві́́рші,
      але до «ніг» пасує – «сніг».

      17.12.21



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    22. Невдовзі ранок

      Невдовзі ранок… До світання
      очей склепити не вдалось…
      Погасла зіронька остання,
      й запі́ють півні вже ось-ось.

      Палають у каміні дрова,
      мигтить у сутінках стіна.
      А за вікном – передранкова,
      лунка досвітня тишина.

      Загускла ніч спадає млою,
      стікає в роси крижані.
      І ледве жевріє золою
      окраєць неба вдалині.

      Тремтить дороги темна стрічка,
      діброва щулиться руда.
      І обмілілого потічка
      рябить притьмарена вода.

      Стоять тополі частоколом
      в оздобі сірих млистих шат…
      А тихий ранок за околом
      несміло топчеться між хат

      11.12.21



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    23. Приснилось таке, що й повідати грішно

      Приснилось таке, що й повідати грішно –
      ні сп’яну, ні здуру, а так…
      Явились чорти: «Підіймайся – мов – спішно,
      не трафив іще поки шляк!
      Ти щось там писав про війну і скорботи,
      отож-бо не хнич, не дрижи.
      Скоріш роздягайся! І щ́о ти, і хто́ ти,
      і що у душі – покажи!..»
      Хапають за руки, штовхають у спину,
      до крові роздерли вуста.
      Я ж вивернув душу, неначе торбину, –
      мовляв, ось – дивіться – пуста!
      «Оце і у весь мій – кажу їм – набуток.
      Чого ви хотіли іще? –
      Ось – кров закипіла, і нервів ось – жмуток,
      і губи роздерті, і щем.
      Ось жа́лю – до горя і трішки любові.
      А що ще потрібно душі?
      Все інше – у серці, у думці, у слові.
      А ще – є життя і вірші́…»
      Аж тут один кинув: «Доволі облуди!
      Давай-но без сліз і вимог!..»
      І пучкою ткнув у слабкі мої груди,
      і крикнув зі злістю: «А Бог?
      Ти нас – верещав – не збивай з пантелику.
      Дограєшся, чорт забери!
      Чи, може, не ти нещодавно Владику
      Небесного звав ізгори?
      Де Бог твій? – кричить – Я питаю востаннє!..»
      І в ухо зі злобою – хрясь!
      Я рухнув, неначе вівця на закланні,
      небритою пикою в грязь…
      Чорти тупотіли копитами бучно,
      схилялись: чи я ще живий.
      І всі мої вади звіряли поштучно,
      і вносили в зошит новий.
      «Не час нам із ним тут вести перемови» –
      сказав найстаріший з чортів.
      І глухо кректав і насуплював брови,
      і щось раз у раз бурмотів.
      «Хватайте його й волочіть на узбіччя,
      нажився, негідник, сповна.
      Зв’яжіть йому руки, накрийте обличчя –
      заждався його Сатана…»
      А я у собі чую втому велику –
      невже мій кінчається вік?..
      І тут прокидаюсь від шуму і крику –
      дружина штовхає під бік:
      «Вставати пора, не спізнився б ти, любий,
      будильник давно відзвенів…»
      І враз відсахнулась: «Чому в крові губи?
      Чому ти отак помарнів?..»

      4-6.12.21



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Я ніколи не був красивим

      Я ніколи не був красивим:
      ні давно, ні тим більш – тепер.
      А як став я старим і сивим,
      то і душу свою запер.

      Отож стукайте, я відкрию, –
      вже відплакав і відмоливсь.
      І я маю велику мрію –
      хтось залишиться в ній колись.

      6.04.20



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Голод

      Миготить пломінець в бляшанці,
      за вікном десь кричать сичі.
      Квола дівчинка в колисанці,
      троє хлопчиків на печі.

      Жінка миску в руках тримає,
      щось вимішує із харчів…
      А хазяїна вже немає,
      скоро місяць – як опочив.

      Діти кубляться, мов звірятка,
      ждуть: чи матінка щось спряже́*.
      І не плаче уже малятко,
      і не дриґається уже.

      Що повісти очам діто́чим? –
      Вже й сама упаде ось-ось…
      «Мамо… Мамо… Ми їсти хочем.
      дайте їстоньки нам чогось…»

      Тільки й мовила для уті́шки:
      «Спить Тетянка і ви вже спіть.
      Потерпіть, мої любі, трішки,
      хоч до раночку потерпіть.

      Скоро, скоро уже світання,
      злинуть янголи з вишини…
      Як помре вночі наша Таня,
      я нажарю вам свіжини…»

      *спряже́ – засмажить, зажарить

      24.11.21



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    26. День і Ніч

      День затискає сонце в долоні.
      «Любить, не любить…» – зриває пелюстя.
      Сполохи в небо злітають червоні
      і тріпотять, мов розвішане хустя.

      Хмари пухнаті пливуть караваном.
      Квапно загасло общипане сонце.
      Пологом ніч розстелилась над ланом
      і колихає зіро́к в’яле гронце.

      Їй би до дня дотягтися звабливо,
      радісно впасти в обійми жагучі.
      Та стилий ранок здійнявсь галасливо
      й звісив імлисті тенета колючі.

      Знову займається сонце кудлате.
      День супить брови і журиться втомно.
      Поруч гаца́є проміння цибате
      і роздягає його безсоромно.

      Він багровіє і лине за хмари –
      в небо строкате, поближче до ночі.
      Тільки б відчуть її лагідні чари,
      глянути в ніжні закохані очі…

      Сонце на обрії. Небо гуркоче.
      День розхворівся чуттями міцними.
      Ніч ясноока зірками мигоче, –
      та хмурий вечір вже став поміж ними.

      9.06.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Ми живі і тим щасливі

      Не картайся, милий друже,
      не виказуй своїх мук.
      У шпиталі людно дуже:
      той – без ока, цей – без рук.
      Не біда, що кудрі сиві –
      стане нам іще снаги.
      Ми живі і тим щасливі, –
      в нас на двох аж дві ноги.

      Пам’ятаєш, як ми в та́нку
      не згоріли ледь живцем?
      Як ізранку на світанку
      нас підбили за Дінцем?
      Як безсилі й обгорілі
      ми по соняхах повзли?
      І у вирві, як в могилі,
      нас поранених знайшли?..

      Ми пройшли бої жахливі.
      Досить, друже, горювать.
      Ми живі і тим щасливі, –
      будем й далі воювать.
      Очі цілі, руки цілі,
      ноги – зроблять під заказ.
      Ще нам ворог у прицілі
      позавидує не раз.

      9.11.21




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. Ховали воїна в селі

      Ховали воїна в селі.
      Стояла мати ледь жива.
      Дружина стомлена – в жалі,
      і діти плакали малі,
      і хтось якісь казав слова…
      А в полі ще ішли жнива.
      Кружляли в небі журавлі,
      і, мов розпука вікова,
      висіла хмара грозова,
      і вився прапор на шпилі…
      Ховали воїна в селі.

      Ховали воїна в селі.
      Витав кадила сизий дим,
      свічки́ мигтіли ув імлі,
      і, мов жарина у золі,
      під ликом жевріла святим
      лампада вогником рудим...
      Стовпіли люди, мов кулі́,
      й над тілом стилим і блідим
      ридав понуро побратим
      з безмежним горем на чолі…
      Ховали воїна в селі.

      Ховали воїна в селі –
      Героя, що віддав життя! –
      Що у пекельному жерлі,
      ув Іловайському котлі
      під канонаду і виття
      пішов навік у небуття, –
      загиб, мов квітка на стеблі…
      Господь – один для всіх суддя:
      комусь – кляття і каяття,
      йому ж – хай спокій у землі…
      Ховали воїна в селі.

      23-24.10.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Тримала мати в серці таїну

      Тримала мати в серці таїну,
      сльозу втирала краєм хустки.
      Єдиний син йде знову на війну
      після недовгої відпустки...

      Вокзал. Перон. Валізи і торби́.
      Юрбиться люд навкруг поклажі.
      І – невдалік від шумної юрби –
      один боєць у камуфляжі.

      А поряд – мати. Сива і бліда.
      Й, здається, вже ось-ось заплаче.
      І сумно так на сина погляда,
      в останнє бачаться неначе:

      «Ти мене, сину, дуже не картай,
      коли щось здіяла лихого…
      Сам бережись… І за́вжди пам’ятай –
      я ждатиму тебе живого.

      А, не дай бог, хвороба, чи слабінь,
      я буду Господа молити.
      Ти тільки ненароком не загинь,
      бо як мені без тебе жити…»

      В сумних очах гамується жура,
      тривога у душі таїться…
      А він обняв її: «Мені пора.
      Все буде добре. Бережіться».

      Замиготів – зеленим – світлофор,
      кондуктор зголосив посадку.
      І син пірнув у тамбурний затор
      і усміхнувся для порядку.

      А мати, біль свій стру́тивши наспід,
      все нарікала на планиду…
      І потягу дивилася услід,
      аж поки той не зник із виду.

      7-8.10.21




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. В одесі

      Одеса...Вечір... Осінніх скверів рудавий крап.
      Дюк де Рішельє і музи́ки з гітарами.
      Потьомкинські сходи угору тягнулись, мов трап,
      і небо шатром нависало над хмарами.

      Зотлілого сонця – на хвилях – роздмухався жар,
      заграви – над морем – займалося вогнище.
      І кігтями вітер впивався в худі боки хмар,
      і рвучко скубав собі сірої во́вни ще.

      Немов божий перст, височився маяк вдалині.
      Вокзал клекотав і світився декорами.
      Приморський бульвар у чужих нас не визнав рідні,
      бо гучно ішли й тупотіли підборами.

      Ми пішки бродили по місту, не чуючи ніг.
      Розложисті площі галділи оравами.
      І в тихій отій суєті – між бариг і суціг –
      губились в юрбі й почувались роззявами…

      Давно зсутеніло і ми вже шукали ярміз*,
      відкланятись як тим бруківкам отесаним.
      Повештались парком і ось набрели на «Привіз», –
      що з давніх-давен вихвалялась Одеса ним…

      А вже коли сонце сховалось й спустилася ніч,
      і небо тремке заіскрилося зорями,
      нічною красою тоді милувались увіч
      і слухали плюскіт шумливого мо́ря ми.

      * ярміз – спосіб

      27.09.21



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    1. Душа роптала: «Я від туги пла́чу...»

      Душа роптала: «Я від туги пла́чу.
      Сльоза моя густіша ніж ропа.
      Давно вже світу білого не бачу,
      немов сліпа.

      Колись і я веселу мала вдачу,
      а нині в смутку коротаю дні.
      І, що роки у тілі твоїм трачу, –
      болить мені.

      Ще в пам’яті давнішні дні ласкаві:
      я молода і ти ще не старий…
      Ось ще один згубився у заграві –
      уже котри́й!..»

      А я мовчав. Та й чим її утішиш? –
      Хіба що вітром із пустих кишень.
      Хоча ж – в теплі, в добрі і в тиші ж.
      Одна лишень…

      Отак – то справи, то турботи.
      Душа ж сама – ні ласки, ні розмов…
      Я глянув в очі їй і сів навпроти –
      послухай мов:

      «Настане час і явиться прозріння.
      З очей не вся повитікала сіль.
      Господь удосталь дав тобі терпіння,
      якщо дав біль.

      Ти вже й сама – терпцю і болі помісь.
      Отож терпи – колись той біль мине.
      Й тоді, якщо я завинив у чо́мусь –
      пробач мене».

      18.09.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Рош га-Шана в Умані

      Змішалися види:
      сучасність і давність.
      Євреї-хасиди –
      це спогад чи явність?
      Чи, може, примара?
      Чи правда пречиста?..

      Юрма, наче хмара –
      по вулицях міста:
      то суне, то плине –
      пихата, мордата.
      Дивись, і поглине
      все місто орда та! –
      велика, безлика, –
      мов повідь весіння…

      Могила цадика –
      це яв чи видіння?
      Чи вигад? Чи спомин? –
      Ідеш бо чи їдеш –
      там вереск, тут – гомін,
      хасиди і ідиш.

      Ґелґочуть чужинці
      кошерно і чисто,
      гуртом й поодинці
      залюднивши місто.
      Мов з гір у долини,
      пливуть на всі бо́ки
      пейсаті* лавини,
      кіпаті** потоки.

      Не стримать огрому –
      штовхають у спину.
      Розгулу бучному
      немає упину.
      І зріє вже намір
      від зла і обриди…
      А обік – лиш гамір,
      іврит і хасиди…

      А де ж Україна,
      повага і шана?..
      Слов’янська країна
      і … день Рош га-Шана.

      *пейси - довгі пасма волосся на скронях євреїв.
      **кіпа - чоловічий головний убір юдеїв.

      14.06.20



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. * * *

      Я за літом, як у вирій, в чужу далеч йшов привільну –
      темнота на кругозорі й тиха часу течія.
      Проводжав я своє літо аж за обрій в ніч недільну –
      тільки небо, тільки зорі, тільки тепла ніч і я.

      Ніч і я. І млосне літо. Навкруг даль глуха тремтіла.
      Тріпотів на вітрі простір і Чумацький Шлях дрижав.
      Ніч зоріла, ватра тліла, душа рвалася із тіла.
      Я стояв посеред степу й своє літо проводжав.

      Проводжав я своє літо, немов доньку в край далекий,
      в край, де млисто і імлисто, де спадає цвіт із квіт…
      Полетіло бідолашне, а за ним услід – лелеки.
      Ось і ще одне майнуло. Скільки їх минуло – літ!

      5.09.21




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Кудлаті хмари в німій судомі

      Кудлаті хмари в німій судомі,
      застигли тихо перед дощем.
      І сонце мліє в вечірній втомі
      під сутінковим м’яким плащем.

      Витає в небі легка зволога
      й ляга росою на сіре тло.
      І десь плететься ніч клишонога,
      і меркне площі рапаве скло.

      Вже запалали вогні ліхтарні.
      І в небі рясно іскрить стожар.
      І сяйно вікна горять в кав’ярні,
      і пломеніє афіш вівтар.

      З’їдає сутінь вузькі прольоти.
      І в спину крекче спізніла ніч.
      І чи од туги, чи од ломоти,
      похнюпивсь пам’ятник узбіч.

      9.02.21



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Був день, як день. Ні смутку, ні жури

      Був день, як день.
      Ні смутку, ні жури.
      Звичайний день, як і коли́сь там.
      Грайливо вітер продував двори
      і шерхотів опалим листям.

      Збиралися хмарини в вишині,
      в повітрі чулося тепло́ ще.
      І глухо десь гриміло вдалині,
      й бриніла музика на площі.

      Юрмились біля церкви жебраки,
      чекали милостинь в готівці.
      Й жіночі цокотіли каблуки,
      немов підкови, по бруківці.

      Над папертю світився лик рудий.
      На сонці грілись пси бродяжі.
      А о́сторонь –
      на милицях – худий
      боєць стояв у камуфляжі.

      Розговорились.
      Він – все про війну.
      А я – про мир і про молитви.
      І вітер, ніби спогадом, війнув
      йому з його страшної битви:

      Я вже – мовляв –
      відплакав й відмоливсь.
      Вмирав і міг живцем згоріти…
      А тут спокійно.
      Тихо, як колись.
      Та й без ноги –
      ще можна жити.

      Я був у пеклі.
      Хлянув од жади...
      Снаряди рвались без упину.
      А схоронитись –
      не було куди.
      Лежи і жди свого загину.

      І я лежав.
      Жахався й голосив.
      Моливсь під схлипи міномету...
      І тут він стих.
      Лиш згодом попросив:
      «Дозвольте, дядьку, сигарету…»

      Затим пішов.
      На милицях.
      Один.
      Я вслід дививсь йому пошанно…
      І кров’яніли грона горобин,
      немов чиясь незгойна рана.

      30-31.08.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Я пам’ятаю вечір той

      Я пам’ятаю вечір той:
      заграва, море й ми з тобою.
      І хмар задимлених конвой.
      І гуркітливий шум прибою.

      Котилось сонце й в воду – плюх! –
      за даллю скрилося блідою.
      І мов крислатий капелюх,
      здригнулось небо над водою.

      Буяв і пінився прибій,
      лизали хвилі берег рижий.
      Й заграва в сутіні рябій,
      неначе вищир звіра хижий.

      А ти сміялась: «Он, дивись, –
      мабуть, прокинувсь Змій Горинич…»
      І мерехтіла в морі вись.
      І насувалась з-за гори́ ніч.

      Грайливі чайки молоді
      снували по пісках черінних.
      І ти плескалась у воді,
      мов Афродіта, в хвилях пінних.

      15.05.21




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Я знову тут. І тут закінчу вік

      Я знову тут. І тут закінчу вік, –
      вже встиг зістаритись й зігнутись.
      Я покидав це місто лиш на рік,
      щоб через десять літ вернутись…

      Я добре пам’ятаю отой день:
      Повітря мерехтіло млисто.
      Темніло небо. Де-не-де лишень
      проміння падало на місто.

      Зривався вітер. Грім гримів здаля.
      Шумів вокзал. Снували люди.
      Чиєсь нестримно плакало маля
      й здавалося, той плач повсюди.

      Вже на посадку потяг подали,
      народ юрмився на пероні.
      І світлофора полиски із мли
      мигтіли, мов квітки червоні.

      І я квиток упевнено подав,
      і враз згубився в штовханині.
      Якийсь юнак у вікна заглядав,
      і жінка шарила в торбині.

      Бадьоро сину батько руку жав,
      втирала слізні очі мати…
      І лиш мене ніхто не проводжав,
      як не прийшов тепер стрічати.

      24.07.21



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    8. Ні сліз, ні каяття

      Ні сліз, ні каяття, – нічого з давніх днин.
      І пам’ять все життя випліскує з глибин.
      І, мовби назавжди, я в часі загубивсь...
      А спогад мчить туди, де я колись родивсь.

      А спогад мчить туди, де батьківський поріг
      і де мої сліди у плетиві доріг.
      Де різнобарв'я квіт і сонце весняне,
      і де вже стільки літ давно нема мене.

      Неспинно час біжить, мені ж своє тягти.
      Себе не пережить, від себе не втекти.
      Летять мої літа в незнану сиву даль.
      І в серце неспроста закралася печаль.

      Та пам’ять із глибин сотає стежку в юнь.
      Там рі́чки тихий плин і нив зелена рунь.
      Там рястом повесні безкрайо луг стеливсь,
      і за селом рясні сади цвіли колись...

      Зістарілись сади і я своє відгув.
      А спогад мчить туди, де я давно не був, –
      в той вечір грозовий, де даль тремтить руда,
      де батько ще живий, і мати молода.

      14.07.21



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    9. Каліка

      …Отака вона фортуна –
      тяжкий хрест в лихій юдолі.
      Все життя, немов лагуна,
      відокремлене від долі.
      Все життя… Та чи життя то? –
      порожнеча, тлін та морок.
      Давно ніженьки відтято,
      тому, певно, років з сорок.
      А без ніг – хіба ж то тіло? –
      Так, безпомічний обрубок.
      Як душа іще вціліла,
      коли лиха повний кубок.
      Ні молитви і ні прощі,
      тільки й жду, коли сконаю.
      Скільки літ на оцій площі
      жебракую – й сам не знаю.
      Та куди від правди дітись,
      а тим більш – в такому віці.
      Було б краще – удавитись
      безталанному каліці.
      Бо давно вже сиві скроні,
      тільки смерть одна на думці.
      Жалюгідний гріш в долоні
      та черствий окраєць в сумці.

      Отака вона планида, –
      що не пляма – візерунок.
      Моя доля, як корида,
      кожна мить – це подарунок.
      Кожен день – це воля Божа:
      чи то кара, чи то ласка…
      Як не рів, так огорожа,
      як не урвище, так пастка…
      Заросли мої дороги,
      не дійти ніяк до дому.
      І болять у мене ноги,
      які втратив життя тому.

      4.04.20



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Моя самотність мліє в самоті

      Моя самотність мліє в самоті,
      давно їй сумно в тілі моїм куцім.
      Я з нею говорю і сам оті
      слова не чую, не було їх буцім.

      Вона давно стомилася в мені,
      не радує ні вірш її, ні пісня.
      Уп’ялась зором в небо у вікні,
      а там така ж самотня зірка пізня.

      Всміхнулось люстро сиве на стіні,
      я навзаєм вклонивсь йому услужно.
      І лиш самотність никне в тишині, –
      самотності – і тій – зі мною тужно.

      Я вештаюсь за нею так і сяк,
      мов хустку, розстеляю ніч суботню.
      Вона ж мовчить. І, спершись об косяк,
      вдивляється у ту зорю самотню.

      4.07.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Таке буття. Таке життя

      Таке життя. Таке буття.
      час не спинить.
      Нема в минуле вороття,
      ані на мить.
      Усе забудеться й мине,
      як давня путь.
      І вже здається, що мене
      нема, мабуть.
      Немов у небо я злетів,
      де плин без меж.
      Нема слідів, нема чуттів
      і тіні – теж.
      І тільки вітер виє зле.
      І крик птахів…
      Прийшов на сповідь в храм, але
      нема гріхів.
      Святий отець чоло утер,
      мовляв, молись.
      А я не знаю сам тепер,
      чи був колись.
      Я покидаю Божий храм
      і крадькома
      вглядаюсь в дзеркало, а там
      мене нема.
      Хватаю похапцем альбом,
      дивлюсь – і ось,
      де ми знімалися гурто́м, –
      не я, а хтось!
      А за вікном кричать птахи
      і вітру вий.
      Де ділися мої гріхи?
      Чи я живий?
      Покою пам’ять не дає,
      я все забув…
      Скажи, о Боже, чи я є?
      І чи я був?

      28.06.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Я украв себе у долі

      Я украв себе у долі,
      сам себе у себе вкрав.
      А без долі – як в неволі,
      як пацюк в пустій стодолі,
      як реп’ях посеред трав.

      Хто мене судити зможе?
      Хто скарає крадія?
      Ох, життя! – на що ти схоже?..
      Гляну в дзеркало: о Боже! –
      та невже це справді я?

      Вік спливає мимоволі –
      най би чорт мене забрав! –
      Тлін в душі і ноги кволі.
      Котрий пуд з’їдаю солі,
      а ніхто не покарав…

      4.11.20



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    13. Томливе безсоння зі мною зжилось

      Томливе безсоння зі мною зжилось,
      я марно його не тривожу.
      Вже ніч відступа і розтане ось-ось,
      а я все заснути не можу.
      До мли крижаної прикутий рядком,
      нікуди від себе не зрушу.
      А тиша рапавим сухим язиком
      облизує знуджену душу.

      Вже неба линяє звабливе рядно
      і тліє зорі млява свічка.
      І дивиться місяць лупатий в вікно,
      неначе у камерне вічко.
      Думок різнобарвних вихряться рої
      і губляться в сумерках сивих.
      А я вишиваю узори свої
      із слів кострубатих і гливих.

      В досвітній імлі розчиняється ніч,
      зникає у далі туманній.
      І Бог зазирає на аркуш з-за пліч,
      де вірш розтягнувся останній.
      Неквапно, немовби велике цабе,
      із сутіні дибає ранок.
      А вітер за обрієм сонце скубе,
      і сяйвом гаптує світанок.

      5.06.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Розтеклась пітьма навкруг

      Розтеклась пітьма навкруг,
      час плететься тихим кроком.
      І неначе давній друг,
      ліхтар блима хитрим оком.
      І поблискують дроти
      в жовтім світлі мимоволі.
      І хмаринам животи
      чешуть пристрасно тополі.

      Третім сном вже місто спить,
      мліє в ніжностях примарних.
      А навпроти – мерехтить
      лампа в полисках янтарних.
      Сизе небо за вікном,
      зорі з сяйва тісто місять.
      І, завісившись рядном,
      ніч купає в ночвах місяць.

      2.02.21



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    15. Маестро слухав тишину

      Маестро слухав тишину –
      гучну, виразну і веселу,
      немов грайливу тарантелу,
      немов веснянку голосну.

      За даллю обрій мерехтів
      і день прокльовувався кволо.
      А в тиші вирувало соло
      ніким не чуваних хітів.

      Соталось ритму волокно.
      Мотиви марились пророчі.
      Й кошлаті, ніби поторочі,
      дерева зирили в вікно.

      А він вслухався в кожен звук
      іще не знаної октави,
      що десь за межами уяви,
      де писком окликався стук.

      Здіймалось сонце в вишину,
      звільнявся ранок від дрімоти.
      Валялись на підлозі ноти.
      Маестро слухав тишину.

      22.05.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Після дощу

      Небесний вогонь загасили дощі.
      Вдивляюсь в задимлене мрево.
      А поряд тремтять пелехаті кущі
      і віттям рясніють дерева.

      Хмарин кострубатих гойдається цуг
      і згарище тліє змарніле.
      І погляд летить в сизу далеч за пруг,
      де небо провисло стьмяніле.

      Там вітер щокатий роздмухує гар
      і сонцю розпатлує коси.
      І скатертю сяйво звисає з-за хмар,
      і сріблом виблискують роси.

      Схиляється долу хитка височінь,
      тримаю очами, сковзне бо.
      І моститься тихо на теплу черінь
      веселкою стягнуте небо.

      13.04.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Вже вщухли розриви мінні

      Вже вщухли розриви мінні.
      У вирвах димить земля.
      І полиски на камінні
      засяяли віддаля.
      І тихо вітри голосять
      над степом, де в’ється дим…
      А ластівки глину носять
      з окопу де ми сидим.

      Тривожні буяють мислі,
      та, краще, про це мовчи.
      Тріпочуть бинти обвислі
      на зраненому плечі.
      І відблиски очі сліплять,
      мов кулі об скелю – кресь!..
      А ластівки гнізда ліплять
      за звітреним яром десь.

      Був обстріл й така запарка,
      що й досі іще пече.
      І в роті гірчить цигарка,
      і щемно кровить плече.
      І вітру немає спину,
      і виблиски в очі б’ють…
      А ластівки носять глину
      і десь свої гнізда в’ють.

      7.04.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    18. Світанок

      Палає в далечі заграва,
      імла ранкова осіда.
      І мерехтить роса сріблява,
      і лине хмарок череда.
      І на лісів худі рамена
      спада небес глевка шагрень…
      А сонце крутить верете́но
      і вітер тче із сяйва день.

      4.04.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Туман, боєць і ворон

      Туман густий крадеться бісом,
      з долини сунеться на кряж,
      де на узгір’ї понад лісом
      сирі окопи і бліндаж.
      А там – в дозорі – на околі
      боєць в окопі крейдянім.
      І чорний ворон на тополі
      нахабно каркає над ним.

      Годинник цокає вагадлом*,
      рахує час за миттю мить.
      І полинялим простирадлом
      імла на вітрі мерехтить.
      І в сизій тій імлі вологій
      тріпоче простір навкруги.
      І яр завітрений, пологий
      стікає в хащі шелюги.

      А за тим яром – чуже поле,
      біда і смерть, і вороги.
      А в нас – багнище захололе,
      ступни – не витягнеш ноги.
      Уже давно зомліло тіло,
      бери хоч – й зразу на поміст…
      Аж тут – щось ніби зачорніло,
      і виріс ворог в повний зріст.

      Розрив. І черга кулеметна.
      І блиск. І зойк. І посвист куль.
      І ворон скривсь кудись шляхетно.
      І ворог рухнув, наче куль.
      Обабіч – схлипи автоматні
      і чути окрики бійців…
      А ворон, склавши крила ратні,
      уже шмигляє між мерців.

      *вагадло – маятник

      17-18.03.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Згубився день у сутінковій млі

      Згубився день у сутінковій млі.
      Пузате небо щулиться од вітру.
      І місяць хмари зв’язує в кулІ,
      щоби вином зцідились на палітру.

      Розбігся весь небесний зоопарк –
      ніде ні псів, ні левів, ні ведмедиць.
      І тишина. Ні - гав! - тобі, ні - гарк!
      І на шляху – ні ям, ні ожеледиць.

      Десь в темноті сховавсь Чумацький Шлях –
      ні колісниць, ні чумаків з волами.
      А людям – най би трафив його шляк! –
      ні зорь, ні поблиску над головами.

      15.02.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Холодна темінь стелиться сукном

      Холодна темінь стелиться сукном.
      Зомліле місто тішить ніч ласкава…
      Вона одна.
      Безлюддя за вікном.
      Каміна жар.
      І спогади.
      І кава.

      Немов з клубка – забута і хитка –
      із пам’яті сотається стежинка.
      І споминами тліє даль крихка,
      а в далі тій буяє щастям жінка.

      Вона квітує в зоряних ночах
      і йде туди, де мрії бовваніють.
      І майорить хустина на плечах.
      І мрійні очі щастям променіють.

      Вона іде у полум’я, у вир,
      у майбуття, де зоряниця рання.
      І віра, мов незмінний поводир,
      веде її від смути до кохання…

      Пливуть роки, як листя по воді,
      а поруч доля сунеться похмура.
      І вже нема грайливості в ході,
      і вже в очах – утома і зажура.

      І ось одна…
      У серці, мов терпуг,
      шкребе журба до болю, до знемоги…
      І тільки тиші – пелена довкруг,
      і тільки щастя – марево убоге…

      А місто спить своїм солодким сном,
      лиш в небесах тремтить зоря білява…
      Нікого поряд.
      Тиша за вікном.
      Каміна жар.
      І спогади.
      І кава.

      6.03.21



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Весна уже ось-ось

      Весна уже ось-ось. Стікає сніг в калюжі.
      Строкаті небеса на сонці мерехтять.
      І молоді вітри – грайливі і байдужі –
      розчісують ліси і віттям тріпотять.

      Вже росами сльозять хмурні дахи іржаві.
      І місто булькотить, мов юшка в казані.
      І в полисках мигтять стрічки доріг рапаві,
      і скреслої ріки люстерця крижані.

      Весна уже ось-ось. Ворони збились в зграю,
      їх каркання хрипке лунає віддаля.
      І сонце поміж хмар пливе по небокраю.
      І плямами рябить в підталинах земля.

      Вже все навкруг стає жвавіше й веселіше.
      В розхристаних дворах – лункий дитячий сміх.
      І мама молода мале дитя колише.
      І під вікном тремтить замріяний горіх.

      25.03.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. А душа, мабуть, має крила

      …А душа, мабуть, має крила,
      як у ангелів, чи у птиць…
      Онде зранку чиясь тужила
      в мідних виблисках зоряниць.
      Невеличка, легка, прозора –
      ледь трималася в вишині.
      Чи то ранена, чи то хвора,
      чи привиділось так мені.

      В дзвоні тихім, в диму оманнім
      поміж хмар, як поміж людьми,
      білим ангелом в небі раннім
      трепетала вона крильми.
      Чи згубилась, чи заблудилась,
      чи покинула вже когось?
      І, здавалось, уже втомилась,
      і знесилиться вже ось-ось.

      Та неждано повіяв вітер,
      погнав хмари із далини,
      стрімким подувом крила видер
      із слабкої її спини.
      І створіння оте тремтяче
      не летить вже, а – мов пливе…
      Ось вона вже безслізно плаче,
      і на поміч когось зове…

      Але що це? – Була, та щезла.
      Я ж до неї вже й не здіймусь.
      І, мов крига у серці скресла,
      й стало сумно мені чомусь.
      Головою тряхнув – не видко.
      Тільки схлипи то тут, то там.
      Душа маревом зникла швидко,
      а про крила я здумав сам.

      27.01.21



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    24. Білий кінь

      День морозний. І сонце. І сніг.
      Біла паморозь вкрила дерева.
      Санний слід між ярами пробіг
      аж за обрій, де мла кришталева.
      І бажання – гайнуть навмання! –
      вже й спітніле чоло мороз витер.
      Та вже вивів баского коня
      за повіддя знудьгований вітер.

      Навкруги – куди оком не кинь –
      біле сяйво і небо, і нива…
      І летить вже у синь білий кінь,
      тріпотить білим полум’ям грива.
      А верхо́м – в льодяному сідлі –
      дужий вітер у білім жупані.
      І десь сонце згубилось в імлі.
      де-не-де – лишень відблиски тьмяні.

      І мете, і мете, і мете.
      Замело вже горби і долини.
      Зима ковдри із снігу плете
      і вкриває замерзлі хатини.
      Потонула в снігах далечінь,
      в білині розчинилась округа…
      Білий коню! – спинися, спочинь! -
      від морозу оклякла вже хуга…

      24.01.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Палата. Ліжко. М’ята постіль

      Палата. Ліжко. М’ята постіль.
      Руді розводи кров’яні…
      Вже котрий тиждень ходить поспіль
      вона за мури кам’яні.

      Тут зі шпитальних сірих вікон,
      немов з якогось потойбіччя,
      глядять суворі – різні віком –
      чиїсь бліді сумні обличчя.

      Глядять на сад і склеп похмурий,
      і на безвихідь, і на мрії.
      Глядять на чорні в снігу мури,
      глядять на сонце, що ледь гріє…

      Вона спішить. Там син нездужий –
      один – мов згусток больовий.
      Вже безсвідомий і байдужий,
      та все ж живий… Іще – живий…

      Згасають мрії, як примари,
      в які чуття не обрядись.
      Он вже побігли санітари
      з пустими ношами кудись.

      Шкребе у горлі від карболки.
      Від горя – сльози потекли.
      В хустинці – ті страшні осколки,
      що сину тіло посікли.

      О, ця війна... Війна!.. Війна! –
      Кінця і краю їй не видко…
      На скронях – снігом – сивина:
      – Синочку мій! Живи! Я швидко…

      Ось вже й палата. Лікар тут.
      І хтось іще. І санітари.
      А на підлозі – бинт і джгут,
      і син укладений на мари*.

      Як осягти той жах думками?
      І де та – з болями – скрижаль?..
      А лікар – лиш розвів руками:
      – Ми не спасли його, на жаль.

      Це відгукнулося, як постріл,
      як отой вибух на війні…
      Пуста палата, м’ята постіль,
      руді розводи кров’яні…

      * мари – ноші для перенесення мерців

      16.01.21



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    26. Він нелюбов’ю відболів

      Він нелюбов’ю відболів,
      боявсь – любов’ю захворіти.
      Та – до безпам’ятства волів
      її небачену зустріти.
      Зустріти тихо, як мету,
      в яку можливо не влюбитись –
      чужу, надуману – оту,
      що вже у мріях стала снитись.

      Він знав її із дум і снів,
      боявсь її лиця блідого.
      Ніяковів і червонів,
      й стидив себе немолодого.
      І гнав кохання, що пекло́,
      як біль, як вигадка, як спалах.
      І відчував її тепло,
      коли вона – у мріях – спала.

      Він перед нею не грішив,
      забув про борг і про благання.
      І з клаптиків своїх віршів
      зшивав собі своє кохання.
      І все, що в ті вірші лягло,
      було нестерпне, як обуза.
      І сталось так, як не могло –
      явилась в білім платті Муза.

      9.01.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    27. Вже вечоріло... Вдалині

      Вже вечоріло... Вдалині
      згасало сонце.
      І пломеніли кров’яні
      калини гронця.
      І вітер вихори крутив
      в степах пилюжні.
      І звідкілясь лунав мотив
      про дні сутужні.

      А ми у затінку в саду
      котру́ годину
      вели розмови про біду
      і про рутину.
      І про життя, і про війну,
      про смерть і долю…
      І він дививсь у далину
      й крививсь від болю.

      Мовляв, очухаюсь від ран
      і знов – до бою.
      Й осколок цей, як талісман,
      візьму з собою.
      Там на війні – війна! – й тому
      не так вже й нудно…
      А я завидував йому
      в душі підспудно…

      І він поїхав туди знов –
      в останню битву.
      Прощався весело, немов
      читав молитву.
      І вітер чорні хмари гнав,
      і дощ нахлинув…
      А вже учора я узнав,
      що він загинув…

      12.01.21



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5