Приснилось таке, що й повідати грішно –
ні сп’яну, ні здуру, а так...
Явились чорти: піднімайся, мов, спішно,
не трафив іще поки шляк!
Ти щось там писав про війну і скорботи,
отож-бо не хнич, не дрижи.
Скоріш роздягайся! І що́ ти, і хто́ ти,
і що у душі – покажи!..
Хапають за руки, штовхають у спину,
до крові роздерли вуста.
Я ж вивернув душу, неначе торбину:
мовляв, ось – дивіться – пуста!
Оце і у весь мій, кажу їм, набуток.
Чого ви хотіли іще?
Ось – кров закипіла, і нервів ось – жмуток,
і губи роздерті, і щем.
Ось – жа́лю до горя і трішки любові.
А що ще потрібно душі?
Все інше – у серці, у думці, у слові,
а ще – ось книші у коші...
Аж тут один кинув: «Доволі облуди!
Давай-но без сліз і вимог!..»
І пучкою ткнув у слабкі мої груди,
і крикнув зі злістю: «А Бог?
– Ти нас, – верещав, – не збивай з пантелику:
Дограєшся, чорт забери!
Чи, може, не ти нещодавно Владику
Небесного звав ізгори?
– Де Бог твій? – кричить. – Я питаю востаннє!..»
І в ухо зі злобою – хрясь!
Я рухнув, неначе вівця на закланні,
небритою пикою в грязь...
 
Чорти тупотіли копитами бучно,
схилялись, чи я ще живий,
і всі мої вади звіряли поштучно,
і вносили в зошит новий.
«Не час нам із ним тут вести перемови», –
сказав найстаріший з чортів.
І глухо кректав і насуплював брови,
і щось раз у раз бурмотів:
«Хватайте його, волочіть на узбіччя –
нажився, негідник, сповна.
Зв’яжіть йому руки, накрийте обличчя –
заждався його Сатана...»

А я у собі чую втому велику –
невже мій кінчається вік?..
І тут прокидаюсь від шуму і крику –
дружина штовхає під бік:
«Вставати пора, не спізнився б ти, любий,
будильник давно відзвенів...»
І враз відсахнулась: «Чому в крові губи?
Чому ти отак помарнів?..»


4-6.12.21