Душа роптала: «Я від туги пла́чу.
Сльоза моя густіша, ніж ропа.
Уже і світу білого не бачу,
немов сліпа.

Колись і я веселу мала вдачу,
а нині в смутку проводжаю дні.
І що роки у тілі твоїм трачу –
болить мені.

Ще в пам’яті давнішні дні ласкаві:
я молода і ти ще не старий...
Ось ще один згубився у заграві –
уже котрий!..»
 
А я мовчав. Та й чим її утішиш?
Хіба що вітром із пустих кишень.
Хоча – завжди́ в теплі, в добрі і в тиші.
Одна лишень...

Отак – то важні справи, то турботи.
Душа сама – ні ласки, ні розмов.
Я ж відмахнувся, наче від марно́ти,
послухай, мов:

«Настане час – і явиться прозріння,
з очей не вся повитікала сіль.
Господь удосталь дав тобі терпіння,
якщо дав біль.

Ти вже давно – терпцю і болю помісь.
Отож терпи: прийдуть щасливі дні.
Й тоді – якщо я завинив у чо́мусь –
пробач мені».

18.09.21