Усе було: і взагалі, і зокрема.
І це життя – сюжет чиєїсь книги:
така ж весна, і гори, і пітьма,
і в скреслім небі – чорні криги.

Такі ж видіння, тіні і такі ж сліди.
І навіть райдуга посеред ночі –
така ж, як у Бориса Нечерди, –
так само барвами тріпоче.

Таке ж село. І діти в хаті заводні.
Й бабуся, що всю ласку віддала́ їм.
І двоє з вудками – отам – одні,
як Вінграновський з Талалаєм.

Такі ж степи. І оце місто. І майдан.
І в небі зорі, що мигтять ріденько.
І у долині – злежаний туман,
в якому зник Василь Діденко.

Така ж ріка. І оця музика. Й пісні.
І ця любов. І горе. І спокуса.
І ці слова – знесолені й пісні,
як пайка у тарілці Стуса…

Минає все. Струмить вода у рівчаку.
Та час із пам’яті не все ще витер…
І, може, десь, в якомусь Бучаку*,
явився знов Затуливітер.

*Бучак – село біля Канева, в якому залишилось всього 4 двори,
де жив і трагічно загинув Володимир Затуливітер.

2.01.22