Ми дощу просили денно, ми молилися завзято.
Скільки вже кружляли хмари, а його все не було.
Чи не там ми уродились? Чи місцина ця заклята?
Там і сям лилися зливи, а до нас не добрело.

Повсихали всі джерельця, в місті – спека і задуха.
І лиш вітер дув пилюжний, і вихри́вся серед площ…
Дід старий сидів на лавці, позирав з-під капелюха:
«Зночі ниють – каже – ноги, то ж напевно буде дощ…»

Пообіді вітер стихнув, розтеклась сльотава гуща,
і імлою вкрився простір, мов розложистим плащем.
Потьмяніло в мряці сонце, скресла неба скаралуща
і воложисті хмарини розторочились дощем.

Стугоніли краплі гучно, ручаї текли бульваром
і збігали по узвозу вниз потічками за гать…
Тож просили недаремно, тож молилися недаром, –
пролилась свята водиця, мов живильна благодать.

Дощ буяв несамовито… Щось гриміло на заводі,
та ніхто на те гриміння вже уваги не звертав.
Діти борсались в калюжах, всі раділи прохолоді,
дід ховався під наметом, гладив ногу і кректав.

9.05.22