Ми дощу просили денно,
ми молилися завзято,
день у день кружляли хмари,
а його все не було.
Чи не там ми уродились?
Чи місцина ця заклята?
Там і сям лилися зливи,
а до нас не добрело.

Повсихали всі джерельця,
в місті спека і задуха,
і лиш вітер дув пилюжний
і вихрився поміж площ...
Дід старий сидів на лавці,
позирав з-під капелюха.
«Зночі ниють, – каже, – ноги,
то ж напевно буде дощ».

Пообіді вітер стихнув,
розтеклась сльотава гуща:
то імлою вкрився простір,
мов розложистим плащем.
Потьмяніло в мряці сонце,
скресла неба скаралуща,
і воложисті хмарини
розторочились дощем.

Стугоніли краплі гучно,
ручаї текли бульваром
і збігали по узвозу
вниз потічками за гать...
Тож просили недаремно,
тож молилися недаром:
пролилась свята водиця,
як живильна благодать.

Дощ буяв несамовито!
Щось гриміло на заводі,
та ніхто на те гриміння
вже уваги не звертав.
Діти борсались в калюжах,
всі раділи прохолоді,
дід ховався під наметом,
гладив ногу і кректав.

09.05.22