Таке уявити і бачити лячно.
Забути – біда, пам’ятати – незмога…
Було прохолодно, похмуро і мрячно,
і десь на околі здіймалась пожога.

Довкруг торохтіло, палало, диміло,
звивались у небо рудаві серпанки.
Сполохані люди тікали несміло
коли ішли «Гради», машини і танки.

По місту шниряли ординські вандали,
трощили будинки, стріляли по шибах.
Людей виганяли в холодні підвали,
самі ж оселялись у їхніх садибах.

В одну із господ, де без зла і обиди
жив дід і онука, й хлоп’я безневинне,
вломились чумні косоокі єхиди
і нумо сквернити гніздечко родинне.

Хіба ж то така їм судилась планида:
померти від кулі, тортур, або ляку? –
За спір і зневагу застрелили діда,
і та́нком в дворі розчавили собаку.

А як уже стихло і смеркло надворі,
удерлись у хату трикляті ординці.
Синочка закрили у темній коморі,
не зрів би як матір ґвалтують чужинці…

Лежить під парканом дідусь, мов завме́р, злим –
убитий за те, що «нечемно» повівся.
Синочка знайшли у коморі замерзлим,
а мати – в сараї сконала в крові вся.

7.04.22