1

Вона була квітникаркою. Працювала в крамниці, що по вулиці Покровській (тепер там ювелірний магазин, однак із колишньою назвою – «Роза»). Крамниця сприймалася містянами як приємна винятковість на тлі радянської невиразності застійного періоду. У відвідувачів тут неодмінно поліпшувався настрій від інтер’єру, квіткових барв, тонкого аромату, а також привітної та затишної атмосфери. Дітлахи забігали сюди, аби просто помилуватися рибками у великому акваріумі чи поспостерігати за яскравими папужками у вольєрі, що займав цілий куток від підлоги до стелі. І створювала всю цю пишноту Тетяна, так звали молоду квітникарку.
Наше знайомство, проте, відбулося не завдяки квітам, а завдяки книжкам. Квітникарка полюбляла читати. А я тоді завідувала бібліотекою, що поблизу. Тетяна надавала перевагу прозі про людей, які, зазнавши складних випробувань, знаходили шляхи їх подолання. Згодом я переконалася, що вона розуміється й на поетичному слові. Надалі їй знадобиться також література освітня, та про це нижче.
На своїй роботі Тетяна була не просто продавчинею-консультантом, а й, можна сказати, певною мірою психологом. Бо як, скажіть, якщо не «психологічною підтримкою», назвати ті її переконування, коли чоловік просить загорнути квіти, ніби ковбасу. Нести букет – це ж не сором! Досвід спілкування з покупцями формував тонке відчуття людей.
– Усе буде добре, сонце, – підбадьорливо говорила вона, подаючи квіти, коли за ледь помітними проявами вгадувала чиєсь хвилювання перед побаченням. І тоді в юнака, а то й у сивочолого закоханого додавалося впевненості.
Маючи творчу вдачу, Тетяна шкодувала, що в нас у ті роки, на відміну від закордоння, зовсім не було мішури для оформлення букетів. Свої флористичні нахили, що настійливо виявлялися, вона втілювала в композиціях із сухостою. Кілька таких робіт доповнили інтер’єр також абонементу бібліотеки, де я працювала. Особливо запам’яталася композиція, створена нами з гасової лампи, яку ми перетворили на електричний світильник і прикрасили сухостоєм. Вийшло таке собі геть несподіване й красиве бра.
У вісімдесяті роки Тетяна стала переможницею конкурсу працівників квіткових крамниць. Тоді до Києва з’їхалися учасники з різних куточків республіки, щоб продемонструвати свій хист. Східноукраїнська дівчина в добу безликої совдепії вирішила виявити свою ідентичність. Розкішні троянди вона поєднала з українськими символами: калиною, колоссям, старовинним рушником, паляницею з відрізаними двома скибками – усе це створювало неподільну композицію, яка вразила столичне журі найбільше. Про перемогу Тетяни писала преса, і це викликало неабияку гордість краян. Знай наших!
Окрім роботи у квітковій крамниці, Тетяна була зайнята ще однією життєво важливою справою: вони з чоловіком будували власний дім у мальовничій місцині побіля лісу. Слід сказати, що наше покоління, народжене всередині минулого століття, досягши повноліття, не покладалося на батьків. Ті при своїй щоденній роботі зазвичай мали скромні статки. Отож меблі, побутова техніка тощо почасти придбавалися на виплат. Що вже й казати про окреме житло для дітей. Це – зась. Живіть укупі, хоч на головах одне в одного. Люди роками, а то й десятиліттями, дожидалися черги на отримання державного житла. Приміром, у нашому будинку лікар як молодий фахівець отримав однокімнатну квартиру у віці понад 40 років, вже виховуючи двох дітей, а повноцінну трикімнатну – у 50 (і все в тому ж таки статусі молодого фахівця).

Запам’яталася мені одна пенсіонерка: вона сиділа біля під’їзду новобудови, і по її щоках котилися сльози щастя й гіркоти водночас. Щастя — тому, що отримала житло з усіма вигодами, а гіркоти – тому, що більша частина життя минула по кутках. Заробити чесною працею на достойне і комфортне прожиття за умов тогочасного устрою було практично неможливо, замолоду — тим паче. Хіба що податися на заробітки до суворої Півночі. На це і зважилося молоде подружжя Клименків. Тоді саме розпочалося будівництво газопроводу Уренгой-Помари-Ужгород. Тетяні та Володимиру на той час виповнилося по 23 роки, і вони вже були батьками півторарічного сина. Складнощі північного буття разом із татком і мамою долав і малий Євгенко. Якщо, скажімо, його треба було перевдягнути, Тетяна застосовувала своє ноу-хау: напинала ковдру, під імпровізованим шатром запалювала сухий спирт, і коли повітря прогрівалося, міняла малому одяг. Потім одразу натягали теплий комбінезон, бо температура в кімнаті, бувало, сягала +2. Отож бійцівський характер хлопця гартувався при завзятих батьках практично з пелюшкового віку. (Сьогодні це красень-чоловік, заповзятий вояк ЗСУ, який має бойові нагороди).

В Уренгої подружжя працювало у сфері, як там визначали, обслуговування. Тетяна в гуртожитку обіймала відразу три посади, а коли потрібно було замінити прибиральницю, то й мила підлогу. В умовах Півночі працівникам дозволялося брати на себе стільки обов’язків, скільки вони могли виконати. Володимир працював в аеропорту бригадиром зміни. Він не цурався ніякої роботи й у будь-який час доби брався за все, де потрібні були умілі руки та молодеча звитяга, тож заробляв більше, аніж службовці аеропорту. Ще юнаком Володимир затявся, що мешкатиме зі своєю сім’єю у власному комфортному будинку, який сам і зведе. Тому заради втілення своєї мрії, до якої додалося почуття відповідальності за добробут дорогих йому людей, сил не шкодував.
До рідного міста Тетяна й Володимир повернулися через два роки напруженої праці. Чотири роки тривало зведення будинку. Володимир усе проєктував самотужки, узгоджуючи свої ідеї з побажаннями дружини. Вийшла двоповерхова, облицьована деревом споруда, з вигодами, з каміном, басейном та сауною всередині будинку — й стала справжньою гордістю подружжя.

2

Як відомо, понад 92 відсотки громадян проголосували на референдумі 1 грудня 1991 року за незалежність України. Більшість радянських республік сприйняли цей результат як вирок усьому СРСР. Не стало країни, де за національний прояв, ініціативність чи підприємницький хист давали термін.
Але перші роки омріяної незалежності стали для України вкрай болісними та нестабільними. Чи могло бути інакше? Певно, що ні, адже українська економіка була надзвичайно інтегрована в економіку радянську. Окрім того, далися взнаки брак досвіду управління країною в ринкових умовах, безліч помилок державного апарату, відсутність права на приватну власність (на сході України — аж від 1917 року, на заході — від 40-х років) і, як наслідок, — ментальність радянської людини.
Якось на початку 90-х мені довелося бути свідком неприємного інциденту: старий комуніст відчайдушно кинувся в бій навкулачки з молодим зубним лікарем, бо не міг стерпіти появи поблизу будинку, де мешкав, об’єкту приватної власності — стоматологічного кабінету. Виходило, що ідейному дідусеві краще було їздити в центр міста до поліклініки, що мала застаріле обладнання, й просиджувати там по пів дня в черзі, а потім ще й терпіти без анестезії «екзекуції».
Реформи в країні запроваджувалися вкрай повільно, багато процесів відбувалося хаотично, а відтак — економічна криза з її безгрошів’ям, безробіттям, тотальним дефіцитом, нецивілізованою конкуренцією, рекетом. Фахівці різних галузей перетворилися на човникарів. Але не всі.
Клименки стали підприємцями одними з перших у нашому місті. Передували цьому такі обставини.
Володимир утратив роботу. А працював він військкерівником у сусідній Кам’янці, мав звання «вчитель-методист». Та комусь забаглося поставити крапку на початковій військовій підготовці в українських школах. Чи не з цього починалася демілітаризація країни?
У «Розу», куди продовжували заходити покупці, майже припинили постачати квіти. З таким становищем важко було примиритися. Змішані почуття безпорадності та обурення стали повсякденними супутниками Тетяни. Її сприйняття життя з погляду реалізації свого потенціалу та природний оптимізм спонукали шукати вихід. І як тільки в законодавстві з’явилися зміни на користь підприємницькій діяльності, вона вирішила ризикнути, як робила це вже не не раз у житті. Так з’явилася приватна крамниця «Незабудка».
Щодо державної «Рози», то вона ще певний час «жевріла». Її продавчиня приходила торгувати, коли було чим, побіля «Незабудки». Совдепівському мисленню нехарактерна креативність — простіше накапостити ближньому, аніж зацікавити покупця чи виростити інакші квіти.
2022 року совдепівські нащадки зі зброєю в руках прийдуть із ерефії й дорікатимуть українцям: «Ви харашо живьотє». Наші перспективні села вони називатимуть маленькими містами. У їхніх головах і досі не може народитися й утвердитися думка: щоб краще жити, варто докласти зусиль для творення і, якщо потрібно, відстояти свої права. А пригадаймо путінське «цап-царап». Украсти, замість створити своє — така «висока» філософія керманича.
Та повернімося в 90-ті.
Тоді я, окрім основної роботи, де заробітну плату надовго затримували, почала працювати ще й телеведучою на нещодавно створеному реrіональному каналі СІАТ. У ті дні, коли вела передачу «Вітаю», заходила перед записом в «Незабудку», Таня давала мені у тимчасове користування квіти для створення «картинки», аксесуари для доповнення мого костюма, а траплялося, що й речі.
Якось знайома переповіла мені почуту на автобусній зупинці розмову — кілька поважного віку комуністів обговорювали зовнішній вигляд дикторів СІАТу, не обійшли увагою й мене, телеведучу. Зокрема, з осудом говорили, що ми часто змінюємо вбрання. «Знали б ви...», — подумалося тоді.
(Мине багато років, і коли я стану внутрішньо переміщеною особою, Таня знову виручить мене: поділиться речами з гуманітарної допомоги, надіславши їх мені в Черкаську область).


Криза тривала майже десять років, перш ніж настала стабілізація, а потім почалося зростання. Ті, хто зважився на ведення бізнесу, не мали чіткого уявлення про його природу, тож часто-густо досягали результату ціною власних помилок.
Клименки вирішили навчатися. Це рішення, однак, було зумовлене не лише потребами бізнесу, а й бажанням особистісного розвитку. Тетяна заочно опанувала фах бухгалтера, а Володимир із червоним дипломом здобув агрономічну освіту.
Тим часом країна робила поступ, що не припинився навіть у період АТО. Розвивалося й наше місто. Стабільно запрацював приладобудівний завод. Традиційно значний внесок до міського бюджету робили Південна залізниця і хлібозавод, не пас задніх малий та середній бізнес тощо. Зростала купівельна спроможність городян, а, отже, покращувався їхній добробут.
В Ізюмі було збудовано пішохідний міст, що став окрасою і візитівкою міста. Ремонтувалися дороги. З’явився великий розважально-торгівельний центр. Зазнала реконструкції центральна площа й парк. Було відремонтовано залізобетонний міст, лікарню, а також низку шкіл і дитсадочків. На завершальний етап будівництва вийшов спортивний комплекс із басейном. Ізюм позбувався панування сірих відтінків і набував різнобарвності. У місті проводилися велелюдні заходи, найулюбленішим з яких останніми роками був День міста. Це яскраве свято особливо об’єднувало громаду й водночас давало можливість кожному презентувати індивідуальні вміння й творчі здобутки.
Аж раптом життя, наповнене подіями, розкололося на «до» і «після».


3

Вінстон Черчілль, попри всю свою прозірливість і геніальність, часом припустився помилок. Зокрема, він вважав, що, ставши канцлером, Гітлер зосередиться на запровадженні реформ, які сприятимуть подоланню соціально-економічної кризи, і не наважиться порушити міжнародні домовленості, укладені після Першої світової війни. Також він був упевнений, що Гітлер не нападе на Радянський Союз у 1941році. Чи можуть подібні порівняння певною мірою виправдати недалекоглядність українських посадовців перед повномасштабним вторгненням — вирішувати українцям.
Ми практично не чули застережень; скорше — заклики зберігати спокій. Лише окремі депутати та деякі відомі люди радили мати про всяк випадок тривожні валізки.
Готуватися до можливої евакуації чи бодай розраховувати на власні сили — про це не йшлося в щоденних виступах представників ізюмської міської влади навіть у ті дні, коли нападник уже рухався Харківськуою областю.
Тривожні валізки Клименки мали. Основний їхній вміст складали ретельно зібрані документи, що ідентифікують особу, а також документи, що посвідчують право власності на об’єкти нерухомості. Час покаже всю значущість такої завбачливості.

...Танки рухалися не трасою, а один за одним витиналися з лісу, як величезні примари, і з шаленим гуркотом сунули їхньою вулицею. Із похололим серцем Тетяна спостерігала з-за штори за цим страхітливим, здавалося, нереальним дійством. Ні вона, ні Володимир ніколи не бачили наживо такої техніки. Колона ніяк не закінчувалась, аж раптом, ніби спіткнувшись, вона припинила рух.
Перетнувши державний кордон, пройшовши Чугуїв і Балаклію, російські війська наштовхнулися на рішучий опір в Ізюмі. Вони не змогли подолати замінований залізобетонний міст і зайти в центр міста — довелося шукати обхідні шляхи і можливість навести понтонну переправу через Сіверський Донець.
У танка, що закляк проти будинку Клименків, почала повертатися башта дулом у бік вікон. Тетяна й Володимир кинулися надвір. Перебігли город і подалися до садиби, де, знали, був глибокий похідний льох. Та не лише вони так учинили, а й інші мешканці кутка. У невеликому вогкому й холодному погребі, де на додачу ще й стояв щільний запах цвілі, народу напхом напхалося. Здебільшого це були малознайомі люди, що від початку повномасштабного вторгнення дістались Ізюма з якогось села в пошуках кращої долі.
Сиділи боком на дощечках, підібгавши ноги, всі об’єднані наразі лише одним — всеохопним жахом.
Гуркіт не припинявся ввесь день. Лише присмерком стало тихіше. Змучені холодом і тіснявою, зголоднілі люди нарешті вийшли з погреба й розбрелися по домівках.
Багато мешканців кутка попрямували до лісу з надією сховатися в будівлях лісництва. Якби ж відали...
Будинок Клименків вистудився, бо припинилася подача газу. Розтопили дровами — на щастя, мали резервний твердопаливний котел. Його потужності для обігріву великого будинку не вистачало, але яке-не-яке тепло він випромінював. Нашвидкуруч приготували їжу... Перепочинок виявився недовгим. Налетіла ворожа авіація. Бомбардувальники слідували один за одним з інтервалом щонайбільше хвилин десять, і скидали бомби. Будинок хилитався й підстрибував. Тетяна та Володимир уже нікуди не бігли, а прихопивши теплі речі, зачаїлись у ванній кімнаті. У свідомості зринали знані й незнані молитви... Серце гупало не в грудях, а в горлі, у животі все перекручувалося. Душа стискалася до горіхового зерня.
Природа наділила людину страхом для самозахисту. Гевін де Беккер навіть вважав це почуття даром, бо воно допомагає врятуватися. Клименкам тікати було нікуди — небезпека чатувала скрізь. А страх був таким інтенсивним та всеохопним, що здавалося, ніби хижі зуби піраньї вгризаються в мозок, у нутро, щоб позбавити всього людського, щоб перетворити тебе на ніщо.
Тетяна залізла у ванну, зіщулилася, притисла до голови подушку, щоб приглушити звуки вибухів і рев літаків: тільки б не збожеволіти... Судомно хапала повітря між накочуваннями вибухових хвиль... «Досить! Досить!..» — пульсувало в скронях.
Рашистський садизм тривав усю ніч.
Зранку Володимир вийшов, щоб дізнатися про наслідки бомбардування. Великих руйнувань не було, якщо не зважати на пошкоджені дахи. Лише ліс, скільки сягало око, стояв з відтятими верхівками. Як пояснити поведінку агресора? Залякати, деморалізувати населення, яке ще вчора жило звичайним, мирним життям і до війни не готувалося?

4

Водою Клименки запаслися ще в перші дні вторгнення: насамперед із протипожежною метою вщерть наповнили басейн. (Згодом цю воду ще довго використовували як технічну. Навіть у найважчі часи бойових дій та окупації Тетяна і Володимир намагалися дотримуватися правил особистої гігієни. Це було одним із проявів спротиву обставинам — не дозволяти собі втрачати людяність).
Питну воду брали зі своєї самовиливної свердловини. Мешканці кутка стали часто заходити на подвір’я до Клименків по воду, а також, щоб скористатись їхнім мангалом, адже їжу тепер усі готували на відкритому вогні.
Їсти, однак, через постійний стрес, не хотілося: ніщо не смакувало, харчі ставали поперек горла. Але ж мусили. Значних запасів їжі подружжя не мало — трохи городини, круп. Найбільше виручала, звісно, консервація. Із суміші борошна й манки з додаванням соди та води Тетяна на сухій пательні — олія давно закінчилася — випікала на вогнищі своєрідні паляниці. Якось купили шматок телятини в сусіда, який змушений був дорізати поранену осколком худобину. М’ясо зберігати було ніде (холодильники не працювали), тож воно дісталося тим щасливцям, хто першим дізнався про подію.
Пили багато води, аби притлумити неприємні відчуття від недоїдання і від спазмів, спричинених постійною тривогою. По дрова, ризикуючи під обстрілами життям, ходили через дорогу до лісу. На велосипед прилаштовували якийсь зі стовбурів, поламаних бомбардуванням. Удома Володимир розпилював дерево. Топили з Тетяною вночі по черзі. Зранку знову йшли до лісу. Та ці походи припинилися, коли рашисти почали скидати касетні бомби.
Від початку повномасштабного вторгнення російські загарбники активно застосовують цю унікальну зброю (росія є однією з держав, які у 2008 році в Дубліні не підписали Конвенцію про касетні боєприпаси, що забороняє їхнє використання, виробництво та накопичення).
Кожен такий снаряд уражає велику площу. Він складається з контейнера, нашпигованого дрібними ромбоподібними елементами, всередині яких — гострі шматочки дроту тощо. Після розриву «касетника» навіть паркан із металопрофілю перетворюється на решето — що вже казати про людське тіло. Багато мирних жителів Ізюма зазнали поранень і загинули від такої зброї навесні 2022-го року. Уцілілі згодом навчаться здалеку впізнавати гул бомбардувальників, намагатимуться триматися поблизу своїх імпровізованих укриттів.
Загалом ворог застосував по Ізюму цілий арсенал озброєння, зокрема заборонені фосфорні снаряди. Вони розривали пітьму сліпучими спалахами, схожими на феєрверки, а за мить у різних частинах міста виникали пожежі...
Потерпали городяни й від рашистських куль зі зміщеним центром ваги. Уражаючи людину, така куля, перш ніж вийти назовні, шматує внутрішні тканини, завдаючи потерпілому нестерпних страждань. То тут, то там було чутно несамовиті крики поранених...
За відсутності електропостачання Клименки користувалися свічками, що залишилися від Тетяниної мами (вона пішла у засвіти напередодні повномасштабного вторгнення). Про ліхтарі навіть не йшлося.
Якось сусід Анатолій присвітив собі ліхтариком стежку на власному подвір’ї. Його відразу схопили патрульні:
— ... твою мать! Сігнали падайош укропам! — звинуватили.
Потягли до лісу. Імітували розстріл. Знущалися й принижували досхочу. Після цього хлопцеві відібрало мову на кілька місяців. Ще довго він не витримував собачого гавкоту — здавалося, що на подвір’я знову вриваються його кати.
Коли ми з Танею перегортали сторінки пам’яті, про які найбільше хотілося забути назавжди, вона сказала:
— Не знаю, як хто уявляє собі кінець світу, та я його бачила навіч: спочатку зникають ознаки цивілізації, а потім над усім утверджується панування зла. Ми перебувалися без найнеобхіднішого й терпіли нестерпне. А мета була — вижити.

5

Щоб затримати рух ворожої техніки в бік Донбасу, українські військові вжили заходів стратегічного значення: в ніч проти 7 березня висадили в повітря залізобетонний міст на магістралі Харків-Довжанський і шляхопровід у напрямку до залізничного вокзалу, а також пошкодили пішохідний міст. Агресор застряг. Але лівобережна частина Ізюма опинилася в його лабетах. Лінія фронту пролягла по руслу Сіверського Дінця.
З метою захопити все місто, рашисти пробували навести понтонну переправу поблизу села Ковалівка — саме там, де під час Другої світової війни намагалися переправитися й німці. ЗСУ й тероборона, займаючи вигідні висоти, завдавали ворогові нищівних ударів. Той тягнув шмарклі до лісу, оговтувався, за день-два формував нову колону бронетехніки і знову рушав до Ковалівки. Поки чекав наказу, наші трощили колону. І все повторювалося.
Тетяна спостерігала за цими подіями з другого поверху свого будинку. Навіть їй, цивільній людині, видавалася сміховинною примітивна й уперта тактика московитів.
Саме тут, де рашистам так і не вдалося форсувати річку, наші військові ліквідували ворожого полковника. Його рештки й досі оскверняють українську землю, похапцем прикопані співвітчизниками.
Майже 250 мирних жителів Ізюма вдалося вивезти востаннє на початку березня. Наступна евакуація мала відбутися 16 числа того ж місяця, але росіянці порушили домовленості, і вже сформований гуманітарний конвой не рушив. Дороги на в’їзд і виїзд перебували під вогневим контролем ворога. Населення опинилося в пастці — без елементарних засобів існування, під обстрілами й бомбардуванням.
Згодом Ізюмський міський голова Валерій Марченко (виїхав 14 березня) пояснював в Instagram: «Захоплять Ізюм чи ні — цього ніхто не знав. Ми разом із Харковом першими зіткнулися з ситуацією, коли людей треба було евакуйовувати під постійними авіа- і ракетними ударами. Наразі, коли минуло майже півтора місяці від початку повномасштабної війни, розуміння цього з’явилося».
Двадцять вісім днів українці, маючи вкрай обмежені людські й технічні ресурси, стримували рашистську орду, аж поки місцеві зрадники не виказали брід через річку. Першого квітня ворог оголосив про повне захоплення міста.
За даними Генштабу ЗСУ, в Ізюмі було зосереджено 22 тактичні групи противника — у кожній від 600 до 800 військових. За відчуттями жителів, загарбників у місті накопичилося більше, ніж населення. Забракло повітря. Окупанти принесли з собою специфічний, огидний запах війни. «Кацапський дух», — казали місцеві. Особливо люди потерпали, коли рашисти намагалися заховатися за димовими завісами або коли використовували снаряди зі смердючим наповненням. Тетяна прокидалася від задухи, а зарадити собі було нічим.
Вони з Володимиром припинили бігати в укриття — не мали сили. Та й сенсу не було: однаково не встигнеш. Ночували у ванній кімнаті на підлозі. Організм якимось чином адаптовувався до постійного гуркоту, в якому вже добре орієнтувалися: «вихід», «прихід», артилерійський удар, мінометний приліт, залп реактивної артилерії тощо, тощо. Згодом почала лякати раптова тиша — вона сприймалася як провісниця чогось неминучого і межового, за чим уже нічого не буде.
Без зв’язку із зовнішнім світом, орієнтуючись у часі лише за сонцем та власними відчуттями, Тетяна позначала в записнику дні пережитого пекла паличками. Така вервечка паличок розтягнеться майже на пів року.
21 липня секретар РНБО Олексій Данілов повідомив в ефірі телемарафону, що за його даними, російські війська від початку повномасштабного вторгнення завдали по Ізюму загалом 476 ракетних ударів — більше, ніж по Маріуполю. На той час Ізюм був найбільш атакованим містом, причому з неевакуйованим населенням, яке зазнало гуманітарної катастрофи.
Наведу лише один епізод, який непозбутньо застряг у пам’яті: відразу після звільнення міста краянка розповідає українському волонтерові про знайому. Та в окупації так потерпала, що ходила до загарбників і просила, аби її пристрелили…

6

«Друга армія світу» виявилася строкатою масою. Там були ідейні вороги і ті, що взялися за зброю не з доброї волі, але готові діяти як їм накажуть; були й погано оснащені та дезорганізовані «ДНРівці» й «ЛНРівці», постійно п’яні чи обкурені, заточені на крадіжки; було й багато потолочі з рабською психологією, що раптом увірувала у своє право вбивати – такі собі нащадки Родіона Раскольникова.
Жителям околиці надовго запам’ятався бурят: відразлива зовнішність, зріст — трохи більший за його автомат. Патрулюючи серед охайних будинків із доглянутими присадибними ділянками, він захлинався злістю, по-звірячому гарчав, наганяючи страх. Городяни й справді намагалися не потрапляти в його поле зору — хтозна, що може спасти на думку озброєному недолюдку.
Зайнявши правобережну частину Ізюма, рашисти заповзялись окопуватися й облаштовувати численні блокпости. Тетяна порівнювала їх із земляними червами — стільки вони довкола перекопали.
Водночас почалися перевірки населення. Окупанти ніби зійшли з кінострічки про Другу світову війну: вулицею рухався бронетранспортер, за ним ішли автоматники. Вони вривалися в будинки, вимагали документи, шукали українську символіку, мобільні телефони... Мешканці багатоповерхівок ховалися від віроломних зайд у підвалах, але й там їх знаходили. Відбирали ключі. Виносили з квартир побутову техніку, комп’ютери, одяг — навіть спідню білизну.
Після деокупації директорка краєзнавчого музею розповідала мені, як орки спустошили дачу її родички: забрали геть усе, що жінка роками вивозила з квартири як таке, що вже вийшло з ужитку. Навіть старі алюмінієві каструлі привабили мародерів.
Сусіди кутка Клименків повідомляли одне одному, де наразі чинять свавілля окупанти. Завдяки такому попередженню, Тетяна встигла сховати в рукаві старого вбрання смартфон, залишивши на видноті лише старенький кнопковий телефон. Минулося.
А ось у хаті дядька Василя сталася пригода, про яку краяни ще довго говорили з посмішкою.
Дядько Василь не належав до тих, хто шкодує: «Чому я про це не запитав маму, тата, бабусю чи дідуся?» А вже пізно. Цей чоловік устиг. Розпитав. Тому добре знав історію свого родоводу. Навіть створив в оселі панно з родинним деревом. Саме воно й привернуло увагу окупантів.
— Мій прадід — повний георгіївський кавалер. Дід — ветеран Другої світової війни. А це я в армії, — пояснював дядько Василь.
Вони вже виходили з будинку, коли один із «кадирівців» спохопившись, штовхнув дядька Василя в сіни й показав угору:
— Што ето?
— Горище .
— Што там?
— Дивись, якщо тобі треба, — кинув чоловік.
Здоровань подерся по драбині. А коли спускався — під ним раптом проламався щабель. Гримнув постріл. Загарбники пригнулися. Зчинився переполох: не відразу втямили, що кадирівець сам собі прострелив ногу, бо не поставив автомат на запобіжник.
Підстрелений тим часом шипів від болю й сипав нечувані в цих краях прокльони на сиву голову дядька Василя та весь його рід. Офіцер змінювався на обличчі — за самостріл підлеглого можуть бути непереливки. Недовго думаючи, вирішили перекласти провину на господаря.
Потягли невинно звинуваченого чоловіка до комендатури. А там — повно затриманих. Дядька Василя «не прийняли» — мовляв, ідіть із ним деінде. Повели до найближчої буцегарні, але й там відмахнулися: не до вас. Нарешті конвоїр вилаявся і відпустив бранця, наказавши не потрапляти на очі кому не слід.

7

Окупанти примушували населення розбирати завали, прибирати сміття і... трупи. Сморід заважав навіть їм, нелюдям.
І тоді, в умовах тривалих боїв, городяни несли побутові відходи, як належить, до контейнерів, але ті контейнери ніхто не спорожнював — невдовзі всі баки поглинули гори сміття. Завали зруйнованих будівель перешкоджали руху воєнної техніки. До прибирання залучали працездатних чоловіків за пайок. Та часто-густо окупанти просто використовували рабську працю, вишукуючи привід звинуватити людину в «недотриманні правил». Злісних, так би мовити, «порушників порядку» кидали до глибоких ям. За вбиральню їм правило цебро. Щоранку бранцям опускали драбину, наказували піднятися й гнали рити окопи або... такі ж самі ями.
Загиблих від бомбардувань й обстрілів, а також померлих через відсутність ліків, уцілілі городяни ховали прямо на подвір’ях, часто у вирвах від снарядів. Та багато тіл залишалося просто неба, зокрема біля мосту й дорогою до тубдиспансеру. Здичавілі собаки шматували трупи.
Під час окупації самопроголошена влада зобов’язала цивільних збирати останки і ховати їх.
З приходом московитів почалося нашестя ще однієї орди — мишей і щурів. Щось, напевно, порушилося в природі, й гризуни хлинули до людей. Місцеві мешканці стали називати їх «рашистськими агентами». Ці створіння дуже дошкуляли: проникали в будь-яку шпарину, трощили все на своєму шляху, а засобів боротьби з ними було обмаль.

За сприяння політичних партій — «Єдіная Россія», «Справєдлівая Россія», «За правду» та інших — у місті запрацювала пропагандистська система «русскаво міра». Широким брудним потоком полилася брехня. Окупанти разом із колаборантами розклеювали листівки з рашистськими наративами. Поштарі розносили газети, доставлені з території країни-агресорки. Користь від цієї макулатури Тетяна вбачала лише в одному: мала чим розпалювати багаття.
У людних місцях, насамперед на центральному ринку, рашисти встановили гучномовці. З них лунала спотворена інформація про стан справ на фронті та радянські пісні у виконанні російських співаків. Тетяні це було відразливо чути. Володимир Висоцький, творчість якого самопроголошена влада активно експлуатувала, не був винятком: тепер він сприймався жінкою як частина агресивного «русскаво міра».
Хтозна, якої мети прагнули досягти загарбники, коли день у день rвалтували змучене обстрілами й голодом населення піснею з приспівом, що назавжди врізався в Тетянину пам’ять.

Так будьтє счастліви, друзья моі.
Пусть будут радостниє ваши дні.

«Вершина цинізму чи психологічне знущання?» — думала вона.
Не забарилися прибути до Ізюма московитські журналісти. Хоча журналістами їх можна було назвати лиш умовно: спостерігаючи, що відбувається насправді, вони транслювали на весь світ викривлену інформацію. Створювали постановчі відео. До прикладу, вдягали виснажену людину в білу сорочку й примушували на камеру злословити проти ЗСУ. Або ось таке: загарбник (як з’ясувалося, у вцілілому кутку музичної школи) виконує хвацьку пісню, акомпануючи собі на акордеоні. Весело лише йому, бо коли перевили камеру на зігнаних місцевих, їхні обличчя виражали тільки презирство й сум.
Взялася промивати мізки городянам рашистська радіостанція «Россія-Z “
— щодня з 16:00 до 18:00. Не обійшлося й без «Детского часа»: від 20:00 до 20:45 школярам читали уривки з творів російської класики. До того ж з ерефії в Ізюм завезли російські підручники та художню літературу. А так званий «мер» міста Соколов поквапився підписати розпорядження про створення в школах козацько-кадетських класів.
За сприяння Міноборони РФ 25 травня окупаційна влада сумісно з місцевими колаборантами започаткувала інформаційно-пропагандистський бюлетень «Ізюмский телеграфъ» (листівка формату А3). Його редакторкою стала депутатка міської ради від ОПЗЖ Любов Ткачова. На цьому вона не зупинилася: згодом створила ще й телеграм-канал «Почта Изюма», де також вміщувалися рашистські наративи та звинувачення на адресу ЗСУ.

Відповідно до Женевської конвенції 1949 року, країна-окупант на захопленій території зобов’язана забезпечувати цивільне населення гуманітарною допомогою, а саме: продуктами харчування та медичними засобами. Рашисти ж «виконували» ці зобов’язання у свій спосіб — за рахунок українських складів. Якось натрапили на кондитерку: об’ївшись донесхочу, вирішили рештки роздати ізюмським дітям. Їхали вулицею з ящиком цукерок і вигукували: «Дєті єсть?». А діти боялися виходити.
Гуманітарна допомога з ерефії з’явилася в Ізюмі не відразу, а лише тоді, коли населення дійшло до остаточного знесилення. Оцініть, мовляв, наш «жєст доброй волі». Продуктові набори розподіляли через голів квартальних комітетів за списками — таким чином збирали персональні дані жителів міста.
(Згодом стане зрозуміло: рашисти готували референдум про приєднання до «русскаво міра». І це в місті, населення якого, зазнало непоправних втрат і невимовних страждань від того ж таки «міра»).
Під час видачі «гумдопомоги» траплялися масові вбивства людей артилерійськими ударами. Зокрема багато жертв було на Пісках і біля відділення Ощадбанку на проспекті Незалежності.
Мені довелося бачити подібну трагедію в Осколі, де снарядами накрили центр села саме тоді, коли мешканці зазвичай збиралися в очікуванні хліба. У тому, що удари наносилися з боку розташування російських військ, не було жодних сумнівів. Отже, це можна вважати підступною злочинною закономірністю ворога.

8

Щойно трохи вщухла інтенсивність обстрілів, Тетяна і Володимир вирушили велосипедами до центру, аби побачити наскільки постраждало місто, зокрема їхній кіоск «Незабудка». На блокпосту пристаркуваті «казачкі» в папахах, перевіривши паспорти, пропустили їх далі.
Піднявшись на пішохідний міст, Тетяна заціпеніла від побаченого. Ринули сльози.
— Таню, опануй себе, — просив Володимир, сам ледве стримуючись. — Не привертай уваги патрульних. Наш біль їм — на зловтіху.
Рельєфний, красивий Ізюм, завжди рясно квітучий навесні, тепер являв собою рвану гнійно-криваву рану. Хоча сама Тетяна будь-які порівняння відхиляє, навіть найстрашніші.
— Це за межею, — говорила вона мені, — війну можна порівняти лише з війною.
Того дня Тетяна і Володимир ішли посеред дороги: узбіччя були щільно засипані цеглою, скалками скла, уламками меблів, битим посудом, іграшками, одягом — усім, що ударною хвилею разом із вікнами викидало з квартир. Поміж завалів сплутано лежали обірвані електродроти. Чорними остовами жахали вигорілі будинки. Усюди — покалічені дерева. Нічого вцілілого. І... купи побутового сміття, над якими хмарами кружляло вороння.
«Незабудка» стояла, наскрізь прошита снарядом.

Окупанти розміщували воєнну техніку на територіях ізюмських підприємств. Самі розквартировувалися в закладах освіти, а також у будинках, де тимчасово не проживали господарі. Та не лише в таких. Коли змінювали дислокацію, вішали гранату на хвіртку з внутрішнього боку, за шторою в будинку або в іншому непомітному місці — мали на меті покалічити сусідів, якщо ті поцікавляться, в якому стані залишено оселю, чи й самих господарів, якщо ті раптом навідаються.
Після деокупації Василь, знайомий із Гончарівки, розповів історію, учасником якої став його брат. Той не хотів постійно жити під ризиком потрапити в рабство, тому вирішив перебратися до сусіднього села, де, на щастя, лишалася батьківська хата. Але душа боліла за домом в Ізюмі: тривалий час перебудовував його й облаштовував на свій смак. Не менше переймався й виноградником, який завзято доглядав — можна сказати, викохував. Отож раз на тиждень навідувався до ізюмської оселі.
Якось, наблизившись до садиби, він побачив пошкоджену браму, а на подвір’ї — рашистську БМП. Заходити не став. Чи залишать живим? Стояв із важкою думкою: мабуть, утратив дім. Підійшов сусід.
— Сходи, — каже дід, — у комендатуру. З’ясуй. Може, й відреагують, бо ж якусь дисципліну у війську мусять тримати.
Чоловік дослухався. Записав номер БМП і попрямував до «руськомирівського» начальства: як, мовляв, маю чинити, якщо мою хату зайнято?
У комендатурі аж підскочили — так зраділи.
— Ми ету БМП третій дєнь іщем! Єдєшь с намі! — наказали.
Прибули на місце, зайшли в будинок — усе без особливих змін, лише видно, що «служиві» душ приймали. Попрямували до літньої кухні — а там, як кажуть, картина маслом: непритомні тіла. Ніби хтось їх по кімнаті розкидав.
Тут варто зробити пояснення.
Брат Василя неабияк знався на виноградарстві, тому збирав щедрі врожаї. Але ж їм треба було давати раду. Як? Звісно — робити вино. Та оскільки сам виноградар не надто був прихильний до алкоголю (його більше захоплював процес творення), то за кілька років назбиралася чимала колекція в красивих пляшках із зазначенням сорту й витримки. Колекцію чоловік любовно розмістив у підвалі літньої кухні.
Й ось уявімо: «істінний русскій» опиняється серед такого «ізобілія». Що йому той будинок з усіма вигодами! Залишилися вояки в літній кухні, поряд зі «скарбом».
На окрик відреагував лише один: смикнувся до автомата, але миттєво був застрелений поліціянтами. Інших двох поволокли до автівки.
— Рємантіруй, мужік, варота і жіві, — «великодушно дозволив» рашистський офіцер.

9

Ворог позбавив населення права вільно переміщатися своїм містом, ходити до лісу чи річки. Клименки, які все життя займалися туризмом і добре знали рідний край, мали улюблені місця прогулянок та відпочинку, тепер мусили постійно перебувати в будинку. Лише зрідка виходили з двору, аби роздобути щось їстівне. Під час кожного такого походу подружжя наражалося на неодноразові перевірки.
Загарбники вимагали, щоб городяни дотримувалися світломаскування — інакше, пояснювали вони, українські диверсанти кидатимуть у вікна вибухівки. Рашисти навіть не усвідомлювали недолугості такої брехні. Самі ж полюбляли забавку: підкидали бабусям на городи шумові гранати — стрес-реакція могла закінчитися для стареньких інфарктом. Вояки «другої армії світу» вбивали собак і котів задля власної розваги. Могли будь-коли зайти до квартири чи будинку і нишпорити в шухлядах, ні на кого не зважаючи. Примушували людину, що поверталася з базару, висипати з пакета все просто на землю. Подібні вчинки принижували людську гідність.
До слова, появу стихійних базарчиків загарбники вітали, адже й самі потребували їжі. Магазини не працювали. Закупи місцеві підприємці робили лише на тимчасово окупованих територіях — у Куп’янську, Сватовому. В асортименті з’явилися російські продукти, і хоча за них правили захмарні ціни, якістю вони не йшли в жодне порівняння з українськими. Геть не смакував хліб, глевкий та кислий. «Наші й худобі такого б не дали», — думала Тетяна.
Їй аж обпекло руки, коли вперше отримала решту рублями. Хотілося якнайшвидше їх позбутися. Але такі були реалії: загарбники впроваджували свої гроші.
Життя в окупації супроводжувалося постійним, цілодобовим гуркотом — навколо міста точилися запеклі бої. Гуркотнява вщухала лише хвилин на сорок, коли рашисти обідали, і на двадцять — коли вечеряли. Мета ворога була — прорватися до Донецької області, але він наштовхувався на рішучий опір українців під Довгеньким.
— Ви тільки не ховайте далеко зимовий одяг, — радили ізюмські відчайдухи окупантам.
— А пачєму? — дивувалися ті.
— Бо ви й до зими Донбасу не дістанетесь.
Загарбники й гадки не мали, що невдовзі драпатимуть, кинувши геть усе.

10

Тетяні наснилася мама. Вона, в сонячному сяйві, дивилася з чистого неба й довго силкувалася щось сказати, але голосу не було... Тетяна розповіла про сон чоловікові. Володимир замислився, згадав родичів і запропонував пошукати місце, звідки можна зателефонувати, аби повідомити їм, що вони з Тетяною живі.
День 28 липня заповідався жарким. Вирішили рушити зранку, поки сонце ще не пекло надто сильно. Узявши паспорти, по дев’ятій годині сіли на велосипеди й поїхали в напрямку Крем’янця. Зупинилися за пів кілометра від дому, біля друзів — ті попросили трохи зачекати, щоб їхати разом. І раптом пролунав потужний вибух. Усі попадали, збиті ударною хвилею. За першим ударом одразу ж гримнув другий — контрольний.
— Це в нашій стороні... — видихнув Володимир.
Кинулися назад.
Дорогою зустрівся сусідський хлопець. Він чимдуж гнав на велосипеді, а, побачивши Клименків, зупинився, неспроможний вимовити й слова.
Під’їхали до двору — будинку немає. На його місці — будівельне сміття. Навколо метушаться, бідкаються люди.
— Таню! Володю! — вигукують.
Хтось викочує велосипед, щоб покликати рятувальників.
Хтось у розпачі кричить:
— Їх уже нема!
Характер руйнування не залишав надії на порятунок: міцний дім розтрощило вщент, розкидавши уламки по всьому городу. На стіни й натяку не залишилося. До того ж усі знали, що подружжя о цій порі завжди вдома. Ніхто не помітив, як вони поїхали.
— Коли все побачив, — згадував Володимир, — відчув фізично, що моя душа відокремилася від тіла й повисла над руїною.
Спалахнула пожежа (будівля зсередини була обшита деревом). Спочатку люди кинулися гасити хаотично, потім стали у вервечку й передавали відра з водою, яку набирали в сусідньому колодязі. Щойно загасили в одному місці, як зайнялося в іншому. Хвилювалися, чи вистачить у колодязі води. Нарешті приїхала пожежна машина — полум’я приборкали, і сусідні будинки вціліли.
Невдовзі з’явилися московитські вояки, очевидно, щоб перевірити точність своїх ударів. «Робота» виявилася бездоганною. Ось тільки господарі чомусь лишилися неушкодженими. Та вбивати вдруге не стали. Поки що. Адже, як співається в одній із пісень Висоцького: «Расстрєлівать два раза устави нє вєлят».
Судячи з усього, Клименки за доносом потрапили до рашистських списків на ліквідацію як батьки українського добровольця.
Не забарилися й «репортери». Єдиною їхньою метою було запевнити всіх, що винні ЗСУ. Дарма, що навіть за напрямом вибухової хвилі було зрозуміло, звідкіля наносилися удари.
— Ви можетє что-то сказать о случівшемся? — звернулася журналістка до потерпілої.
— Можу. У мене вже немає дому, — відповіла, наче з небуття, Тетяна. Потім подивилася пропагандистці прямо в очі й з притиском додала: — Але війна неодмінно закінчиться, і ми все відбудуємо!
Журналістка скривилася. Це була не та відповідь, на яку вона розраховувала.
Згодом Тетяна й Володимир зорієнтувалися, де може бути їхня тривожна валізка. На щастя, плита перекриття зсунулася вперед, і це місце завалило лише цеглою. Двадцятеро небайдужих взялися допомагати. Незабаром великий завал розібрали. Валізку з важливими документами та грошима дістали — це дало подружжю значне полегшення.
«Якщо вже доля нас вберегла, мусимо все перетерпіти й жити далі», — переконувала себе й чоловіка Тетяна. Та боліло серце. А чим зарадити? Аптеки не працювали. Довелося йти на вулицю Шкільну, де окупаційна влада облаштувала пункт «медичної допомоги». Після довгих Тетяниних пояснень про те, якого лиха вона зазнала, «асвабадітєлі» видали їй дві пігулки корвалменту. Це була єдина «компенсація» від «русскава міра» за все втрачене й пережите.

11

«Хоча руїна й залита водою, зимові речі можна врятувати, якщо поквапитись їх дістати», — думала Тетяна. — От би лиш підважити бетонну плиту».
Маючи сподівань на горобиний скік, Тетяна і Володимир усе-таки вирушили до новеспеченого «керманича».
Анатолій Фомічевський у складі самопроголошеної влади відповідав за зв’язки з громадськістю. До повномасштабного вторгнення він був депутатом Ізюмської міської ради від ОПЗЖ, а ще раніше — «вождем місцевих комуністів», як іронічно казали ізюмці.
Того спекотного дня Клименки застали його за «важливою справою»: російський посіпака сидів на лавці під офісом, оточений бабусями, і вів розмову в «кращих» комуністичних традиціях. Говорив, що на кордоні з Білгородською областю вже стоять фури, завантажені вікнами, дверима, покрівельним матеріалом тощо. Невдовзі, мовляв, усе це добро буде в Ізюмі. Обіцяв, що ремонтні робити розгортатимуться надшвидкими темпами, і що Ізюм стане, як Харків, а може, навіть кращим.
Тетяна не витримала:
— І ви в це вірите ? — звернулася до людей.
— Било гладко на бумагє, да забилі про оврагі, — в тон «казкареві» докинув Володимир.
Уже в кабінеті Фомічевський тлумачив Клименкам:
— Как ви нє понімаєтє, я должен поддєрживать прісутсвіє духа у насєлєнія!
Пошуками підіймального крана він, звісно, морочитися не став.
Чи відзначався більшим розумом голова окупаційної адміністрації — судіть самі.
Ось лише один приклад.
Уночі проти 27 травня в будинок №42 на вулиці Покровській влучив снаряд РСЗВ «Смерч». Він пробив дах і застряг у каналізаційній шахті між другим і третім поверхами, не розірвавшись.
Мешканці будинку звернулися з письмовою заявою до Владислава Соколова з проханням зарадити їм у такій небезпечній ситуації. Самопроголошений очільник міста надав заявникам офіційну відповідь. У ній містилася переконлива порада: не торкатися снаряда, обмежити до нього доступ сторонніх осіб — чергуванням чи в будь-який інший спосіб — до часу, коли з’явиться можливість його знешкодити. У місті, переповненому військовими, така можливість так і «не з’явилася».
Ошелешені «мудрістю» «руськомирівської» влади, мешканці будинку №42 понад три місяці жили поряд зі смертельною небезпекою.
Снаряд знешкодили вже українські сапери, щойно ЗСУ звільнили місто від ординської нечисті.

Щоб хоч якось відірватися від болючих думок, Тетяна і Володимир вирішили завантажити себе фізичною працею. Голіруч розбирали завали свого зруйнованого будинку (згодом Тетяна дивуватиметься: де тільки бралися сили?). Акуратно сортували будівельні матеріали. Помітивши це, городяни почали звертатися до Клименків: комусь була потрібна цегла, комусь — шиферина, комусь — шматок труби. Тетяну тішило, що їхній дім, про який вона тепер говорить виключно як про живу істоту — «будинок убили», — став «донором» для інших поранених осель.
Місцеві не чіпали зруйнованих будівель, при яких не було господарів, бо розуміли: це вже мародерство.
Серед уламків Тетяна знайшла неушкоджену світлину мами, з якої, за материнським заповітом, мала зробити зображення на надгробку.
Ванна, де Тетяна ховалася під час авіанальотів, виявилася вщерть забитою гострими уламками й будівельним пилом.
Окрім завалів власного будинку, Клименки працювали й на руїнах маминої квартири — після розриву снаряда там лишилися тільки стіни.

12

На початку вересня окупанти посилили патрулювання, фактично заблокувавши цивільних у власних домівках. У Володимира, обізнаного на воєнній справі, виникло відчуття, що рашисти готуються до чогось надзвичайного — чи то потужного удару, чи масштабної провокації.
Та що б вони не задумали, здійснити того не встигли. ЗСУ рушили в наступ — і це стало для загарбників цілковитою несподіванкою. Вони так швидко й панічно накивали п’ятами, що здавалося, ніби земля горить їм під ногами. Проте чимало з них таки затрималося — ті, що звечора напилися до нестями, а коли прочуняли, не могли второпати, що відбувається і в який бік тікати.
Рашисти засипали за собою шляхи відступу протипіхотними мінами. Чимало мирних жителів зазнали каліцтв, натрапивши на ті пастки. Серед потерпілих були й ті, хто, забувши про пильність, вибігав на трасу назустріч нашим воїнам.
Передусім, заради безпеки дітей, місцеві чоловіки, не чекаючи допомоги військових, придумали простий пристрій: на довгу палицю насаджували пластикову пляшку з вирізаним дном — виходило щось на кшталт совка. Ним збирали «пелюстки» й зносили у відведене місце. Лише на своєму подвір’ї Володимир зібрав сімдесят таких мін. Згодом українські сапери підірвали це небезпечне нагромадження.

Звільнений Ізюм, наче тяжкопоранений, поволі повертався до життя.
Зазнавши «русськомирівського» «щастя», Тетяна сприймала свободу як найвищу цінність — ту, з якою можна здолати все.
У місті стало легше дихати. Білий задушливий дим, який рашисти часто використовували для маскування і який щоразу огортав кожну будівлю приватного сектора, проникаючи в найменшу шпарину, нарешті розвіявся.
Одразу після деокупації волонтери привезли гуманітарну допомогу. До бусів із мороку руїн та укриттів потягнулися змучені городяни. Їхні обличчя були землистого кольору, а погляди — голодні й порожні. У тисняві кожен намагався бодай щось ухопити. Перевага ж була на боці сильніших.
Допомогу доставляли майже щодня, й організація її видачі ставала дедалі злагодженішою. Квартальні склали списки, за якими кожна родина у визначений час могла отримати пакунок із продуктами. Привозили також гарячі обіди. Активно запрацювали волонтери у вцілілій їдальні.
Голод відступив.
Згодом волонтери почали доставляти вживаний одяг. Нарешті в Тетяни з’явилися теплі речі (свої так і не вдалося дістати з-під бетонних плит перекриття).
Нові ковдри квартальні розподілили між тими, чиї домівки були зруйновані вщент.
За сприяння Харківської облради громадяни, які найбільше постраждали, отримали грошову допомогу для першочергових потреб, а також роз’яснення як відновити втрачені документи.
Військові ЗСУ, використовуючи своє обладнання, допомагали людям зв’язатися з рідними.
Знову запрацювали українські ЗМІ. Городяни, що пів року перебували в полоні рашистської пропаганди, вперше за цей час почули рідне слово й дізналися правду про стан справ на фронті.
Клименки не були б собою, якби не поцікавилися станом ізюмського лісу після перебування там окупантів. Володимир простежив, якою просікою українські військові вивозять трофейні боєприпаси, й строго по колії вони з Тетяною рушили вглиб. Пройшли п’ять-шість кілометрів — ліс увесь був у порізах від окопів та покоцаний бліндажами, сплюндрований і споганений так, як тільки здатна на це русня. На узліссі у великій кількості валялися бронежилети — втікаючи, загарбники скидали їх, бо надто важкі (московитського ж виробництва).
Іншим разом Тетяна й Володимир поїхали велосипедами в бік тубдиспансеру. Маневруючи між поваленими деревами, опорами електромережі та різноманітним мотлохом, дісталися гаражів поблизу сільгосптехніки. Там перед їхніми очима постала картина, що не вкладалася в людське розуміння: двері всхі гаражів ординці зламали, автівки викотили, побили й поперекидали. Сенсу в цих діях не було жодного — лише вибух якогось оскаженіння.

Світло на кутку, де мешкали Клименки, з’явилося лише через рік відтоді, як припинилося електропостачання (довго тривало розмінування). Але життя в темряві й постійний острах, що за ліхтарний промінець може бути жорстока розплата, далися взнаки. Тетяна й Володимир не відразу здолали психологічний і фізичний бар’єр світлобоязні: увечері надворі все ще рухалися навпомацки, а в помешканні користуватися свічками.
Коли ж на вулиці засвітився перший ліхтар, мешканці сприйняли це як справжню цивілізаційну подію.
Фотофобія почала відступати.
Що вже й казати про різнокольорові вітрини відремонтованих згодом крамничок! Вони викликали непідробне піднесення. Тетяна й Володимир із задоволенням заходили до перших магазинів не стільки заради покупок, скільки просто переконатися, що товари знову є, роздивитися їх. Неабияк зраділи, коли запрацювала «Нова пошта»...
Але попереду на подружжя чекало чергове випробування.

13

Ще коли Володимир починав розбирати руїну свого будинку, помітив на руці, вище ліктя, почервоніння й набряк, але не надав цьому належного значення. «Напевне, укус якоїсь мошкари», — подумав.

Протягом багатьох років подружжя Клименків щоліта долало на байдарках луку Сіверського Дінця, що огинає Ізюм. У тривалих походах ночували в наметах. За таких умов, звісно, траплялися й подряпини, й садна, й комашині укуси, але нічого серйозного.
«Скоро минеться», — розмірковував Володимир і цього разу. Хоча свербіж дошкуляв день у день, він і далі на те не зважав, тим паче що почервоніння таки зблідло. Та... лише на час.
Коли вже вся рука стала брунатною і погіршився загальний стан, Володимир пошкодував, що легковажив. Але де шукати поради в зруйнованому місті?
Принагідно поділився проблемою в телефонній розмові з приятелем Оскаром. Той працював у Міністерстві внутрішніх справ.
Познайомилися Клименки з Оскаром і його родиною, коли ті ще жили в Ізюмі, а заприязнилися згодом, зустрівшись раптом на слобожанських туристичних маршрутах.
Приятель попросив надіслати фото руки.
Вражений побаченим, він знайшов можливість проконсультуватися у відомчій поліклініці, де й сам обслуговувався.
Консультація виявилася короткою і приголомшливою:
— У цьому випадку вже потрібен хірург, — сказав дерматолог.

— Володю! — гукав у слухавку Оскар. — Терміново приїзди в Київ. Шукатимемо можливість врятувати тобі руку!
Однак Володимир нікуди не поїхав.
На ранок, без надії сподіваючись, він ішов вулицями рідного міста. Уже знав, що у вцілілому приміщенні шкірно-венерологічного диспансеру відновила прийом пацієнтів Світлана Данилівна Салашак.
Показавши лікарці руку, Володимир не змовчав про висновок столичного фахівця.
— Справді, ситуація кепська, — підтвердила найгірші передчуття Володимира Світлана Данилівна.
Але думка про ампутацію не вкладалася в голові нещодавно здорового чоловіка. До того ж він не збирався здаватися без боротьби.
— Спробуймо лікування, — запропонував, — а тоді вже — або пан, або пропав.
Світлана Данилівна зателефонувала синові. Він працював в одній із київських клінік також дерматологом.
Результатом їхнього міні-консиліуму став діагноз: кліщовий бореліоз і досить складна схема медикаментозного лікування з низкою аналізів та досліджень. Починати ж потрібно було з ін’єкцій протягом десяти днів, що важливо, без перерви. Організувати подібне в тогочасному Ізюмі виявилося неабиякою справою. Та Володимирові вдалося знайти медсестру, яка зголосилася допомогти.
Повний курс лікування до одужання не привів. Але з’явилися ознаки покращення: зійшов набряк і шкіра трохи посвітлішала.
Вирішили повторити курс.
Загалом боротьба з небезпечною інфекцією тривала від кінця червня майже до Нового року.
Навесні Володимир практично відновився й знову працював на руїні.
Якось, відпочиваючи, помітив на руці «бичаче око» — яскраву червону пляму в обрамленні блідого й червоного кілець. Явний симптом бореліозу.
Цього разу Володимир не зволікав.
— Що з тобою коїться?! — сплеснула руками Світлана Данилівна. — Де ти ходиш, Володю?
Після повторного лікування Володимир ретельно дотримувався засобів безпеки. Та й роботи на порослій бур’янами руїні на той час були майже завершені.
Спогадами стали ті щасливі часи, коли в жаркі дні падав, розкинувши руки, у зарості квітучого іван-чаю, вдихав пахощі медоносів і спостерігав за рухомими картинами, що їх створювали на блакитному тлі безтурботні хмаринки.
Подорожувати, однак, Клименки не припинили, бо таким був їхній спосіб життя. На позичених у приятелів велосипедах вони виїздили за місто. Рухалися rрунтовими дорогами, узбіччя яких були густо всіяні рештками боєприпасів.
На привалах долонями струшували із заправлених у шкарпетки холош кліщів. Так струшують пилюгу.

Та випадок Володимира був далеко не поодиноким. Серед ізюмців дедалі частіше почали траплятися інфікування бореліозом. У чергах до кабінету Світлани Данилівни люди подейкували, що після деокупації ворог застосував проти населення біологічну зброю.

Як відомо з відкритих джерел, у СРСР у рамках програми ентомологічних уражень розглядалася можливість використання кліщів і їх скидання з літаків. Але чи застосовувалися подібні методи в російсько-українській війні, сьогодні сказати достеменно не можна, бо не проводилися відповідні дослідження.
Безперечно одне: війна створила умови для зміни природного середовища, а разом із ними і для поширення кліщових інфекцій.

За весь період окупації Тетяна плакала лише кілька разів. Уперше — наприкінці березня, коли серед вибухів бомб і свисту снарядів почула несамовитий крик. Голос був незнайомий. Вона визирнула з вікна й побачила, як на вогнистому небі метався журавель. Птах щойно вкотре повернувся з вирію, подолавши довгий виснажливий шлях. Повернувся... додому. У тому невпізнаваному крикові знайомого журавля Тетяні вчувалося все — і жах, і біль, і докір: що ви коїте, люди?
Тоді вона плакала разом із безневинним птахом, який невдовзі безслідно зник у густому диму.
Війна триває.

2025

1

У свідоцтві про народження моєї подруги значиться поселення Розсохувате — хутір, якого вже немає. На тому місці тепер — широкі поля. Що ж до імені, то воно могло бути іншим, якби не деяка обставина.
Коли подруга з’явилася на світ, її молодий батько саме проходив строкову службу в армії. Зареєструвати новонароджену викликалася бабуся. Діставши згоду, вона хутенько зібралась і з легким серцем рушила виконувати відповідальну місію. Путівцем пішкувала кілометрів зо три та ще з кілометр Осколом — центральною садибою. Уже в сільраді з’ясувалося, що не пам’ятає імені, котре їй назвала невістка. І як мала чинити? Не крутнешся, не перепитаєш. То й записала Клавдією, іменем, що давно вподобала. Тільки-но вийшла з приміщення — мов блискавкою прохромило: Людмила. «Здогадався цуцик, як хвіст одпав» — кажуть у народі. Та справу зроблено. Вочевидь якійсь невідомій силі була ласка вимкнути на кілька хвилин жінці пам’ять.
Тут принагідно мені згадується історія, що сталася в нашій родині. Тривала доба атеїзму. Священнослужителі мали зобов’язання повідомляти в КДБ і на місце роботи про тих, хто хрестив дітей. Отже, щоб уникати публічної ганьби на зборах колективу та інших неприємностей, цей обряд батьки доручали комусь із близьких. Мого молодшого брата до церкви утаємничено понесла бабуся. Там її попросили назвати ім’я хрещеного батька.
– Олександр, – відповіла вона.
– Хрещеної матері?
– Олександра.
– Немовляти.
– Олександр.
Служитель культу подумав, що бабуся несповна розуму. Та причина насправді була в надзвичайній популярності імені.
Моя ж подруга стала володаркою імені малопоширеного. Воно завжди мені видавалося ваговитим, а надто коли на уроках історії ми дізналися про римського імператора Клавдія.
З Клавою ми навчалися в одному класі. У період початкової школи вона мешкала в інтернаті, проте не ввесь навчальний рік, а лише взимку. Восени та навесні хутірські діти зазвичай ходили до школи з дому. Коли Клава перейшла в п’ятий клас, їхня родина переїхала до Оскола, на нашу вулицю. Тоді ми й потоваришували. У старших класах нам дозволили сидіти за однією партою. Були не розлийвода. Якщо доводилося десь з’являтися наодинці, мене завжди запитували: а де Клава? Так само в подруги цікавилися мною. Навіть через 40 років на зустрічі однокласників я почула те саме запитання, бо подруга тоді не змогла приїхати.
По закінченні школи, попри деякий тиск із боку дорослих, кожна з нас пішла шляхом відповідно до своїх нахилів. Якщо моя дорога до мети була дещо звивистою, то подруга визначилася відразу й назавжди — стала математиком. До її ваговитого імені від двадцятидворічного віку невід’ємною частиною додалося «Дмитрівна». До слова, ім’я Людмила дісталось її сестрі.
Сорок чотири роки присвятила Клавдія Дмитрівна Білова освітянству, з них дев’ять років працювала директоркою школи в Борівському районі, п’ятнадцять літ обіймала посаду завуча в Довгенькому. Можна сказати, все трудове життя займалася справою до душі. Проте не всі учні поділяли її любов до предмета. Доводилося чути від прагматичної сучасної молоді й таке:
– Навіщо нам ваша математика?
– Математика – не моя власність, — парирувала Клавдія Дмитрівна й додавала, — для розвитку логічного мислення щонайменше.
Окрім математики, Клавдія Дмитрівна від 1979-го року викладала ще й інформатику. Її методичні статті час від часу з’являлися в спеціалізованих журналах. А одного разу, захопившись французькою системою навчання, вона надіслала листа в Міносвіти України зі своєю пропозицією вчителя-практика запровадити подібні методи в нашій країні. Якби ж то… Тривав 2008-й рік.
У шістдесят шість років Клавдія Дмитрівна ще працювала й мала намір трудитися далі, але прийшла… війна.

2

Наприкінці 2021-го, на початку 2022-го року Клавдія Дмитрівна особливо уважно стежила за новинами. Візит директора ЦРУ Вільяма Бернса, а потім і держсекретаря Ентоні Блінкена до Києва на тлі повідомлень про накопичення російських військ на кордоні з Україною, виїзд із Києва американського та деяких інших посольств — усе це вкрай насторожувало. Однак вона навіть не припускала можливості повномасштабного вторгнення, тим паче, що й президент Володимир Зеленський заспокоював народ, мовляв, не варто панікувати, попереду, у травні, — сонце, вихідні, шашлики... Але… 24 лютого у вранішніх повідомленнях почула таке, у що важко було повірити: російська авіація злочинно завдавала ракетних ударів по аеродромах і військових об’єктах. Ворожа армада, що скупчилася поблизу кордону начебто для навчань, раптом рушила на територію суверенної держави.
Клавдія Дмитрівна кинулася телефонувати рідним. Середульша сестра Людмила в Осколі звично поралася з чоловіком по господарству, вони навіть не відразу втямили про що мова.
Була заскочена й молодша сестра Юлія. Вона ще мирно спала в Ізюмі й дуже здивувалася ранньому дзвінку.
Наразі Клавдія Дмитрівна втішена, що всі родичі живі.
Якщо в Осколі мешканці Пісок здригалися від бомбових вибухів, то ті, що жили на Порубі, зокрема Людмила, потерпали від залпів реактивних систем. Коли десь далеко працює установка «Град», то моторошно навіть на відстані, а тут снаряди проносилися в бік Ізюма ледь не над головами. І це було нестерпно.
Людмила та її сваха кинули свої домівки. Уже немолоді жінки встигли перетнути тоді ще частково зруйнований міст (невдовзі його висадять у повітря остаточно). Перевізник доправив їх до Краматорська. Звідти евакуаційним потягом вони дісталися Львова, далі – Чехії. Там Людмила мешкала кілька місяців у гостелі. Нині вона знову вдома. Її хата,на щастя, вціліла (на відміну від двох будівель, що поряд, — ті хати розбили рашисти). Тривожну валізку Людмила тримає напоготові й досі — ворог близько.
Юлія після розформування центральної районної бібліотеки, де обіймала посаду методиста, працювала вже кілька років бібліотекаркою в п’ятому ліцеї. Тепер у цей ліцей вона бігала в укриття. Якось наштовхнулася на мера. Той обходив підвали, в яких могли перебувати люди. Від нього й дізналася про евакуаційні автобуси. Їй дуже пощастило, бо то були чи не перші й останні рятівні автобуси. Вона мала годину-півтори, щоб зібратися.
Оскільки пряма дорога на Слов’янськ інтенсивно обстрілювалася, колона рушила об’їзним шляхом до Барвінкового. Горбиста місцевість — то вниз, то вгору, дещо зменшувала ризик потрапляння під приціл. Автобуси, дякувати Богу, дісталися мети. Тероборона вивезла приблизно 250 містян. (Наступна евакуація населення мала відбутися 16 березня, але російська сторона порушила попередні домовленості й не надала «зеленого коридору». Мешканці Ізюма опинилися в заручниках без тепла, електропостачання, зв’язку, води та їжі, під обстрілами й бомбардуванням).
Тоді, 9 березня, ізюмці з Барвінкового потягом рушили до Львова. Там їх зустріли волонтери з релігійних організацій, із їхньою допомогою наші краяни прибули до Німеччини. У місті Бауцен, що на сході країни, у землі Саксонія, Юлії та її приятельці Олені надало притулок подружжя, яке відгукнулося на заклик місцевих євангелістів прихистити українських біженців. Юрген і Луна були людьми молодими та енергійними, виховували двох неповнолітніх дітей. Належали, по всьому, до середнього класу — обоє працювали психологами, мали власний будинок із садком, два автомобілі. Гостинна родина запропонувала жінкам кімнату на другому поверсі. Німці пригощали переселенок стравами місцевої кухні, наші віддячували приготуванням страв українських. Усі разом наводили лад у весняному садку. І також усі разом рушали вихідними днями на велосипедні прогулянки (німці – народ спортивний). Та спочатку була екскурсія містом. Юрген і Луна не без гордості запросили українок на міст Миру, що сполучає береги річки Шпрее. А пишатися справді було чим.
У часи Другої світової війни місто зазнало значних руйнувань, але його мешканці відбудували всі пошкоджені споруди і відреставрували все, що того потребувало. Наразі Бауцен із 20-метрової висоти мосту постає ніби із казки, зі своїми численними середньовічними оборонними та водонапірними вежами, із замками, соборами та церквами, й багатьма будівлями з барочним оздобленням. Прикметно, що головна вежа Райхентурм, як і Пізанська в Італії, похилена. Старовинну казковість міста доповнюють сучасні цікавинки, як-от: Парк динозаврів, де доісторичні істоти представлені в повну величину, або атракціон-лабіринт. До місць, що заслуговують на особливу увагу, можна віднести, безперечно, й харчову фабрику, що випускає гірчицю різноманітних сортів. У Бауцені навіть ратуша гірчичного кольору.
У німецькій сім’ї Юлія та Олена прожили два місяці, поки їм підшукували соціальне житло. У їхньому випадку соціальне — це двокімнатна квартира з усіма вигодами в чотириповерховому будинку, заселеному здебільшого літніми людьми з невисокими пенсіями. Облаштувати квартиру допоміг Юрген — був, як з’ясувалося, майстром на всі руки. А роботи й клопоту вистачало, бо в Німеччині щоразу, коли мешканці виселяються, квартиру звільняють від усього, що при них малося: побутова техніка, меблі тощо, аж до голих стін.
Будинок, слід сказати, мав недолік — після рясного дощу в його підвалі накопичувалася вода, яку з технічних причин складно було відкачувати. Та те, що недоступно техніці, стало до снаги нашим жінкам — братимуть відра й вичерпуватимуть воду вручну.
Наразі Юлія у свої п’ятдесят вісім успішно вивчає німецьку мову на курсах і дві години на день працює посудомийкою в їдальні при автопарку.
Олена має надію знайти роботу за своїм фахом економіста. Її рівень знання німецької мови, В1, дозволяє претендувати на таку посаду.
Власницею харчового закладу, де працює Юлія, є фрау Марлен. Вона щодня приїздить власною автівкою із сусіднього селища й самотужки на ввесь колектив автопарку готує обід, сама й на роздачі працює, сама й лад наводить на кухні. Лише залу, де щодня харчується від 30 до 40 осіб, прибирає наймана працівниця. Напружена робота і в Юлії, дарма, що лише дві години. Щоразу, збираючись на підробіток, вона бере з собою комплект білизни для переодягання, бо працювати доводиться, як-то кажуть, до сьомого поту; на додачу до інтенсивної роботи — ще й підвищена температура в її посудомийній кімнатці. Мені важко уявити цю тендітну інтелігентну жіночку за чисткою містких каструль та пателень. У ті дні, коли в меню є картопляні страви, вона ще й допомагає фрау Марлен чистити бараболю. Юлія продовжує навчання на курсах з німецької мови, наступний рівень, який має подолати — В1. Не маю сумніву, що вона впорається.
Від грошової допомоги, призначеної німецьким урядом кожному українському біженцеві, Юлія отримує лише різницю після відрахування заробітної плати. Таким чином наші співвітчизниці, що працюють, зменшують країні перебування навантаження на бюджет.
За кордоном українські жінки набувають досвіду ощадливої організації свого побуту, вміло користуються тамтешньою системою знижок та інших можливостей. Юлія й Олена, придбавши за помірною ціною проїзні квитки на електро-, автотранспорт, їздять за 50 кілометрів до Польщі на закупи дещо дешевших, але так само якісних продуктів.
Українці в Німеччині комунікують у соцмережі й часом збираються на заходи, як-от на День Прапора велелюдною колоною, співаючи українські пісні, пронесли величезний синьо-жовтий стяг вулицями Дрездена, аби привернути увагу місцевих жителів і всього світу до своєї Батьківщини, яка на полі бою проти потужного агресора виборює право на існування. Серед тих, хто ніс український Прапор, були й ізюмчанки — Юлія та Олена, що мріють повернутися до рідного міста.

3

Того дня, 24-го лютого, Клавдія Дмитрівна, поговоривши із рідними, ще деякий час сиділа нерухомо. Асоціації збурили роздуми про події 1968 року: у Чехословаччині вирує «Празька весна» — громадянський рух, що мав мирний характер звільнення від комунізму. Країна перебуває в передчутті близьких демократичних змін, всюди панує піднесення. Зовсім інші настрої в цей час турбують Кремль, і він вдається до властивих йому дій — великими силами радянські війська разом з військами інших країн Варшавського договору вдираються на територію суверенної країни, по суті окуповують її, позбавивши чехів та словаків права на вибір власного шляху розвитку.
На це віроломство Захід відреагував занепокоєнням та слабкими протестами. У самому Радянському Союзі суспільство поставилося до придушення «Празької весни» здебільшого байдуже… «Що буде з нами? — думала Клавдія Дмитрівна. — Чи надійде допомога? Чи не станемо ми трьомастами спартанцями на очах усього світу?»
А війна в Афганістані?.. Невже історія не вчить? Адже не могли стертися в пам’яті події порівняно недалекого минулого. Призвідники агресії Брежнєв, Громико, Пономарьов, Устинов, Андропов гадали, що все завершать щонайдовше за два місяці. Війна ж тривала понад дев’ять років. Аби її підтримувати так довго, радянських громадян змушували зі своїх невеличких зарплат сплачували внески у Фонд миру; насправді таким чином уряд перекладав тягар фінансування війни на народ. Потім скажуть, що ця війна була нікому не потрібна, а її учасників назвуть жертвами політичної помилки. Але ж час не повернути. Правду про ту ганебну війну спочатку ретельно приховували. Пропаганда з бравадою повідомляла, що «обмежений контингент» радянських військ буцімто допомагає братньому афганському народові покінчити з феодалізмом і побудувати світле соціалістичне суспільство: солдати будують мости, дороги, школи… (де це все?) Натомість кишлаки після артилерійської обробки — мов розоране поле.
Радянські солдати винищили понад мільйон афганців. Але й самі гинули. Скільки до згорьованих батьків привезли з чужого краю домовин у цинкових обгортках, достеменно не відомо — цифри й досі засекречені. Про кількість покалічених фізично й психічно можна було судити, стикаючись із ними в повсякденному житті. Як стане згодом відомо, воякам, що відправлялися на завдання, давали стимулятори для сміливості. Навіть афганські діти розкидали героїн там, де дислокувалися шураві, тобто радянські… Багато хто із солдатів призвичаївся на війні до наркотиків. Повернувшись додому із залежністю, вони втягували в наркоманію підлітків. Ті сприймали «афганців», як сказали б зараз, за крутих і часом довірялися їм собі на біду.
Наслідки воєн завжди тяжкі й потворні, а виправляються довгими роками. Невже московити, відкинувши уроки історії, ладні гинути ні за цапову душу? Свідомість Клавдії Дмитрівни відмовлялася відразу прийняти нову страшну реальність. «У наш час великої війни посеред Європи бути не може», — переконувала вона себе.

4

До війни мені траплялись у фейсбуці світлини, що милували око. Вони сприймались як роботи фахового фотохудожника. Я навіть не відразу збагнула, що зроблені вони моєю шкільною подругою, математиком, в Довгенькому. Особливо захоплювали зимові пейзажі, зокрема знімок школи в обрамленні пишних засніжених крон дерев та кущів калини з яскраво-червоними кетягами. Від шкільного порогу — рівна охайна доріжка, як символ світлого шляху в майбутнє…
Село Довгеньке розташоване за 23 кілометри від Ізюма на межі Харківської та Донецької областей. Якихось 4 кілометри відокремлюють його від дороги на Донбас.
У роки Другої світової війни неподалік саме цього села німецьке командування вирішило розмістити свій штаб. Бункер для нього будували досить довго — і в 1941-му, і в 1942-му роках. Будівельні матеріали, за свідченням очевидців, возили з боку Ізюма.
У запеклих боях село було зруйноване на 80%, полягло 3 297 бійців. Їх поховали в братській могилі, а згодом установили пам’ятник (його розіб’ють рашисти).
У період АТО поблизу Довгенького розташовувався штаб. У село приїздив тодішній президент Петро Порошенко.
До повномасштабного вторгнення невеликий населений пункт (850 жителів) мав розвинуту інфраструктуру.
Двоповерхову будівлю школи звели 1975-го року замість старої. Ув окремому не менш ошатному будинку, на другому поверсі, містилася початкова школа, а на першому — дитячий садочок, просторилося в цій будівлі й краєзнавчому музею. Сучасною й добротною була споруда Будинку культури та сільської бібліотеки, де часто влаштовувалися різноманітні заходи, відзначалися свята. У селі функціонували амбулаторія, аптека, крамниці. Літніми людьми опікувалися соціальні працівники, діяв затишний територіальний центр. Неподалік села містилися два великі сільгосппідприємства — «Караван» і «Злагода», що створювали для сільчан робочі місця. Та більшість жителів мали й на своїх садибах господарства — утримували корів, овець, свиней; займалися птахівництвом, бджільництвом, квітникарством тощо; обробляли чималі городи. Комфорт у мальовничому селі жителям забезпечували мережі водо- газо- електропостачання, всі вулиці були заасфальтовані.
Сільчани мешкали в добротних оселях. Рідко на якому дворищі не було автомобіля. Сільгосппродукцію трударі реалізовували на базарах ближніх міст. Мали достаток. Забезпечували дітям навчання у закладах вищої освіти. Їздили відпочивати на курорти України. Після запровадження безвізового режиму охочі до подорожей за кордоном відвідали Туреччину, Єгипет, Італію, Республіку Кіпр тощо. Заможніші підприємці побували також в Ізраїлі.
Уже й не згадати, хто перший з’їздив на заробітки до Польщі. Уторованою доріжкою потяглися й інші. Якщо старші мали на меті заробіток, то молодь від таких вояжів передовсім чекала нових вражень, бо, як стверджує прислів’я, хто в світі не бував, той дива не видав.
Сільчани жили наповненим життям: були в ньому радощі, не оминали і гіркоти, а головне — будувалися плани на майбутнє.
Усе змінилося в одну мить.
Росіяни, філософи яких запевняли, що кожна особа — кузнєц своєго будущего, насправді самі мали обмежену можливість такого творення і своїм віроломним нападом відібрали її в українців. Усе заплановане відсувалося на невизначений термін. Але зберігалося стійке сподівання, що нападник ось-ось схаменеться й припинить агресію або світ застосує всі свої важелі впливу, щоб це сталося якнайшвидше.

5

Від самого початку повномасштабного вторгнення в Довгеньке прибули військові ЗСУ з важкою артилерією, аби контролювати шлях на Донбас. Засоби ураження розмістили поблизу села на асфальтованій дорозі, що вела до колишнього дитячого табору відпочинку і була прикрита з обох боків густим деревостоєм. Позицію артилеристи, звісно, змінювали, коли рушали на завдання або «на роботу», як будуть потім казати.
Щойно стало відомо про оборонців, жителі села подбали про їхнє харчування. Продукти люди зносили до шкільної їдальні, кухарі готували обіди, а сільський голова доставляв їх військовим. Хліб і товари першої потреби місцеві підприємці возили з Донецької області. (Крамниці працюватимуть доти, доки в селі залишатимуться мешканці).
Після нічного бомбардування Ізюма, в ніч проти 3 березня, в Довгенькому з’явилися біженці. Їх вивіз із постраждалого міста Микита Каракай. Хтось знайшов притулок у родичів, когось розмістили в терцентрі для літніх людей, де був твердопаливний котел, завдяки якому евакуйовані мали можливість забезпечити себе теплом навіть у разі припинення газопостачання. Містяни були впевнені, що їхні труднощі тимчасові, що за лічені дні вони повернуться до рідного Ізюма у свої затишні квартири. Але, коли окупанти обстріляли біля Кам’янки автобус із цивільними, зрозуміли: шляху додому поки що немає.
Перші масштабні руйнування в Довгенькому сталися у зв’язку з прильотами по сільгосппідприємству «Караван». Від вибухової хвилі зазнали значних ушкоджень будинки поблизу, а їхні господарі пережили справжній шок. «Ви не уявляєте, що це таке», — говорили вони односельцям, не знаходячи слів, щоб передати свій стан. Жителі поруйнованого кутка стали покидати село першими. Поїхав і сільський голова. Його обов’язки взяв на себе активіст громади Олександр Булишев. Відтак саме він доставляв гарячі обіди військовим.
Та робота на кухні стала неможливою, коли ворог знеструмив половину села й перебив газо- та водогін. Люди змушені були пристосовуватися до складніших умов. По воду стали ходити до колодязів. Кожен такий похід був пов’язаний із ризиком опинитися далеко від свого укриття в разі нальоту, що й сталось якогось дня з Клавдією Дмитрівною та її супутниками-ізюмцями. На щастя, ніхто не постраждав.
Заряджати телефони сільчани ходили до тих, у кого світло ще було.
Проблеми з обігрівом та приготуванням їжі розв’язували дідівським способом. Клавдія Дмитрівна дякувала сама собі за те, що багато років тому наполягла, щоб після встановлення газового устаткування залишили в хаті грубку. Ось тільки запасу дров жінка не мала. На поміч прийшов сусід Дмитро — вибірково поспилював гілки на фруктових деревах. (У ході запеклих боїв від саду Клавдії Дмитрівни залишаться лише цурупалки).
Постріли чулися звідусіль. А найстрашнішими були нічні бомбардування. Евакуйовані містяни знайшли притулок у Клавдії Дмитрівни — на її обійсті мався добротний похідний льох. Вони принесли туди десь віднайдені старі двері, між засіками з овочами та стелажем з консервацією зладнали імпровізовану лаву. Клавдія Дмитрівна принесла ще й кілька стільчиків, а також так необхідні теплі речі. Щовечора до її хати приходило п’ятеро осіб. Сиділи у верхньому одязі, прислухались, а зачувши в повітрі виття двигунів, зривалися з місць і бігли в льох. Так до самого ранку. З часом помітили закономірність: після того, як літак, скинувши смертоносний вантаж, повертався з новими боєприпасами, минало дві години. Цей часовий проміжок давав людям можливість дещо оговтатися від виснажливого напруження.
Сусіди домовлялися з сусідами, аби ті знали, де вони перебувають, якщо, не доведи Господи, привалить. Клавдія Дмитрівна намагалася повсякчас тримати біля себе теку з документами на випадок екстреної евакуації.
Тим часом інтенсивність обстрілів посилювалася, а зона бойових дій розширювалася, поглинаючи Довгеньке. Ставало очевидним, що швидкого покращення ситуації не буде. Згасала й надія на організовану евакуацію. Люди самотужки залишали село. Ті, хто не мав чим виїжджати, просилися до власників автівок.
У Клавдії Дмитрівни автомобіля не було. Острах залишитися наодинці, коли вже нікому буде допомогти, спонукав прийняти непросте рішення: вирвати себе з місця, в яке за довгі роки вросла всім своїм єством. Жінка нашвидкуруч зібрала дві валізи: одну, меншу, наповнила речами, в другу вщерть напхала продуктів тривалого зберігання на той випадок, якщо ворог щось заподіє, і потяг надовго зупиниться на безлюдді — уява малювала щонайгірше. Наступного дня Клавдія Дмитрівна підійшла до Олександра Булишева та його напарника Микити Каракая, і ті зголосилися доправити її до Барвінкового (саме збиралися туди їхати по гуманітарну допомогу для односельців).
19 березня рушили. Клавдія Дмитрівна навіть не припускала думки, що не повернеться до рідного села. «Усе владнається. Головне не піддатися розпачу, пережити цей час», — намагалася опанувати себе.
Сусідня Сулигівка вжахнула розбитими мирними хатами. З-за обрію вигулькнув літак. Водій різко натиснув на гальма, всі вискочили з машини, зачаїлися в лісосмузі. Літак пронісся з увімкненим форсажем — мабуть, для залякування. Минулося.
У Барвінковому службовиця станції сказала, що евакуаційного потяга не буде, однак можна доїхати електричкою до Лозової.
У Лозовій експрес Краматорськ-Ужгород з’явився несподівано швидко. Несподіванкою стало й те, що його не довелося брати приступом — ажіотаж, що вирував тут у лютому та напочатку березня, вщух. Ба більше, в купе з Клавдією Дмитрівною сусідила лише одна попутниця — досить комунікабельна жіночка пенсійного віку. Їхала вона з Краматорська і почувалася впевнено (якщо взагалі можна говорити про впевненість за таких обставин). Принаймні жінка знала, що її зустрінуть родичі в Польщі.
Про закордон подумувала й Клавдія Дмитрівна, та бажання залишитися в Україні переважило. У Львові вона попрощалася з попутницею і зійшла на перон. Побачене приголомшило: людська ріка — черга до потягів закордонних напрямків — заповнила ввесь підземний перехід і закінчувалася десь на вході до вокзалу. Клавдія Дмитрівна вирішила шукати щастя-долі в Закарпатті.
Коли їхала з перевізником звивистою дорогою вздовж річки, моделювала свою поведінку в разі авіанальоту, якщо автівку буде заблоковано між бурхливим потоком і високими горами. Душа ніяк не озивалася на краєвиди, що відкривалися очам. Здатність зачаровуватися залишилась у минулому житті.
Закарпаття прийняло Клавдію Дмитрівну.

6

Колишня жителька Довгенького Ольга Лешко створила у вайбері групу «Довжани», де односельці стали ділитися бодай крихітними відомостями про долю рідного села. Так дізналися, що протягом весни й літа в ході запеклих боїв, найтяжчих у Харківській області, Довгеньке зазнало тотальних руйнувань. Танкові бої тут велися просто посеред вулиць. Захопивши село, окупаційне військо використовувало його як плацдарм для наступу на Слов’янськ. На початку серпня нашим воїнам вдалося переломити хід бойових дій і перейти в контрнаступ. 10 вересня село було звільнено від ворога.
Світ облетіло фото українського поля, густо подовбаного вибухами снарядів. Поле можна порівняти з обличчям перехворілого на віспу. Так-от, цю світлину зроблено в Довгенькому.
Дехто з довжан поспішив до рідних місць, аби все побачити навіч, зібрати з-під завалів хоча б найдорожчі, пам’ятні речі, а хтось — і документи. Люди кричали, зриваючи голоси, з жаху й горя від того апокаліпсису, що постав перед ними: не те що жодної вцілілої будівлі — неушкодженої стіни не було. Замість затишного ошатного села — лише згарища, купи цегли, спалена воєнна та сільськогосподарська техніка. А ще — безпритульні свійські тварини, що вештаються околами і підриваються на мінах. І… вирви, вирви, навіть кратери, один із яких, 40-метровий, імовірно від авіаудару — на місці колишнього агропідприємства «Злагода». Своїми розмірами кратер приголомшує всіх, а надто закордонних журналістів.
Багато молодих чоловіків, побачивши скоєне, пішли воювати. Наразі в ЗСУ служить і сільський голова Довжанської громади.
Станом на перше серпня 2022-го року полягло двоє добровольців: Юрій Підан і Артем Водополов. Багато хлопців зазнали поранень. Дев’ятеро мирних жителів загинули влітку того ж 2022-го, ще четверо підірвалися на розтяжках після звільнення села.
Попри тотальні руйнування люди продовжують повертатися до місць своїх господарств. Вони самотужки метр за метром звільняють під городи чи бодай грядки землю від мін, інших вибухонебезпечних предметів, різного роду уламків та осколків. Жага якнайшвидше повернутися до звичайного селянського життя з його віковічними турботами й укладом переважує усвідомлення небезпеки. Відчайдухам допомагають волонтери генераторами, харчами тощо. Але уявімо, як то жити на безлюдді посеред суцільної замінованої руїни!
У липні 2023-го року в селі постійно проживало дев’ятеро осіб, серед них фермер Ігор Князів та його батьки. Молодий підприємець повернувся щойно звільнили Довгеньке. Наразі він має на меті зібрати врожай із кількох городів, що самотужки розмінував, продати овочі, а на вторговані кошти полагодити пошкоджену техніку, яка підлягає ремонту. З допомогою батька Ігор звів двоповерхове житло. З чого б ви думали? З найдешевшого матеріалу, якого довкола вдосталь, — з рашистських ящиків із-під снарядів.

Приїздила до рідного села й Клавдія Дмитрівна.
...Стефан Цвейг вклав у вуста одного зі своїх персонажів таке висловлювання: «Війна не має ні логіки, ні правди. Правда лише в тому, що ви побачите». На місці добротної оселі, яку Клавдія Дмитрівна дбайливо прогрівала дровами холодного березня 2022-го року не тільки заради людей, а й для того, щоб не замерзли труби опалювальної системи, бо мала намір тут жити стільки, скільки Бог відміряє віку, побачила тепер страхітливе руйновище у високих бур’янах, серед поламаних дерев. Але добре вже те, що ці її відвідини не стали для неї фатальними чи травматичними, як-от для односельця, котрий у розпачі не помітив міну «Пелюстку» і втратив ступню.
Власного житла у Клавдії Дмитрівни наразі немає, її поневіряння не скінчилися. Така правда.
Щодо Довгеньківської школи, то після 22 лютого 2022-го року вона працювала онлайн, учні були переведені до наступних класів, але 1 вересня 2022-го року всі вони продовжили навчання в інших школах.
Коли дописувався цей текст, у світі відбулися важливі події, головна з яких — вибори президента США, країни, що, використовуючи свої фінансово-економічні інструменти, зберігає статус найвпливовішої держави світу.
Уже шостого листопада ми дізналися про перемогу республіканця Дональда Трампа. У своїй привітальній промові він пообіцяв припинити війни, щоправда, не сказав у який спосіб. До інавгурації понад два місяці… Часом мені видається, що всі стали провісниками: намагаються передбачити які рішення ухвалить непередбачуваний Дональд Трамп.
Війна триває.

2024 р.

1

Уніч із 2 на 3 березня підступно, по-хижацькому, вони налетіли на наше місто. Від зростаючого реву двигунів ми скочили зі своїх місць і побігли в коридор, зачаїлися між двома стінами. Літаки один за одним на низькій висоті з шаленою швидкістю наближалися з боку залізничного вокзалу до центру міста й… скидали бомби. Від вибухів земля з глухим стогоном здригалася, разом із нею здригалися будинки… У якусь мить наша п’ятиповерхівка вся якось плавно сколихнулася, наче корабель на хвилі, й повернулася до попереднього стану. Зблиснув із моторошним ляскотом дверний отвір – мало не вирвало дверей. Забряжчали вікна… Від таких ударів перехоплює подих, опускається серце й холоне у жилах кров. Божевілля тривало всю ніч. На світанні побачили з нашого вікна четвертого поверху, що палає школа, а трохи далі, на підніжжі Крем’янця, валує стовпище чорного диму – горить автозаправка…
Кажуть, що у хвилини смертельної небезпеки до людини приходить урівноваженість і впевненість. Мабуть, це природний захисний рефлекс, адже тоді більше шансів прийняти рішення, яке допоможе врятувати життя.
– Маємо виїжджати, – сказала.
Чоловік щось почав говорити про роботу, та осікся. Нападник наче помахом палаша, відтяв нас від усталеного життя. Яка тепер робота?
Але куди їхати? Вирішили: в Оскіл. Це село – одне з найближчих до міста та ще й між двох річок. Отож ризики очевидні. Зате там батьківська хата, все-таки – не невідь куди. Передчуття підказувало, що діяти маємо негайно. Тривожні валізки, так-сяк зібрані, вже стояли в коридорі, бо перші чотири бомби, дві на околиці й дві в районі приладобудівного заводу, впали кілька днів тому (розірвалися не всі).
Мені завжди не вистачало самодисципліни для ведення щоденника, лише зрідка розгортала його. Але напередодні повномасштабного вторгнення все ж записувала, як-от 19 лютого 2022 року: «… протягом усього кордону з росією зосередилась 150-тисячна російська армія. Американська розвідка називає дату вторгнення. Світ завмер перед загрозою повномасштабної війни в Європі, що може перерости в Третю світову. Ще залишаються сподівання на дипломатію, хоча путін, за даними Байдена, вже прийняв рішення про напад». Попри тривогу, що день у день посилювалась, і навіть деяку передбачливість хотілося думати, що сталася якась страшна помилка, все швидко владнається, і переможе здоровий глузд. Якби ж…
На сходовому майданчику другого поверху мені зустрілася сусідка. Вітати одна одну в такій ситуації було б дивно. Натомість, побачивши мене з наплічником, вона попередила:
– Обережно… Телефонували… На Ізюм рухається колона російської техніки. – Далеко?
– Біля Закомельської.
Отже, зовсім близько.
Надворі не було чутно звичного зранку бадьорого гамору. Гнітюча тиша зависла над усім. Із-за рогу вигулькнув легковик, за ним другий, третій… – усі в одному напрямку, до залізобетонного мосту, бо той міст, що неподалік залізниці, через який і ми завжди їздили в село, наші військові заблокували ще з тиждень тому. Чимало людей із різних боків, тримаючи перед собою ковдри й теплі речі, прямували до підвалу чомусь саме нашого будинку. Молодий незнайомець квапливо перетинав подвір’я й голосно повторював у телефон одне й те саме (мобільний зв’язок працював уже з перебоями). Не сказати, що знялася паніка, але тривога насувалася невідворотною лавиною й заповнювала собою весь простір.
Ігор, чоловік, підігнав автівку, і ми, нарешті, рушили. У голові билася одна думка: чи проскочимо? Адже їхати мали назустріч ворожій колоні. Ми ще не дісталися мосту, як Ігореві зателефонував колишній співробітник і повідомив, що російські танки досягли околиць міста. Хвилина, поки перевіряли на блокпосту наші документи, видалася неймовірно довгою. Серце калатало, а під грудьми розливався холод, який відтепер стане непогамовним супутником на дні, тижні, місяці… Та ось міст позаду. Тепер би домчати до перехрестя, там – потрібна нам дорога, праворуч. Але ми не здолали й половини цього відтинку, як українські військові скерували нас убік. З’їхавши з траси, ми рушили звивистими вуличками одноповерхової
забудови. Гадали, що ось-ось, можливо, прогримить потужний вибух – висадять у повітря міст. Проте було тихо. Незабаром наш легковик вискочив на шлях, що вів до Оскола. На вулиці Маршала Федоренка, неподалік чергового блокпосту, перед очима постала жахлива картина: диміли згарища трьох будиночків. Дах одного з них – очевидно, від завданого удару –здійнявся високо вгору, потім упав і розсипався. Ще гарячі його уламки перетинали дорожнє полотно. Що ж це за стратегічний об’єкт такий? Адже звичайні хати! А в них, напевно, мирно спали господарі…
2
Власну хату батько змурував 1978 року, коли мав уже сорок вісім літ (прожив вісімдесят чотири). Місце вибрав під самісіньким лісом. Щоправда, на той час то були молоденькі пухнасті сосонки. Тепер вони витяглись, виросли височенними й стояли, наче брама, на захисті від усього лихого. Буревії не могли пробитися крізь них, тільки найпотужніші, зимові, видували ближче до верхівок білі напівпрозорі іскристі клуби. Казкове видовище! Понад сім років садиба правила нам за дачу – місце, так би мовити, активного відпочинку. Тепер вона мала стати прихистком.
Льох батько обладнав під верандою – досить зручно, бо кухня навпроти, через коридор. Та це з міркувань мирного часу. Тепер після огляду цього підвального приміщення Ігор вирішив копати укриття на городі, щоб не опинитися, боронь Боже, під завалами в разі прямого влучання. Укриття він задумав на зразок бліндажа. В сараї знайшлися всі необхідні матеріали: дерев’яні бруси, металеві листи, цегла, руберойд. Без будь-яких зволікань закипіла робота. Раптом – вже знайоме ревіння. Ми, як стояли, так і попадали на землю. За мить озвалася моя мобілка. Лежачи, я дістала з кишені телефон.
– Що це?! Літак? – запитував сусід. Звук справді був малознайомий, тому що літак пронісся на критично низькій висоті.
– Так, Євгене Дмитровичу.
– Чий?
– Ворожий.
– Але ж і в нас є авіація… – хотів був висловити сумнів старий, та лише тяжко зітхнув. Народився він під час Другої світової, виходило, що й завершальний відтинок його земного буття теж прийшовся на війну.
Ще двічі рашистські яструби шугали над нашим обійстям, а ми втискалися в землю. Згодом Ігор зізнається, що й 36 років тому, коли служив у армії, так спритно не виконував команду «повітря» під час тактико-спеціальних занять на полігоні, що під Вишгородом. І не дивно. Укриття, одначе, було збудовано. Вийшло воно доволі добротне та зручне. Ось тільки скористатися ним не довелося жодного разу: почали підійматися rрунтові води і за кілька годин на третину затопили шанці. Завадили й інші причини: по-зимовому морозяна погода (чи всидиш?) і чимала відстань від хати (чи добіжиш?) Отож усе-таки – підвал під верандою, до якого вела нещодавно оновлена ляда і металева драбина. Всередині підвалу містилися два засіки для овочів, кілька полиць для консервації та доволі широкий настил, після звільнення якого від начиння, ми отримали щось на кшталт тапчана. Надалі ляду за собою не опускали, тому характерний від вологості запах не надто був відчутний. А що затісно – так не для переховування льох будувався.
Із настанням сутінків над оскільськими околицями, з боку поля, раптом запалало. Таку вогняну навалу бачила у воєнних кінофільмах, де «катюші» нищили німців. Зараз росіяни розгорнули реактивні системи залпового вогню, вочевидь, між Осколом і Миколаївкою та гатили по Ізюму. Картини подібні, але сприйняття баченого на екрані й того, що відбувалося насправді, не витримує порівняння. Заскочена на rанку, я не могла поворухнутися від заціпеніння – і це чинить країна, яка сама пережила чотири криваві роки, а потім співала: «Хотят ли русские войны?» Може, я бачу страшний сон? Чому ж так довго не прокидаюся?
Вранці знайома телефоном коротко розповіла про руйнування в привокзальній частині міста. Більше зв’язку з нею не було.
2 березня в Осколі припинилася подача газу. В ніч з 4 на 5 внаслідок бомбардування рашисти повалили опори лінії електропередачі, що призвело до знеструмлення села. А за кілька днів сусід Олексій Миколайович приніс невтішну звістку: зазнав ушкоджень Букинський водозабір і не сьогодні- завтра припинить роботу. Завдяки попередженню, ми встигли запастися питною водою.
Свого часу моя мама завбачливо переконала батька не розбирати грубку. Чимало років та грубка використовувалась як додатковий столик. Зараз мала стати рятівницею. Тим паче, що й дровник був на половину заповнений. Розтопити грубу вдалося легко та швидко. Діловито загоготів вогонь, на стіні затанцювали чудернацькі світлотіні, й приємне потріскування сухих дров на якусь хвильку повернуло в дитинство, до теплих зимових вечорів, сповнених різдвяної зачарованості. В якому житті це відбувалося? Груба, втім, не могла як слід обігріти досить простору оселю, та все ж… Тривалого часу вимагало приготування їжі в каструлі. Ось коли згадалися бабусині чавуни – їх можна було занурювати у вогонь. Але де ж ті чавуни тепер візьмеш?
У підсобному приміщенні знайшовся старий сувій штучної шкіри або, як казали в народі, дермантин. Цей матеріал якнайкраще придався для світломаскування. У пригоді стали кілька ліхтариків; щоправда, їхнє світло стрімко слабшало. Але ми ще мали трохи тонких свічок і садовий ліхтарик, що працював від сонячних елементів живлення. Увечері заносили його до
хати й, коли проходили мимо, він на короткий час засвічувався. Та найціннішим із усіх речей і приладів для нас став маленький радіоприймач. Ми намагалися заощаджувати заряд його акумулятора, тому вмикали лише на лічені хвилини, пожадливо вслухаючись у повідомлення. Радіосигнал із тХаркова вже не надходив, тільки з Краматорська, але й він надовго переривався через повітряну тривогу там. Із новин дізналися, що перемовини з країною-агресоркою зайшли в глухий кут і що не вдається домовитися про зелений коридор з Ізюма.
3
На початку березня мешканці нашого кутка, не домовляючись, збиралися на перехресті, аби поділитися інформацією, а радше почути від інших щось обнадійливе. Дуже швидко з’ясувалося, що всі ми знаємо однаково мало. Але тяглись одне до одного, гуртувалися. З усіх боків, повсякчас, лунали постріли із важкого озброєння. Ми на те не зважали, розбігалися, лише коли над головами літак долав звуковий бар’єр – лякав раптовий оглушливий звук.
Якось ранком визирнула з-за паркану, на вулиці – ані душі. Лише морозяний вітер вихорить по дорозі сніжок. Вирішила подивитися на інші вулиці – когось, може, й зустріну. Не встигла дійти до перехрестя, як біля мене різко загальмував легковик. Місцевий священник за кермом вигукнув:
– Руські зайшли в село! Зараз розквартировуються в школі.
– …?
До школи від нашої хати – 7 хвилин ходи. Озброєний до зубів ворог практично на порозі. Як захиститись? В Осколі у мене була частина накладу моєї нової книжки з промовистою назвою «Українолюби». Не знайшовши надійного сховку, я зопалу прикопала книжки в кінці городу. Закопувати членський квиток Національної спілки письменників України не піднялася рука. Загорнувши в целофановий пакетик, притулила його до бантини в підвалі. Тоді як в будинку було дві шафи з українською літературою, на підвіконні залишався стояти український прапорець, і в багатьох речах читалася українськість. Це було наше природне середовище. (Після деокупації я не знайду на забур’яненому городі книжок, а квиток, непомічений на видному місці, чекатиме мене, неушкоджений; хоча орки неодноразово побувають у підвалі й винесуть усе, що трапиться на очі. Прапорець вони розтопчуть).
А того дня, коли росіяни зайшли в село вперше, до них, у школу, ходив наш сусід Віктор Іванович.
– Не чіпайте населення, – намагався по-людському домовитись. У відповідь отримав:
– Ми здєсь не по своєй воле.
Стало зрозуміло, що ці прибульці чинитимуть так, як їм накажуть, не роздумуючи. Стояли орки в нас два дні, а потім, після дикунського пограбування школи, повернулися до сусідньої Капитолівки, в кращі умови, бо ще не всі комунікації там зруйнували. 5 березня, на околиці цього села, вони обладнали свій блокпост. Таким чином, шлях на Ізюм було перекрито. Із трьох боків Оскіл опинився в лабетах ворога. Залишавсь один напрям – на підконтрольну Україні частину Донбасу. Але міст у цей бік наші військові вимушені були пошкодити, щоб завадити просуванню ворога, згодом частково зруйнували дорожнє полотно дамби та розібрали середній прогін кладки.
Деякі відчайдухи діставалися Оскола з Ізюма пішки через ліс. Пам’ятаю чоловіка, що метався нашим кутком і запитував у кожного зустрічного, чи не бачив той шістьох жінок. Вони мали вийти з лісу. Особисто мені стрілися якогось березневого дня зморені чоловік і жінка.
– Звідки йдете? Що знаєте? – звернулася до них із розхожими на той час запитаннями.
– З Ізюма. Маємо в Осколі родичів, ідемо до них. У місті жахіття.
На початку повномасштабного вторгнення більшість із тих, з ким розмовляла, висловлювали надію, що тижнів зо два, щонайбільше, повернеться звичайне життя. Політики знайдуть рішення, на те вони й політики. Але з кожним днем наші сподівання розбивались об жорстоку дійсність. До мене навіть почала закрадатися думка: а що як не стане харчів? Ми з чоловіком вважали, що продуктів, які прихопили з собою з міста, і відро картоплі, яким розжилися в оскільських сусідів, за ощадливого споживання, має вистачити на місяць. А далі?.. Власний картопляний засік уперше був порожній. Наш піщанистий город не давав надто гарних врожаїв. Тож, зрештою, було вирішено посадити картоплі небагато, аби посмакувати молодою. Тим паче, що методом спроб і помилок я таки знайшла культури, придатні для наших умов. Це – баштанні. Три сезони поспіль кавуни та дині росли в нас ледь не на половині городу. При вмілому, завдяки Інтернету, догляді кавуни виростали такі, що замилуєшся: найбільші – по 11кілограмів, але й ті, що важили по 6 – 8 кілограмів теж мали показний вигляд. Про смакові якості зернистого соковитого м’якуша годі й говорити. Ось лише, як розпорядитися цією смачною продукцією, ми не знали. Як відомо, творчим особистостям – до яких приєдную й себе – часто важливий процес, а зиск – справа другорядна. Хоч скільки спостерігала за перетворенням мізерного пуп’янка на отакенне «лихо», завжди сприймала це як диво. Пригощали знайомих. Іrноруючи гарбузи, донесхочу видзьобували розрізані навпіл кавуни кури, яких ми утримували в сезон. Зрештою, чимала частина врожаю потрапляла до компостної ями. І ось маєш! Щодо консервації, то вона була перевезена в місто. Тут залишався тільки томатний сік та всілякі фруктові джеми – краще аніж нічого.
І явилася мені у важкому, примарливому сні Муся – блаженна жінка з мого раннього дитинства. Вона періодично з’являлася на нашій вулиці. Траплялось, я помічала її здалеку. У білій хустці, по-святошному вбрана, з великим кошиком, вона переходила від обійстя до обійстя. Скрізь її приймали, давали якийсь харч.
– Муся ходить! Муся ходить! – сповіщала я бабусі. Та кидала свою справу, квапилася до літньої кухні, щоб зібрати подаяння. Це могла бути пляшка олії, кусень сала, згорток сиру, те, що було зварене-спечене того дня: перепічка, пиріжки чи вареники. Бабуся садовила Мусю на лаву й починала розмову. Мабуть, тільки моя бабуся вміла з нею так порозумітися. Запитувала як їй ведеться, щось іще. Закінчувалася бесіда справами церковними, бо життя Мусі минало здебільшого при церкві. Муся щось однозначно відповідала.
На відміну від бабусі, я не розуміла її мови, лише завважувала блідий колір гладенького, майже без зморщок, обличчя, хоча, говорили, років їй вже багацько. І щось лякливе для мене, малої, було в її швидкому, не зконцентрованому погляді.
«Чи зможу отак, як Муся: з кошиком – по селу?» – запитувала наразі я себе. І після недовгих роздумів відповіла: «Авжеж». Певна річ, буду просити продукти продати, але що варті гроші в такому ізольованому середовищі? На щастя, ходити прохачем не довелося. Мене впізнала Зінаїда Тихонівна. Разом із нею ми брали участь у деяких районних літературно-мистецьких заходах: я – в ролі ведучої, а вона співала в ансамблі «Осколяночка». Зінаїда Тихонівна не тільки поділилася зі мною своїми припасами, а й допомогла донести пакети додому. Дякую добрій жінці. Від неї дізналася, що в селі продають хліб.
Вичерпувалися й запаси питної води. На нашому кутку, практично на кожному обійсті, були колодязі, ось тільки вода в них мала брунатний колір і не відстоювалась. Її ніхто не вживав, лише використовували як технічну та для зрошення городів. Я перелазила, прости Господи, через паркани домоволодінь, де ніхто не жив, та лише впевнилася, що вода скрізь однакова. Дещо світлішою вона виявилася на одному дворищі паралельної вулиці, що трохи далі від лісу. Розповідали: ще 14-го року будинок придбав шахтар із Донбасу, але жодного разу після того не з’являвсь. Огорожа навколо городу завалилася й утворився невеличкий вигін, куди почали заходити на пашу кози. При тому порослому городі й мався ще міцненький колодязь. Ми з сусідами почали до нього навідуватися, щоб набрати води для такого-сякого прання, а в подальшому, може, й пити доведеться. Звісно ж, збирали воду і з ринв, та це вже згодом, коли почало уласкавлюватися сонечко, і траплявся капіж.
4
Перші два дні, після нашого приїзду, ворожі літаки розтинали повітряний простір на низьких висотах. Ми помічали, як спрацьовували їхні теплові пастки з димом і розсипами іскор, коли українські бійці намагалися вкоротити їм віку ймовірно з ПЗРК. Та скоро росіяни збагнули, що в ЗСУ нестача засобів ураження повітряних цілей і надалі вже літали як їм заманеться, навіть ланками по два. Шалено бомбардували ліс – шукали українську артилерію. Наша хата під лісом. Ми пірнали в підвал, зачувши наближення літака. То було дивне змагання на швидкість із літальним апаратом. У підвалі довго не всидіти – мороз. Допомагали ковдри та приліжковий овечий килимок, який таки встигла прихопити з ізюмської квартири. Згадувалася дублянка, що залишилася в шафі. Про неї подумала вже на подвір’ї, але не ризикнула піднятися на четвертий поверх, щось підказало: ті хвилини можуть стати фатальними.
Щойно літак повертався, скоївши свою чорну справу, ми поспішали до теплої грубки. Раділи, коли знову огризалася наша арта – вціліли хлопці.
Числа так 6-го березня на правобережній частині Оскола, з боку Комарівки, з’явилась, як потім казатимуть бійці, «лєнточка». Тріумфального руху селом у рашистів не вийшло. Танк на чолі колони тероборонівці підбили, той, що за ним, від несподіванки так загальмував, що посунувся з узвишшя й перекинувся. Решта техніки повернула назад. Лише через два тижні, під прикриттям двох гвинтокрилів, орки забрали рештки тіл екіпажів, а також танки, точніше, те, що від них залишилося, бо умілі селянські руки відгвинтили все, що відгвинчується (в господарстві, якщо мати гарну клепку в голові, все можна пристосувати, хай спочатку й не знаєш що воно таке).
Після того, як скуштували бебехів, ворожі колони рухалися вже в супроводі гелікоптерів. Ледь не щодобово землю стрясав важкий поступ цілої армади, тоді як з боку ЗСУ ми чули тільки артилерію.
Попервах нападник бомбардував здебільшого вночі. Вдень ми мали трохи часу для перепочинку та бодай неглибокого сну. Тоді в лихоманному забутті мені марилося сонце з розідраним краєм. Воно стікало вогнисто-кривавими шматками… Виворіт світу…
Надалі ми втратили будь-який спокій. Ворог сипав на наші голови смерть вже, не розбираючи дня і ночі. Земля здригалася й просідала від серії вибухів. Артилерійські удари чулися то віддалік, то раптом знову гучно. А ще – орки заповзялися, коли темрява лише переходила в засвіток, приганяти КамАЗ, із закріпленим на кузові мінометом. Ставали на паралельній вулиці й гатили, прикриваючись хатами, по лісу. Мали на меті накрити вогнем українські гармати. Від залпів багровіло небо, а траєкторія польоту мін часом була настільки низькою, що вони ледь не чіпляли сусідський димар. Щастя, що свого даху ми не бачили. Лише свист… лише задушливі хвилі від розсікання повітря. Випустивши заряди, КамАЗ поспіхом ретирувався, руйнуючи паркани.
Я перестала роздягатися, лежала на своєму гарному, ручної роботи дерев’яному ліжку в пальті, шапці, рукавичках…чоботах, бо підлітний час такий короткий, що взуватися немає коли. Чоловік взагалі не лягав – напівсидячи в кріслі, пильнував ночами вогонь у грубці (сухі соснові дрова горять швидко) і теж наслухав літаки.
Коли бомби вибухали поблизу, коливалася земля, ляскали двері, з різким тріском виривало кватирки… Серце калатало не в грудях, а в горлі. Підтискало діафрагму… В підвалі не раз прощалася з життям. Поглядала на бетонну плиту й думала: якщо вона зрушиться чи зможе вбити відразу? Хоча напередодні війни, дійшовши поважного віку, я все ще мала далекосяжні
плани, тепер морально підготувалася до смерті, аби лише швидкої. Та кожна клітинка єства була переповнена тривогою за дорогих мені людей – тільки б з ними нічого не сталось. А хіба могло не стискатися серце, коли зустрічалися сільські дітлахи? Адже вони мали б ходити до школи, пізнавати світ, радіти кожному дню променистої пори – дитинства. А собаки? Їм за що все це? Від скрути чимало господарів їх повідпускали, і знесилені, розгублені тварини вешталися вулицями в пошуках чогось їстівного.
Якось у підвалі мені пригадався власний вірш про маму, коли вона була шестирічною дівчинкою. У той час хата моїх пращурів, як і сусідські, згоріла від німецьких бомбардувань. Троє дорослих і двоє дітей жили в землянці, викопаній на городі. Ворог не вгамовувався. Маленька дівчинка вважала, що її матуся всесильна.
Яким може бути щастя
(веселим, яскравим, дзвінким)?
Для когось – у світлі причастя,
для когось – з лицем нелюдським.

…Воєнне минуле, як «вчора»:
ревуть над селом літаки,
медове повітря, прозоре
прогіркло на цілі роки…

Просило в окопі у мами
дівчаточко тиші лишень:
«Нехай не літають над нами…»
А ворог вже бачив мішень.

…Багато для щастя чи мало
звичайної тиші хоч мить?
Просило дівчаточко маму
нестерпну війну зупинить.

Зараз, як ніколи раніше, я розуміла тодішній стан своєї майбутньої мами.
Мої рідні пішли за вічну межу до російсько-української війни. Вони не могли навіть припустити, що нас спіткає така доля, тим паче, що аrгресором стане північний сусід – rарант нашої безпеки.
Одного довоєнного дня сиділа перед трьома надгробками, відтворювала в пам’яті картини минулого, потім подумки попросила: якщо бачите мене, подайте знак. Гадала, може, підлетить якась пташина, озветься лагідним голоском. Роззирнулася – жодної пташки поблизу. Забобони. Зітхнувши, перевела погляд перед собою і… наштовхнулася на очі, темні, блискучі, дивні. Вони пильно дивилися на мене. У них було щось – ні, не страдницьке, а таке, що позначається тривалим і складним досвідом. Я бачила лише очі. Та ось вони подалися вперед, і з бузкового куща вийшов великий, чорний собака, явно не домашній. Ми ще якусь хвилину дивились очі в очі. Потім собака повернувся й пішов геть неквапною, важкою ходою. А я в заціпенінні проводжала його, аж доки він не зник із поля зору. Знак?
Від спогадів виникла непереборна внутрішня потреба провідвідати могили рідних, знайти той непоясненний вимір єднання душ. Кладовище — поблизу. Почекала, поки закінчиться наліт, і рушила. Пройшла щонайбільше метрів 200, як раптом з лівого боку, неподалік, виріс високий стовп чорного диму. Кілька таких самих — один за одним — здійнялися справа, на пагорбах. Дві жіночки вибігли з-за рогу. Я була сіпнулася назустріч, але вони замахали руками. Знайомий жест – «ми не знаємо що це».
Мусила повертатися.
Кремлівський диктатор, загнавши населення в підвали, позбавив нас будь-яких прав, зокрема ходити своєю землею.
Увечері спостерігали за довгою, скільки видно, вогняною смугою – горів степ. А що як спалахне ліс? Кожна доба несла нові загрози. Мешканців меншало, особливо намагалися вибратись із села молоді жінки зі своїми настрашеними дітьми.
5
Уже перші дні війни вихолостили більшість звичайних людських почуттів, загостривши страх, розпач, гнів. Думки ж снували навколо питань, яким не знаходилося логічного пояснення. Якщо людство розвивається по спіралі, де наступний виток досконаліший за попередній, тоді чому воно припускається хибних повторень? Хіба влітку 1941 р. Сталін не «умиротворював» Гітлера, пропонуючи Берліну нові політичні й економічні угоди? З чого головний нацистський ідеолог П. Й. Геббельс із презирством робив висновок: «Сталін боїться нас. Він тремтить перед фюрером, як кролик перед удавом». Чому до політики умиротворення вдалися й сучасні лідери? Ба більше, перейнялися збереженням путіну обличчя. Якби він його мав! А то ж – людожерська морда. …Війна в Грузії, анексія Криму, вторгнення на Донбас – діяння, на які людство примружило очі. Непокаране зло утвердилося й зросло до повномасштабної навали на суверенну державу.
Схожість диктаторів очевидна. Обидва вони увірували в свою виняткову місію. Гітлер у книжці «Моя боротьба» стверджував: «Не буде ніяких рішень більшості, лише рішення відповідальних осіб… Звісно, кожна людина матиме біля себе радників, але рішення прийматиметься лише однією особою… лише ця особа може мати владу і право віддавати накази… У жодній його /парламенту/ палаті ніколи не буде ніяких голосувань. Палати є робочими інституціями, а не механізмами для голосування». Демократію російського зразка, тобто її відсутність, путін продемонстрував на раді нацбезпеки, що скликав перед вторгненням в Україну. Кожен учасник цієї ради, жалюгідного й цинічного видовища, виявив безумовну покору своєму патрону навіть ціною приниження на очах у цілого світу.
То які цивілізаційні цінності та досягнення кремлівський збоченець намірився силою зброї насадити українському народові, що вже пізнав смак свободи?
Гітлер аж до завершення свого життя залишався фанатичним антисемітом, путін – засліплений ненавистю до українства.
У філософії Ніцше, одного з найориrінальніших умів Німеччини, схильного до гротескних перебільшень, Гітлер побачив те, що хотів побачити, мабуть, проіrнорувавши в книжці «Людське, надто людське: Книга для вільних умів» таке: «Люди, які в наш час є жорстокими, мусять сприйматися нами, як залишки сходинок попередніх культур… Ті люди є відсталими, чий мозок через різні випадковості в ході успадкування не розвинувся достатньо чуйно й різнобічно…» Путін, аби виправдати свої злодійства, заходився копирсатися в історії, перебріхуючи її.
Та не він особисто бомбардує нас… Що ж це за народ такий, що дозволив себе розлюднити і тепер виконує злочинні накази? Ставсь, одначе, й виняток – в одного московита напевне прокинулося-таки щось людське – скинув бомбу серед чистого оскільського поля, а може, це сталося просто через лінощі?
6
Українському етносу властива риса, що бере початок, імовірно, ще з періоду Київської Русі, а розвинулася за козаччини. Це – здатність до самоорганізації. Коли активісти повідомили громаді, що голови ОТГ в селі немає, жодного невдоволеного голосу не вихопилося. Всі розуміли: якби залишився – московити схиляли б його до співпраці.
– Геннадій Миколайович неподалік, про становище в селі обізнаний, збирає гуманітарну допомогу, – провадили активісти. (У березні така допомога надходила неодноразово). Всі згуртувалися в одному прагненні – вистояти. Якось швидко розподілились обов’язки. Без тисняви й будь-якого ажіотажу налагодили розпродаж наявного в крамницях товару – продовольчого й господарського.
На задньому дворі кафе «Літо» з того, що приносили місцеві, на багатті, в казані готували гарячі страви. Їжа призначалася для тих, хто з різних причин не міг готувати самостійно, зокрема для втікачів, які займали давно покинуті хатинки – ані умов, ані продуктів.
Щоб заряджати телефони, біля того ж таки кафе встановили генератор. Заправляли його бензином, яким ділилися оскільські власники автівок, серед них і мій чоловік.
Налагодили доставляння хліба. Його закуповували у Святогірську або Лимані й бусиком привозили до оскільської кладки. Кладка – це така собі дощата споруда на тросах з поручнями з одного! боку. Середину її розібрали, аби, вразі нападу, затримати ворога. Тричі за день на годину для потреб населення клали на прогалину довгу, вузьку, але міцну дошку. Виходило, що ця дошка над швидкоплинною річкою була єдиним сполученням села з вільним світом. Кладкою чоловіки, балансуючи, переносили життєдайний скарб із лівого берега на правий, вантажили його в іншу автівку й розвозили в різні частини великого села. Але найбільше люду збиралося, звісно, в центрі або, як ще казали за старою звичкою, в слободі. Ми приходили сюди о восьмій годині ранку, записувалися в чергу, а після 14-ї приходили знову, щоб отримати буханці відповідно до своїх номерів. Якщо хліба не вистачало, чергу пересували на наступний день. Лежачим хворим, інвалідам та старим людям хліб приносили сусіди.
Зауважу, що сільське повсякдення тепер минало на тлі безперервного гупання із важкого озброєння з усіх боків.
Якось наприкінці березня слободою прогуркотів обшарпаний рашиський КамАЗ. Ми всі, затамувавши подих, прикипіли до нього очима. Вантажівка розвернулася й посунула назад, не заподіявши нічого лихого ні скупченню людей, що чекали хліб, ні… прапору, який від початку повномасштабного вторгнення продовжував майоріти на сільраді. Ми полегшено зітхнули, наче хвиля прокотилася площею. А наступного дня о цій же порі пролунали оглушливі удари.
Я в цей час перебувала у своєму підвалі. Ігор розвозив селом борошно, про яке напередодні вдалось домовитися «на тому березі» комусь із активістів. Було зрозуміло, що стріляли з артилерійської системи з боку Комарівки. І поцілили зовсім поряд, напевно, по центру. Жах блискавицями пронизав свідомість – там міг бути мій чоловік. Хвилини очікування видалися вічністю. Змерзлі пальці, наче самі по собі, творили хресне знамення. Я вже виходила з двору на розшуки, коли він під’їхав. Під час ударів Ігор був неподалік центра села, на щастя, його не зачепило. Щойно загнав авто у двір – біжить Людмила Михайлівна, сусідка:
– Віктора Івановича поранено! Допоможіть привезти!
Метнулися на місце події. Там Віктор Іванович уже лежав ув іншій автомашині. Людмила Михайлівна оглянула свого чоловіка, бо ж сама лікарка – з’ясувалося, що той зазнав сильної контузії. Занести непритомного й обважнілого до хати, виявилося непросто. Тоді кум потерпілого запропонував скористатися табуреткою. Так, посадивши й притримуючи з обох боків, водій, кум та Ігор і донесли Віктора Івановича до ліжка. Він, доглянутий дружиною, вижив, лише частково втратив слух.
Двоє вбитих, четверо серйозно поранених, кілька осіб з легкими порізами склом та зруйновані будівлі – ось наслідки російської підступності. Жертв могло бути значно більше, але того дня хліба не привозили.
7
Стало очевидним, що насувається окупація. Аби не потрапити під неї, будь-що вирішили вибиратись із села.
З наплічником, чіпляючись обома руками за однобічні поручні, приставним кроком я дісталася протилежного берега. «Не озирайся!» – наказала собі, аби не думати зараз про те дороге серцю, що залишалося позаду, а також про майно, надбане батьками і власноруч, та про таку необхідну автівку.
На той час вже з’явилися перевізники. Один із них і підібрав нас.
Яцківка, ошатне й заможне село поблизу Оскола, зустріло страхітливими картинами розбитих цивільних будівель. Водій тим часом розповідав де в Святогірську приймають утікачів. Але я сподівалася дістатися Дружківки, там мешкав мій брат Олександр, із яким, одначе, ми кілька тижнів не мали змоги зв’язатися. Перевізник зголосивсь їхати до Слов’янська. Навіть домовився телефоном зі знайомим, щоб той потім доправив нас до Краматорська. Ми рухалися об’їзними дорогами. Даленіла канонада, і ось високий сосновий ліс поглинув останні її звуки. Настала омріяна тиша. Вона сприймалась як благо, її хотілося зачерпувати долонями й притуляти до обличчя.
Тоді я не могла знати, що кати вже вбили Володимира Вакуленка, що немає серед живих Сергія Черепні, що страшною смертю під завалами сконали мешканці сусідніх із моїм будинків у Ізюмі…
У Слов’янську зателефонувала братові й почула рідний голос. Перевізник зайвого з нас не взяв, хоча Ігор у вдячному пориванні намагався заплатити більше.
– Ви ж не знаєте, що на вас чекає в подальшому, – заперечив молодий водій.
Брат виїхав назустріч, і в Краматорську ми побачилися. Дорогою до Дружківки я думала, що перший день лише плакатиму. Але коли голодні та занедбані ми з чоловіком переступили поріг братового помешкання, то побачили утікачів із Харкова. Чи доречно було відпускати емоції, коли важко всім? У невеликому будинку нас зібралося восьмеро. За два дні, однак, із допомогою родичів, нам вдалося знайти флігель. Уже не перший рік він стояв пусткою. Колективними зусиллями запустили газове опалення. З електроживленням у будиночку було все гаразд, порадував і доступ до Інтернету. На подвір’ї був колодязь із кришталевою водою. І решта «вигод» – оддалік. Чи варто говорити, що тоді ці умови нам видалися ледь не розкішшю.
Тут, на Донеччині, просторилось очам. Селища на пагорбах, як на долоні. Вони містяться близько одне від одного й утворюють аrломерацію. Степові вітри — буйні та норовливі. І все б нічого, тільки їхні шуми та посвисти тепер плутались у свідомості зі звуками війни.
Хоча скрізь і говорили про російську навалу, й раз по раз тишу розтинали сигнали повітряної тривоги, здавалося, що життя в Дружківці котиться за інерцією. Не зрідка новини, з яких тепер не «вилазила», викликали подив перебільшеним оптимізмом. Що спонукало журналістів до такої тональності: недостатнє уявлення про те, який підступний і страшний своєю масою нам дістався ворог, чи бажання не ввергати в депресивний стан населення, а може, щось інше? Хай там як, інформацію доводилося сприймати вибірково.
У Дружківці звернула увагу, як сипнуло сивизною Ігоря. Погортала фотоальбом у телефоні – так і є – ще торік був темноволосим.
Зі мною сталася трагікомічна ситуація. Треба було придбати на базарі щось з одягу. Я губилась який розмір замовляти і просто повідомила: ношу зазвичай п’ятдесятий. Продавчиня дивно на мене подивилася… Зрештою, підійшов сорок четвертий. Уже тоді можна було здогадатися, що різке схуднення сталося не тільки й не стільки через нестачу харчів. (Узимку 2023-го року потраплю до лікарні. І де б ви думали? – в Золотоноші, місті, що залишило короткий, але такий теплий спогад із юної пори. І ось пов’язало ледь не пуповинно).
Чутка про переселенців із Ізюма швидко поширилася дружківською околицею. Сусіди почали приносити гуманітарну допомогу. Дивне довелося пізнати відчуття. Нещодавно волонтерили самі, а тепер опинилися з іншого боку волонтерства. Люди пропонували більше, ніж ми могли спожити. Намагалися відмовлялись, але ж то була щиросердна допомога.
1-го квітня надійшла приголомшлива звістка: ворог окупував Ізюм повністю. 2-го квітня рашистські окупанти скинули український прапор в Осколі. Із великими втратами, стираючи з лиця землі мирні села, ворог посувався в бік Донбасу.
Мери міст зверталися до населення із закликом виїздити в безпечніші місця. Із Краматорська курсували евакуаційні безплатні потяги на Захід, а вже пасажири самі вирішували на якій станції їм виходити. У нас із чоловіком збігалися плани: їхати, але не відразу на Захід, а спробувати знайти прихисток у центральній частині країни. Тим паче, що родинне коріння мого чоловіка було саме там, а мене пов’язували теплі спогади про коротке там перебування. Однак ми зволікали. Та настав день, коли ми, всі родичі, ухвалили непросте й болюче рішення – їхати. На світанку брат мав
доправити нас до краматорської залізниці, а наступного дня виїздити зі своєю сім’єю власним транспортом.
І ось ми в Краматорську. Люду на вокзалі багато, але не настільки, як у попередні тижні, коли потяги просто штурмували. Вийшла диспетчерка. Всі притихли, аби почути час відправлення, та вона сказала інше:
– Пошкоджено колії. Можливо, до завтра полагодять, – припустила і додала, – наразі рух є лише з Лозової.
Ми, як і всі на вокзалі, відчули розпач. Та що вдієш? Лозова – не ближній світ, отож мали повертатись і наступного дня робити нову спробу. Раптом брат махнув рукою.
– Їдьмо на Лозову!
Це його рішення врятує нам життя.
Вже на виїзді з міста ми потрапили в майже нерухомий затор. Але звернули увагу, що деякі легковики відокремлюються від довжелезної вервечки кудись убік. Олександр, після короткої розмови з місцевим, також з’їхав із траси.
Ми рухалися звивистими об’їзними дорогами, що ще більше подовжило шлях. Мій брат – вельми досвідчений водій, і ми дісталися мети. В Лозовій попрощалися з братом. Коли ще побачимось?
Сигнали повітряної тривоги змовкали тільки на короткий час. Всі присутні, на вимогу працівників вокзалу, товпилися між двома стінами, подалі від вікон. Коли прибуде рятівний потяг, ніхто достеменно не знав, – може, невдовзі, а може, доведеться чекати цілу ніч. Ігор пішов на перон, як сказав, на розвідки. Повернувся доволі швидко.
– Поїдемо автівкою, – повідомив.
Мене охопив острах. Острах залишитися без грошей на початку дороги в невідомість. Перед очима ще були люди в Краматорську, які за немалі кошти намагались умовити таксистів, а ті однаково відмовлялись їхати. Я шулікою ладна була накинутися на чоловіка з докорами, хай і привселюдно – хто тепер на те зважав, – але змушена була поспішати слідком. Водій «шкоди» виявився доволі доброзичливим чоловіком середнього віку, і він нічого не мав проти попутників до Полтави.
Не так добре все склалося надалі. Лише один із перевізників у Полтаві погодився рушити в неблизьку дорогу з упевненістю, що встигне
повернутися до комендантської години. Легковика він мав доволі пошарпаного, і сам був дещо дивакуватим, до того ж від нього тхнуло перегаром. Він довго не заводив двигун, бо заповзявся колоритною російською говіркою тлумачити приятелеві, звідки той має забрати ящик оковитої, що залишила для них якась Маша. Приятель ніяк не міг уторопати, і наш водій красномовно починав пояснення знову й знову. Ми від безвиході терпляче чекали. Нарешті рушили. Без особливих пригод подолали не одну сотню кілометрів автобаном. Але остання ділянка дороги значно погіршилась, і водій до того розприндився, що відмовився рухатись далі. Перспектива опинитися в незнайомому краї серед поля ніяк не втішала. Між Ігорем і водієм спалахнула суперечка. Та нам назустріч уже поспішав Анатолій – двоюрідний брат мого чоловіка…
Сили Небесні! Що то є відчути себе в безпечнішому місці та ще й серед близьких людей!
Ранком наступного дня світ здригнувся від повідомлення про масову загибель людей від рашистських ракет на залізничній платформі в Краматорську. З похололим серцем подумала тоді: як близько ми були від небезпеки, а врятувала братова рішучість. (Їхня родина знайде прихисток на Вінниччині, а за кілька місяців повернеться додому).
За день ворог ударив і по залізничному вокзалу в Лозовій.
8
Ми оселилися на околиці селища в приземкуватому старому будинку на три квартири. Будинок цей містився віддалік решти осель. Із одного боку в нього був непрохідний листяний ліс, а з іншого – городи та поля. На чималій присадибній ділянці садові рослини змішалися з лісовими. Дві білки сновигали по даху і у верховіттях. Із-під ніг міг раптом вислизнути вгодований вуж. Лінькуваті сусідські коти ніжилися в сонячних променях. Багатоголосся пернатих створювало піднесене та злагоджене звукове тло. Весна набирала сили й попри все утверджувала життя. Бурхливі зміни в природі бачилися ніби іншими очима і сприймалися з відчуттям значущості, неусвідомленої раніше. Особливо дивував і захоплював лелека. Цибатий, він поважно походжав околами, заходив на городи, зазирав на подвір’я, являючи світу людей свою довіру. Птахо дорога!..
У квартирі, що ми орендували, господар вже давно не жив, а ще раніше померла після тривалої хвороби його дружина. Помешкання, в котрому колись вирувало життя, занепало. Ми з чоловіком чистили й мили його з
тим завзяттям, на яке лишень були здатні у своєму віці. Із підручних матеріалів навіть змайстрували деякі меблі. Згодом, через безвихідь, нам довелося погасити чужі заборгованості за комунальні послуги.
Зраділи, коли отримали дозвіл господаря на користування городом. На той час усі давно зорали свої ділянки, і нам не вдалося знайти тракториста, охочого повернутися до оранки, та й із пальним було сутужно. Як змогли розчистили город, скопали й засадили. До цієї роботи нас спонукав не лише заклик Президента забезпечити себе та ближніх городиною, а й споконвічна українська потреба вклонятися землі. Забігаючи наперед, скажу, що врожай на місцевому чорноземі зібрали добрий, лише з баштанними, як удома, не вийшло.
9
У серпні 2022 року надійшла сумна звістка: загинув брат по батькові Анатолія – Сергій. Він був мобілізований уже 8 березня 2022 року. Воював у складі 115 бригади під Сіверськодонецьком. Бригада зазнала тяжких втрат, Сергієві тоді пощастило – вцілів. У подальшому служив у 110 бригаді командиром відділення аеророзвідки у званні штаб-сержанта. Мав особистісні якості, що в армії цінуються особливо. «Стояв за нас горою», – розповідали сестрі Валентині його підлеглі, – не боявся брати відповідальність на себе. А коли був упевнений, що має рацію, наполегливо відстоював свою думку перед командиром». «Воїн кращий серед кращих», – так говорив про Сергія на прощанні його побратим, котрий саме проходив реабілітацію в Драбівській лікарні.
Чоловік із твердим характером, Сергій, водночас мав чуйне серце, про що говорить хоча б один такий епізод.
Зазвичай українські військові ділилися з населенням продовольством. Натомість часом отримували, окрім удаваної вдячності, ще й прильоти по своїх позиціях в результаті «старань» місцевих «ждунів». Особливо багато вороже налаштованих до військових ЗСУ було серед тих мешканців Донбасу, що народилися в добу Радянського Союзу й потім отруєних російськими телеканалами. Одного дня Сергій помітив малюка, той бавився на подвір’ї гільзами та уламками від снарядів. Картина ніби із сюрреалізму. Вона завдала прикрості й гіркоти. Тоді він метнувся до розбитого дитсадка, назбирав іграшок, знайшов там і кольорові олівці та альбом. Привіз малечі. А невдовзі ледь не до сліз розчулився, коли той самий хлопчик крадькома від бабусі простягнув йому складений удвоє аркуш, розгорнувши який, Сергій побачив дитячий малюнок із синьо-жовтим прапором. Вражений, він розповів про цей подарунок Анатолієві.
Сергій загинув 15 серпня того ж року під Красногорівкою (віднедавна - Ясногорівка). Понад 3 кілометри до кладовища стояла на колінах Кононівська громада, встеляючи квітами останню дорогу героя – Сергія Прядки. 3-го серпня йому виповнилося лише 44 роки. Ми з Ігорем ще ніколи не бачили такого прощання.
Українська влада не оприлюднює, зі зрозумілих причин, статистику втрат. Але, їдучи повз села, у кожному, навіть маленькому, побачиш на кладовищі могили наших захисників.
10
Я не знала, чи повернуся бодай колись до письменства. «Збирала в пригорщі слова» – назва однієї з моїх книжок. Справді, збирала, завзято й охоче, бо мовилося про людське. За якими межами та гранями шукати тепер їх — слова про нелюдське? Гнів, тривога, страх, абсолютне неприйняття, а ще стан, котрому, здавалося, ні філософи, ні фізіологи поки що не знайшли визначення, заступали слова, робили їх безсилими у порівнянні з дійсністю.
Спершу повернулася жага до читання. Домашня бібліотека відбивала інтереси господарів, особливо господині – багато книжок із рукоділля та ландшафтного дизайну, любовні романи… Я ж уперто шукала художню книжку українською мовою. Знайшла роман Юрія Дольд-Михайлика «І один у полі воїн». Читала його не вперше, та зовсім по-іншому, не так, як колись радянською студенткою. Вкотре переконалася в схожості диктаторів і в тому, яке потворне в кожної війни обличчя.
У серпні натрапила на відео з окупованого Ізюма. Репортаж вела російська пропаrандистка, за спиною в неї були руйнування. Кілька хвилин кадр не змінювався. Пропаrандистка пояснила: «Куди камеру не поверни – скрізь однаково». Рашистка стверджувала, що місто розбили ЗСУ. І жодного слова про те, хто розв’язав війну. Тоді й вихлюпнувся з моєї душі перший після тривалої перерви невибагливий і гнівний вірш.

МІЙ ІЗЮМ
Як від удару палаша,
ураз розітнеться душа,
лишень побачу рідне місто,
колись звитяжне й урочисте,
у чорних згарищах тепер.
І жах в очах його завмер:
чому? за що? коли вже край?
Незгірше пекла руський рай!
Пропаrандистка ж, знай, своє:
«Це Україна завдає
удари по собі сама».
(Брехні й цинізму меж нема).
Мовляв, жили і тут з нудьги
все зруйнували до ноги,
самі – по людях, у світи.
Ну, що ж, аrресоре, тремти.
Добро і совість – не про вас!
Наздожене розплати час.
Вже «Жовта стрічка» поруч в’ється,
на вражій шиї зашморгнеться.
І зроблять справу ЗСУ:
і їхня «Стугна» й Точка-У.
Авжеж не схибить «Байрактар»,
вас вполювавши із-за хмар.
Отож біжіть, покИ – мости.
А ти, буйвітре, вслід свисти,
щоб ані духу, ні слідів
від псових путінських хортів.

Колаборанти? – той ще бруд,
непотріб там, непотріб тут.
Не знайдуть прихистку ніде.
Мітла ганьби їх замете.

По всьому витремо сльозу.
Все відбудуємо, красу
повернем селам і містам.
Й не буде поступки катам.
Зі щирим серцем – не за труд –
влаштуємо їм правий суд!

Я довго намагалася відтворити в пам’яті якомога ближче до ориrіналу висловлювання Мирослава Дочинця з роману «Бранець чорного лісу» та, зрештою, вирушила до бібліотеки. (Згодом буду активним користувачем книгозбірні, бібліотекарі ж стануть моїми новими друзями). Ось віднайдена цитата: «Найвища цінність – книга. Та книга, де букви, як трава, мають своє забарвлення, свій аромат. Велика тайна – письмо, а хист писемний – то дар Святого Духа. Письмовець – як чарівник, що виправдовує перед лицем Господа перебування свого народу на землі. Як на мене, треба перейти всі раї і пекла земні перед тим, як узятися за перо. Аби писемне слово було ясною тінню того Слова, що було справіку. І смисл усякого письма в тому, щоб укріпити в людях дух доброчесності – найбільше з благ. Щоб покликати людину до світла. Бо той, хто творить, шукає підпору в Творця. І писати слід простими, ваговитими й дзвінкими словами».
Листопада 2022-го року побувала в деокупованому Ізюмі. У понівеченій квартирі, серед розкиданих паперів і книжок побачила видання, що в юнацтві вразило мене до глибини душі, – документальну повість Вадима Бойка «Слово після страти». У передньому слові автор, шістнадцятилітнім хлопцем силоміць вивезений на каторжні роботи до «Третього рейху» й потім в’язень гітлерівських таборів, писав: «З десятків мільйонів людей, кинутих фашистськими бузувірами до тюрем і таборів смерті, вижило небагато. З мільйонів закатованих і розстріляних чудом уціліли одиниці – випадкові обранці долі. Одним із них був я. Мені пощастило залишитися живим після того, як мене розстріляли 28 червня 1943 року о першій годині ночі в підвалі гестапівської тюрми в Кракові. Отже, я беру слово після страти.
Ще коли я митарствував по гітлерівських катівнях, коли мене безнастанно мордували і вбивали, я дав собі клятву: за всяку ціну вижити для того, щоб розповісти людям про страхітливі злочини фашизму»…
Висловлювання з книжок, емоції від зустрічей і побаченого наповнювали випалену душу, спонукали взятися за перо. Щоб зберегти правду про війну. Моє єство не сприймало творів (такі вже з’являються) з пригодницькими елементами, або чимось геть надуманим – хай би вже потім, але не тепер, поки триває війна. Як і про Другу світову, тема про російсько-українську війну буде дуже довго й активно експлуатуватися, та на сучасниках і очевидцях лежить особлива відповідальність – і вона в правдивості.
Сьогодні ніхто не знає, коли закінчиться війна. Однак усі війни колись закінчуються. Лише ворог наш не буде прощений. Ніколи!

ПІСЛЯ ВІЙНИ
Час зашрамує рани –
той, що настане потім.
З гіршого – лиш догана
й тільки у згадці – постріл.

Виросте відстань днями,
що без виття сирени.
Чиста блакить над нами…
Радісні знов катрени…

В тому житті майбутнім
буде безмірно краще,
тільки війна приблуддям
і запитанням «зА що?»
буде снувати снами
(випита ж бо до денця).
Битиме батогами
по рубцюваннях серця.

І не прийнять спокути
(слатимем якнайдалі)
нам від ординців лютих.
Гнів пропече скрижалі.

2023р.

1
Щойно перетинаєш межу Харківської області — увагу привертає щит із закликом до обережності через замінування узбіч. За кілька сотень метрів — такий самий. За ним — іще. І так уздовж усієї траси. Лісосмуги тепер не проріджують, їхня молода парость подекуди вже звисає над дорожнім полотном. Чула висловлювання воєнних експертів, що для знешкодження українських територій знадобляться десятки років, навіть якщо залучити всіх саперів світу.
Що ближче до Ізюма, то грізнішим стає небо. Місто зустрічає рясним дощем, і в душі хвилею зринає почуття гіркоти. Злива асоціюється зі слізьми. Аж раптом помічаю… райдугу. Від крайнеба до крайнеба вона вигинається бездоганною дугою, розцвічуючи синяву своїми сімома основними веселими кольорами. Веселка ж бо! Настрій поліпшується.
Ізюм кінця червня 2023 року суттєво відрізняється від Ізюма листопада 2022-го, коли востаннє була тут. Він справляє враження міста, сповненого прагнення відродитись якомога швидше. Про велику відбудову наразі не йдеться, але те, що можна зробити власноруч, містяни здійснюють затято й наполегливо. Вирви загорнуто. Тротуари і площі чисто прибрано від битої цегли, уламків скла та обгорілих фрагментів будівель. Нові насадження в рясному смарагдовому вбранні гармонійно вписалися в єдиний ансамбль центрального парку. Милують око розкішні квітники та струмені водограю. Роблячи світлини, спіймала себе на тому, що мимоволі намагаюсь, аби в кадр не потрапили руйнування — так хочеться позитиву.
У пам’яті зринають далекі 90-ті, коли працювала телеведучою на СІАТі. Зокрема, пригадую передачу «Вітаю». Тоді вона в нас зазвичай виходила тривалою, хоча в умовах безгрошів’я й тотального дефіциту люди часом опинялися перед вибором: витратитися на якісь харчі чи передати близьким приємні слова та уподобану пісню. Щоправда, й наше телевізійне керівництво часто йшло на поступки замовникам. Ось і тепер невелика оаза з фонтаном і трояндами слугує містянам розрадою, нагадуванням про те, яким місто було і може бути. Дійдеш до центру, опустиш очі в клумбу — і маєш хвилину ілюзії життя без війни.
З настанням літа до Ізюма повернулося багато його жителів. Наводять лад у своїх понівечених помешканнях. Сміттєві контейнери заповнюються дуже швидко. Поруч із ними можна бачити акуратно складені доволі пристойні речі — одяг, взуття, предмети побуту. Як і раніше, не вистачає спецтехніки, щоб одночасно з кількох місць вивозити сміття. Тому комунальники прибирають по черзі, але завжди якісно. «Гостював» «руській мір» і в нашій квартирі. Нам із чоловіком знадобилося чимало часу, щоб навести лад після мародерства та руйнувань. На балконі й на кухні серед битого скла знайшли уламки снарядів. Один зі смертоносних «дарунків» від «асвабадітєлєй» вирішила залишити на спомин. Він жахає своїм виглядом: із товстого металу, із рваними й гострими, як лезо, краями.
Мікрорайон приладобудівного заводу, порівняно з центром, зазнав значно менших руйнувань. Але щойно рушаєш проспектом, замість колишніх кольорових вітрин натрапляєш на роззявлені пащеки розтрощеного гастроному. Трохи далі, на місці історичної будівлі навчально-виробничого комплексу, — велика купа цегли. Поряд — понівечена художня школа, яка за мирного часу являла собою царину натхнення та злетів фантазії, що втілювалися в живописі, кераміці, вишивці, витворах декоративно-прикладного мистецтва…Ті, хто відвідував тут виставки чи конкурси, надовго зберігали враження від особливої, піднесеної атмосфери. Тепер уцілілі приміщення мистецького закладу використовуються не за призначенням. Неподалік «художки» — із проломленим дахом загальноосвітня школа. І… весь у руїнах завод. Той самий, що дав життя мікрорайону, місту і не тільки. Та бринить тепле літечко, й на майданчику біля пам’ятника Волоху бавиться малеча, а старенькі, сидячи на лавочках, гріються в обіймах сонячних променів. Ніби звичайне життя, якщо відкинути повсякчасну загрозу.
У місті запрацювали магазини торгових фірм «Посад» і «Аврора». Поки що, на жаль, вичікує АТБ. Відновлюється малий бізнес: відкриваються крамнички, салони, кафе, кав’ярні, аптеки, АЗС тощо. Просто з попелу підприємці зводять два об’єкти в мікрорайоні ринку. Щодня можна спостерігати певні зрушення. Вони ще не носять глобального характеру, але й поступ крок за кроком тішить та вселяє надію.
Центральний ринок доволі велелюдний, хоча й не такий, як раніше. Найбільш жвава торгівля — сільгосппродукцією. Авжеж — літо. Моє запитання про вартість ожини викликало — ні, не дискусію — обговорення: чому ми, українці, маючи питоме слово, говоримо «єжевіка»? Особливо активно до розмови долучився хлопець ( напевно, недавній школяр). Зійшлися на тому, що звички слід змінювати.
Додому з базару зазвичай ходжу низом. На вулиці Степана Бандери — вервечка автівок. Це вказує на те, що в модульній амбулаторії загальної практики сімейної медицини №1 розпочався прийом пацієнтів. Трохи далі вулицею вже встановлено модульну котельню. Всього кілька днів тому на цьому місці був лише розчищений майданчик.
Мій шлях продовжується нижнім містом. Тут, як і по всьому Ізюму, є будинки із затягнутими синьою плівкою дахами, є й зруйновані повністю. Як- от оселя Олександра Черепні, брата Сергія Черепні, про якого писала в есеї «Особистість». Будівля вигоріла вщент. Прилетіло і в помешкання через дорогу, внаслідок чого воно зруйноване відсотків на п’ятдесят. Тут жила з родиною моя добра приятелька з молодих років, журналістка Людмила Скрипка. Добре, що встигли виїхати.

2

26 липня зранку до нашої багатоповерхівки завітали фахівці, вдягнені в жилети з логотипом «ООН». Коли під кінець робочого дня вони дісталися нашої квартири, то були вже вкрай зморені — і фізично, і, здавалося, внутрішньо. Тож наше помешкання стало останнім того дня, яке представники ООН оглянули й склали документацію на встановлення вікон і дверей.
Напередодні спілкувалася зі знайомими з будинку на Хлібозаводській, того самого, з проломом посередині від прямого влучання авіабомби. У вцілілих мешканців (які на ту мить не перебували у квартирах) клопіт незрівнянно більший за наш, адже вони втратили і житло, і документи.
Збираючись до Ізюма, була певна, що зустріну свою приятельку з будинку по вулиці Пам’яті (Першотравнева, 2), ураженого так само прямим влученням. Але…
У перші дні після звільнення міста журналісти знайшли жінку в зруйнованій п’ятиповерхівці. Вона жила не у своїй квартирі, а у вцілілому уламку під’їзду. Часом виходила назовні, сідала біля завалів і чекала. Просто чекала з надією, що хтось помітить її й принесе води. Внаслідок травми їй ампутували пальці ніг. Жінка була дуже худа й виснажена, на вигляд мала понад вісімдесят років. У сюжеті її ім’я не назвали, але було сказано, що це колишня директорка школи.
Я вдивлялася в землячку й не впізнавала її, хоча вважала, що мала б знати всіх директорів, якщо не поіменно, то в обличчя. Показала відео чоловікові, він-то напевно знає. Але й Ігор лише похитав головою: ні, не бачив, не знає.
І тільки за два дні — випадковий коментар. Ім’я.
Людмила Сокол.
…Потрясіння.
Сльози без стримання, — що з нами роблять орки!
З Людмилою Григорівною товаришувала. Певний час ми були сусідами. Востаннє бачилися 2021 року на заході, присвяченому звільненню Ізюма від німецько-фашистських загарбників. Вона, 68-річна жінка — енергійна й доглянута — виступала з тією внутрішньою силою, що тримає залу, зрештою, як завжди.
Наразі в місті Людмили Григорівни немає. Припускають, що її вивезла одна з благодійних організацій. Куди саме — намагаються з’ясувати ізюмські освітяни.

3

Поспішаю відвідати улюблені та близькі мені за родом занять заклади.
Редакція газети «Обрії Ізюмщини» замість просторого приміщення з високою стелею тепер тулиться в малесенькій кімнатці будинку, де працює чимало районних служб. Тут, на кількох квадратних метрах, пишуться статті, відбуваються прямі ефіри, сюди заходять дописувачі та передплатники. Не зважаючи на обмежені умови, газета виходить регулярно.
За час бойових дій та окупації Ізюмська міська центральна бібліотека втратила більшість книжкового фонду. Однак краєзнавчий куточок загалом зберігся завдяки тому, що містився віддалік од вітрин: ударна хвиля не зачепила на повну потужність його стелажів. Він уцілів і тоді, коли містяни брали книжки не для читання, а заради виживання.
Був час, коли я внутрішньо погодилась: якщо мої видання підуть у вогонь, щоб відігріти змерзлі руки або задля кухлика гарячої води, — нехай. Отож для мене певною мірою стало несподіванкою, що книжки письменників — уродженців Ізюмщини й Харківщини — збереглися, зокрема й мої, окрім тих, що були в дитячий бібліотеці.
Тепер книгозбірня поповнюється за рахунок надходжень із різних регіонів України. Літературу надсилають не лише благодійні організації, а й приватні особи — серед них і діти. У супровідних листах вони пишуть, що радо діляться з ровесниками своїми улюбленими книжками.
Незабаром у бібліотеці розпочнеться ремонт — відповідне рішення ухвалено. А в дитячій бібліотеці, що поряд, він уже триває. Це сталося з ініціативи Марко Родарі, нащадка всесвітньовідомого казкаря Джанні Родарі, та коштом італійського благодійного фонду. Коли відновлювальні роботи буде завершено, Марко планує знову приїхати, щоб проінспектувати їхню якість і зустрітися з майбутніми юними читачами.
З директоркою бібліотеки Оксаною Вікторівною обговорюємо плани на майбутнє: відновимо літературні читання, проведемо конкурс серед творчої молоді й залучимо переможців до студії «Слово»… Та й сама студія, позбавлена свого дому через руйнування редакції, може функціонувати при бібліотеці.
Шкода, але краєзнавчий музей наразі зачинено для відвідувачів. Невеличкий колектив зайнятий копіткою роботою з підготовки музейного фонду до евакуації: складання документів, пакування. Чотири тисячі одиниць фонду мають відправити на тимчасове зберігання у визначене Міністерством культури місце. Звісно, шкода. Але експонати потребують особливих умов, зокрема температурного режиму, чого не можна забезпечити в пошкодженій будівлі. Якщо до всього додати ще й близькість фронту, то рішення про евакуацію видається єдино можливим.
Та чи є в Україні сьогодні місце, де справді безпечно?

4

Безтурботних облич, а тим паче, осяяних щастям, в Ізюмі не побачиш. Обличчя тут інші — зосереджені, зібрані, з тінню пережитого.
Та все ж стрілася мені одна одухотворена пара: він — молодий військовий, із лискучим чорним чубом і виразним лицем; вона — миловидна молодиця, років на п’ятнадцять-двадцять старша. Вони йшли, узявшись за руки, дивилися одне одному в очі — відкрито, беззастережно. Закохані.
Скажете: що тут дивного? Можливо. Та мені здалося — і це теж ознака часу. Скільки шлюбів наразі розсипалося. Розлетілись їхні уламки врізнобіч, а війна на тих уламках інші пазли відтискає.
Ізюмське повсякдення тривожне. Та почуття остраху давно притлумилося. Сигналів повітряної тривоги лунає на добу стільки, що їх годі й полічити: щойно стихає один, як починається наступний.
У липні там, де вже місяцями ходили люди, жінці розтрощило кістку ноги протипіхотною міною «Пелюстка». Отаке вісімдесятиграмове лихо російські фашисти виготовили, навіть не обтяживши себе встановленням механізму самоліквідації. І тепер ця єзуїтська пастка, присипана піском, притрушена осіннім листям чи хвоєю, навіть зірвана вітром із дерева, може чекати будь-кого. День, місяць, рік...
Скільки ще вона калічитиме людей?
До слова, ця міна, ПФМ-1, заборонена Оттавською конвенцією.

14 серпня близько 01-ї години 30-ти хвилин нічну тишу міста прохромив характерний звук польоту, потім прогримів вибух. На ранок прочитали повідомлення: «…в Ізюмі спрацювало протиповітряне обладнання, яке успішно знешкодило невідому повітряну ціль… Наслідком цього інциденту стало падіння уламків і вибухової хвилі… Місцева влада приймає заяви від мешканців, чиє житло зазнало пошкоджень і надає наявні будматеріали. Одна громадянка звернулася до місцевої лікарні, де отримала необхідну медичну допомогу».
За кілька днів потому знову чули вибух. І цього разу — жодних пояснень. Навіть на базарі мовчали. Наче місто втомилося питати.
Таке воно — сьогодення.

5

Поїздка в Ізюм для мене — це ще й дорога до Оскола — колиски мого дитинства. Тут батьківська хата. Тут родичі, добрі сусіди, односельці. Тут могили рідних.
У селищі близькість фронту ще відчутніша. На вході до кладовища — знайоме попередження про ймовірне мінування. Пильно дивлюся під ноги. Ще ніколи цвинтар не був у такому стані: бур’яни, а надто парость усюдисущої акації. Продираюся крізь її зарості до «своїх». Надгробки в порядку. І… свіжа могила мого двоюрідного небожа Костянтина Вощаного. Підірвався на міні.
Чудовий син, батько і чоловік. Наш сокіл.
Уявляю його ставну постать, блискучі мигдалеві очі. Здається, зараз привітається, скаже якийсь жарт, бо мав природне почуття гумору. Був удатний до всякої роботи…
Хочеться вигукнути: світе Ясний, як же це несправедливо!
Не йме віри мати, хоч і — могила. Чекаємо результатів ДНК. Наче ще є крихта надії, за яку тримаєшся, попри все.

21 серпня, як на мене, несподівано швидко приїхав Марко Родарі — клоун Пімпо. Мені пощастило бути присутньою на його шоу в оновленому, яскравому приміщенні дитячої бібліотеки.
Марко з дитинства мріяв бути клоуном і став ним. Він винятковий, а вирізняє його з-поміж інших клоунів бажання допомагати. Пімпо поспішає в будь-який куточок світу, де дітям наразі найтяжче.
В Ізюм він уперше приїхав через двадцять днів після деокупації. У зруйнованому, обгорілому місті, просто неба, зустрічався з нажаханими дітлахами, аби повернути на їхні обличчя усмішку.
Ось і тепер хлопчаки й дівчатка швидко залучаються клоуном у веселе дійство. Ніхто не залишається осторонь. А завершується шоу просто феєрично. Насамкінець — світлина на пам’ять і смаколики кожному в подарунок.
Уже в лютому Марко Родарі планує наступний тур українськими прифронтовими містами та селами. Чекаємо на тебе, друже Пімпо, в нашому місті, що прагне вижити!

2023, липень-серпень

1

Ми познайомилися спочатку заочно — через його маму Валентину Дмитрівну, яка презентувала твори сина на поетичному фестивалі, що відбувся в Ізюмському будинку культури «Залізничник» року так 2008-го. На той час нашого земляка вже друкувала котрась із західноукраїнських газет, а може, й не одна. На фестивалі творчість Сергія помітили, і 2009-го упорядники включили низку його віршів до колективної збірки літераторів Ізюмщини «Поезія, народжена в любові». А вже наступного року світ побачила його авторська книжка «Вервечка журавлів».
У передмові Сергій зазначав: «Моє дитинство припало на часи, коли таких людей, як я, намагалися не помічати. Але я знайшов у собі сили, а головне, поставив за мету, щоб суспільство звернуло увагу на мене і на проблеми інвалідів із дитинства. Для цього і пишу».
Сергій Черепня народився 13 вересня 1968 року в Ізюмі, інвалід першої групи з дитинства (ДЦП), вірші почав писати в 15 років — сухі відомості біографії. А сутність автора та його життя — в поезіях. Творення книжки — це гама почуттів і, подекуди, тривалий процес. Її народження окрилює автора й дарує виняткові миті, повторитись які можуть лише з появою книжки наступної (критику винесемо за дужки). І це також непересічна подія для оточення поета.
Чималенькою делегацією студійців ми пішли вітати «винуватця». Про інвалідність Сергія, звісно, знали. Стосовно себе скажу, що психологічно налаштовувалася, аби ненароком не виявити емоцій, які могли б його образити. Щойно Валентина Дмитрівна нам відчинила, я бадьоро гукнула:
— А де тут поети живуть?!
— Проходьте сюди! — почули у відповідь звичайний чоловічий голос.
Те, що за хвилину побачили, приголомшило. На дивані лежало тіло, як у малолітньої дитини, кінцівки якого жили своїм життям. Лише голова була нормальною. І дивилися на нас… розумні очі.
Не знаю, наскільки добре мені вдалося приховати внутрішній трем, та, коли почалася розмова, він втамувався сам по собі. Тепер Сергій вражав своєю обізнаністю та ерудицією. Спілкування вийшло цікавим, емоційним, без жодної незручної паузи. Під кінець ми вже навперебій читали його та свої вірші. І, може, ще довго не залишили б цю гостинну оселю, та пора, як мовиться, і честь знати.
На наступні зустрічі наш бард Володимир Теплоухов не забував і гітару прихопити. Але найбільш пам’ятною лишилася саме ця, перша зустріч, коли в кожного з нас сталася переоцінка цінностей. Про це ми говорили між собою, ідучи своїми ногами попідруч центральною вулицею симпатичного міста, вдихаючи його весняні аромати, і дякуючи долі за все, що маємо.



2

Сергій зазнав травми при народженні через помилкові дії лікаря. Уціліла лише та частина мозку, яка відповідає за мову та інтелект. І був той інтелект у Сергія неабиякий. Розвивався хлопець разом із молодшим братом, котрий потім став головним архітектором нашого міста.
— Жив Сашиним життям, — говорила Валентина Дмитрівна. Сергія також формувало найближче оточення, засоби масової інформації, та найбільше — мама. Вона багато йому читала, на його прохання відвідувала міські заходи, спілкувалася з нами, студійцями, а потім усе переказувала синові. Була для нього вікном у світ.
Він не міг тримати книжку, гортати сторінки, повертаючись до прочитаного, тому запам’ятовував одразу. Його чіпка пам’ять зберігала безліч імен, подій, фактів. Природа наділила його ще й критичним мисленням: почуте обдумував, відокремлював зерна від полови.
У зросійщеному Ізюмі самотужки вивчив українську мову й вільно нею послуговувався. Любив Тараса Шевченка і писав про нього. Провідницею у світ Шевченкової поезії була для Сергія бабуся Марфа Володимирівна. Вона залюбки читала онукові «Кобзаря», пробуджуючи в хлопчакові інтерес до художнього слова і засіваючи його душу зерням, що з часом проросло великою любов’ю до України.
Юнацькі вірші Сергія стилізовані під Шевченкові. Згодом він шукав власний голос, пробував різні системи віршування — від силабо-тоніки до хоку. Провідною ж темою в його доробку завжди була Україна («Родина», «Лірник-Перебендя», «Чи є слова такі?», «Єднаймося браття-вкраїнці», «Україна», «Земля моя», «Столиця краю слобідського» та багато інших віршів). Тож із громадянською позицією Сергій визначився давно. Ще юнаком піднесено вітав суверенітет України. А коли отримав український паспорт — відчув справжню гордість.

Уперше я відчувся не хохлом,
а неньки України рідним сином –
не сірим зауярмленим волом,
а вільної землі громадянином.

Чимало натхненних рядків присвятив Сергій рідному місту («Ізюме мій», «Ізюмська мадонна», «Земля моя», «Ізюм»…) На загал тематичний обсяг його творчості досить об’ємний і увібрав у себе авторське осмислення та оцінку як «вічних», так і злободенних питань. У нього вистачало душевних сил навіть на іронію, як-от у вірші «Вороненя». Часом надихався тим, що бачив щоденно, скажімо, запашним буханцем.

Найвища мудрість – скибка хліба,
його ціна – людське життя.
Всі діаманти, злато, срібло
перед цим скарбом – лиш сміття.

Люди старшого покоління пам’ятають, що в радянський час ми практично не бачили довкола людей із особливими потребами — і не тому що їх не було, а тому, що зручності для них на вулицях не передбачалися як, до речі, і в помешканнях. Так само не виховувалося в суспільстві й толерантне ставлення до людей з інвалідністю.
Як на мене, Сергій, маючи вразливу душу, не зміг подолати психологічний бар’єр, спричинений нахабною цікавістю зівак, і після кількох прикрих випадків навідріз відмовився «виходити» на прогулянки.
Та хай там як, образ природи був невід’ємною складовою його художнього світобачення. «Звідки?» — постає питання. За словами самого Сергія, це результат не лише завіконня, живопису чи телебачення, а насамперед закарбованих у пам’яті яскравих картин із раннього дитинства, коли батьки носили його берегом Сіверського Дінця.

Весна прийшла господаркою в край,
в мій рідний край, у любу Ізюмщину.
Дубовий гай, немов зелений рай.
В імлі стуманеного плину
Донець тече, мов вічності ріка,
віки з собою тихо забирає.
Гора Крем’янець в пам’яті блука
і славу ратну предків воскрешає.

3

Із того, що знаю, складається враження: Валентина Дмитрівна не ставилася до сина, як до неповноцінної людини, що потребує лише жалю. Вона розмовляла з ним як із особистістю, так само й розповідала про нього. Коли між Сергієм і батьком виникали запальні суперечки на різні теми, зокрема політичні, вона втручалася й установлювала паритет своїм вольовим способом, не потураючи жодній зі сторін.
Валентина Дмитрівна пішла за вічну межу за два місяці до повномасштабного вторгнення. Містяни пам’ятають її у світлому вбранні, з білою пов’язкою на обличчі. Світлою була й душа Валентини Дмитрівни.
1942-го року, під час тяжких боїв за Ізюм, ударною хвилею від вибуху її маму відкинуло, а їй, малечі, уламок скла влучив прямо в око. Попри серйозну довічну ваду, вона здобула фах і багато років працювала в плановому відділі Ізюмського приладобудівного заводу.

Тоді мене й на світі не було,
коли земля від вибухів стогнала,
коли в моєї матері війна
навіки ліве око відібрала.

З болем розповідав Сергій у вірші «Матері моїй». А його щирим бажанням було:

Тому нехай всі наші матері
дітей своїх двома очима бачать.

І ще:

Нехай усього світу дітлахи
ніколи більш під бомбами не плачуть.

Сергій був уважним і вдячним сином. У віршованих вітаннях зі святами називав маму «генієм милосердя і любові». Мав місце в його житті випадок, коли він пережив потрясіння — передчасну смерть молодої вчительки, в якої залишилася мала дитина. Хто, як не він розумів міру такої втрати. Співчуття й надію на прихильність долі до малечі він висловив у зворушливому вірші «Журавка». А материнська тема продовжилася ще в низці його поезій.

4

2 березня 2022-го року під час обстрілу Ізюма рашисти пошкодили систему газопостачання, тим самим позбавили населення тепла й можливості готувати їжу на газових плитах. 5-6 березня в центральній частині міста і в житловому масиві поблизу ІПЗ припинилася подача електроенергії та води. Зупинився громадський транспорт, зник мобільний зв’язок. Водночас не вщухали артилерійські обстріли та бомбардування. Люди опинилися в пастці. Настала гуманітарна катастрофа.
Становище ускладнилося ще й тим, що порівняно м’яка зима раптово почала брати своє в березні. Нічні температури знижувалися до -15, -17, а то й -20 градусів.
Брат Сергія, Олександр — нині військовослужбовець ЗСУ — мешкав із сім’єю в мікрорайоні, який місцеві називають Нижнім Містом. (Їхній будинок буде зруйновано майже вщент у березні 2022-го). Чоловік під обстрілами перебігав у центр, щоб допомогти батькові, бо той залишався у квартирі із сином-інвалідом, тоді як інші жителі п’ятиповерхівки шукали порятунку в підвалі.
Олександр забивав розтрощені ударною хвилею вікна, але за годину-дві їх вибивало знову. Коли не залишилося придатних матеріалів, у хід ішло все, що було напохваті: килими, частини меблів…
Нелюдські умови, а надто холод — хоч як укривай, стали для нерухомого Сергія згубними. 11 березня він помер. Фактично ж — був закатований війною, яку принесла країна-агресорка, що нехтує навіть законами ведення війни.
Батько, Олег Олексійович, пережив сина лише на два тижні. Обох поховали просто біля будинку, тобто присипали землею у вирві. За часів окупації їх перепоховали під номерами в лісі, на кладовищі, відомому тепер на ввесь світ.
Після деокупації Олександр не відразу знайшов тіло брата, але… знайшов.
Він прагнув поховати рідних поряд із маминою могилою, проте дозволу не отримав: центральне кладовище нашпиговане вибухівкою. Нині його втішає те, що хай і на іншому кладовищі, могили батька й брата поруч, і що він зміг поховати дорогих людей за християнськими й людськими законами і під їхніми власними іменами.
Так передчасно обірвалося земне життя українського патріота Черепні Сергія Олеговича — віршаря, людини з великим серцем у немічному тілі.

Душа поета – не вітрина,
не ямб, хорей чи анапест.
Це та невидима бистрина,
яка несе життєвий хрест.

2023, квітень

Повертаючись думками в нульові роки, бачу Володимира Вакуленка молодого, зі стрімкими трохи нервовими рухами, в чорній шкірянці. Він уже не перший рік відвідував засідання літературного об’єднання при редакції газети «Обрії Ізюмщини», а я щойно туди прийшла.
Творчий колектив «Крем’янця» налічував понад 20 людей — від школярів до пенсіонерів. Переважна більшість — початківці. Нові обличчя тут були звичним явищем: затримувалися далеко не всі. Але існувало й незмінне ядро, і Володимир належав саме до нього.
Збиралися ми нечасто, раз на місяць. Атмосфера зазвичай панувала доброзичлива й тепла. Ми надихалися й училися одне в одного, шукаючи власний почерк.
Володимир завжди був плідним автором. На кожну зустріч приходив із новими поезіями. Вони важко сприймалися на слух. Ми просили читати повільніше, аби вловити семантику слів, намагалися серед нагромадження образів віднайти логічний ланцюжок. Не завжди це вдавалося.
Володимир вислуховував наші думки, казав, що бере їх до уваги, але себе не ламав.
Сьогодні я назвала б його поезію сугестивною, та тоді, на початках, цього поняття не знала. Наш метр Іван Єгорович Мірошниченко завважував у ньому божу іскру, адже — образи. Таке бачення дається не кожному. Радив:
— Нехай вірші вилежуються, згодом повернешся.
Володимир розповідав, що змалечку був прив’язаний до бібліотеки, мов до другої домівки, багато читав. Тож не дивно, що мав широкий і розмаїтий внутрішній світ. Щоправда, складалося враження, ніби той світ у нього не зовсім упорядкований. Відчувавсь якийсь внутрішній надрив.
Невлаштованість особистого життя гармонії не додавала.
Силкуюся пригадати його усміхненим тої пори, але не можу. Не вдається згадати і його віршів інтимної лірики. Чи були вони взагалі?
Він не справляв враження щасливої людини.
Лише письменства Володимиру було замало. Йому хотілося діяти, щось організовувати, перебувати у вирі подій. Мав удачу непосидючу, запальну, здатну на вчинок.
Він збирав наші вірші, викладав їх в Інтернеті, адже комп’ютери тоді мали далеко не всі. Згодом самотужки почав видавати листівки «Творча криниця». У кожному числі друкував не лише відібрані і відредаговані ним вірші, а й цікаві краєзнавчі матеріали.
Мине час, і Володимир стане ініціатором та редактором низки колективних збірок. Але початком були саме ті листівки. І якщо згодом він назве себе дослідником історії, то небезпідставно.
Прагнення опановувати нове привело Володимира до верлібру. Добре пам’ятаю, як уперше почувся його незвичний ритм. Коли до мене дійшла черга висловитися, я сказала, а радше запитала:
— Може, саме так тобі й варто писати?
Одного дня ми неквапно йшли з редакції до автобусної зупинки, і Володимир не без гордості поділився особистою новиною: познайомився через Інтернет із дівчиною, і якщо все піде на добре, можливо, переїде на захід України.
Ми водночас і пошкодували, і пораділи за нього. Його внутрішню переміну, це незвичне просвітлення, звісно ж, уже давно помітили. Ось і знайшлося пояснення.
2006-го року сталося непоправне — відійшов у засвіти Іван Єгорович Мірошниченко, який разом із Миколою Івановичем Калюжним після тривалої перерви відродив літературну організацію і був її об’єднувальним стрижнем. Тепер почали виразніше проступати приховані суперечності, і невдовзі стався розкол.
Частина літераторів залишила редакцію. Вони офіційно зареєстрували громадський творчий осередок, зберігши для нього назву «Крем’янець». Ми ж, «залишенці», стали називатися студією «Слово».
На новому місці Володимир обійняв посаду заступника керівника. До організації залучили чимало школярів. Володимирові було цікаво працювати з молоддю — допомагав, наставляв, адже мав і хист, і певний творчий та організаційний досвід.
Та тривав цей період недовго: Володимир таки поїхав до Львова.
Так завершився час його становлення і розпочався наступний — етап розвитку, пошуків і нових творчих обріїв.
«Розкольники» поступово, один за одним, повернулися до редакції, окрім керівника. Усе ввійшло у свої береги. Невдоволення збурювалося хіба що при згадці втраченої історичної назви, але що вже вдієш.
Уже 2007-го року Володимир Вакуленко разом із дружиною Іриною Новицькою презентував у рідному місті поетичну збірку «Ізюмська гора» з половецькими бабами на обкладинці. Фахово видана книжка вміщувала вірші юних авторів, якими Володимир опікувався, серед них: Ліза Шарибкіна, Марія Баран, Дарина Задніпровська, Владислав Вакуленко та інші. Збірка стала вагомим результатом наставницької праці й чудовим заохочувальним подарунком для початківців.
Презентація стала неабиякою подією в культурному житті Ізюма. Усі студійці «Слова» прийшли привітати творчу молодь.
На Заході Володимир прожив понад дев’ять років. За цей час студійці, і я зокрема, неодноразово зустрічалися з ним в Ізюмі. Ті зустрічі здебільшого були випадковими, але завжди щирими й приязними.
Особливо пам’ятним залишився день міста 2010-го року, прегарної червневої днини. Тоді Володимир підійшов до нашої локації, уже трохи інший, але так само свій. Ми довго розмовляли, ділячись власними новинами. Він послуговувався українською мовою зі львівським колоритом (так говоритиме й надалі). Уже тоді з ним неподільно був трирічний Віталик — його особлива дитина.
На прощання Тетяна Підгорна подарувала Володимиру свою збірку «З осінню у серці» — першу авторську книжку в нашому колективі.
Коли Володимир остаточно повернувся на малу батьківщину, у його доробку вже малася низка книжок прози й поезії, серед яких найвідоміша — «Татусева книжка». Мав він і літературні відзнаки різного рівня.
На той час значні зміни сталися й у нас, у «Слові»: п’ятьох студійців прийняли до Творчої асоціації літераторів «Слобожанщина», а двоє стали членами Національної спілки письменників України, були й перемоги в конкурсах, і лавреатства.
Ми сподівалися, що Володимир приєднається до нас, але марно. Зрештою вирішили: оскільки він позиціонує себе як контрлітератор, то, очевидно, тяжіє до інших письменницьких середовищ.
В.Вакуленко не був би собою, якби обмежився лише письмовим столом. Якось я прямувала в Оскіл і на в’їзді до Капитолівки побачила його біля старезного дерева. Він жваво розмовляв із якимось чоловіком. «Вакуленко щось замислив», — подумалося тоді.
Наступного разу на цьому місці вже був упорядкований куточок із молодими деревцями. Чиїх це рук справа — сумніву не викликало.
Володимиру хотілось урізноманітнити культурне життя Ізюмщини, тож він запрошував літераторів, зокрема із західних областей України. Районна держадміністрація всіляко підтримувала ці ініціативи. Ми, студійці, відвідували такі заходи.
Пам’ятаю, як одного разу скоротила літературні читання, що проводила в Будинку культури «Сучасник», аби встигнути на Вакуленкову зустріч із читачами в районній центральній бібліотеці. Там я також мала слово, а Володимир підписав мені дві книжки поезій.
Того вечора я відкрила його для себе ще й як перекладача. Вразили переклади з російської — не переспіви, а саме переклади, максимально близькі до оригіналу за змістом і ритмікою.
Перетиналися ми з Володимиром і поза Ізюмом. Як-от на чудовому фестивалі-конкурсі в Слов’янську 2018-го року. Там він запам’ятався як справжній козак-віршар, із довгою чуприною, у вишиванці.
Володимир обіцяв подарувати мені нову книжку «Три засніжені історії», виданню якої посприяла міська рада. Але нам усе ніяк не випадало зустрітися в Ізюмі: він — у Капитолівці, а я — на дачі в Осколі, зайнята городніми справами. Тож зрештою прочитала її, взявши в бібліотеці.
Напередодні війни між нами відбулося дивне листування. Він закинув, що ми не запросили його до одного з наших літературних проєктів і взагалі не покликали до студії. На це я парирувала, що до рідних пенатів повертаються і без запрошення. Психологи кажуть: коли озвучено недомовленості, тим паче давні, і яблуко незгоди давним-давно закотилося, це перший крок до порозуміння. Ось тільки кроку наступного не сталося — почалася велика війна. Вона перевернула все наше життя.
Ми, студійці «Слова», і Володимир Вакуленко діяли поруч. Чи могли бути однією командою? Напевно. Можливо, гиркалися б щодо літературних питань, але в протистоянні з сепаратизмом були б єдині. Та життя — не кіноплівка: не відмотаєш, не відредагуєш.
«Чому не виїхав?» — питання, що болить тепер багатьом. Але чи маємо право оцінювати ті рішення з відстані сьогоднішнього дня, знаючи, чим усе обернулося? Мій досвід підказує: ні.
Жахіття ворожої навали я переживала в Осколі, що за кілька кілометрів від Капитолівки, в умовах інформаційної ізоляції. Як перетнути річку? Скільки зможеш пройти з наплічником за морозяної погоди? Хто зустрінеться на лісовій дорозі? Ці та багато інших запитань заважали знайти рішення. А ще — обстріли й бомбардування, що не вщухали, позбавляли перепочинку й здатності зосередитись, аби обміркувати становище…
Та настає час ікс. І ти враз із корінням вириваєш себе з усього, що тобі рідне і рушаєш у невідомість. Переконана: Володимир також дійшов би такого рішення. Узяв би сина і як місцевий, можливо, знайшов би ту стежинку, що вивела б із зони бойових дій. Але… не встиг. Його випередила зрада.
Якийсь покидьок поспішив вислужитися перед окупаційною владою і виказав патріота. Інакше як пояснити, що прийшли саме до Вакуленків, звинувативши батька в тому, що виховав націоналіста? Те падло, нікчемне створіння, може, й досі топче нашу землю, — тоді як немає письменника, особистості, сповненої змісту і творчих планів не на одне людське життя.
Що ти думав, патріоте, в останні хвилини? Чи бачив свого вбивцю? Два постріли з близької відстані… Ворог не міг тебе переінакшити. Ниций і безсилий перед твоєю сутністю, він просто забрав твоє життя…

2023, січень

Тривав шостий день мого перебування в Ізюмі. Наша квартира виявилася непридатною для проживання. Якщо з вибитими вікнами ще якось можна було впоратися, а з пограбуванням — змиритися, то відсутність тепла залишалася проблемою поки що нерозв’язною. Котельню, що опалювала багатоповерхівки центральної частини міста, було повністю зруйновано.
Отже, доводилося повертатися зимувати на місце тимчасового переселення.
Я вже зустрілася з оскільськими родичами, деякими знайомими; побачила й чимало незнайомців зі впізнаваними обличчями (місто ж невелике). Під час війни міжлюдські зв’язки відчуваються по-особливому.
«Невже не зустрінуся з Миколою Івановичем? — думалося. — Адже він десь зовсім поруч...»
Від тих, котрі вибиралися з Ізюма пізніше, знала: Микола Іванович живий і мешкає в підвалі церкви навпроти редакції.

Микола Іванович Калюжний — упродовж багатьох років незмінний керівник літературної студії «Слово», випусковий редактор ТОВ «Обрії-1919», фаховий журналіст із великим досвідом. У місті його знає кожне. Він легко міг потрапити в поле зацікавленості окупаційної влади.
До речі, про повномасштабне вторгнення почула саме від нього. 24 лютого, по четвертій ранку, пролунав дзвінок.
— Свахо, не їдьте до Харкова, там палає...
— Миколо Івановичу, ви помилилися. Це Садкова. Але про що ви?
— Війна.
Напередодні Микола Іванович на велелюдному пішохідному мосту опитував перехожих: чи вдасться путін, на їхню думку, до широкомасштабних воєнних дій проти України, чи обмежиться дипломатією? Тоді це запитання видалося мені доволі дивним, хоча російська армія вже стояла на наших кордонах.
Велика війна у двадцять першому столітті?! Ні, людство вже досягло такого ступеня розвитку, що цей безум просто не можливий! Так мені видавалося.
Навіть, коли на Ізюм упали перші дві бомби, свідомість відмовлялася прийняти реальність.
І ось іду вулицею Покровською — картина апокаліптична. Усі старі будиночки, що встояли під час Другої світової війни, зруйновано. Якщо зазирнути за рештки фасадів, то побачиш всередині купу цегли, а подекуди – меблеві стінки з речами. Тепер вони стоять просто неба як свідчення того, що тут раптово, віроломно, в одну мить було обірвано звичайний плин людського життя.
Завертаю до першої гімназії, точніше до того, що від неї залишилося. Церква стоїть поруч, вона постраждала значно менше. Вочевидь, більшість ударів прийняла на себе саме гімназія.
Навпроти церкви, через дорогу, — редакція. Разом із Миколаївським храмом її будівля колись утворювала єдиний архітектурний комплекс. Наразі в ній неможливо працювати — настільки вона понівечена.
Ми збиралися тут на літературні засідання. Що то був за час! Микола Іванович модерував ті зустрічі, віддаючи їм частину свого вихідного дня. Останніми роками обговорення дедалі частіше переростали в словесні баталії, і не лише на творчому чи світоглядному, а й на політичному rрунті.
Один чоловік — із тих, кого наразі називають «ждунами», — якось погрожував:
— Погодітє-погодітє! Будєт вам єщьо!..
Сам він не дочекався свого «зоряного часу» — відійшов у засвіти від ковіду незадовго до війни. А квартиру, де він жив, «руський мір» не оминув: вона вигоріла дотла, як і решта квартир у будинку.
Брама до церкви зачинена. Натискаю на стулку, і вона несподівано прочиняється. На великій території — ані душі. Тиша. Лише протяг із посвистом гуляє в одноповерховому будиночку без вікон і дверей. Тут, якщо не помиляюся, діяла недільна школа.
Телефоную Миколі Івановичу. Не відповідає. Ще раз — те саме. Із досадою виходжу на вулицю. Механічно натискаю «виклик» знову. І… чую знайомий голос.
Ми зустрілися біля їдальні «Затишок». Микола Іванович дуже змінився, як і всі ми за час війни. Та привітність, м’якість голосу, толерантність залишилися тими самими.
Він уже не мешкав у підвалі: добра знайома дозволила тимчасово оселитися в її будиночку.
Окупаційна влада від самого початку намагалася використати фаховість Миколи Івановича, а також його авторитет і популярність серед містян у власних інтересах. Підсилала сумнозвісну Ткачову. Він під усілякими приводами відмовлявся співпрацювати. Його залишали в спокої, але лише на певний час, а потім викликали знову. І так п’ять разів.
Важко уявити, як це — ходити по краю прірви, відмовляючи озброєному окупантові, і не знати, що він тобі заподіє наступної миті. Витримувати психологічний тиск допомагала віра: наші обов’язково прийдуть.
Пережите й побачене він записував у щоденник, сидячи в підвалі, при каганцеві. Був свідком того, як окупанти раптово кинули все — навіть недоїдене — і зникли, мов їх корова язиком злизала. Настала незвична, майже нереальна тиша.
І ось…вони…Воїни Світла.
Піднесення. Полегшення. Невимовна радість.
Ізюм вільний.
Після деокупації міста Микола Іванович Калюжний зустрічався з багатьма іноземними журналістами: розповідав, водив, показував — нехай знає світ… Відновилася газета «Обрії Ізюмщини», вже п’яте число побачили читачі. Микола Іванович знову працює.
Наша коротка розмова раз по раз переривалися — до мого співбесідника підходили городяни, щоб привітально потиснути руку, перекинутися підбадьорливими словами українською мовою. У цьому було щось дуже важливе — як знак: ми вистояли.
Попрощалися ми з ним, сподіваючись, що ще обов’язково зберемося нашим творчим колективом у рідному місті. І запросимо гостей…

2022, листопад

Приїхавши в Ізюм, потрапляєш у простір сюрреалізму. Одна справа — відео, інша — бачити наживо, а надто коли це твоє рідне місто.
Центр Ізюма, де міститься й наш будинок, — суцільна рана. Жодна будівля, зокрема історична, не вціліла. Їх зруйновано прямим влучанням авіабомб, розбито артилерійськими снарядами, густо посічено осколками, спалено... Моторошно дивитися на величезні діри в стінах багатоповерхівок — прилітало просто в квартири.
Усюди чути скрегіт: легкі повіви вітру гойдають металеву обшивку, що звисає клаптями. Колись розкішні квітники поросли високими бур’янами. Контейнери переповнені сміттям — немає спецтехніки для його вивезення. Горласте вороння великою чорною хмарою перелітає з однієї руїни на іншу.
Невідь-звідки до розбитої школи прибилася корова і, безпорадна, з ревом вештається спортивним майданчиком. Зяють величезні вітрини Центральної міської бібліотеки. Стелажі порожні. Кажуть, частину книжкового фонду працівникам удалося зберегти. А з бібліотеки, що в Будинку культури «Залізничник», орки вивозили книжки на смітник і палили — так намагалися знищити нашу ідентичність.
Пошкоджено й будівлю краєзнавчого музею, але завдяки зусиллям чотирьох співробітників пенсійного віку експонати вдалося врятувати — і від протікань крізь розбитий дах, і від інших ушкоджень.
Щодо нашої квартири — вона без вікон та пограбована. Мародерам довелося добряче поморочитися з дверима, перш ніж потрапити всередину. Напевно, зозла, що мало поживилися, вони розбили два комп’ютерні крісла. Та все дороге моїй душі залишилося: книжки, фотоальбоми, вишиванки, навіть поробки, що мені дарували бійці в АТО.
У будинку наразі є світло і вода, але немає і не буде тепла — центральну котельню розбито вщент, тільки димар лишився. Міська влада рекомендує зимувати в місцях тимчасового переселення.
Попри все Ізюм оживає. Міськими дорогами сновигають легковики. Чимало перехожих. Їхні обличчя бліді, неусміхнені, але пригнічених я не бачила. І ще одна прикмета: (усі!) знайомі помітно постаріли — наслідок нелюдських умов і постійного стресу.
Частіше, ніж раніше, містяни намагаються послуговуватись українською мовою — і це не може не тішити.
У різних частинах міста видають гуманітарну допомогу. Безупинно працюють волонтери в їдальні «Затишок», забезпечують людей гарячими обідами. Щоправда, стояти в черзі доводиться по півтори–дві години — багато потерпілих.
Працюють банки, пошта, відчиняються крамнички… Є, хоч і нестабільний, доступ до Інтернету.
Учора завважила: четверо чоловіків лагодили покрівлю, а комунальники вручну прибирали сміття. Розбиті вітрини бібліотеки вже доладно забиті фанерою. Та війна триває — агресор чинить свою чорну справу: гатить по електромережах, і місто знову надовго поринає в пітьму.
Невелике героїчне місто. Його називають брамою Донбасу або форпостом. Уже вкотре в історії воно виконує цю місію — стає на шляху великої хижої навали.

Відвідала я й Оскіл. Ми з чоловіком вибиралися сюди після нічного бомбардування Ізюма. Здогадувалися, що рішення не найкраще, але там — батьківська хата, в ній і шукали прихистку.
Через Оскіл рашисти гатили по Ізюму. Через нього ж, у супроводі гелікоптерів, сунули на місто нескінченні колони важкої техніки. Думалося: скільки ж того Ізюма, щоб аж так?..
Батьківська хата стоїть під самісіньким лісом. Ліс орки бомбардували нещадно вдень і вночі, прошивали з гранатометів, шукаючи нашу артилерію. Двигтіла земля, здригалася хата.
Майже місяць ми сиділи в підвалі в холоді (повернулася зима) з мізерними запасами води та їжі. Після випадку, коли контузило сусіда, а мій чоловік дивом уцілів, вирішили вибиратися з селища. Кинули все. Лише з наплічниками перейшли кладкою річку й рушили, як-то кажуть, у білий світ.
Наразі хата розграбована, але вціліла, тоді як дві сусідські — пошкоджені. У селищі згоріла лікарня, поруйновано інші споруди. Та місцеві вважають, що Осколу ще пощастило, зважаючи на те, що він опинився на лінії вогню. Але немає втіхи тим, хто постраждав.
Перед очима — літній чоловік: він непорушно сидить скраю розтрощеного обійстя й просто дивиться перед собою…
У селищі розпочато будівництво мосту. Працівники психоневрологічного інтернату з одержимістю очищають територію та будівлі від наслідків присутності «руського міра». Є світло, незабаром обіцяють подати газ, але коли відновлять централізоване водопостачання — невідомо.
Ми вже ніколи не будемо тими, ким були раніше. У кожного — своя історія, одна страшніша за іншу.
Мій побратим Юрій Татаринов писав: «Как мало я сказал, и будет ли возможность сказать больше?»
Чи чує нас Бог?
І де та зоря, що виведе до визволення?
А може, сяйво — в нас самих, у силі нашого духу: вижити, вистояти, перемогти?

2022, листопад