1

Вона була квітникаркою. Працювала в крамниці, що по вулиці Покровській (тепер там ювелірний магазин, однак із колишньою назвою – «Роза»). Крамниця сприймалася містянами як приємна винятковість на тлі радянської невиразності застійного періоду. У відвідувачів тут неодмінно поліпшувався настрій від інтер’єру, квіткових барв, тонкого аромату, а також привітної та затишної атмосфери. Дітлахи забігали сюди, аби просто помилуватися рибками у великому акваріумі чи поспостерігати за яскравими папужками у вольєрі, що займав цілий куток від підлоги до стелі. І створювала всю цю пишноту Тетяна, так звали молоду квітникарку.
Наше знайомство, проте, відбулося не завдяки квітам, а завдяки книжкам. Квітникарка полюбляла читати. А я тоді завідувала бібліотекою, що поблизу. Тетяна надавала перевагу прозі про людей, які, зазнавши складних випробувань, знаходили шляхи їх подолання. Згодом я переконалася, що вона розуміється й на поетичному слові. Надалі їй знадобиться також література освітня, та про це нижче.
На своїй роботі Тетяна була не просто продавчинею-консультантом, а й, можна сказати, певною мірою психологом. Бо як, скажіть, якщо не «психологічною підтримкою», назвати ті її переконування, коли чоловік просить загорнути квіти, ніби ковбасу. Нести букет – це ж не сором! Досвід спілкування з покупцями формував тонке відчуття людей.
– Усе буде добре, сонце, – підбадьорливо говорила вона, подаючи квіти, коли за ледь помітними проявами вгадувала чиєсь хвилювання перед побаченням. І тоді в юнака, а то й у сивочолого закоханого додавалося впевненості.
Маючи творчу вдачу, Тетяна шкодувала, що в нас у ті роки, на відміну від закордоння, зовсім не було мішури для оформлення букетів. Свої флористичні нахили, що настійливо виявлялися, вона втілювала в композиціях із сухостою. Кілька таких робіт доповнили інтер’єр також абонементу бібліотеки, де я працювала. Особливо запам’яталася композиція, створена нами з гасової лампи, яку ми перетворили на електричний світильник і прикрасили сухостоєм. Вийшло таке собі геть несподіване й красиве бра.
У вісімдесяті роки Тетяна стала переможницею конкурсу працівників квіткових крамниць. Тоді до Києва з’їхалися учасники з різних куточків республіки, щоб продемонструвати свій хист. Східноукраїнська дівчина в добу безликої совдепії вирішила виявити свою ідентичність. Розкішні троянди вона поєднала з українськими символами: калиною, колоссям, старовинним рушником, паляницею з відрізаними двома скибками – усе це створювало неподільну композицію, яка вразила столичне журі найбільше. Про перемогу Тетяни писала преса, і це викликало неабияку гордість краян. Знай наших!
Окрім роботи у квітковій крамниці, Тетяна була зайнята ще однією життєво важливою справою: вони з чоловіком будували власний дім у мальовничій місцині побіля лісу. Слід сказати, що наше покоління, народжене всередині минулого століття, досягши повноліття, не покладалося на батьків. Ті при своїй щоденній роботі зазвичай мали скромні статки. Отож меблі, побутова техніка тощо почасти придбавалися на виплат. Що вже й казати про окреме житло для дітей. Це – зась. Живіть укупі, хоч на головах одне в одного. Люди роками, а то й десятиліттями, дожидалися черги на отримання державного житла. Приміром, у нашому будинку лікар як молодий фахівець отримав однокімнатну квартиру у віці понад 40 років, вже виховуючи двох дітей, а повноцінну трикімнатну – у 50 (і все в тому ж таки статусі молодого фахівця).

Запам’яталася мені одна пенсіонерка: вона сиділа біля під’їзду новобудови, і по її щоках котилися сльози щастя й гіркоти водночас. Щастя — тому, що отримала житло з усіма вигодами, а гіркоти – тому, що більша частина життя минула по кутках. Заробити чесною працею на достойне і комфортне прожиття за умов тогочасного устрою було практично неможливо, замолоду — тим паче. Хіба що податися на заробітки до суворої Півночі. На це і зважилося молоде подружжя Клименків. Тоді саме розпочалося будівництво газопроводу Уренгой-Помари-Ужгород. Тетяні та Володимиру на той час виповнилося по 23 роки, і вони вже були батьками півторарічного сина. Складнощі північного буття разом із татком і мамою долав і малий Євгенко. Якщо, скажімо, його треба було перевдягнути, Тетяна застосовувала своє ноу-хау: напинала ковдру, під імпровізованим шатром запалювала сухий спирт, і коли повітря прогрівалося, міняла малому одяг. Потім одразу натягали теплий комбінезон, бо температура в кімнаті, бувало, сягала +2. Отож бійцівський характер хлопця гартувався при завзятих батьках практично з пелюшкового віку. (Сьогодні це красень-чоловік, заповзятий вояк ЗСУ, який має бойові нагороди).

В Уренгої подружжя працювало у сфері, як там визначали, обслуговування. Тетяна в гуртожитку обіймала відразу три посади, а коли потрібно було замінити прибиральницю, то й мила підлогу. В умовах Півночі працівникам дозволялося брати на себе стільки обов’язків, скільки вони могли виконати. Володимир працював в аеропорту бригадиром зміни. Він не цурався ніякої роботи й у будь-який час доби брався за все, де потрібні були умілі руки та молодеча звитяга, тож заробляв більше, аніж службовці аеропорту. Ще юнаком Володимир затявся, що мешкатиме зі своєю сім’єю у власному комфортному будинку, який сам і зведе. Тому заради втілення своєї мрії, до якої додалося почуття відповідальності за добробут дорогих йому людей, сил не шкодував.
До рідного міста Тетяна й Володимир повернулися через два роки напруженої праці. Чотири роки тривало зведення будинку. Володимир усе проєктував самотужки, узгоджуючи свої ідеї з побажаннями дружини. Вийшла двоповерхова, облицьована деревом споруда, з вигодами, з каміном, басейном та сауною всередині будинку — й стала справжньою гордістю подружжя.

2

Як відомо, понад 92 відсотки громадян проголосували на референдумі 1 грудня 1991 року за незалежність України. Більшість радянських республік сприйняли цей результат як вирок усьому СРСР. Не стало країни, де за національний прояв, ініціативність чи підприємницький хист давали термін.
Але перші роки омріяної незалежності стали для України вкрай болісними та нестабільними. Чи могло бути інакше? Певно, що ні, адже українська економіка була надзвичайно інтегрована в економіку радянську. Окрім того, далися взнаки брак досвіду управління країною в ринкових умовах, безліч помилок державного апарату, відсутність права на приватну власність (на сході України — аж від 1917 року, на заході — від 40-х років) і, як наслідок, — ментальність радянської людини.
Якось на початку 90-х мені довелося бути свідком неприємного інциденту: старий комуніст відчайдушно кинувся в бій навкулачки з молодим зубним лікарем, бо не міг стерпіти появи поблизу будинку, де мешкав, об’єкту приватної власності — стоматологічного кабінету. Виходило, що ідейному дідусеві краще було їздити в центр міста до поліклініки, що мала застаріле обладнання, й просиджувати там по пів дня в черзі, а потім ще й терпіти без анестезії «екзекуції».
Реформи в країні запроваджувалися вкрай повільно, багато процесів відбувалося хаотично, а відтак — економічна криза з її безгрошів’ям, безробіттям, тотальним дефіцитом, нецивілізованою конкуренцією, рекетом. Фахівці різних галузей перетворилися на човникарів. Але не всі.
Клименки стали підприємцями одними з перших у нашому місті. Передували цьому такі обставини.
Володимир утратив роботу. А працював він військкерівником у сусідній Кам’янці, мав звання «вчитель-методист». Та комусь забаглося поставити крапку на початковій військовій підготовці в українських школах. Чи не з цього починалася демілітаризація країни?
У «Розу», куди продовжували заходити покупці, майже припинили постачати квіти. З таким становищем важко було примиритися. Змішані почуття безпорадності та обурення стали повсякденними супутниками Тетяни. Її сприйняття життя з погляду реалізації свого потенціалу та природний оптимізм спонукали шукати вихід. І як тільки в законодавстві з’явилися зміни на користь підприємницькій діяльності, вона вирішила ризикнути, як робила це вже не не раз у житті. Так з’явилася приватна крамниця «Незабудка».
Щодо державної «Рози», то вона ще певний час «жевріла». Її продавчиня приходила торгувати, коли було чим, побіля «Незабудки». Совдепівському мисленню нехарактерна креативність — простіше накапостити ближньому, аніж зацікавити покупця чи виростити інакші квіти.
2022 року совдепівські нащадки зі зброєю в руках прийдуть із ерефії й дорікатимуть українцям: «Ви харашо живьотє». Наші перспективні села вони називатимуть маленькими містами. У їхніх головах і досі не може народитися й утвердитися думка: щоб краще жити, варто докласти зусиль для творення і, якщо потрібно, відстояти свої права. А пригадаймо путінське «цап-царап». Украсти, замість створити своє — така «висока» філософія керманича.
Та повернімося в 90-ті.
Тоді я, окрім основної роботи, де заробітну плату надовго затримували, почала працювати ще й телеведучою на нещодавно створеному реrіональному каналі СІАТ. У ті дні, коли вела передачу «Вітаю», заходила перед записом в «Незабудку», Таня давала мені у тимчасове користування квіти для створення «картинки», аксесуари для доповнення мого костюма, а траплялося, що й речі.
Якось знайома переповіла мені почуту на автобусній зупинці розмову — кілька поважного віку комуністів обговорювали зовнішній вигляд дикторів СІАТу, не обійшли увагою й мене, телеведучу. Зокрема, з осудом говорили, що ми часто змінюємо вбрання. «Знали б ви...», — подумалося тоді.
(Мине багато років, і коли я стану внутрішньо переміщеною особою, Таня знову виручить мене: поділиться речами з гуманітарної допомоги, надіславши їх мені в Черкаську область).


Криза тривала майже десять років, перш ніж настала стабілізація, а потім почалося зростання. Ті, хто зважився на ведення бізнесу, не мали чіткого уявлення про його природу, тож часто-густо досягали результату ціною власних помилок.
Клименки вирішили навчатися. Це рішення, однак, було зумовлене не лише потребами бізнесу, а й бажанням особистісного розвитку. Тетяна заочно опанувала фах бухгалтера, а Володимир із червоним дипломом здобув агрономічну освіту.
Тим часом країна робила поступ, що не припинився навіть у період АТО. Розвивалося й наше місто. Стабільно запрацював приладобудівний завод. Традиційно значний внесок до міського бюджету робили Південна залізниця і хлібозавод, не пас задніх малий та середній бізнес тощо. Зростала купівельна спроможність городян, а, отже, покращувався їхній добробут.
В Ізюмі було збудовано пішохідний міст, що став окрасою і візитівкою міста. Ремонтувалися дороги. З’явився великий розважально-торгівельний центр. Зазнала реконструкції центральна площа й парк. Було відремонтовано залізобетонний міст, лікарню, а також низку шкіл і дитсадочків. На завершальний етап будівництва вийшов спортивний комплекс із басейном. Ізюм позбувався панування сірих відтінків і набував різнобарвності. У місті проводилися велелюдні заходи, найулюбленішим з яких останніми роками був День міста. Це яскраве свято особливо об’єднувало громаду й водночас давало можливість кожному презентувати індивідуальні вміння й творчі здобутки.
Аж раптом життя, наповнене подіями, розкололося на «до» і «після».


3

Вінстон Черчілль, попри всю свою прозірливість і геніальність, часом припустився помилок. Зокрема, він вважав, що, ставши канцлером, Гітлер зосередиться на запровадженні реформ, які сприятимуть подоланню соціально-економічної кризи, і не наважиться порушити міжнародні домовленості, укладені після Першої світової війни. Також він був упевнений, що Гітлер не нападе на Радянський Союз у 1941році. Чи можуть подібні порівняння певною мірою виправдати недалекоглядність українських посадовців перед повномасштабним вторгненням — вирішувати українцям.
Ми практично не чули застережень; скорше — заклики зберігати спокій. Лише окремі депутати та деякі відомі люди радили мати про всяк випадок тривожні валізки.
Готуватися до можливої евакуації чи бодай розраховувати на власні сили — про це не йшлося в щоденних виступах представників ізюмської міської влади навіть у ті дні, коли нападник уже рухався Харківськуою областю.
Тривожні валізки Клименки мали. Основний їхній вміст складали ретельно зібрані документи, що ідентифікують особу, а також документи, що посвідчують право власності на об’єкти нерухомості. Час покаже всю значущість такої завбачливості.

...Танки рухалися не трасою, а один за одним витиналися з лісу, як величезні примари, і з шаленим гуркотом сунули їхньою вулицею. Із похололим серцем Тетяна спостерігала з-за штори за цим страхітливим, здавалося, нереальним дійством. Ні вона, ні Володимир ніколи не бачили наживо такої техніки. Колона ніяк не закінчувалась, аж раптом, ніби спіткнувшись, вона припинила рух.
Перетнувши державний кордон, пройшовши Чугуїв і Балаклію, російські війська наштовхнулися на рішучий опір в Ізюмі. Вони не змогли подолати замінований залізобетонний міст і зайти в центр міста — довелося шукати обхідні шляхи і можливість навести понтонну переправу через Сіверський Донець.
У танка, що закляк проти будинку Клименків, почала повертатися башта дулом у бік вікон. Тетяна й Володимир кинулися надвір. Перебігли город і подалися до садиби, де, знали, був глибокий похідний льох. Та не лише вони так учинили, а й інші мешканці кутка. У невеликому вогкому й холодному погребі, де на додачу ще й стояв щільний запах цвілі, народу напхом напхалося. Здебільшого це були малознайомі люди, що від початку повномасштабного вторгнення дістались Ізюма з якогось села в пошуках кращої долі.
Сиділи боком на дощечках, підібгавши ноги, всі об’єднані наразі лише одним — всеохопним жахом.
Гуркіт не припинявся ввесь день. Лише присмерком стало тихіше. Змучені холодом і тіснявою, зголоднілі люди нарешті вийшли з погреба й розбрелися по домівках.
Багато мешканців кутка попрямували до лісу з надією сховатися в будівлях лісництва. Якби ж відали...
Будинок Клименків вистудився, бо припинилася подача газу. Розтопили дровами — на щастя, мали резервний твердопаливний котел. Його потужності для обігріву великого будинку не вистачало, але яке-не-яке тепло він випромінював. Нашвидкуруч приготували їжу... Перепочинок виявився недовгим. Налетіла ворожа авіація. Бомбардувальники слідували один за одним з інтервалом щонайбільше хвилин десять, і скидали бомби. Будинок хилитався й підстрибував. Тетяна та Володимир уже нікуди не бігли, а прихопивши теплі речі, зачаїлись у ванній кімнаті. У свідомості зринали знані й незнані молитви... Серце гупало не в грудях, а в горлі, у животі все перекручувалося. Душа стискалася до горіхового зерня.
Природа наділила людину страхом для самозахисту. Гевін де Беккер навіть вважав це почуття даром, бо воно допомагає врятуватися. Клименкам тікати було нікуди — небезпека чатувала скрізь. А страх був таким інтенсивним та всеохопним, що здавалося, ніби хижі зуби піраньї вгризаються в мозок, у нутро, щоб позбавити всього людського, щоб перетворити тебе на ніщо.
Тетяна залізла у ванну, зіщулилася, притисла до голови подушку, щоб приглушити звуки вибухів і рев літаків: тільки б не збожеволіти... Судомно хапала повітря між накочуваннями вибухових хвиль... «Досить! Досить!..» — пульсувало в скронях.
Рашистський садизм тривав усю ніч.
Зранку Володимир вийшов, щоб дізнатися про наслідки бомбардування. Великих руйнувань не було, якщо не зважати на пошкоджені дахи. Лише ліс, скільки сягало око, стояв з відтятими верхівками. Як пояснити поведінку агресора? Залякати, деморалізувати населення, яке ще вчора жило звичайним, мирним життям і до війни не готувалося?

4

Водою Клименки запаслися ще в перші дні вторгнення: насамперед із протипожежною метою вщерть наповнили басейн. (Згодом цю воду ще довго використовували як технічну. Навіть у найважчі часи бойових дій та окупації Тетяна і Володимир намагалися дотримуватися правил особистої гігієни. Це було одним із проявів спротиву обставинам — не дозволяти собі втрачати людяність).
Питну воду брали зі своєї самовиливної свердловини. Мешканці кутка стали часто заходити на подвір’я до Клименків по воду, а також, щоб скористатись їхнім мангалом, адже їжу тепер усі готували на відкритому вогні.
Їсти, однак, через постійний стрес, не хотілося: ніщо не смакувало, харчі ставали поперек горла. Але ж мусили. Значних запасів їжі подружжя не мало — трохи городини, круп. Найбільше виручала, звісно, консервація. Із суміші борошна й манки з додаванням соди та води Тетяна на сухій пательні — олія давно закінчилася — випікала на вогнищі своєрідні паляниці. Якось купили шматок телятини в сусіда, який змушений був дорізати поранену осколком худобину. М’ясо зберігати було ніде (холодильники не працювали), тож воно дісталося тим щасливцям, хто першим дізнався про подію.
Пили багато води, аби притлумити неприємні відчуття від недоїдання і від спазмів, спричинених постійною тривогою. По дрова, ризикуючи під обстрілами життям, ходили через дорогу до лісу. На велосипед прилаштовували якийсь зі стовбурів, поламаних бомбардуванням. Удома Володимир розпилював дерево. Топили з Тетяною вночі по черзі. Зранку знову йшли до лісу. Та ці походи припинилися, коли рашисти почали скидати касетні бомби.
Від початку повномасштабного вторгнення російські загарбники активно застосовують цю унікальну зброю (росія є однією з держав, які у 2008 році в Дубліні не підписали Конвенцію про касетні боєприпаси, що забороняє їхнє використання, виробництво та накопичення).
Кожен такий снаряд уражає велику площу. Він складається з контейнера, нашпигованого дрібними ромбоподібними елементами, всередині яких — гострі шматочки дроту тощо. Після розриву «касетника» навіть паркан із металопрофілю перетворюється на решето — що вже казати про людське тіло. Багато мирних жителів Ізюма зазнали поранень і загинули від такої зброї навесні 2022-го року. Уцілілі згодом навчаться здалеку впізнавати гул бомбардувальників, намагатимуться триматися поблизу своїх імпровізованих укриттів.
Загалом ворог застосував по Ізюму цілий арсенал озброєння, зокрема заборонені фосфорні снаряди. Вони розривали пітьму сліпучими спалахами, схожими на феєрверки, а за мить у різних частинах міста виникали пожежі...
Потерпали городяни й від рашистських куль зі зміщеним центром ваги. Уражаючи людину, така куля, перш ніж вийти назовні, шматує внутрішні тканини, завдаючи потерпілому нестерпних страждань. То тут, то там було чутно несамовиті крики поранених...
За відсутності електропостачання Клименки користувалися свічками, що залишилися від Тетяниної мами (вона пішла у засвіти напередодні повномасштабного вторгнення). Про ліхтарі навіть не йшлося.
Якось сусід Анатолій присвітив собі ліхтариком стежку на власному подвір’ї. Його відразу схопили патрульні:
— ... твою мать! Сігнали падайош укропам! — звинуватили.
Потягли до лісу. Імітували розстріл. Знущалися й принижували досхочу. Після цього хлопцеві відібрало мову на кілька місяців. Ще довго він не витримував собачого гавкоту — здавалося, що на подвір’я знову вриваються його кати.
Коли ми з Танею перегортали сторінки пам’яті, про які найбільше хотілося забути назавжди, вона сказала:
— Не знаю, як хто уявляє собі кінець світу, та я його бачила навіч: спочатку зникають ознаки цивілізації, а потім над усім утверджується панування зла. Ми перебувалися без найнеобхіднішого й терпіли нестерпне. А мета була — вижити.

5

Щоб затримати рух ворожої техніки в бік Донбасу, українські військові вжили заходів стратегічного значення: в ніч проти 7 березня висадили в повітря залізобетонний міст на магістралі Харків-Довжанський і шляхопровід у напрямку до залізничного вокзалу, а також пошкодили пішохідний міст. Агресор застряг. Але лівобережна частина Ізюма опинилася в його лабетах. Лінія фронту пролягла по руслу Сіверського Дінця.
З метою захопити все місто, рашисти пробували навести понтонну переправу поблизу села Ковалівка — саме там, де під час Другої світової війни намагалися переправитися й німці. ЗСУ й тероборона, займаючи вигідні висоти, завдавали ворогові нищівних ударів. Той тягнув шмарклі до лісу, оговтувався, за день-два формував нову колону бронетехніки і знову рушав до Ковалівки. Поки чекав наказу, наші трощили колону. І все повторювалося.
Тетяна спостерігала за цими подіями з другого поверху свого будинку. Навіть їй, цивільній людині, видавалася сміховинною примітивна й уперта тактика московитів.
Саме тут, де рашистам так і не вдалося форсувати річку, наші військові ліквідували ворожого полковника. Його рештки й досі оскверняють українську землю, похапцем прикопані співвітчизниками.
Майже 250 мирних жителів Ізюма вдалося вивезти востаннє на початку березня. Наступна евакуація мала відбутися 16 числа того ж місяця, але росіянці порушили домовленості, і вже сформований гуманітарний конвой не рушив. Дороги на в’їзд і виїзд перебували під вогневим контролем ворога. Населення опинилося в пастці — без елементарних засобів існування, під обстрілами й бомбардуванням.
Згодом Ізюмський міський голова Валерій Марченко (виїхав 14 березня) пояснював в Instagram: «Захоплять Ізюм чи ні — цього ніхто не знав. Ми разом із Харковом першими зіткнулися з ситуацією, коли людей треба було евакуйовувати під постійними авіа- і ракетними ударами. Наразі, коли минуло майже півтора місяці від початку повномасштабної війни, розуміння цього з’явилося».
Двадцять вісім днів українці, маючи вкрай обмежені людські й технічні ресурси, стримували рашистську орду, аж поки місцеві зрадники не виказали брід через річку. Першого квітня ворог оголосив про повне захоплення міста.
За даними Генштабу ЗСУ, в Ізюмі було зосереджено 22 тактичні групи противника — у кожній від 600 до 800 військових. За відчуттями жителів, загарбників у місті накопичилося більше, ніж населення. Забракло повітря. Окупанти принесли з собою специфічний, огидний запах війни. «Кацапський дух», — казали місцеві. Особливо люди потерпали, коли рашисти намагалися заховатися за димовими завісами або коли використовували снаряди зі смердючим наповненням. Тетяна прокидалася від задухи, а зарадити собі було нічим.
Вони з Володимиром припинили бігати в укриття — не мали сили. Та й сенсу не було: однаково не встигнеш. Ночували у ванній кімнаті на підлозі. Організм якимось чином адаптовувався до постійного гуркоту, в якому вже добре орієнтувалися: «вихід», «прихід», артилерійський удар, мінометний приліт, залп реактивної артилерії тощо, тощо. Згодом почала лякати раптова тиша — вона сприймалася як провісниця чогось неминучого і межового, за чим уже нічого не буде.
Без зв’язку із зовнішнім світом, орієнтуючись у часі лише за сонцем та власними відчуттями, Тетяна позначала в записнику дні пережитого пекла паличками. Така вервечка паличок розтягнеться майже на пів року.
21 липня секретар РНБО Олексій Данілов повідомив в ефірі телемарафону, що за його даними, російські війська від початку повномасштабного вторгнення завдали по Ізюму загалом 476 ракетних ударів — більше, ніж по Маріуполю. На той час Ізюм був найбільш атакованим містом, причому з неевакуйованим населенням, яке зазнало гуманітарної катастрофи.
Наведу лише один епізод, який непозбутньо застряг у пам’яті: відразу після звільнення міста краянка розповідає українському волонтерові про знайому. Та в окупації так потерпала, що ходила до загарбників і просила, аби її пристрелили…

6

«Друга армія світу» виявилася строкатою масою. Там були ідейні вороги і ті, що взялися за зброю не з доброї волі, але готові діяти як їм накажуть; були й погано оснащені та дезорганізовані «ДНРівці» й «ЛНРівці», постійно п’яні чи обкурені, заточені на крадіжки; було й багато потолочі з рабською психологією, що раптом увірувала у своє право вбивати – такі собі нащадки Родіона Раскольникова.
Жителям околиці надовго запам’ятався бурят: відразлива зовнішність, зріст — трохи більший за його автомат. Патрулюючи серед охайних будинків із доглянутими присадибними ділянками, він захлинався злістю, по-звірячому гарчав, наганяючи страх. Городяни й справді намагалися не потрапляти в його поле зору — хтозна, що може спасти на думку озброєному недолюдку.
Зайнявши правобережну частину Ізюма, рашисти заповзялись окопуватися й облаштовувати численні блокпости. Тетяна порівнювала їх із земляними червами — стільки вони довкола перекопали.
Водночас почалися перевірки населення. Окупанти ніби зійшли з кінострічки про Другу світову війну: вулицею рухався бронетранспортер, за ним ішли автоматники. Вони вривалися в будинки, вимагали документи, шукали українську символіку, мобільні телефони... Мешканці багатоповерхівок ховалися від віроломних зайд у підвалах, але й там їх знаходили. Відбирали ключі. Виносили з квартир побутову техніку, комп’ютери, одяг — навіть спідню білизну.
Після деокупації директорка краєзнавчого музею розповідала мені, як орки спустошили дачу її родички: забрали геть усе, що жінка роками вивозила з квартири як таке, що вже вийшло з ужитку. Навіть старі алюмінієві каструлі привабили мародерів.
Сусіди кутка Клименків повідомляли одне одному, де наразі чинять свавілля окупанти. Завдяки такому попередженню, Тетяна встигла сховати в рукаві старого вбрання смартфон, залишивши на видноті лише старенький кнопковий телефон. Минулося.
А ось у хаті дядька Василя сталася пригода, про яку краяни ще довго говорили з посмішкою.
Дядько Василь не належав до тих, хто шкодує: «Чому я про це не запитав маму, тата, бабусю чи дідуся?» А вже пізно. Цей чоловік устиг. Розпитав. Тому добре знав історію свого родоводу. Навіть створив в оселі панно з родинним деревом. Саме воно й привернуло увагу окупантів.
— Мій прадід — повний георгіївський кавалер. Дід — ветеран Другої світової війни. А це я в армії, — пояснював дядько Василь.
Вони вже виходили з будинку, коли один із «кадирівців» спохопившись, штовхнув дядька Василя в сіни й показав угору:
— Што ето?
— Горище .
— Што там?
— Дивись, якщо тобі треба, — кинув чоловік.
Здоровань подерся по драбині. А коли спускався — під ним раптом проламався щабель. Гримнув постріл. Загарбники пригнулися. Зчинився переполох: не відразу втямили, що кадирівець сам собі прострелив ногу, бо не поставив автомат на запобіжник.
Підстрелений тим часом шипів від болю й сипав нечувані в цих краях прокльони на сиву голову дядька Василя та весь його рід. Офіцер змінювався на обличчі — за самостріл підлеглого можуть бути непереливки. Недовго думаючи, вирішили перекласти провину на господаря.
Потягли невинно звинуваченого чоловіка до комендатури. А там — повно затриманих. Дядька Василя «не прийняли» — мовляв, ідіть із ним деінде. Повели до найближчої буцегарні, але й там відмахнулися: не до вас. Нарешті конвоїр вилаявся і відпустив бранця, наказавши не потрапляти на очі кому не слід.

7

Окупанти примушували населення розбирати завали, прибирати сміття і... трупи. Сморід заважав навіть їм, нелюдям.
І тоді, в умовах тривалих боїв, городяни несли побутові відходи, як належить, до контейнерів, але ті контейнери ніхто не спорожнював — невдовзі всі баки поглинули гори сміття. Завали зруйнованих будівель перешкоджали руху воєнної техніки. До прибирання залучали працездатних чоловіків за пайок. Та часто-густо окупанти просто використовували рабську працю, вишукуючи привід звинуватити людину в «недотриманні правил». Злісних, так би мовити, «порушників порядку» кидали до глибоких ям. За вбиральню їм правило цебро. Щоранку бранцям опускали драбину, наказували піднятися й гнали рити окопи або... такі ж самі ями.
Загиблих від бомбардувань й обстрілів, а також померлих через відсутність ліків, уцілілі городяни ховали прямо на подвір’ях, часто у вирвах від снарядів. Та багато тіл залишалося просто неба, зокрема біля мосту й дорогою до тубдиспансеру. Здичавілі собаки шматували трупи.
Під час окупації самопроголошена влада зобов’язала цивільних збирати останки і ховати їх.
З приходом московитів почалося нашестя ще однієї орди — мишей і щурів. Щось, напевно, порушилося в природі, й гризуни хлинули до людей. Місцеві мешканці стали називати їх «рашистськими агентами». Ці створіння дуже дошкуляли: проникали в будь-яку шпарину, трощили все на своєму шляху, а засобів боротьби з ними було обмаль.

За сприяння політичних партій — «Єдіная Россія», «Справєдлівая Россія», «За правду» та інших — у місті запрацювала пропагандистська система «русскаво міра». Широким брудним потоком полилася брехня. Окупанти разом із колаборантами розклеювали листівки з рашистськими наративами. Поштарі розносили газети, доставлені з території країни-агресорки. Користь від цієї макулатури Тетяна вбачала лише в одному: мала чим розпалювати багаття.
У людних місцях, насамперед на центральному ринку, рашисти встановили гучномовці. З них лунала спотворена інформація про стан справ на фронті та радянські пісні у виконанні російських співаків. Тетяні це було відразливо чути. Володимир Висоцький, творчість якого самопроголошена влада активно експлуатувала, не був винятком: тепер він сприймався жінкою як частина агресивного «русскаво міра».
Хтозна, якої мети прагнули досягти загарбники, коли день у день rвалтували змучене обстрілами й голодом населення піснею з приспівом, що назавжди врізався в Тетянину пам’ять.

Так будьтє счастліви, друзья моі.
Пусть будут радостниє ваши дні.

«Вершина цинізму чи психологічне знущання?» — думала вона.
Не забарилися прибути до Ізюма московитські журналісти. Хоча журналістами їх можна було назвати лиш умовно: спостерігаючи, що відбувається насправді, вони транслювали на весь світ викривлену інформацію. Створювали постановчі відео. До прикладу, вдягали виснажену людину в білу сорочку й примушували на камеру злословити проти ЗСУ. Або ось таке: загарбник (як з’ясувалося, у вцілілому кутку музичної школи) виконує хвацьку пісню, акомпануючи собі на акордеоні. Весело лише йому, бо коли перевили камеру на зігнаних місцевих, їхні обличчя виражали тільки презирство й сум.
Взялася промивати мізки городянам рашистська радіостанція «Россія-Z “
— щодня з 16:00 до 18:00. Не обійшлося й без «Детского часа»: від 20:00 до 20:45 школярам читали уривки з творів російської класики. До того ж з ерефії в Ізюм завезли російські підручники та художню літературу. А так званий «мер» міста Соколов поквапився підписати розпорядження про створення в школах козацько-кадетських класів.
За сприяння Міноборони РФ 25 травня окупаційна влада сумісно з місцевими колаборантами започаткувала інформаційно-пропагандистський бюлетень «Ізюмский телеграфъ» (листівка формату А3). Його редакторкою стала депутатка міської ради від ОПЗЖ Любов Ткачова. На цьому вона не зупинилася: згодом створила ще й телеграм-канал «Почта Изюма», де також вміщувалися рашистські наративи та звинувачення на адресу ЗСУ.

Відповідно до Женевської конвенції 1949 року, країна-окупант на захопленій території зобов’язана забезпечувати цивільне населення гуманітарною допомогою, а саме: продуктами харчування та медичними засобами. Рашисти ж «виконували» ці зобов’язання у свій спосіб — за рахунок українських складів. Якось натрапили на кондитерку: об’ївшись донесхочу, вирішили рештки роздати ізюмським дітям. Їхали вулицею з ящиком цукерок і вигукували: «Дєті єсть?». А діти боялися виходити.
Гуманітарна допомога з ерефії з’явилася в Ізюмі не відразу, а лише тоді, коли населення дійшло до остаточного знесилення. Оцініть, мовляв, наш «жєст доброй волі». Продуктові набори розподіляли через голів квартальних комітетів за списками — таким чином збирали персональні дані жителів міста.
(Згодом стане зрозуміло: рашисти готували референдум про приєднання до «русскаво міра». І це в місті, населення якого, зазнало непоправних втрат і невимовних страждань від того ж таки «міра»).
Під час видачі «гумдопомоги» траплялися масові вбивства людей артилерійськими ударами. Зокрема багато жертв було на Пісках і біля відділення Ощадбанку на проспекті Незалежності.
Мені довелося бачити подібну трагедію в Осколі, де снарядами накрили центр села саме тоді, коли мешканці зазвичай збиралися в очікуванні хліба. У тому, що удари наносилися з боку розташування російських військ, не було жодних сумнівів. Отже, це можна вважати підступною злочинною закономірністю ворога.

8

Щойно трохи вщухла інтенсивність обстрілів, Тетяна і Володимир вирушили велосипедами до центру, аби побачити наскільки постраждало місто, зокрема їхній кіоск «Незабудка». На блокпосту пристаркуваті «казачкі» в папахах, перевіривши паспорти, пропустили їх далі.
Піднявшись на пішохідний міст, Тетяна заціпеніла від побаченого. Ринули сльози.
— Таню, опануй себе, — просив Володимир, сам ледве стримуючись. — Не привертай уваги патрульних. Наш біль їм — на зловтіху.
Рельєфний, красивий Ізюм, завжди рясно квітучий навесні, тепер являв собою рвану гнійно-криваву рану. Хоча сама Тетяна будь-які порівняння відхиляє, навіть найстрашніші.
— Це за межею, — говорила вона мені, — війну можна порівняти лише з війною.
Того дня Тетяна і Володимир ішли посеред дороги: узбіччя були щільно засипані цеглою, скалками скла, уламками меблів, битим посудом, іграшками, одягом — усім, що ударною хвилею разом із вікнами викидало з квартир. Поміж завалів сплутано лежали обірвані електродроти. Чорними остовами жахали вигорілі будинки. Усюди — покалічені дерева. Нічого вцілілого. І... купи побутового сміття, над якими хмарами кружляло вороння.
«Незабудка» стояла, наскрізь прошита снарядом.

Окупанти розміщували воєнну техніку на територіях ізюмських підприємств. Самі розквартировувалися в закладах освіти, а також у будинках, де тимчасово не проживали господарі. Та не лише в таких. Коли змінювали дислокацію, вішали гранату на хвіртку з внутрішнього боку, за шторою в будинку або в іншому непомітному місці — мали на меті покалічити сусідів, якщо ті поцікавляться, в якому стані залишено оселю, чи й самих господарів, якщо ті раптом навідаються.
Після деокупації Василь, знайомий із Гончарівки, розповів історію, учасником якої став його брат. Той не хотів постійно жити під ризиком потрапити в рабство, тому вирішив перебратися до сусіднього села, де, на щастя, лишалася батьківська хата. Але душа боліла за домом в Ізюмі: тривалий час перебудовував його й облаштовував на свій смак. Не менше переймався й виноградником, який завзято доглядав — можна сказати, викохував. Отож раз на тиждень навідувався до ізюмської оселі.
Якось, наблизившись до садиби, він побачив пошкоджену браму, а на подвір’ї — рашистську БМП. Заходити не став. Чи залишать живим? Стояв із важкою думкою: мабуть, утратив дім. Підійшов сусід.
— Сходи, — каже дід, — у комендатуру. З’ясуй. Може, й відреагують, бо ж якусь дисципліну у війську мусять тримати.
Чоловік дослухався. Записав номер БМП і попрямував до «руськомирівського» начальства: як, мовляв, маю чинити, якщо мою хату зайнято?
У комендатурі аж підскочили — так зраділи.
— Ми ету БМП третій дєнь іщем! Єдєшь с намі! — наказали.
Прибули на місце, зайшли в будинок — усе без особливих змін, лише видно, що «служиві» душ приймали. Попрямували до літньої кухні — а там, як кажуть, картина маслом: непритомні тіла. Ніби хтось їх по кімнаті розкидав.
Тут варто зробити пояснення.
Брат Василя неабияк знався на виноградарстві, тому збирав щедрі врожаї. Але ж їм треба було давати раду. Як? Звісно — робити вино. Та оскільки сам виноградар не надто був прихильний до алкоголю (його більше захоплював процес творення), то за кілька років назбиралася чимала колекція в красивих пляшках із зазначенням сорту й витримки. Колекцію чоловік любовно розмістив у підвалі літньої кухні.
Й ось уявімо: «істінний русскій» опиняється серед такого «ізобілія». Що йому той будинок з усіма вигодами! Залишилися вояки в літній кухні, поряд зі «скарбом».
На окрик відреагував лише один: смикнувся до автомата, але миттєво був застрелений поліціянтами. Інших двох поволокли до автівки.
— Рємантіруй, мужік, варота і жіві, — «великодушно дозволив» рашистський офіцер.

9

Ворог позбавив населення права вільно переміщатися своїм містом, ходити до лісу чи річки. Клименки, які все життя займалися туризмом і добре знали рідний край, мали улюблені місця прогулянок та відпочинку, тепер мусили постійно перебувати в будинку. Лише зрідка виходили з двору, аби роздобути щось їстівне. Під час кожного такого походу подружжя наражалося на неодноразові перевірки.
Загарбники вимагали, щоб городяни дотримувалися світломаскування — інакше, пояснювали вони, українські диверсанти кидатимуть у вікна вибухівки. Рашисти навіть не усвідомлювали недолугості такої брехні. Самі ж полюбляли забавку: підкидали бабусям на городи шумові гранати — стрес-реакція могла закінчитися для стареньких інфарктом. Вояки «другої армії світу» вбивали собак і котів задля власної розваги. Могли будь-коли зайти до квартири чи будинку і нишпорити в шухлядах, ні на кого не зважаючи. Примушували людину, що поверталася з базару, висипати з пакета все просто на землю. Подібні вчинки принижували людську гідність.
До слова, появу стихійних базарчиків загарбники вітали, адже й самі потребували їжі. Магазини не працювали. Закупи місцеві підприємці робили лише на тимчасово окупованих територіях — у Куп’янську, Сватовому. В асортименті з’явилися російські продукти, і хоча за них правили захмарні ціни, якістю вони не йшли в жодне порівняння з українськими. Геть не смакував хліб, глевкий та кислий. «Наші й худобі такого б не дали», — думала Тетяна.
Їй аж обпекло руки, коли вперше отримала решту рублями. Хотілося якнайшвидше їх позбутися. Але такі були реалії: загарбники впроваджували свої гроші.
Життя в окупації супроводжувалося постійним, цілодобовим гуркотом — навколо міста точилися запеклі бої. Гуркотнява вщухала лише хвилин на сорок, коли рашисти обідали, і на двадцять — коли вечеряли. Мета ворога була — прорватися до Донецької області, але він наштовхувався на рішучий опір українців під Довгеньким.
— Ви тільки не ховайте далеко зимовий одяг, — радили ізюмські відчайдухи окупантам.
— А пачєму? — дивувалися ті.
— Бо ви й до зими Донбасу не дістанетесь.
Загарбники й гадки не мали, що невдовзі драпатимуть, кинувши геть усе.

10

Тетяні наснилася мама. Вона, в сонячному сяйві, дивилася з чистого неба й довго силкувалася щось сказати, але голосу не було... Тетяна розповіла про сон чоловікові. Володимир замислився, згадав родичів і запропонував пошукати місце, звідки можна зателефонувати, аби повідомити їм, що вони з Тетяною живі.
День 28 липня заповідався жарким. Вирішили рушити зранку, поки сонце ще не пекло надто сильно. Узявши паспорти, по дев’ятій годині сіли на велосипеди й поїхали в напрямку Крем’янця. Зупинилися за пів кілометра від дому, біля друзів — ті попросили трохи зачекати, щоб їхати разом. І раптом пролунав потужний вибух. Усі попадали, збиті ударною хвилею. За першим ударом одразу ж гримнув другий — контрольний.
— Це в нашій стороні... — видихнув Володимир.
Кинулися назад.
Дорогою зустрівся сусідський хлопець. Він чимдуж гнав на велосипеді, а, побачивши Клименків, зупинився, неспроможний вимовити й слова.
Під’їхали до двору — будинку немає. На його місці — будівельне сміття. Навколо метушаться, бідкаються люди.
— Таню! Володю! — вигукують.
Хтось викочує велосипед, щоб покликати рятувальників.
Хтось у розпачі кричить:
— Їх уже нема!
Характер руйнування не залишав надії на порятунок: міцний дім розтрощило вщент, розкидавши уламки по всьому городу. На стіни й натяку не залишилося. До того ж усі знали, що подружжя о цій порі завжди вдома. Ніхто не помітив, як вони поїхали.
— Коли все побачив, — згадував Володимир, — відчув фізично, що моя душа відокремилася від тіла й повисла над руїною.
Спалахнула пожежа (будівля зсередини була обшита деревом). Спочатку люди кинулися гасити хаотично, потім стали у вервечку й передавали відра з водою, яку набирали в сусідньому колодязі. Щойно загасили в одному місці, як зайнялося в іншому. Хвилювалися, чи вистачить у колодязі води. Нарешті приїхала пожежна машина — полум’я приборкали, і сусідні будинки вціліли.
Невдовзі з’явилися московитські вояки, очевидно, щоб перевірити точність своїх ударів. «Робота» виявилася бездоганною. Ось тільки господарі чомусь лишилися неушкодженими. Та вбивати вдруге не стали. Поки що. Адже, як співається в одній із пісень Висоцького: «Расстрєлівать два раза устави нє вєлят».
Судячи з усього, Клименки за доносом потрапили до рашистських списків на ліквідацію як батьки українського добровольця.
Не забарилися й «репортери». Єдиною їхньою метою було запевнити всіх, що винні ЗСУ. Дарма, що навіть за напрямом вибухової хвилі було зрозуміло, звідкіля наносилися удари.
— Ви можетє что-то сказать о случівшемся? — звернулася журналістка до потерпілої.
— Можу. У мене вже немає дому, — відповіла, наче з небуття, Тетяна. Потім подивилася пропагандистці прямо в очі й з притиском додала: — Але війна неодмінно закінчиться, і ми все відбудуємо!
Журналістка скривилася. Це була не та відповідь, на яку вона розраховувала.
Згодом Тетяна й Володимир зорієнтувалися, де може бути їхня тривожна валізка. На щастя, плита перекриття зсунулася вперед, і це місце завалило лише цеглою. Двадцятеро небайдужих взялися допомагати. Незабаром великий завал розібрали. Валізку з важливими документами та грошима дістали — це дало подружжю значне полегшення.
«Якщо вже доля нас вберегла, мусимо все перетерпіти й жити далі», — переконувала себе й чоловіка Тетяна. Та боліло серце. А чим зарадити? Аптеки не працювали. Довелося йти на вулицю Шкільну, де окупаційна влада облаштувала пункт «медичної допомоги». Після довгих Тетяниних пояснень про те, якого лиха вона зазнала, «асвабадітєлі» видали їй дві пігулки корвалменту. Це була єдина «компенсація» від «русскава міра» за все втрачене й пережите.

11

«Хоча руїна й залита водою, зимові речі можна врятувати, якщо поквапитись їх дістати», — думала Тетяна. — От би лиш підважити бетонну плиту».
Маючи сподівань на горобиний скік, Тетяна і Володимир усе-таки вирушили до новеспеченого «керманича».
Анатолій Фомічевський у складі самопроголошеної влади відповідав за зв’язки з громадськістю. До повномасштабного вторгнення він був депутатом Ізюмської міської ради від ОПЗЖ, а ще раніше — «вождем місцевих комуністів», як іронічно казали ізюмці.
Того спекотного дня Клименки застали його за «важливою справою»: російський посіпака сидів на лавці під офісом, оточений бабусями, і вів розмову в «кращих» комуністичних традиціях. Говорив, що на кордоні з Білгородською областю вже стоять фури, завантажені вікнами, дверима, покрівельним матеріалом тощо. Невдовзі, мовляв, усе це добро буде в Ізюмі. Обіцяв, що ремонтні робити розгортатимуться надшвидкими темпами, і що Ізюм стане, як Харків, а може, навіть кращим.
Тетяна не витримала:
— І ви в це вірите ? — звернулася до людей.
— Било гладко на бумагє, да забилі про оврагі, — в тон «казкареві» докинув Володимир.
Уже в кабінеті Фомічевський тлумачив Клименкам:
— Как ви нє понімаєтє, я должен поддєрживать прісутсвіє духа у насєлєнія!
Пошуками підіймального крана він, звісно, морочитися не став.
Чи відзначався більшим розумом голова окупаційної адміністрації — судіть самі.
Ось лише один приклад.
Уночі проти 27 травня в будинок №42 на вулиці Покровській влучив снаряд РСЗВ «Смерч». Він пробив дах і застряг у каналізаційній шахті між другим і третім поверхами, не розірвавшись.
Мешканці будинку звернулися з письмовою заявою до Владислава Соколова з проханням зарадити їм у такій небезпечній ситуації. Самопроголошений очільник міста надав заявникам офіційну відповідь. У ній містилася переконлива порада: не торкатися снаряда, обмежити до нього доступ сторонніх осіб — чергуванням чи в будь-який інший спосіб — до часу, коли з’явиться можливість його знешкодити. У місті, переповненому військовими, така можливість так і «не з’явилася».
Ошелешені «мудрістю» «руськомирівської» влади, мешканці будинку №42 понад три місяці жили поряд зі смертельною небезпекою.
Снаряд знешкодили вже українські сапери, щойно ЗСУ звільнили місто від ординської нечисті.

Щоб хоч якось відірватися від болючих думок, Тетяна і Володимир вирішили завантажити себе фізичною працею. Голіруч розбирали завали свого зруйнованого будинку (згодом Тетяна дивуватиметься: де тільки бралися сили?). Акуратно сортували будівельні матеріали. Помітивши це, городяни почали звертатися до Клименків: комусь була потрібна цегла, комусь — шиферина, комусь — шматок труби. Тетяну тішило, що їхній дім, про який вона тепер говорить виключно як про живу істоту — «будинок убили», — став «донором» для інших поранених осель.
Місцеві не чіпали зруйнованих будівель, при яких не було господарів, бо розуміли: це вже мародерство.
Серед уламків Тетяна знайшла неушкоджену світлину мами, з якої, за материнським заповітом, мала зробити зображення на надгробку.
Ванна, де Тетяна ховалася під час авіанальотів, виявилася вщерть забитою гострими уламками й будівельним пилом.
Окрім завалів власного будинку, Клименки працювали й на руїнах маминої квартири — після розриву снаряда там лишилися тільки стіни.

12

На початку вересня окупанти посилили патрулювання, фактично заблокувавши цивільних у власних домівках. У Володимира, обізнаного на воєнній справі, виникло відчуття, що рашисти готуються до чогось надзвичайного — чи то потужного удару, чи масштабної провокації.
Та що б вони не задумали, здійснити того не встигли. ЗСУ рушили в наступ — і це стало для загарбників цілковитою несподіванкою. Вони так швидко й панічно накивали п’ятами, що здавалося, ніби земля горить їм під ногами. Проте чимало з них таки затрималося — ті, що звечора напилися до нестями, а коли прочуняли, не могли второпати, що відбувається і в який бік тікати.
Рашисти засипали за собою шляхи відступу протипіхотними мінами. Чимало мирних жителів зазнали каліцтв, натрапивши на ті пастки. Серед потерпілих були й ті, хто, забувши про пильність, вибігав на трасу назустріч нашим воїнам.
Передусім, заради безпеки дітей, місцеві чоловіки, не чекаючи допомоги військових, придумали простий пристрій: на довгу палицю насаджували пластикову пляшку з вирізаним дном — виходило щось на кшталт совка. Ним збирали «пелюстки» й зносили у відведене місце. Лише на своєму подвір’ї Володимир зібрав сімдесят таких мін. Згодом українські сапери підірвали це небезпечне нагромадження.

Звільнений Ізюм, наче тяжкопоранений, поволі повертався до життя.
Зазнавши «русськомирівського» «щастя», Тетяна сприймала свободу як найвищу цінність — ту, з якою можна здолати все.
У місті стало легше дихати. Білий задушливий дим, який рашисти часто використовували для маскування і який щоразу огортав кожну будівлю приватного сектора, проникаючи в найменшу шпарину, нарешті розвіявся.
Одразу після деокупації волонтери привезли гуманітарну допомогу. До бусів із мороку руїн та укриттів потягнулися змучені городяни. Їхні обличчя були землистого кольору, а погляди — голодні й порожні. У тисняві кожен намагався бодай щось ухопити. Перевага ж була на боці сильніших.
Допомогу доставляли майже щодня, й організація її видачі ставала дедалі злагодженішою. Квартальні склали списки, за якими кожна родина у визначений час могла отримати пакунок із продуктами. Привозили також гарячі обіди. Активно запрацювали волонтери у вцілілій їдальні.
Голод відступив.
Згодом волонтери почали доставляти вживаний одяг. Нарешті в Тетяни з’явилися теплі речі (свої так і не вдалося дістати з-під бетонних плит перекриття).
Нові ковдри квартальні розподілили між тими, чиї домівки були зруйновані вщент.
За сприяння Харківської облради громадяни, які найбільше постраждали, отримали грошову допомогу для першочергових потреб, а також роз’яснення як відновити втрачені документи.
Військові ЗСУ, використовуючи своє обладнання, допомагали людям зв’язатися з рідними.
Знову запрацювали українські ЗМІ. Городяни, що пів року перебували в полоні рашистської пропаганди, вперше за цей час почули рідне слово й дізналися правду про стан справ на фронті.
Клименки не були б собою, якби не поцікавилися станом ізюмського лісу після перебування там окупантів. Володимир простежив, якою просікою українські військові вивозять трофейні боєприпаси, й строго по колії вони з Тетяною рушили вглиб. Пройшли п’ять-шість кілометрів — ліс увесь був у порізах від окопів та покоцаний бліндажами, сплюндрований і споганений так, як тільки здатна на це русня. На узліссі у великій кількості валялися бронежилети — втікаючи, загарбники скидали їх, бо надто важкі (московитського ж виробництва).
Іншим разом Тетяна й Володимир поїхали велосипедами в бік тубдиспансеру. Маневруючи між поваленими деревами, опорами електромережі та різноманітним мотлохом, дісталися гаражів поблизу сільгосптехніки. Там перед їхніми очима постала картина, що не вкладалася в людське розуміння: двері всхі гаражів ординці зламали, автівки викотили, побили й поперекидали. Сенсу в цих діях не було жодного — лише вибух якогось оскаженіння.

Світло на кутку, де мешкали Клименки, з’явилося лише через рік відтоді, як припинилося електропостачання (довго тривало розмінування). Але життя в темряві й постійний острах, що за ліхтарний промінець може бути жорстока розплата, далися взнаки. Тетяна й Володимир не відразу здолали психологічний і фізичний бар’єр світлобоязні: увечері надворі все ще рухалися навпомацки, а в помешканні користуватися свічками.
Коли ж на вулиці засвітився перший ліхтар, мешканці сприйняли це як справжню цивілізаційну подію.
Фотофобія почала відступати.
Що вже й казати про різнокольорові вітрини відремонтованих згодом крамничок! Вони викликали непідробне піднесення. Тетяна й Володимир із задоволенням заходили до перших магазинів не стільки заради покупок, скільки просто переконатися, що товари знову є, роздивитися їх. Неабияк зраділи, коли запрацювала «Нова пошта»...
Але попереду на подружжя чекало чергове випробування.

13

Ще коли Володимир починав розбирати руїну свого будинку, помітив на руці, вище ліктя, почервоніння й набряк, але не надав цьому належного значення. «Напевне, укус якоїсь мошкари», — подумав.

Протягом багатьох років подружжя Клименків щоліта долало на байдарках луку Сіверського Дінця, що огинає Ізюм. У тривалих походах ночували в наметах. За таких умов, звісно, траплялися й подряпини, й садна, й комашині укуси, але нічого серйозного.
«Скоро минеться», — розмірковував Володимир і цього разу. Хоча свербіж дошкуляв день у день, він і далі на те не зважав, тим паче що почервоніння таки зблідло. Та... лише на час.
Коли вже вся рука стала брунатною і погіршився загальний стан, Володимир пошкодував, що легковажив. Але де шукати поради в зруйнованому місті?
Принагідно поділився проблемою в телефонній розмові з приятелем Оскаром. Той працював у Міністерстві внутрішніх справ.
Познайомилися Клименки з Оскаром і його родиною, коли ті ще жили в Ізюмі, а заприязнилися згодом, зустрівшись раптом на слобожанських туристичних маршрутах.
Приятель попросив надіслати фото руки.
Вражений побаченим, він знайшов можливість проконсультуватися у відомчій поліклініці, де й сам обслуговувався.
Консультація виявилася короткою і приголомшливою:
— У цьому випадку вже потрібен хірург, — сказав дерматолог.

— Володю! — гукав у слухавку Оскар. — Терміново приїзди в Київ. Шукатимемо можливість врятувати тобі руку!
Однак Володимир нікуди не поїхав.
На ранок, без надії сподіваючись, він ішов вулицями рідного міста. Уже знав, що у вцілілому приміщенні шкірно-венерологічного диспансеру відновила прийом пацієнтів Світлана Данилівна Салашак.
Показавши лікарці руку, Володимир не змовчав про висновок столичного фахівця.
— Справді, ситуація кепська, — підтвердила найгірші передчуття Володимира Світлана Данилівна.
Але думка про ампутацію не вкладалася в голові нещодавно здорового чоловіка. До того ж він не збирався здаватися без боротьби.
— Спробуймо лікування, — запропонував, — а тоді вже — або пан, або пропав.
Світлана Данилівна зателефонувала синові. Він працював в одній із київських клінік також дерматологом.
Результатом їхнього міні-консиліуму став діагноз: кліщовий бореліоз і досить складна схема медикаментозного лікування з низкою аналізів та досліджень. Починати ж потрібно було з ін’єкцій протягом десяти днів, що важливо, без перерви. Організувати подібне в тогочасному Ізюмі виявилося неабиякою справою. Та Володимирові вдалося знайти медсестру, яка зголосилася допомогти.
Повний курс лікування до одужання не привів. Але з’явилися ознаки покращення: зійшов набряк і шкіра трохи посвітлішала.
Вирішили повторити курс.
Загалом боротьба з небезпечною інфекцією тривала від кінця червня майже до Нового року.
Навесні Володимир практично відновився й знову працював на руїні.
Якось, відпочиваючи, помітив на руці «бичаче око» — яскраву червону пляму в обрамленні блідого й червоного кілець. Явний симптом бореліозу.
Цього разу Володимир не зволікав.
— Що з тобою коїться?! — сплеснула руками Світлана Данилівна. — Де ти ходиш, Володю?
Після повторного лікування Володимир ретельно дотримувався засобів безпеки. Та й роботи на порослій бур’янами руїні на той час були майже завершені.
Спогадами стали ті щасливі часи, коли в жаркі дні падав, розкинувши руки, у зарості квітучого іван-чаю, вдихав пахощі медоносів і спостерігав за рухомими картинами, що їх створювали на блакитному тлі безтурботні хмаринки.
Подорожувати, однак, Клименки не припинили, бо таким був їхній спосіб життя. На позичених у приятелів велосипедах вони виїздили за місто. Рухалися rрунтовими дорогами, узбіччя яких були густо всіяні рештками боєприпасів.
На привалах долонями струшували із заправлених у шкарпетки холош кліщів. Так струшують пилюгу.

Та випадок Володимира був далеко не поодиноким. Серед ізюмців дедалі частіше почали траплятися інфікування бореліозом. У чергах до кабінету Світлани Данилівни люди подейкували, що після деокупації ворог застосував проти населення біологічну зброю.

Як відомо з відкритих джерел, у СРСР у рамках програми ентомологічних уражень розглядалася можливість використання кліщів і їх скидання з літаків. Але чи застосовувалися подібні методи в російсько-українській війні, сьогодні сказати достеменно не можна, бо не проводилися відповідні дослідження.
Безперечно одне: війна створила умови для зміни природного середовища, а разом із ними і для поширення кліщових інфекцій.

За весь період окупації Тетяна плакала лише кілька разів. Уперше — наприкінці березня, коли серед вибухів бомб і свисту снарядів почула несамовитий крик. Голос був незнайомий. Вона визирнула з вікна й побачила, як на вогнистому небі метався журавель. Птах щойно вкотре повернувся з вирію, подолавши довгий виснажливий шлях. Повернувся... додому. У тому невпізнаваному крикові знайомого журавля Тетяні вчувалося все — і жах, і біль, і докір: що ви коїте, люди?
Тоді вона плакала разом із безневинним птахом, який невдовзі безслідно зник у густому диму.
Війна триває.

2025