Тривав шостий день мого перебування в Ізюмі. Наша квартира виявилася непридатною для проживання. Якщо з вибитими вікнами ще якось можна було впоратися, а з пограбуванням — змиритися, то відсутність тепла залишалася проблемою поки що нерозв’язною. Котельню, що опалювала багатоповерхівки центральної частини міста, було повністю зруйновано.
Отже, доводилося повертатися зимувати на місце тимчасового переселення.
Я вже зустрілася з оскільськими родичами, деякими знайомими; побачила й чимало незнайомців зі впізнаваними обличчями (місто ж невелике). Під час війни міжлюдські зв’язки відчуваються по-особливому.
«Невже не зустрінуся з Миколою Івановичем? — думалося. — Адже він десь зовсім поруч...»
Від тих, котрі вибиралися з Ізюма пізніше, знала: Микола Іванович живий і мешкає в підвалі церкви навпроти редакції.

Микола Іванович Калюжний — упродовж багатьох років незмінний керівник літературної студії «Слово», випусковий редактор ТОВ «Обрії-1919», фаховий журналіст із великим досвідом. У місті його знає кожне. Він легко міг потрапити в поле зацікавленості окупаційної влади.
До речі, про повномасштабне вторгнення почула саме від нього. 24 лютого, по четвертій ранку, пролунав дзвінок.
— Свахо, не їдьте до Харкова, там палає...
— Миколо Івановичу, ви помилилися. Це Садкова. Але про що ви?
— Війна.
Напередодні Микола Іванович на велелюдному пішохідному мосту опитував перехожих: чи вдасться путін, на їхню думку, до широкомасштабних воєнних дій проти України, чи обмежиться дипломатією? Тоді це запитання видалося мені доволі дивним, хоча російська армія вже стояла на наших кордонах.
Велика війна у двадцять першому столітті?! Ні, людство вже досягло такого ступеня розвитку, що цей безум просто не можливий! Так мені видавалося.
Навіть, коли на Ізюм упали перші дві бомби, свідомість відмовлялася прийняти реальність.
І ось іду вулицею Покровською — картина апокаліптична. Усі старі будиночки, що встояли під час Другої світової війни, зруйновано. Якщо зазирнути за рештки фасадів, то побачиш всередині купу цегли, а подекуди – меблеві стінки з речами. Тепер вони стоять просто неба як свідчення того, що тут раптово, віроломно, в одну мить було обірвано звичайний плин людського життя.
Завертаю до першої гімназії, точніше до того, що від неї залишилося. Церква стоїть поруч, вона постраждала значно менше. Вочевидь, більшість ударів прийняла на себе саме гімназія.
Навпроти церкви, через дорогу, — редакція. Разом із Миколаївським храмом її будівля колись утворювала єдиний архітектурний комплекс. Наразі в ній неможливо працювати — настільки вона понівечена.
Ми збиралися тут на літературні засідання. Що то був за час! Микола Іванович модерував ті зустрічі, віддаючи їм частину свого вихідного дня. Останніми роками обговорення дедалі частіше переростали в словесні баталії, і не лише на творчому чи світоглядному, а й на політичному rрунті.
Один чоловік — із тих, кого наразі називають «ждунами», — якось погрожував:
— Погодітє-погодітє! Будєт вам єщьо!..
Сам він не дочекався свого «зоряного часу» — відійшов у засвіти від ковіду незадовго до війни. А квартиру, де він жив, «руський мір» не оминув: вона вигоріла дотла, як і решта квартир у будинку.
Брама до церкви зачинена. Натискаю на стулку, і вона несподівано прочиняється. На великій території — ані душі. Тиша. Лише протяг із посвистом гуляє в одноповерховому будиночку без вікон і дверей. Тут, якщо не помиляюся, діяла недільна школа.
Телефоную Миколі Івановичу. Не відповідає. Ще раз — те саме. Із досадою виходжу на вулицю. Механічно натискаю «виклик» знову. І… чую знайомий голос.
Ми зустрілися біля їдальні «Затишок». Микола Іванович дуже змінився, як і всі ми за час війни. Та привітність, м’якість голосу, толерантність залишилися тими самими.
Він уже не мешкав у підвалі: добра знайома дозволила тимчасово оселитися в її будиночку.
Окупаційна влада від самого початку намагалася використати фаховість Миколи Івановича, а також його авторитет і популярність серед містян у власних інтересах. Підсилала сумнозвісну Ткачову. Він під усілякими приводами відмовлявся співпрацювати. Його залишали в спокої, але лише на певний час, а потім викликали знову. І так п’ять разів.
Важко уявити, як це — ходити по краю прірви, відмовляючи озброєному окупантові, і не знати, що він тобі заподіє наступної миті. Витримувати психологічний тиск допомагала віра: наші обов’язково прийдуть.
Пережите й побачене він записував у щоденник, сидячи в підвалі, при каганцеві. Був свідком того, як окупанти раптово кинули все — навіть недоїдене — і зникли, мов їх корова язиком злизала. Настала незвична, майже нереальна тиша.
І ось…вони…Воїни Світла.
Піднесення. Полегшення. Невимовна радість.
Ізюм вільний.
Після деокупації міста Микола Іванович Калюжний зустрічався з багатьма іноземними журналістами: розповідав, водив, показував — нехай знає світ… Відновилася газета «Обрії Ізюмщини», вже п’яте число побачили читачі. Микола Іванович знову працює.
Наша коротка розмова раз по раз переривалися — до мого співбесідника підходили городяни, щоб привітально потиснути руку, перекинутися підбадьорливими словами українською мовою. У цьому було щось дуже важливе — як знак: ми вистояли.
Попрощалися ми з ним, сподіваючись, що ще обов’язково зберемося нашим творчим колективом у рідному місті. І запросимо гостей…

2022, листопад