Повертаючись думками в нульові роки, бачу Володимира Вакуленка молодого, зі стрімкими трохи нервовими рухами, в чорній шкірянці. Він уже не перший рік відвідував засідання літературного об’єднання при редакції газети «Обрії Ізюмщини», а я щойно туди прийшла.
Творчий колектив «Крем’янця» налічував понад 20 людей — від школярів до пенсіонерів. Переважна більшість — початківці. Нові обличчя тут були звичним явищем: затримувалися далеко не всі. Але існувало й незмінне ядро, і Володимир належав саме до нього.
Збиралися ми нечасто, раз на місяць. Атмосфера зазвичай панувала доброзичлива й тепла. Ми надихалися й училися одне в одного, шукаючи власний почерк.
Володимир завжди був плідним автором. На кожну зустріч приходив із новими поезіями. Вони важко сприймалися на слух. Ми просили читати повільніше, аби вловити семантику слів, намагалися серед нагромадження образів віднайти логічний ланцюжок. Не завжди це вдавалося.
Володимир вислуховував наші думки, казав, що бере їх до уваги, але себе не ламав.
Сьогодні я назвала б його поезію сугестивною, та тоді, на початках, цього поняття не знала. Наш метр Іван Єгорович Мірошниченко завважував у ньому божу іскру, адже — образи. Таке бачення дається не кожному. Радив:
— Нехай вірші вилежуються, згодом повернешся.
Володимир розповідав, що змалечку був прив’язаний до бібліотеки, мов до другої домівки, багато читав. Тож не дивно, що мав широкий і розмаїтий внутрішній світ. Щоправда, складалося враження, ніби той світ у нього не зовсім упорядкований. Відчувавсь якийсь внутрішній надрив.
Невлаштованість особистого життя гармонії не додавала.
Силкуюся пригадати його усміхненим тої пори, але не можу. Не вдається згадати і його віршів інтимної лірики. Чи були вони взагалі?
Він не справляв враження щасливої людини.
Лише письменства Володимиру було замало. Йому хотілося діяти, щось організовувати, перебувати у вирі подій. Мав удачу непосидючу, запальну, здатну на вчинок.
Він збирав наші вірші, викладав їх в Інтернеті, адже комп’ютери тоді мали далеко не всі. Згодом самотужки почав видавати листівки «Творча криниця». У кожному числі друкував не лише відібрані і відредаговані ним вірші, а й цікаві краєзнавчі матеріали.
Мине час, і Володимир стане ініціатором та редактором низки колективних збірок. Але початком були саме ті листівки. І якщо згодом він назве себе дослідником історії, то небезпідставно.
Прагнення опановувати нове привело Володимира до верлібру. Добре пам’ятаю, як уперше почувся його незвичний ритм. Коли до мене дійшла черга висловитися, я сказала, а радше запитала:
— Може, саме так тобі й варто писати?
Одного дня ми неквапно йшли з редакції до автобусної зупинки, і Володимир не без гордості поділився особистою новиною: познайомився через Інтернет із дівчиною, і якщо все піде на добре, можливо, переїде на захід України.
Ми водночас і пошкодували, і пораділи за нього. Його внутрішню переміну, це незвичне просвітлення, звісно ж, уже давно помітили. Ось і знайшлося пояснення.
2006-го року сталося непоправне — відійшов у засвіти Іван Єгорович Мірошниченко, який разом із Миколою Івановичем Калюжним після тривалої перерви відродив літературну організацію і був її об’єднувальним стрижнем. Тепер почали виразніше проступати приховані суперечності, і невдовзі стався розкол.
Частина літераторів залишила редакцію. Вони офіційно зареєстрували громадський творчий осередок, зберігши для нього назву «Крем’янець». Ми ж, «залишенці», стали називатися студією «Слово».
На новому місці Володимир обійняв посаду заступника керівника. До організації залучили чимало школярів. Володимирові було цікаво працювати з молоддю — допомагав, наставляв, адже мав і хист, і певний творчий та організаційний досвід.
Та тривав цей період недовго: Володимир таки поїхав до Львова.
Так завершився час його становлення і розпочався наступний — етап розвитку, пошуків і нових творчих обріїв.
«Розкольники» поступово, один за одним, повернулися до редакції, окрім керівника. Усе ввійшло у свої береги. Невдоволення збурювалося хіба що при згадці втраченої історичної назви, але що вже вдієш.
Уже 2007-го року Володимир Вакуленко разом із дружиною Іриною Новицькою презентував у рідному місті поетичну збірку «Ізюмська гора» з половецькими бабами на обкладинці. Фахово видана книжка вміщувала вірші юних авторів, якими Володимир опікувався, серед них: Ліза Шарибкіна, Марія Баран, Дарина Задніпровська, Владислав Вакуленко та інші. Збірка стала вагомим результатом наставницької праці й чудовим заохочувальним подарунком для початківців.
Презентація стала неабиякою подією в культурному житті Ізюма. Усі студійці «Слова» прийшли привітати творчу молодь.
На Заході Володимир прожив понад дев’ять років. За цей час студійці, і я зокрема, неодноразово зустрічалися з ним в Ізюмі. Ті зустрічі здебільшого були випадковими, але завжди щирими й приязними.
Особливо пам’ятним залишився день міста 2010-го року, прегарної червневої днини. Тоді Володимир підійшов до нашої локації, уже трохи інший, але так само свій. Ми довго розмовляли, ділячись власними новинами. Він послуговувався українською мовою зі львівським колоритом (так говоритиме й надалі). Уже тоді з ним неподільно був трирічний Віталик — його особлива дитина.
На прощання Тетяна Підгорна подарувала Володимиру свою збірку «З осінню у серці» — першу авторську книжку в нашому колективі.
Коли Володимир остаточно повернувся на малу батьківщину, у його доробку вже малася низка книжок прози й поезії, серед яких найвідоміша — «Татусева книжка». Мав він і літературні відзнаки різного рівня.
На той час значні зміни сталися й у нас, у «Слові»: п’ятьох студійців прийняли до Творчої асоціації літераторів «Слобожанщина», а двоє стали членами Національної спілки письменників України, були й перемоги в конкурсах, і лавреатства.
Ми сподівалися, що Володимир приєднається до нас, але марно. Зрештою вирішили: оскільки він позиціонує себе як контрлітератор, то, очевидно, тяжіє до інших письменницьких середовищ.
В.Вакуленко не був би собою, якби обмежився лише письмовим столом. Якось я прямувала в Оскіл і на в’їзді до Капитолівки побачила його біля старезного дерева. Він жваво розмовляв із якимось чоловіком. «Вакуленко щось замислив», — подумалося тоді.
Наступного разу на цьому місці вже був упорядкований куточок із молодими деревцями. Чиїх це рук справа — сумніву не викликало.
Володимиру хотілось урізноманітнити культурне життя Ізюмщини, тож він запрошував літераторів, зокрема із західних областей України. Районна держадміністрація всіляко підтримувала ці ініціативи. Ми, студійці, відвідували такі заходи.
Пам’ятаю, як одного разу скоротила літературні читання, що проводила в Будинку культури «Сучасник», аби встигнути на Вакуленкову зустріч із читачами в районній центральній бібліотеці. Там я також мала слово, а Володимир підписав мені дві книжки поезій.
Того вечора я відкрила його для себе ще й як перекладача. Вразили переклади з російської — не переспіви, а саме переклади, максимально близькі до оригіналу за змістом і ритмікою.
Перетиналися ми з Володимиром і поза Ізюмом. Як-от на чудовому фестивалі-конкурсі в Слов’янську 2018-го року. Там він запам’ятався як справжній козак-віршар, із довгою чуприною, у вишиванці.
Володимир обіцяв подарувати мені нову книжку «Три засніжені історії», виданню якої посприяла міська рада. Але нам усе ніяк не випадало зустрітися в Ізюмі: він — у Капитолівці, а я — на дачі в Осколі, зайнята городніми справами. Тож зрештою прочитала її, взявши в бібліотеці.
Напередодні війни між нами відбулося дивне листування. Він закинув, що ми не запросили його до одного з наших літературних проєктів і взагалі не покликали до студії. На це я парирувала, що до рідних пенатів повертаються і без запрошення. Психологи кажуть: коли озвучено недомовленості, тим паче давні, і яблуко незгоди давним-давно закотилося, це перший крок до порозуміння. Ось тільки кроку наступного не сталося — почалася велика війна. Вона перевернула все наше життя.
Ми, студійці «Слова», і Володимир Вакуленко діяли поруч. Чи могли бути однією командою? Напевно. Можливо, гиркалися б щодо літературних питань, але в протистоянні з сепаратизмом були б єдині. Та життя — не кіноплівка: не відмотаєш, не відредагуєш.
«Чому не виїхав?» — питання, що болить тепер багатьом. Але чи маємо право оцінювати ті рішення з відстані сьогоднішнього дня, знаючи, чим усе обернулося? Мій досвід підказує: ні.
Жахіття ворожої навали я переживала в Осколі, що за кілька кілометрів від Капитолівки, в умовах інформаційної ізоляції. Як перетнути річку? Скільки зможеш пройти з наплічником за морозяної погоди? Хто зустрінеться на лісовій дорозі? Ці та багато інших запитань заважали знайти рішення. А ще — обстріли й бомбардування, що не вщухали, позбавляли перепочинку й здатності зосередитись, аби обміркувати становище…
Та настає час ікс. І ти враз із корінням вириваєш себе з усього, що тобі рідне і рушаєш у невідомість. Переконана: Володимир також дійшов би такого рішення. Узяв би сина і як місцевий, можливо, знайшов би ту стежинку, що вивела б із зони бойових дій. Але… не встиг. Його випередила зрада.
Якийсь покидьок поспішив вислужитися перед окупаційною владою і виказав патріота. Інакше як пояснити, що прийшли саме до Вакуленків, звинувативши батька в тому, що виховав націоналіста? Те падло, нікчемне створіння, може, й досі топче нашу землю, — тоді як немає письменника, особистості, сповненої змісту і творчих планів не на одне людське життя.
Що ти думав, патріоте, в останні хвилини? Чи бачив свого вбивцю? Два постріли з близької відстані… Ворог не міг тебе переінакшити. Ниций і безсилий перед твоєю сутністю, він просто забрав твоє життя…

2023, січень