1

Ми познайомилися спочатку заочно — через його маму Валентину Дмитрівну, яка презентувала твори сина на поетичному фестивалі, що відбувся в Ізюмському будинку культури «Залізничник» року так 2008-го. На той час нашого земляка вже друкувала котрась із західноукраїнських газет, а може, й не одна. На фестивалі творчість Сергія помітили, і 2009-го упорядники включили низку його віршів до колективної збірки літераторів Ізюмщини «Поезія, народжена в любові». А вже наступного року світ побачила його авторська книжка «Вервечка журавлів».
У передмові Сергій зазначав: «Моє дитинство припало на часи, коли таких людей, як я, намагалися не помічати. Але я знайшов у собі сили, а головне, поставив за мету, щоб суспільство звернуло увагу на мене і на проблеми інвалідів із дитинства. Для цього і пишу».
Сергій Черепня народився 13 вересня 1968 року в Ізюмі, інвалід першої групи з дитинства (ДЦП), вірші почав писати в 15 років — сухі відомості біографії. А сутність автора та його життя — в поезіях. Творення книжки — це гама почуттів і, подекуди, тривалий процес. Її народження окрилює автора й дарує виняткові миті, повторитись які можуть лише з появою книжки наступної (критику винесемо за дужки). І це також непересічна подія для оточення поета.
Чималенькою делегацією студійців ми пішли вітати «винуватця». Про інвалідність Сергія, звісно, знали. Стосовно себе скажу, що психологічно налаштовувалася, аби ненароком не виявити емоцій, які могли б його образити. Щойно Валентина Дмитрівна нам відчинила, я бадьоро гукнула:
— А де тут поети живуть?!
— Проходьте сюди! — почули у відповідь звичайний чоловічий голос.
Те, що за хвилину побачили, приголомшило. На дивані лежало тіло, як у малолітньої дитини, кінцівки якого жили своїм життям. Лише голова була нормальною. І дивилися на нас… розумні очі.
Не знаю, наскільки добре мені вдалося приховати внутрішній трем, та, коли почалася розмова, він втамувався сам по собі. Тепер Сергій вражав своєю обізнаністю та ерудицією. Спілкування вийшло цікавим, емоційним, без жодної незручної паузи. Під кінець ми вже навперебій читали його та свої вірші. І, може, ще довго не залишили б цю гостинну оселю, та пора, як мовиться, і честь знати.
На наступні зустрічі наш бард Володимир Теплоухов не забував і гітару прихопити. Але найбільш пам’ятною лишилася саме ця, перша зустріч, коли в кожного з нас сталася переоцінка цінностей. Про це ми говорили між собою, ідучи своїми ногами попідруч центральною вулицею симпатичного міста, вдихаючи його весняні аромати, і дякуючи долі за все, що маємо.



2

Сергій зазнав травми при народженні через помилкові дії лікаря. Уціліла лише та частина мозку, яка відповідає за мову та інтелект. І був той інтелект у Сергія неабиякий. Розвивався хлопець разом із молодшим братом, котрий потім став головним архітектором нашого міста.
— Жив Сашиним життям, — говорила Валентина Дмитрівна. Сергія також формувало найближче оточення, засоби масової інформації, та найбільше — мама. Вона багато йому читала, на його прохання відвідувала міські заходи, спілкувалася з нами, студійцями, а потім усе переказувала синові. Була для нього вікном у світ.
Він не міг тримати книжку, гортати сторінки, повертаючись до прочитаного, тому запам’ятовував одразу. Його чіпка пам’ять зберігала безліч імен, подій, фактів. Природа наділила його ще й критичним мисленням: почуте обдумував, відокремлював зерна від полови.
У зросійщеному Ізюмі самотужки вивчив українську мову й вільно нею послуговувався. Любив Тараса Шевченка і писав про нього. Провідницею у світ Шевченкової поезії була для Сергія бабуся Марфа Володимирівна. Вона залюбки читала онукові «Кобзаря», пробуджуючи в хлопчакові інтерес до художнього слова і засіваючи його душу зерням, що з часом проросло великою любов’ю до України.
Юнацькі вірші Сергія стилізовані під Шевченкові. Згодом він шукав власний голос, пробував різні системи віршування — від силабо-тоніки до хоку. Провідною ж темою в його доробку завжди була Україна («Родина», «Лірник-Перебендя», «Чи є слова такі?», «Єднаймося браття-вкраїнці», «Україна», «Земля моя», «Столиця краю слобідського» та багато інших віршів). Тож із громадянською позицією Сергій визначився давно. Ще юнаком піднесено вітав суверенітет України. А коли отримав український паспорт — відчув справжню гордість.

Уперше я відчувся не хохлом,
а неньки України рідним сином –
не сірим зауярмленим волом,
а вільної землі громадянином.

Чимало натхненних рядків присвятив Сергій рідному місту («Ізюме мій», «Ізюмська мадонна», «Земля моя», «Ізюм»…) На загал тематичний обсяг його творчості досить об’ємний і увібрав у себе авторське осмислення та оцінку як «вічних», так і злободенних питань. У нього вистачало душевних сил навіть на іронію, як-от у вірші «Вороненя». Часом надихався тим, що бачив щоденно, скажімо, запашним буханцем.

Найвища мудрість – скибка хліба,
його ціна – людське життя.
Всі діаманти, злато, срібло
перед цим скарбом – лиш сміття.

Люди старшого покоління пам’ятають, що в радянський час ми практично не бачили довкола людей із особливими потребами — і не тому що їх не було, а тому, що зручності для них на вулицях не передбачалися як, до речі, і в помешканнях. Так само не виховувалося в суспільстві й толерантне ставлення до людей з інвалідністю.
Як на мене, Сергій, маючи вразливу душу, не зміг подолати психологічний бар’єр, спричинений нахабною цікавістю зівак, і після кількох прикрих випадків навідріз відмовився «виходити» на прогулянки.
Та хай там як, образ природи був невід’ємною складовою його художнього світобачення. «Звідки?» — постає питання. За словами самого Сергія, це результат не лише завіконня, живопису чи телебачення, а насамперед закарбованих у пам’яті яскравих картин із раннього дитинства, коли батьки носили його берегом Сіверського Дінця.

Весна прийшла господаркою в край,
в мій рідний край, у любу Ізюмщину.
Дубовий гай, немов зелений рай.
В імлі стуманеного плину
Донець тече, мов вічності ріка,
віки з собою тихо забирає.
Гора Крем’янець в пам’яті блука
і славу ратну предків воскрешає.

3

Із того, що знаю, складається враження: Валентина Дмитрівна не ставилася до сина, як до неповноцінної людини, що потребує лише жалю. Вона розмовляла з ним як із особистістю, так само й розповідала про нього. Коли між Сергієм і батьком виникали запальні суперечки на різні теми, зокрема політичні, вона втручалася й установлювала паритет своїм вольовим способом, не потураючи жодній зі сторін.
Валентина Дмитрівна пішла за вічну межу за два місяці до повномасштабного вторгнення. Містяни пам’ятають її у світлому вбранні, з білою пов’язкою на обличчі. Світлою була й душа Валентини Дмитрівни.
1942-го року, під час тяжких боїв за Ізюм, ударною хвилею від вибуху її маму відкинуло, а їй, малечі, уламок скла влучив прямо в око. Попри серйозну довічну ваду, вона здобула фах і багато років працювала в плановому відділі Ізюмського приладобудівного заводу.

Тоді мене й на світі не було,
коли земля від вибухів стогнала,
коли в моєї матері війна
навіки ліве око відібрала.

З болем розповідав Сергій у вірші «Матері моїй». А його щирим бажанням було:

Тому нехай всі наші матері
дітей своїх двома очима бачать.

І ще:

Нехай усього світу дітлахи
ніколи більш під бомбами не плачуть.

Сергій був уважним і вдячним сином. У віршованих вітаннях зі святами називав маму «генієм милосердя і любові». Мав місце в його житті випадок, коли він пережив потрясіння — передчасну смерть молодої вчительки, в якої залишилася мала дитина. Хто, як не він розумів міру такої втрати. Співчуття й надію на прихильність долі до малечі він висловив у зворушливому вірші «Журавка». А материнська тема продовжилася ще в низці його поезій.

4

2 березня 2022-го року під час обстрілу Ізюма рашисти пошкодили систему газопостачання, тим самим позбавили населення тепла й можливості готувати їжу на газових плитах. 5-6 березня в центральній частині міста і в житловому масиві поблизу ІПЗ припинилася подача електроенергії та води. Зупинився громадський транспорт, зник мобільний зв’язок. Водночас не вщухали артилерійські обстріли та бомбардування. Люди опинилися в пастці. Настала гуманітарна катастрофа.
Становище ускладнилося ще й тим, що порівняно м’яка зима раптово почала брати своє в березні. Нічні температури знижувалися до -15, -17, а то й -20 градусів.
Брат Сергія, Олександр — нині військовослужбовець ЗСУ — мешкав із сім’єю в мікрорайоні, який місцеві називають Нижнім Містом. (Їхній будинок буде зруйновано майже вщент у березні 2022-го). Чоловік під обстрілами перебігав у центр, щоб допомогти батькові, бо той залишався у квартирі із сином-інвалідом, тоді як інші жителі п’ятиповерхівки шукали порятунку в підвалі.
Олександр забивав розтрощені ударною хвилею вікна, але за годину-дві їх вибивало знову. Коли не залишилося придатних матеріалів, у хід ішло все, що було напохваті: килими, частини меблів…
Нелюдські умови, а надто холод — хоч як укривай, стали для нерухомого Сергія згубними. 11 березня він помер. Фактично ж — був закатований війною, яку принесла країна-агресорка, що нехтує навіть законами ведення війни.
Батько, Олег Олексійович, пережив сина лише на два тижні. Обох поховали просто біля будинку, тобто присипали землею у вирві. За часів окупації їх перепоховали під номерами в лісі, на кладовищі, відомому тепер на ввесь світ.
Після деокупації Олександр не відразу знайшов тіло брата, але… знайшов.
Він прагнув поховати рідних поряд із маминою могилою, проте дозволу не отримав: центральне кладовище нашпиговане вибухівкою. Нині його втішає те, що хай і на іншому кладовищі, могили батька й брата поруч, і що він зміг поховати дорогих людей за християнськими й людськими законами і під їхніми власними іменами.
Так передчасно обірвалося земне життя українського патріота Черепні Сергія Олеговича — віршаря, людини з великим серцем у немічному тілі.

Душа поета – не вітрина,
не ямб, хорей чи анапест.
Це та невидима бистрина,
яка несе життєвий хрест.

2023, квітень