1

Уніч із 2 на 3 березня підступно, по-хижацькому, вони налетіли на наше місто. Від зростаючого реву двигунів ми скочили зі своїх місць і побігли в коридор, зачаїлися між двома стінами. Літаки один за одним на низькій висоті з шаленою швидкістю наближалися з боку залізничного вокзалу до центру міста й… скидали бомби. Від вибухів земля з глухим стогоном здригалася, разом із нею здригалися будинки… У якусь мить наша п’ятиповерхівка вся якось плавно сколихнулася, наче корабель на хвилі, й повернулася до попереднього стану. Зблиснув із моторошним ляскотом дверний отвір – мало не вирвало дверей. Забряжчали вікна… Від таких ударів перехоплює подих, опускається серце й холоне у жилах кров. Божевілля тривало всю ніч. На світанні побачили з нашого вікна четвертого поверху, що палає школа, а трохи далі, на підніжжі Крем’янця, валує стовпище чорного диму – горить автозаправка…
Кажуть, що у хвилини смертельної небезпеки до людини приходить урівноваженість і впевненість. Мабуть, це природний захисний рефлекс, адже тоді більше шансів прийняти рішення, яке допоможе врятувати життя.
– Маємо виїжджати, – сказала.
Чоловік щось почав говорити про роботу, та осікся. Нападник наче помахом палаша, відтяв нас від усталеного життя. Яка тепер робота?
Але куди їхати? Вирішили: в Оскіл. Це село – одне з найближчих до міста та ще й між двох річок. Отож ризики очевидні. Зате там батьківська хата, все-таки – не невідь куди. Передчуття підказувало, що діяти маємо негайно. Тривожні валізки, так-сяк зібрані, вже стояли в коридорі, бо перші чотири бомби, дві на околиці й дві в районі приладобудівного заводу, впали кілька днів тому (розірвалися не всі).
Мені завжди не вистачало самодисципліни для ведення щоденника, лише зрідка розгортала його. Але напередодні повномасштабного вторгнення все ж записувала, як-от 19 лютого 2022 року: «… протягом усього кордону з росією зосередилась 150-тисячна російська армія. Американська розвідка називає дату вторгнення. Світ завмер перед загрозою повномасштабної війни в Європі, що може перерости в Третю світову. Ще залишаються сподівання на дипломатію, хоча путін, за даними Байдена, вже прийняв рішення про напад». Попри тривогу, що день у день посилювалась, і навіть деяку передбачливість хотілося думати, що сталася якась страшна помилка, все швидко владнається, і переможе здоровий глузд. Якби ж…
На сходовому майданчику другого поверху мені зустрілася сусідка. Вітати одна одну в такій ситуації було б дивно. Натомість, побачивши мене з наплічником, вона попередила:
– Обережно… Телефонували… На Ізюм рухається колона російської техніки. – Далеко?
– Біля Закомельської.
Отже, зовсім близько.
Надворі не було чутно звичного зранку бадьорого гамору. Гнітюча тиша зависла над усім. Із-за рогу вигулькнув легковик, за ним другий, третій… – усі в одному напрямку, до залізобетонного мосту, бо той міст, що неподалік залізниці, через який і ми завжди їздили в село, наші військові заблокували ще з тиждень тому. Чимало людей із різних боків, тримаючи перед собою ковдри й теплі речі, прямували до підвалу чомусь саме нашого будинку. Молодий незнайомець квапливо перетинав подвір’я й голосно повторював у телефон одне й те саме (мобільний зв’язок працював уже з перебоями). Не сказати, що знялася паніка, але тривога насувалася невідворотною лавиною й заповнювала собою весь простір.
Ігор, чоловік, підігнав автівку, і ми, нарешті, рушили. У голові билася одна думка: чи проскочимо? Адже їхати мали назустріч ворожій колоні. Ми ще не дісталися мосту, як Ігореві зателефонував колишній співробітник і повідомив, що російські танки досягли околиць міста. Хвилина, поки перевіряли на блокпосту наші документи, видалася неймовірно довгою. Серце калатало, а під грудьми розливався холод, який відтепер стане непогамовним супутником на дні, тижні, місяці… Та ось міст позаду. Тепер би домчати до перехрестя, там – потрібна нам дорога, праворуч. Але ми не здолали й половини цього відтинку, як українські військові скерували нас убік. З’їхавши з траси, ми рушили звивистими вуличками одноповерхової
забудови. Гадали, що ось-ось, можливо, прогримить потужний вибух – висадять у повітря міст. Проте було тихо. Незабаром наш легковик вискочив на шлях, що вів до Оскола. На вулиці Маршала Федоренка, неподалік чергового блокпосту, перед очима постала жахлива картина: диміли згарища трьох будиночків. Дах одного з них – очевидно, від завданого удару –здійнявся високо вгору, потім упав і розсипався. Ще гарячі його уламки перетинали дорожнє полотно. Що ж це за стратегічний об’єкт такий? Адже звичайні хати! А в них, напевно, мирно спали господарі…
2
Власну хату батько змурував 1978 року, коли мав уже сорок вісім літ (прожив вісімдесят чотири). Місце вибрав під самісіньким лісом. Щоправда, на той час то були молоденькі пухнасті сосонки. Тепер вони витяглись, виросли височенними й стояли, наче брама, на захисті від усього лихого. Буревії не могли пробитися крізь них, тільки найпотужніші, зимові, видували ближче до верхівок білі напівпрозорі іскристі клуби. Казкове видовище! Понад сім років садиба правила нам за дачу – місце, так би мовити, активного відпочинку. Тепер вона мала стати прихистком.
Льох батько обладнав під верандою – досить зручно, бо кухня навпроти, через коридор. Та це з міркувань мирного часу. Тепер після огляду цього підвального приміщення Ігор вирішив копати укриття на городі, щоб не опинитися, боронь Боже, під завалами в разі прямого влучання. Укриття він задумав на зразок бліндажа. В сараї знайшлися всі необхідні матеріали: дерев’яні бруси, металеві листи, цегла, руберойд. Без будь-яких зволікань закипіла робота. Раптом – вже знайоме ревіння. Ми, як стояли, так і попадали на землю. За мить озвалася моя мобілка. Лежачи, я дістала з кишені телефон.
– Що це?! Літак? – запитував сусід. Звук справді був малознайомий, тому що літак пронісся на критично низькій висоті.
– Так, Євгене Дмитровичу.
– Чий?
– Ворожий.
– Але ж і в нас є авіація… – хотів був висловити сумнів старий, та лише тяжко зітхнув. Народився він під час Другої світової, виходило, що й завершальний відтинок його земного буття теж прийшовся на війну.
Ще двічі рашистські яструби шугали над нашим обійстям, а ми втискалися в землю. Згодом Ігор зізнається, що й 36 років тому, коли служив у армії, так спритно не виконував команду «повітря» під час тактико-спеціальних занять на полігоні, що під Вишгородом. І не дивно. Укриття, одначе, було збудовано. Вийшло воно доволі добротне та зручне. Ось тільки скористатися ним не довелося жодного разу: почали підійматися rрунтові води і за кілька годин на третину затопили шанці. Завадили й інші причини: по-зимовому морозяна погода (чи всидиш?) і чимала відстань від хати (чи добіжиш?) Отож усе-таки – підвал під верандою, до якого вела нещодавно оновлена ляда і металева драбина. Всередині підвалу містилися два засіки для овочів, кілька полиць для консервації та доволі широкий настил, після звільнення якого від начиння, ми отримали щось на кшталт тапчана. Надалі ляду за собою не опускали, тому характерний від вологості запах не надто був відчутний. А що затісно – так не для переховування льох будувався.
Із настанням сутінків над оскільськими околицями, з боку поля, раптом запалало. Таку вогняну навалу бачила у воєнних кінофільмах, де «катюші» нищили німців. Зараз росіяни розгорнули реактивні системи залпового вогню, вочевидь, між Осколом і Миколаївкою та гатили по Ізюму. Картини подібні, але сприйняття баченого на екрані й того, що відбувалося насправді, не витримує порівняння. Заскочена на rанку, я не могла поворухнутися від заціпеніння – і це чинить країна, яка сама пережила чотири криваві роки, а потім співала: «Хотят ли русские войны?» Може, я бачу страшний сон? Чому ж так довго не прокидаюся?
Вранці знайома телефоном коротко розповіла про руйнування в привокзальній частині міста. Більше зв’язку з нею не було.
2 березня в Осколі припинилася подача газу. В ніч з 4 на 5 внаслідок бомбардування рашисти повалили опори лінії електропередачі, що призвело до знеструмлення села. А за кілька днів сусід Олексій Миколайович приніс невтішну звістку: зазнав ушкоджень Букинський водозабір і не сьогодні- завтра припинить роботу. Завдяки попередженню, ми встигли запастися питною водою.
Свого часу моя мама завбачливо переконала батька не розбирати грубку. Чимало років та грубка використовувалась як додатковий столик. Зараз мала стати рятівницею. Тим паче, що й дровник був на половину заповнений. Розтопити грубу вдалося легко та швидко. Діловито загоготів вогонь, на стіні затанцювали чудернацькі світлотіні, й приємне потріскування сухих дров на якусь хвильку повернуло в дитинство, до теплих зимових вечорів, сповнених різдвяної зачарованості. В якому житті це відбувалося? Груба, втім, не могла як слід обігріти досить простору оселю, та все ж… Тривалого часу вимагало приготування їжі в каструлі. Ось коли згадалися бабусині чавуни – їх можна було занурювати у вогонь. Але де ж ті чавуни тепер візьмеш?
У підсобному приміщенні знайшовся старий сувій штучної шкіри або, як казали в народі, дермантин. Цей матеріал якнайкраще придався для світломаскування. У пригоді стали кілька ліхтариків; щоправда, їхнє світло стрімко слабшало. Але ми ще мали трохи тонких свічок і садовий ліхтарик, що працював від сонячних елементів живлення. Увечері заносили його до
хати й, коли проходили мимо, він на короткий час засвічувався. Та найціннішим із усіх речей і приладів для нас став маленький радіоприймач. Ми намагалися заощаджувати заряд його акумулятора, тому вмикали лише на лічені хвилини, пожадливо вслухаючись у повідомлення. Радіосигнал із тХаркова вже не надходив, тільки з Краматорська, але й він надовго переривався через повітряну тривогу там. Із новин дізналися, що перемовини з країною-агресоркою зайшли в глухий кут і що не вдається домовитися про зелений коридор з Ізюма.
3
На початку березня мешканці нашого кутка, не домовляючись, збиралися на перехресті, аби поділитися інформацією, а радше почути від інших щось обнадійливе. Дуже швидко з’ясувалося, що всі ми знаємо однаково мало. Але тяглись одне до одного, гуртувалися. З усіх боків, повсякчас, лунали постріли із важкого озброєння. Ми на те не зважали, розбігалися, лише коли над головами літак долав звуковий бар’єр – лякав раптовий оглушливий звук.
Якось ранком визирнула з-за паркану, на вулиці – ані душі. Лише морозяний вітер вихорить по дорозі сніжок. Вирішила подивитися на інші вулиці – когось, може, й зустріну. Не встигла дійти до перехрестя, як біля мене різко загальмував легковик. Місцевий священник за кермом вигукнув:
– Руські зайшли в село! Зараз розквартировуються в школі.
– …?
До школи від нашої хати – 7 хвилин ходи. Озброєний до зубів ворог практично на порозі. Як захиститись? В Осколі у мене була частина накладу моєї нової книжки з промовистою назвою «Українолюби». Не знайшовши надійного сховку, я зопалу прикопала книжки в кінці городу. Закопувати членський квиток Національної спілки письменників України не піднялася рука. Загорнувши в целофановий пакетик, притулила його до бантини в підвалі. Тоді як в будинку було дві шафи з українською літературою, на підвіконні залишався стояти український прапорець, і в багатьох речах читалася українськість. Це було наше природне середовище. (Після деокупації я не знайду на забур’яненому городі книжок, а квиток, непомічений на видному місці, чекатиме мене, неушкоджений; хоча орки неодноразово побувають у підвалі й винесуть усе, що трапиться на очі. Прапорець вони розтопчуть).
А того дня, коли росіяни зайшли в село вперше, до них, у школу, ходив наш сусід Віктор Іванович.
– Не чіпайте населення, – намагався по-людському домовитись. У відповідь отримав:
– Ми здєсь не по своєй воле.
Стало зрозуміло, що ці прибульці чинитимуть так, як їм накажуть, не роздумуючи. Стояли орки в нас два дні, а потім, після дикунського пограбування школи, повернулися до сусідньої Капитолівки, в кращі умови, бо ще не всі комунікації там зруйнували. 5 березня, на околиці цього села, вони обладнали свій блокпост. Таким чином, шлях на Ізюм було перекрито. Із трьох боків Оскіл опинився в лабетах ворога. Залишавсь один напрям – на підконтрольну Україні частину Донбасу. Але міст у цей бік наші військові вимушені були пошкодити, щоб завадити просуванню ворога, згодом частково зруйнували дорожнє полотно дамби та розібрали середній прогін кладки.
Деякі відчайдухи діставалися Оскола з Ізюма пішки через ліс. Пам’ятаю чоловіка, що метався нашим кутком і запитував у кожного зустрічного, чи не бачив той шістьох жінок. Вони мали вийти з лісу. Особисто мені стрілися якогось березневого дня зморені чоловік і жінка.
– Звідки йдете? Що знаєте? – звернулася до них із розхожими на той час запитаннями.
– З Ізюма. Маємо в Осколі родичів, ідемо до них. У місті жахіття.
На початку повномасштабного вторгнення більшість із тих, з ким розмовляла, висловлювали надію, що тижнів зо два, щонайбільше, повернеться звичайне життя. Політики знайдуть рішення, на те вони й політики. Але з кожним днем наші сподівання розбивались об жорстоку дійсність. До мене навіть почала закрадатися думка: а що як не стане харчів? Ми з чоловіком вважали, що продуктів, які прихопили з собою з міста, і відро картоплі, яким розжилися в оскільських сусідів, за ощадливого споживання, має вистачити на місяць. А далі?.. Власний картопляний засік уперше був порожній. Наш піщанистий город не давав надто гарних врожаїв. Тож, зрештою, було вирішено посадити картоплі небагато, аби посмакувати молодою. Тим паче, що методом спроб і помилок я таки знайшла культури, придатні для наших умов. Це – баштанні. Три сезони поспіль кавуни та дині росли в нас ледь не на половині городу. При вмілому, завдяки Інтернету, догляді кавуни виростали такі, що замилуєшся: найбільші – по 11кілограмів, але й ті, що важили по 6 – 8 кілограмів теж мали показний вигляд. Про смакові якості зернистого соковитого м’якуша годі й говорити. Ось лише, як розпорядитися цією смачною продукцією, ми не знали. Як відомо, творчим особистостям – до яких приєдную й себе – часто важливий процес, а зиск – справа другорядна. Хоч скільки спостерігала за перетворенням мізерного пуп’янка на отакенне «лихо», завжди сприймала це як диво. Пригощали знайомих. Іrноруючи гарбузи, донесхочу видзьобували розрізані навпіл кавуни кури, яких ми утримували в сезон. Зрештою, чимала частина врожаю потрапляла до компостної ями. І ось маєш! Щодо консервації, то вона була перевезена в місто. Тут залишався тільки томатний сік та всілякі фруктові джеми – краще аніж нічого.
І явилася мені у важкому, примарливому сні Муся – блаженна жінка з мого раннього дитинства. Вона періодично з’являлася на нашій вулиці. Траплялось, я помічала її здалеку. У білій хустці, по-святошному вбрана, з великим кошиком, вона переходила від обійстя до обійстя. Скрізь її приймали, давали якийсь харч.
– Муся ходить! Муся ходить! – сповіщала я бабусі. Та кидала свою справу, квапилася до літньої кухні, щоб зібрати подаяння. Це могла бути пляшка олії, кусень сала, згорток сиру, те, що було зварене-спечене того дня: перепічка, пиріжки чи вареники. Бабуся садовила Мусю на лаву й починала розмову. Мабуть, тільки моя бабуся вміла з нею так порозумітися. Запитувала як їй ведеться, щось іще. Закінчувалася бесіда справами церковними, бо життя Мусі минало здебільшого при церкві. Муся щось однозначно відповідала.
На відміну від бабусі, я не розуміла її мови, лише завважувала блідий колір гладенького, майже без зморщок, обличчя, хоча, говорили, років їй вже багацько. І щось лякливе для мене, малої, було в її швидкому, не зконцентрованому погляді.
«Чи зможу отак, як Муся: з кошиком – по селу?» – запитувала наразі я себе. І після недовгих роздумів відповіла: «Авжеж». Певна річ, буду просити продукти продати, але що варті гроші в такому ізольованому середовищі? На щастя, ходити прохачем не довелося. Мене впізнала Зінаїда Тихонівна. Разом із нею ми брали участь у деяких районних літературно-мистецьких заходах: я – в ролі ведучої, а вона співала в ансамблі «Осколяночка». Зінаїда Тихонівна не тільки поділилася зі мною своїми припасами, а й допомогла донести пакети додому. Дякую добрій жінці. Від неї дізналася, що в селі продають хліб.
Вичерпувалися й запаси питної води. На нашому кутку, практично на кожному обійсті, були колодязі, ось тільки вода в них мала брунатний колір і не відстоювалась. Її ніхто не вживав, лише використовували як технічну та для зрошення городів. Я перелазила, прости Господи, через паркани домоволодінь, де ніхто не жив, та лише впевнилася, що вода скрізь однакова. Дещо світлішою вона виявилася на одному дворищі паралельної вулиці, що трохи далі від лісу. Розповідали: ще 14-го року будинок придбав шахтар із Донбасу, але жодного разу після того не з’являвсь. Огорожа навколо городу завалилася й утворився невеличкий вигін, куди почали заходити на пашу кози. При тому порослому городі й мався ще міцненький колодязь. Ми з сусідами почали до нього навідуватися, щоб набрати води для такого-сякого прання, а в подальшому, може, й пити доведеться. Звісно ж, збирали воду і з ринв, та це вже згодом, коли почало уласкавлюватися сонечко, і траплявся капіж.
4
Перші два дні, після нашого приїзду, ворожі літаки розтинали повітряний простір на низьких висотах. Ми помічали, як спрацьовували їхні теплові пастки з димом і розсипами іскор, коли українські бійці намагалися вкоротити їм віку ймовірно з ПЗРК. Та скоро росіяни збагнули, що в ЗСУ нестача засобів ураження повітряних цілей і надалі вже літали як їм заманеться, навіть ланками по два. Шалено бомбардували ліс – шукали українську артилерію. Наша хата під лісом. Ми пірнали в підвал, зачувши наближення літака. То було дивне змагання на швидкість із літальним апаратом. У підвалі довго не всидіти – мороз. Допомагали ковдри та приліжковий овечий килимок, який таки встигла прихопити з ізюмської квартири. Згадувалася дублянка, що залишилася в шафі. Про неї подумала вже на подвір’ї, але не ризикнула піднятися на четвертий поверх, щось підказало: ті хвилини можуть стати фатальними.
Щойно літак повертався, скоївши свою чорну справу, ми поспішали до теплої грубки. Раділи, коли знову огризалася наша арта – вціліли хлопці.
Числа так 6-го березня на правобережній частині Оскола, з боку Комарівки, з’явилась, як потім казатимуть бійці, «лєнточка». Тріумфального руху селом у рашистів не вийшло. Танк на чолі колони тероборонівці підбили, той, що за ним, від несподіванки так загальмував, що посунувся з узвишшя й перекинувся. Решта техніки повернула назад. Лише через два тижні, під прикриттям двох гвинтокрилів, орки забрали рештки тіл екіпажів, а також танки, точніше, те, що від них залишилося, бо умілі селянські руки відгвинтили все, що відгвинчується (в господарстві, якщо мати гарну клепку в голові, все можна пристосувати, хай спочатку й не знаєш що воно таке).
Після того, як скуштували бебехів, ворожі колони рухалися вже в супроводі гелікоптерів. Ледь не щодобово землю стрясав важкий поступ цілої армади, тоді як з боку ЗСУ ми чули тільки артилерію.
Попервах нападник бомбардував здебільшого вночі. Вдень ми мали трохи часу для перепочинку та бодай неглибокого сну. Тоді в лихоманному забутті мені марилося сонце з розідраним краєм. Воно стікало вогнисто-кривавими шматками… Виворіт світу…
Надалі ми втратили будь-який спокій. Ворог сипав на наші голови смерть вже, не розбираючи дня і ночі. Земля здригалася й просідала від серії вибухів. Артилерійські удари чулися то віддалік, то раптом знову гучно. А ще – орки заповзялися, коли темрява лише переходила в засвіток, приганяти КамАЗ, із закріпленим на кузові мінометом. Ставали на паралельній вулиці й гатили, прикриваючись хатами, по лісу. Мали на меті накрити вогнем українські гармати. Від залпів багровіло небо, а траєкторія польоту мін часом була настільки низькою, що вони ледь не чіпляли сусідський димар. Щастя, що свого даху ми не бачили. Лише свист… лише задушливі хвилі від розсікання повітря. Випустивши заряди, КамАЗ поспіхом ретирувався, руйнуючи паркани.
Я перестала роздягатися, лежала на своєму гарному, ручної роботи дерев’яному ліжку в пальті, шапці, рукавичках…чоботах, бо підлітний час такий короткий, що взуватися немає коли. Чоловік взагалі не лягав – напівсидячи в кріслі, пильнував ночами вогонь у грубці (сухі соснові дрова горять швидко) і теж наслухав літаки.
Коли бомби вибухали поблизу, коливалася земля, ляскали двері, з різким тріском виривало кватирки… Серце калатало не в грудях, а в горлі. Підтискало діафрагму… В підвалі не раз прощалася з життям. Поглядала на бетонну плиту й думала: якщо вона зрушиться чи зможе вбити відразу? Хоча напередодні війни, дійшовши поважного віку, я все ще мала далекосяжні
плани, тепер морально підготувалася до смерті, аби лише швидкої. Та кожна клітинка єства була переповнена тривогою за дорогих мені людей – тільки б з ними нічого не сталось. А хіба могло не стискатися серце, коли зустрічалися сільські дітлахи? Адже вони мали б ходити до школи, пізнавати світ, радіти кожному дню променистої пори – дитинства. А собаки? Їм за що все це? Від скрути чимало господарів їх повідпускали, і знесилені, розгублені тварини вешталися вулицями в пошуках чогось їстівного.
Якось у підвалі мені пригадався власний вірш про маму, коли вона була шестирічною дівчинкою. У той час хата моїх пращурів, як і сусідські, згоріла від німецьких бомбардувань. Троє дорослих і двоє дітей жили в землянці, викопаній на городі. Ворог не вгамовувався. Маленька дівчинка вважала, що її матуся всесильна.
Яким може бути щастя
(веселим, яскравим, дзвінким)?
Для когось – у світлі причастя,
для когось – з лицем нелюдським.

…Воєнне минуле, як «вчора»:
ревуть над селом літаки,
медове повітря, прозоре
прогіркло на цілі роки…

Просило в окопі у мами
дівчаточко тиші лишень:
«Нехай не літають над нами…»
А ворог вже бачив мішень.

…Багато для щастя чи мало
звичайної тиші хоч мить?
Просило дівчаточко маму
нестерпну війну зупинить.

Зараз, як ніколи раніше, я розуміла тодішній стан своєї майбутньої мами.
Мої рідні пішли за вічну межу до російсько-української війни. Вони не могли навіть припустити, що нас спіткає така доля, тим паче, що аrгресором стане північний сусід – rарант нашої безпеки.
Одного довоєнного дня сиділа перед трьома надгробками, відтворювала в пам’яті картини минулого, потім подумки попросила: якщо бачите мене, подайте знак. Гадала, може, підлетить якась пташина, озветься лагідним голоском. Роззирнулася – жодної пташки поблизу. Забобони. Зітхнувши, перевела погляд перед собою і… наштовхнулася на очі, темні, блискучі, дивні. Вони пильно дивилися на мене. У них було щось – ні, не страдницьке, а таке, що позначається тривалим і складним досвідом. Я бачила лише очі. Та ось вони подалися вперед, і з бузкового куща вийшов великий, чорний собака, явно не домашній. Ми ще якусь хвилину дивились очі в очі. Потім собака повернувся й пішов геть неквапною, важкою ходою. А я в заціпенінні проводжала його, аж доки він не зник із поля зору. Знак?
Від спогадів виникла непереборна внутрішня потреба провідвідати могили рідних, знайти той непоясненний вимір єднання душ. Кладовище — поблизу. Почекала, поки закінчиться наліт, і рушила. Пройшла щонайбільше метрів 200, як раптом з лівого боку, неподалік, виріс високий стовп чорного диму. Кілька таких самих — один за одним — здійнялися справа, на пагорбах. Дві жіночки вибігли з-за рогу. Я була сіпнулася назустріч, але вони замахали руками. Знайомий жест – «ми не знаємо що це».
Мусила повертатися.
Кремлівський диктатор, загнавши населення в підвали, позбавив нас будь-яких прав, зокрема ходити своєю землею.
Увечері спостерігали за довгою, скільки видно, вогняною смугою – горів степ. А що як спалахне ліс? Кожна доба несла нові загрози. Мешканців меншало, особливо намагалися вибратись із села молоді жінки зі своїми настрашеними дітьми.
5
Уже перші дні війни вихолостили більшість звичайних людських почуттів, загостривши страх, розпач, гнів. Думки ж снували навколо питань, яким не знаходилося логічного пояснення. Якщо людство розвивається по спіралі, де наступний виток досконаліший за попередній, тоді чому воно припускається хибних повторень? Хіба влітку 1941 р. Сталін не «умиротворював» Гітлера, пропонуючи Берліну нові політичні й економічні угоди? З чого головний нацистський ідеолог П. Й. Геббельс із презирством робив висновок: «Сталін боїться нас. Він тремтить перед фюрером, як кролик перед удавом». Чому до політики умиротворення вдалися й сучасні лідери? Ба більше, перейнялися збереженням путіну обличчя. Якби він його мав! А то ж – людожерська морда. …Війна в Грузії, анексія Криму, вторгнення на Донбас – діяння, на які людство примружило очі. Непокаране зло утвердилося й зросло до повномасштабної навали на суверенну державу.
Схожість диктаторів очевидна. Обидва вони увірували в свою виняткову місію. Гітлер у книжці «Моя боротьба» стверджував: «Не буде ніяких рішень більшості, лише рішення відповідальних осіб… Звісно, кожна людина матиме біля себе радників, але рішення прийматиметься лише однією особою… лише ця особа може мати владу і право віддавати накази… У жодній його /парламенту/ палаті ніколи не буде ніяких голосувань. Палати є робочими інституціями, а не механізмами для голосування». Демократію російського зразка, тобто її відсутність, путін продемонстрував на раді нацбезпеки, що скликав перед вторгненням в Україну. Кожен учасник цієї ради, жалюгідного й цинічного видовища, виявив безумовну покору своєму патрону навіть ціною приниження на очах у цілого світу.
То які цивілізаційні цінності та досягнення кремлівський збоченець намірився силою зброї насадити українському народові, що вже пізнав смак свободи?
Гітлер аж до завершення свого життя залишався фанатичним антисемітом, путін – засліплений ненавистю до українства.
У філософії Ніцше, одного з найориrінальніших умів Німеччини, схильного до гротескних перебільшень, Гітлер побачив те, що хотів побачити, мабуть, проіrнорувавши в книжці «Людське, надто людське: Книга для вільних умів» таке: «Люди, які в наш час є жорстокими, мусять сприйматися нами, як залишки сходинок попередніх культур… Ті люди є відсталими, чий мозок через різні випадковості в ході успадкування не розвинувся достатньо чуйно й різнобічно…» Путін, аби виправдати свої злодійства, заходився копирсатися в історії, перебріхуючи її.
Та не він особисто бомбардує нас… Що ж це за народ такий, що дозволив себе розлюднити і тепер виконує злочинні накази? Ставсь, одначе, й виняток – в одного московита напевне прокинулося-таки щось людське – скинув бомбу серед чистого оскільського поля, а може, це сталося просто через лінощі?
6
Українському етносу властива риса, що бере початок, імовірно, ще з періоду Київської Русі, а розвинулася за козаччини. Це – здатність до самоорганізації. Коли активісти повідомили громаді, що голови ОТГ в селі немає, жодного невдоволеного голосу не вихопилося. Всі розуміли: якби залишився – московити схиляли б його до співпраці.
– Геннадій Миколайович неподалік, про становище в селі обізнаний, збирає гуманітарну допомогу, – провадили активісти. (У березні така допомога надходила неодноразово). Всі згуртувалися в одному прагненні – вистояти. Якось швидко розподілились обов’язки. Без тисняви й будь-якого ажіотажу налагодили розпродаж наявного в крамницях товару – продовольчого й господарського.
На задньому дворі кафе «Літо» з того, що приносили місцеві, на багатті, в казані готували гарячі страви. Їжа призначалася для тих, хто з різних причин не міг готувати самостійно, зокрема для втікачів, які займали давно покинуті хатинки – ані умов, ані продуктів.
Щоб заряджати телефони, біля того ж таки кафе встановили генератор. Заправляли його бензином, яким ділилися оскільські власники автівок, серед них і мій чоловік.
Налагодили доставляння хліба. Його закуповували у Святогірську або Лимані й бусиком привозили до оскільської кладки. Кладка – це така собі дощата споруда на тросах з поручнями з одного! боку. Середину її розібрали, аби, вразі нападу, затримати ворога. Тричі за день на годину для потреб населення клали на прогалину довгу, вузьку, але міцну дошку. Виходило, що ця дошка над швидкоплинною річкою була єдиним сполученням села з вільним світом. Кладкою чоловіки, балансуючи, переносили життєдайний скарб із лівого берега на правий, вантажили його в іншу автівку й розвозили в різні частини великого села. Але найбільше люду збиралося, звісно, в центрі або, як ще казали за старою звичкою, в слободі. Ми приходили сюди о восьмій годині ранку, записувалися в чергу, а після 14-ї приходили знову, щоб отримати буханці відповідно до своїх номерів. Якщо хліба не вистачало, чергу пересували на наступний день. Лежачим хворим, інвалідам та старим людям хліб приносили сусіди.
Зауважу, що сільське повсякдення тепер минало на тлі безперервного гупання із важкого озброєння з усіх боків.
Якось наприкінці березня слободою прогуркотів обшарпаний рашиський КамАЗ. Ми всі, затамувавши подих, прикипіли до нього очима. Вантажівка розвернулася й посунула назад, не заподіявши нічого лихого ні скупченню людей, що чекали хліб, ні… прапору, який від початку повномасштабного вторгнення продовжував майоріти на сільраді. Ми полегшено зітхнули, наче хвиля прокотилася площею. А наступного дня о цій же порі пролунали оглушливі удари.
Я в цей час перебувала у своєму підвалі. Ігор розвозив селом борошно, про яке напередодні вдалось домовитися «на тому березі» комусь із активістів. Було зрозуміло, що стріляли з артилерійської системи з боку Комарівки. І поцілили зовсім поряд, напевно, по центру. Жах блискавицями пронизав свідомість – там міг бути мій чоловік. Хвилини очікування видалися вічністю. Змерзлі пальці, наче самі по собі, творили хресне знамення. Я вже виходила з двору на розшуки, коли він під’їхав. Під час ударів Ігор був неподалік центра села, на щастя, його не зачепило. Щойно загнав авто у двір – біжить Людмила Михайлівна, сусідка:
– Віктора Івановича поранено! Допоможіть привезти!
Метнулися на місце події. Там Віктор Іванович уже лежав ув іншій автомашині. Людмила Михайлівна оглянула свого чоловіка, бо ж сама лікарка – з’ясувалося, що той зазнав сильної контузії. Занести непритомного й обважнілого до хати, виявилося непросто. Тоді кум потерпілого запропонував скористатися табуреткою. Так, посадивши й притримуючи з обох боків, водій, кум та Ігор і донесли Віктора Івановича до ліжка. Він, доглянутий дружиною, вижив, лише частково втратив слух.
Двоє вбитих, четверо серйозно поранених, кілька осіб з легкими порізами склом та зруйновані будівлі – ось наслідки російської підступності. Жертв могло бути значно більше, але того дня хліба не привозили.
7
Стало очевидним, що насувається окупація. Аби не потрапити під неї, будь-що вирішили вибиратись із села.
З наплічником, чіпляючись обома руками за однобічні поручні, приставним кроком я дісталася протилежного берега. «Не озирайся!» – наказала собі, аби не думати зараз про те дороге серцю, що залишалося позаду, а також про майно, надбане батьками і власноруч, та про таку необхідну автівку.
На той час вже з’явилися перевізники. Один із них і підібрав нас.
Яцківка, ошатне й заможне село поблизу Оскола, зустріло страхітливими картинами розбитих цивільних будівель. Водій тим часом розповідав де в Святогірську приймають утікачів. Але я сподівалася дістатися Дружківки, там мешкав мій брат Олександр, із яким, одначе, ми кілька тижнів не мали змоги зв’язатися. Перевізник зголосивсь їхати до Слов’янська. Навіть домовився телефоном зі знайомим, щоб той потім доправив нас до Краматорська. Ми рухалися об’їзними дорогами. Даленіла канонада, і ось високий сосновий ліс поглинув останні її звуки. Настала омріяна тиша. Вона сприймалась як благо, її хотілося зачерпувати долонями й притуляти до обличчя.
Тоді я не могла знати, що кати вже вбили Володимира Вакуленка, що немає серед живих Сергія Черепні, що страшною смертю під завалами сконали мешканці сусідніх із моїм будинків у Ізюмі…
У Слов’янську зателефонувала братові й почула рідний голос. Перевізник зайвого з нас не взяв, хоча Ігор у вдячному пориванні намагався заплатити більше.
– Ви ж не знаєте, що на вас чекає в подальшому, – заперечив молодий водій.
Брат виїхав назустріч, і в Краматорську ми побачилися. Дорогою до Дружківки я думала, що перший день лише плакатиму. Але коли голодні та занедбані ми з чоловіком переступили поріг братового помешкання, то побачили утікачів із Харкова. Чи доречно було відпускати емоції, коли важко всім? У невеликому будинку нас зібралося восьмеро. За два дні, однак, із допомогою родичів, нам вдалося знайти флігель. Уже не перший рік він стояв пусткою. Колективними зусиллями запустили газове опалення. З електроживленням у будиночку було все гаразд, порадував і доступ до Інтернету. На подвір’ї був колодязь із кришталевою водою. І решта «вигод» – оддалік. Чи варто говорити, що тоді ці умови нам видалися ледь не розкішшю.
Тут, на Донеччині, просторилось очам. Селища на пагорбах, як на долоні. Вони містяться близько одне від одного й утворюють аrломерацію. Степові вітри — буйні та норовливі. І все б нічого, тільки їхні шуми та посвисти тепер плутались у свідомості зі звуками війни.
Хоча скрізь і говорили про російську навалу, й раз по раз тишу розтинали сигнали повітряної тривоги, здавалося, що життя в Дружківці котиться за інерцією. Не зрідка новини, з яких тепер не «вилазила», викликали подив перебільшеним оптимізмом. Що спонукало журналістів до такої тональності: недостатнє уявлення про те, який підступний і страшний своєю масою нам дістався ворог, чи бажання не ввергати в депресивний стан населення, а може, щось інше? Хай там як, інформацію доводилося сприймати вибірково.
У Дружківці звернула увагу, як сипнуло сивизною Ігоря. Погортала фотоальбом у телефоні – так і є – ще торік був темноволосим.
Зі мною сталася трагікомічна ситуація. Треба було придбати на базарі щось з одягу. Я губилась який розмір замовляти і просто повідомила: ношу зазвичай п’ятдесятий. Продавчиня дивно на мене подивилася… Зрештою, підійшов сорок четвертий. Уже тоді можна було здогадатися, що різке схуднення сталося не тільки й не стільки через нестачу харчів. (Узимку 2023-го року потраплю до лікарні. І де б ви думали? – в Золотоноші, місті, що залишило короткий, але такий теплий спогад із юної пори. І ось пов’язало ледь не пуповинно).
Чутка про переселенців із Ізюма швидко поширилася дружківською околицею. Сусіди почали приносити гуманітарну допомогу. Дивне довелося пізнати відчуття. Нещодавно волонтерили самі, а тепер опинилися з іншого боку волонтерства. Люди пропонували більше, ніж ми могли спожити. Намагалися відмовлялись, але ж то була щиросердна допомога.
1-го квітня надійшла приголомшлива звістка: ворог окупував Ізюм повністю. 2-го квітня рашистські окупанти скинули український прапор в Осколі. Із великими втратами, стираючи з лиця землі мирні села, ворог посувався в бік Донбасу.
Мери міст зверталися до населення із закликом виїздити в безпечніші місця. Із Краматорська курсували евакуаційні безплатні потяги на Захід, а вже пасажири самі вирішували на якій станції їм виходити. У нас із чоловіком збігалися плани: їхати, але не відразу на Захід, а спробувати знайти прихисток у центральній частині країни. Тим паче, що родинне коріння мого чоловіка було саме там, а мене пов’язували теплі спогади про коротке там перебування. Однак ми зволікали. Та настав день, коли ми, всі родичі, ухвалили непросте й болюче рішення – їхати. На світанку брат мав
доправити нас до краматорської залізниці, а наступного дня виїздити зі своєю сім’єю власним транспортом.
І ось ми в Краматорську. Люду на вокзалі багато, але не настільки, як у попередні тижні, коли потяги просто штурмували. Вийшла диспетчерка. Всі притихли, аби почути час відправлення, та вона сказала інше:
– Пошкоджено колії. Можливо, до завтра полагодять, – припустила і додала, – наразі рух є лише з Лозової.
Ми, як і всі на вокзалі, відчули розпач. Та що вдієш? Лозова – не ближній світ, отож мали повертатись і наступного дня робити нову спробу. Раптом брат махнув рукою.
– Їдьмо на Лозову!
Це його рішення врятує нам життя.
Вже на виїзді з міста ми потрапили в майже нерухомий затор. Але звернули увагу, що деякі легковики відокремлюються від довжелезної вервечки кудись убік. Олександр, після короткої розмови з місцевим, також з’їхав із траси.
Ми рухалися звивистими об’їзними дорогами, що ще більше подовжило шлях. Мій брат – вельми досвідчений водій, і ми дісталися мети. В Лозовій попрощалися з братом. Коли ще побачимось?
Сигнали повітряної тривоги змовкали тільки на короткий час. Всі присутні, на вимогу працівників вокзалу, товпилися між двома стінами, подалі від вікон. Коли прибуде рятівний потяг, ніхто достеменно не знав, – може, невдовзі, а може, доведеться чекати цілу ніч. Ігор пішов на перон, як сказав, на розвідки. Повернувся доволі швидко.
– Поїдемо автівкою, – повідомив.
Мене охопив острах. Острах залишитися без грошей на початку дороги в невідомість. Перед очима ще були люди в Краматорську, які за немалі кошти намагались умовити таксистів, а ті однаково відмовлялись їхати. Я шулікою ладна була накинутися на чоловіка з докорами, хай і привселюдно – хто тепер на те зважав, – але змушена була поспішати слідком. Водій «шкоди» виявився доволі доброзичливим чоловіком середнього віку, і він нічого не мав проти попутників до Полтави.
Не так добре все склалося надалі. Лише один із перевізників у Полтаві погодився рушити в неблизьку дорогу з упевненістю, що встигне
повернутися до комендантської години. Легковика він мав доволі пошарпаного, і сам був дещо дивакуватим, до того ж від нього тхнуло перегаром. Він довго не заводив двигун, бо заповзявся колоритною російською говіркою тлумачити приятелеві, звідки той має забрати ящик оковитої, що залишила для них якась Маша. Приятель ніяк не міг уторопати, і наш водій красномовно починав пояснення знову й знову. Ми від безвиході терпляче чекали. Нарешті рушили. Без особливих пригод подолали не одну сотню кілометрів автобаном. Але остання ділянка дороги значно погіршилась, і водій до того розприндився, що відмовився рухатись далі. Перспектива опинитися в незнайомому краї серед поля ніяк не втішала. Між Ігорем і водієм спалахнула суперечка. Та нам назустріч уже поспішав Анатолій – двоюрідний брат мого чоловіка…
Сили Небесні! Що то є відчути себе в безпечнішому місці та ще й серед близьких людей!
Ранком наступного дня світ здригнувся від повідомлення про масову загибель людей від рашистських ракет на залізничній платформі в Краматорську. З похололим серцем подумала тоді: як близько ми були від небезпеки, а врятувала братова рішучість. (Їхня родина знайде прихисток на Вінниччині, а за кілька місяців повернеться додому).
За день ворог ударив і по залізничному вокзалу в Лозовій.
8
Ми оселилися на околиці селища в приземкуватому старому будинку на три квартири. Будинок цей містився віддалік решти осель. Із одного боку в нього був непрохідний листяний ліс, а з іншого – городи та поля. На чималій присадибній ділянці садові рослини змішалися з лісовими. Дві білки сновигали по даху і у верховіттях. Із-під ніг міг раптом вислизнути вгодований вуж. Лінькуваті сусідські коти ніжилися в сонячних променях. Багатоголосся пернатих створювало піднесене та злагоджене звукове тло. Весна набирала сили й попри все утверджувала життя. Бурхливі зміни в природі бачилися ніби іншими очима і сприймалися з відчуттям значущості, неусвідомленої раніше. Особливо дивував і захоплював лелека. Цибатий, він поважно походжав околами, заходив на городи, зазирав на подвір’я, являючи світу людей свою довіру. Птахо дорога!..
У квартирі, що ми орендували, господар вже давно не жив, а ще раніше померла після тривалої хвороби його дружина. Помешкання, в котрому колись вирувало життя, занепало. Ми з чоловіком чистили й мили його з
тим завзяттям, на яке лишень були здатні у своєму віці. Із підручних матеріалів навіть змайстрували деякі меблі. Згодом, через безвихідь, нам довелося погасити чужі заборгованості за комунальні послуги.
Зраділи, коли отримали дозвіл господаря на користування городом. На той час усі давно зорали свої ділянки, і нам не вдалося знайти тракториста, охочого повернутися до оранки, та й із пальним було сутужно. Як змогли розчистили город, скопали й засадили. До цієї роботи нас спонукав не лише заклик Президента забезпечити себе та ближніх городиною, а й споконвічна українська потреба вклонятися землі. Забігаючи наперед, скажу, що врожай на місцевому чорноземі зібрали добрий, лише з баштанними, як удома, не вийшло.
9
У серпні 2022 року надійшла сумна звістка: загинув брат по батькові Анатолія – Сергій. Він був мобілізований уже 8 березня 2022 року. Воював у складі 115 бригади під Сіверськодонецьком. Бригада зазнала тяжких втрат, Сергієві тоді пощастило – вцілів. У подальшому служив у 110 бригаді командиром відділення аеророзвідки у званні штаб-сержанта. Мав особистісні якості, що в армії цінуються особливо. «Стояв за нас горою», – розповідали сестрі Валентині його підлеглі, – не боявся брати відповідальність на себе. А коли був упевнений, що має рацію, наполегливо відстоював свою думку перед командиром». «Воїн кращий серед кращих», – так говорив про Сергія на прощанні його побратим, котрий саме проходив реабілітацію в Драбівській лікарні.
Чоловік із твердим характером, Сергій, водночас мав чуйне серце, про що говорить хоча б один такий епізод.
Зазвичай українські військові ділилися з населенням продовольством. Натомість часом отримували, окрім удаваної вдячності, ще й прильоти по своїх позиціях в результаті «старань» місцевих «ждунів». Особливо багато вороже налаштованих до військових ЗСУ було серед тих мешканців Донбасу, що народилися в добу Радянського Союзу й потім отруєних російськими телеканалами. Одного дня Сергій помітив малюка, той бавився на подвір’ї гільзами та уламками від снарядів. Картина ніби із сюрреалізму. Вона завдала прикрості й гіркоти. Тоді він метнувся до розбитого дитсадка, назбирав іграшок, знайшов там і кольорові олівці та альбом. Привіз малечі. А невдовзі ледь не до сліз розчулився, коли той самий хлопчик крадькома від бабусі простягнув йому складений удвоє аркуш, розгорнувши який, Сергій побачив дитячий малюнок із синьо-жовтим прапором. Вражений, він розповів про цей подарунок Анатолієві.
Сергій загинув 15 серпня того ж року під Красногорівкою (віднедавна - Ясногорівка). Понад 3 кілометри до кладовища стояла на колінах Кононівська громада, встеляючи квітами останню дорогу героя – Сергія Прядки. 3-го серпня йому виповнилося лише 44 роки. Ми з Ігорем ще ніколи не бачили такого прощання.
Українська влада не оприлюднює, зі зрозумілих причин, статистику втрат. Але, їдучи повз села, у кожному, навіть маленькому, побачиш на кладовищі могили наших захисників.
10
Я не знала, чи повернуся бодай колись до письменства. «Збирала в пригорщі слова» – назва однієї з моїх книжок. Справді, збирала, завзято й охоче, бо мовилося про людське. За якими межами та гранями шукати тепер їх — слова про нелюдське? Гнів, тривога, страх, абсолютне неприйняття, а ще стан, котрому, здавалося, ні філософи, ні фізіологи поки що не знайшли визначення, заступали слова, робили їх безсилими у порівнянні з дійсністю.
Спершу повернулася жага до читання. Домашня бібліотека відбивала інтереси господарів, особливо господині – багато книжок із рукоділля та ландшафтного дизайну, любовні романи… Я ж уперто шукала художню книжку українською мовою. Знайшла роман Юрія Дольд-Михайлика «І один у полі воїн». Читала його не вперше, та зовсім по-іншому, не так, як колись радянською студенткою. Вкотре переконалася в схожості диктаторів і в тому, яке потворне в кожної війни обличчя.
У серпні натрапила на відео з окупованого Ізюма. Репортаж вела російська пропаrандистка, за спиною в неї були руйнування. Кілька хвилин кадр не змінювався. Пропаrандистка пояснила: «Куди камеру не поверни – скрізь однаково». Рашистка стверджувала, що місто розбили ЗСУ. І жодного слова про те, хто розв’язав війну. Тоді й вихлюпнувся з моєї душі перший після тривалої перерви невибагливий і гнівний вірш.

МІЙ ІЗЮМ
Як від удару палаша,
ураз розітнеться душа,
лишень побачу рідне місто,
колись звитяжне й урочисте,
у чорних згарищах тепер.
І жах в очах його завмер:
чому? за що? коли вже край?
Незгірше пекла руський рай!
Пропаrандистка ж, знай, своє:
«Це Україна завдає
удари по собі сама».
(Брехні й цинізму меж нема).
Мовляв, жили і тут з нудьги
все зруйнували до ноги,
самі – по людях, у світи.
Ну, що ж, аrресоре, тремти.
Добро і совість – не про вас!
Наздожене розплати час.
Вже «Жовта стрічка» поруч в’ється,
на вражій шиї зашморгнеться.
І зроблять справу ЗСУ:
і їхня «Стугна» й Точка-У.
Авжеж не схибить «Байрактар»,
вас вполювавши із-за хмар.
Отож біжіть, покИ – мости.
А ти, буйвітре, вслід свисти,
щоб ані духу, ні слідів
від псових путінських хортів.

Колаборанти? – той ще бруд,
непотріб там, непотріб тут.
Не знайдуть прихистку ніде.
Мітла ганьби їх замете.

По всьому витремо сльозу.
Все відбудуємо, красу
повернем селам і містам.
Й не буде поступки катам.
Зі щирим серцем – не за труд –
влаштуємо їм правий суд!

Я довго намагалася відтворити в пам’яті якомога ближче до ориrіналу висловлювання Мирослава Дочинця з роману «Бранець чорного лісу» та, зрештою, вирушила до бібліотеки. (Згодом буду активним користувачем книгозбірні, бібліотекарі ж стануть моїми новими друзями). Ось віднайдена цитата: «Найвища цінність – книга. Та книга, де букви, як трава, мають своє забарвлення, свій аромат. Велика тайна – письмо, а хист писемний – то дар Святого Духа. Письмовець – як чарівник, що виправдовує перед лицем Господа перебування свого народу на землі. Як на мене, треба перейти всі раї і пекла земні перед тим, як узятися за перо. Аби писемне слово було ясною тінню того Слова, що було справіку. І смисл усякого письма в тому, щоб укріпити в людях дух доброчесності – найбільше з благ. Щоб покликати людину до світла. Бо той, хто творить, шукає підпору в Творця. І писати слід простими, ваговитими й дзвінкими словами».
Листопада 2022-го року побувала в деокупованому Ізюмі. У понівеченій квартирі, серед розкиданих паперів і книжок побачила видання, що в юнацтві вразило мене до глибини душі, – документальну повість Вадима Бойка «Слово після страти». У передньому слові автор, шістнадцятилітнім хлопцем силоміць вивезений на каторжні роботи до «Третього рейху» й потім в’язень гітлерівських таборів, писав: «З десятків мільйонів людей, кинутих фашистськими бузувірами до тюрем і таборів смерті, вижило небагато. З мільйонів закатованих і розстріляних чудом уціліли одиниці – випадкові обранці долі. Одним із них був я. Мені пощастило залишитися живим після того, як мене розстріляли 28 червня 1943 року о першій годині ночі в підвалі гестапівської тюрми в Кракові. Отже, я беру слово після страти.
Ще коли я митарствував по гітлерівських катівнях, коли мене безнастанно мордували і вбивали, я дав собі клятву: за всяку ціну вижити для того, щоб розповісти людям про страхітливі злочини фашизму»…
Висловлювання з книжок, емоції від зустрічей і побаченого наповнювали випалену душу, спонукали взятися за перо. Щоб зберегти правду про війну. Моє єство не сприймало творів (такі вже з’являються) з пригодницькими елементами, або чимось геть надуманим – хай би вже потім, але не тепер, поки триває війна. Як і про Другу світову, тема про російсько-українську війну буде дуже довго й активно експлуатуватися, та на сучасниках і очевидцях лежить особлива відповідальність – і вона в правдивості.
Сьогодні ніхто не знає, коли закінчиться війна. Однак усі війни колись закінчуються. Лише ворог наш не буде прощений. Ніколи!

ПІСЛЯ ВІЙНИ
Час зашрамує рани –
той, що настане потім.
З гіршого – лиш догана
й тільки у згадці – постріл.

Виросте відстань днями,
що без виття сирени.
Чиста блакить над нами…
Радісні знов катрени…

В тому житті майбутнім
буде безмірно краще,
тільки війна приблуддям
і запитанням «зА що?»
буде снувати снами
(випита ж бо до денця).
Битиме батогами
по рубцюваннях серця.

І не прийнять спокути
(слатимем якнайдалі)
нам від ординців лютих.
Гнів пропече скрижалі.

2023р.