Приїхавши в Ізюм, потрапляєш у простір сюрреалізму. Одна справа — відео, інша — бачити наживо, а надто коли це твоє рідне місто.
Центр Ізюма, де міститься й наш будинок, — суцільна рана. Жодна будівля, зокрема історична, не вціліла. Їх зруйновано прямим влучанням авіабомб, розбито артилерійськими снарядами, густо посічено осколками, спалено... Моторошно дивитися на величезні діри в стінах багатоповерхівок — прилітало просто в квартири.
Усюди чути скрегіт: легкі повіви вітру гойдають металеву обшивку, що звисає клаптями. Колись розкішні квітники поросли високими бур’янами. Контейнери переповнені сміттям — немає спецтехніки для його вивезення. Горласте вороння великою чорною хмарою перелітає з однієї руїни на іншу.
Невідь-звідки до розбитої школи прибилася корова і, безпорадна, з ревом вештається спортивним майданчиком. Зяють величезні вітрини Центральної міської бібліотеки. Стелажі порожні. Кажуть, частину книжкового фонду працівникам удалося зберегти. А з бібліотеки, що в Будинку культури «Залізничник», орки вивозили книжки на смітник і палили — так намагалися знищити нашу ідентичність.
Пошкоджено й будівлю краєзнавчого музею, але завдяки зусиллям чотирьох співробітників пенсійного віку експонати вдалося врятувати — і від протікань крізь розбитий дах, і від інших ушкоджень.
Щодо нашої квартири — вона без вікон та пограбована. Мародерам довелося добряче поморочитися з дверима, перш ніж потрапити всередину. Напевно, зозла, що мало поживилися, вони розбили два комп’ютерні крісла. Та все дороге моїй душі залишилося: книжки, фотоальбоми, вишиванки, навіть поробки, що мені дарували бійці в АТО.
У будинку наразі є світло і вода, але немає і не буде тепла — центральну котельню розбито вщент, тільки димар лишився. Міська влада рекомендує зимувати в місцях тимчасового переселення.
Попри все Ізюм оживає. Міськими дорогами сновигають легковики. Чимало перехожих. Їхні обличчя бліді, неусміхнені, але пригнічених я не бачила. І ще одна прикмета: (усі!) знайомі помітно постаріли — наслідок нелюдських умов і постійного стресу.
Частіше, ніж раніше, містяни намагаються послуговуватись українською мовою — і це не може не тішити.
У різних частинах міста видають гуманітарну допомогу. Безупинно працюють волонтери в їдальні «Затишок», забезпечують людей гарячими обідами. Щоправда, стояти в черзі доводиться по півтори–дві години — багато потерпілих.
Працюють банки, пошта, відчиняються крамнички… Є, хоч і нестабільний, доступ до Інтернету.
Учора завважила: четверо чоловіків лагодили покрівлю, а комунальники вручну прибирали сміття. Розбиті вітрини бібліотеки вже доладно забиті фанерою. Та війна триває — агресор чинить свою чорну справу: гатить по електромережах, і місто знову надовго поринає в пітьму.
Невелике героїчне місто. Його називають брамою Донбасу або форпостом. Уже вкотре в історії воно виконує цю місію — стає на шляху великої хижої навали.

Відвідала я й Оскіл. Ми з чоловіком вибиралися сюди після нічного бомбардування Ізюма. Здогадувалися, що рішення не найкраще, але там — батьківська хата, в ній і шукали прихистку.
Через Оскіл рашисти гатили по Ізюму. Через нього ж, у супроводі гелікоптерів, сунули на місто нескінченні колони важкої техніки. Думалося: скільки ж того Ізюма, щоб аж так?..
Батьківська хата стоїть під самісіньким лісом. Ліс орки бомбардували нещадно вдень і вночі, прошивали з гранатометів, шукаючи нашу артилерію. Двигтіла земля, здригалася хата.
Майже місяць ми сиділи в підвалі в холоді (повернулася зима) з мізерними запасами води та їжі. Після випадку, коли контузило сусіда, а мій чоловік дивом уцілів, вирішили вибиратися з селища. Кинули все. Лише з наплічниками перейшли кладкою річку й рушили, як-то кажуть, у білий світ.
Наразі хата розграбована, але вціліла, тоді як дві сусідські — пошкоджені. У селищі згоріла лікарня, поруйновано інші споруди. Та місцеві вважають, що Осколу ще пощастило, зважаючи на те, що він опинився на лінії вогню. Але немає втіхи тим, хто постраждав.
Перед очима — літній чоловік: він непорушно сидить скраю розтрощеного обійстя й просто дивиться перед собою…
У селищі розпочато будівництво мосту. Працівники психоневрологічного інтернату з одержимістю очищають територію та будівлі від наслідків присутності «руського міра». Є світло, незабаром обіцяють подати газ, але коли відновлять централізоване водопостачання — невідомо.
Ми вже ніколи не будемо тими, ким були раніше. У кожного — своя історія, одна страшніша за іншу.
Мій побратим Юрій Татаринов писав: «Как мало я сказал, и будет ли возможность сказать больше?»
Чи чує нас Бог?
І де та зоря, що виведе до визволення?
А може, сяйво — в нас самих, у силі нашого духу: вижити, вистояти, перемогти?

2022, листопад