1

У свідоцтві про народження моєї подруги значиться поселення Розсохувате — хутір, якого вже немає. На тому місці тепер — широкі поля. Що ж до імені, то воно могло бути іншим, якби не деяка обставина.
Коли подруга з’явилася на світ, її молодий батько саме проходив строкову службу в армії. Зареєструвати новонароджену викликалася бабуся. Діставши згоду, вона хутенько зібралась і з легким серцем рушила виконувати відповідальну місію. Путівцем пішкувала кілометрів зо три та ще з кілометр Осколом — центральною садибою. Уже в сільраді з’ясувалося, що не пам’ятає імені, котре їй назвала невістка. І як мала чинити? Не крутнешся, не перепитаєш. То й записала Клавдією, іменем, що давно вподобала. Тільки-но вийшла з приміщення — мов блискавкою прохромило: Людмила. «Здогадався цуцик, як хвіст одпав» — кажуть у народі. Та справу зроблено. Вочевидь якійсь невідомій силі була ласка вимкнути на кілька хвилин жінці пам’ять.
Тут принагідно мені згадується історія, що сталася в нашій родині. Тривала доба атеїзму. Священнослужителі мали зобов’язання повідомляти в КДБ і на місце роботи про тих, хто хрестив дітей. Отже, щоб уникати публічної ганьби на зборах колективу та інших неприємностей, цей обряд батьки доручали комусь із близьких. Мого молодшого брата до церкви утаємничено понесла бабуся. Там її попросили назвати ім’я хрещеного батька.
– Олександр, – відповіла вона.
– Хрещеної матері?
– Олександра.
– Немовляти.
– Олександр.
Служитель культу подумав, що бабуся несповна розуму. Та причина насправді була в надзвичайній популярності імені.
Моя ж подруга стала володаркою імені малопоширеного. Воно завжди мені видавалося ваговитим, а надто коли на уроках історії ми дізналися про римського імператора Клавдія.
З Клавою ми навчалися в одному класі. У період початкової школи вона мешкала в інтернаті, проте не ввесь навчальний рік, а лише взимку. Восени та навесні хутірські діти зазвичай ходили до школи з дому. Коли Клава перейшла в п’ятий клас, їхня родина переїхала до Оскола, на нашу вулицю. Тоді ми й потоваришували. У старших класах нам дозволили сидіти за однією партою. Були не розлийвода. Якщо доводилося десь з’являтися наодинці, мене завжди запитували: а де Клава? Так само в подруги цікавилися мною. Навіть через 40 років на зустрічі однокласників я почула те саме запитання, бо подруга тоді не змогла приїхати.
По закінченні школи, попри деякий тиск із боку дорослих, кожна з нас пішла шляхом відповідно до своїх нахилів. Якщо моя дорога до мети була дещо звивистою, то подруга визначилася відразу й назавжди — стала математиком. До її ваговитого імені від двадцятидворічного віку невід’ємною частиною додалося «Дмитрівна». До слова, ім’я Людмила дісталось її сестрі.
Сорок чотири роки присвятила Клавдія Дмитрівна Білова освітянству, з них дев’ять років працювала директоркою школи в Борівському районі, п’ятнадцять літ обіймала посаду завуча в Довгенькому. Можна сказати, все трудове життя займалася справою до душі. Проте не всі учні поділяли її любов до предмета. Доводилося чути від прагматичної сучасної молоді й таке:
– Навіщо нам ваша математика?
– Математика – не моя власність, — парирувала Клавдія Дмитрівна й додавала, — для розвитку логічного мислення щонайменше.
Окрім математики, Клавдія Дмитрівна від 1979-го року викладала ще й інформатику. Її методичні статті час від часу з’являлися в спеціалізованих журналах. А одного разу, захопившись французькою системою навчання, вона надіслала листа в Міносвіти України зі своєю пропозицією вчителя-практика запровадити подібні методи в нашій країні. Якби ж то… Тривав 2008-й рік.
У шістдесят шість років Клавдія Дмитрівна ще працювала й мала намір трудитися далі, але прийшла… війна.

2

Наприкінці 2021-го, на початку 2022-го року Клавдія Дмитрівна особливо уважно стежила за новинами. Візит директора ЦРУ Вільяма Бернса, а потім і держсекретаря Ентоні Блінкена до Києва на тлі повідомлень про накопичення російських військ на кордоні з Україною, виїзд із Києва американського та деяких інших посольств — усе це вкрай насторожувало. Однак вона навіть не припускала можливості повномасштабного вторгнення, тим паче, що й президент Володимир Зеленський заспокоював народ, мовляв, не варто панікувати, попереду, у травні, — сонце, вихідні, шашлики... Але… 24 лютого у вранішніх повідомленнях почула таке, у що важко було повірити: російська авіація злочинно завдавала ракетних ударів по аеродромах і військових об’єктах. Ворожа армада, що скупчилася поблизу кордону начебто для навчань, раптом рушила на територію суверенної держави.
Клавдія Дмитрівна кинулася телефонувати рідним. Середульша сестра Людмила в Осколі звично поралася з чоловіком по господарству, вони навіть не відразу втямили про що мова.
Була заскочена й молодша сестра Юлія. Вона ще мирно спала в Ізюмі й дуже здивувалася ранньому дзвінку.
Наразі Клавдія Дмитрівна втішена, що всі родичі живі.
Якщо в Осколі мешканці Пісок здригалися від бомбових вибухів, то ті, що жили на Порубі, зокрема Людмила, потерпали від залпів реактивних систем. Коли десь далеко працює установка «Град», то моторошно навіть на відстані, а тут снаряди проносилися в бік Ізюма ледь не над головами. І це було нестерпно.
Людмила та її сваха кинули свої домівки. Уже немолоді жінки встигли перетнути тоді ще частково зруйнований міст (невдовзі його висадять у повітря остаточно). Перевізник доправив їх до Краматорська. Звідти евакуаційним потягом вони дісталися Львова, далі – Чехії. Там Людмила мешкала кілька місяців у гостелі. Нині вона знову вдома. Її хата,на щастя, вціліла (на відміну від двох будівель, що поряд, — ті хати розбили рашисти). Тривожну валізку Людмила тримає напоготові й досі — ворог близько.
Юлія після розформування центральної районної бібліотеки, де обіймала посаду методиста, працювала вже кілька років бібліотекаркою в п’ятому ліцеї. Тепер у цей ліцей вона бігала в укриття. Якось наштовхнулася на мера. Той обходив підвали, в яких могли перебувати люди. Від нього й дізналася про евакуаційні автобуси. Їй дуже пощастило, бо то були чи не перші й останні рятівні автобуси. Вона мала годину-півтори, щоб зібратися.
Оскільки пряма дорога на Слов’янськ інтенсивно обстрілювалася, колона рушила об’їзним шляхом до Барвінкового. Горбиста місцевість — то вниз, то вгору, дещо зменшувала ризик потрапляння під приціл. Автобуси, дякувати Богу, дісталися мети. Тероборона вивезла приблизно 250 містян. (Наступна евакуація населення мала відбутися 16 березня, але російська сторона порушила попередні домовленості й не надала «зеленого коридору». Мешканці Ізюма опинилися в заручниках без тепла, електропостачання, зв’язку, води та їжі, під обстрілами й бомбардуванням).
Тоді, 9 березня, ізюмці з Барвінкового потягом рушили до Львова. Там їх зустріли волонтери з релігійних організацій, із їхньою допомогою наші краяни прибули до Німеччини. У місті Бауцен, що на сході країни, у землі Саксонія, Юлії та її приятельці Олені надало притулок подружжя, яке відгукнулося на заклик місцевих євангелістів прихистити українських біженців. Юрген і Луна були людьми молодими та енергійними, виховували двох неповнолітніх дітей. Належали, по всьому, до середнього класу — обоє працювали психологами, мали власний будинок із садком, два автомобілі. Гостинна родина запропонувала жінкам кімнату на другому поверсі. Німці пригощали переселенок стравами місцевої кухні, наші віддячували приготуванням страв українських. Усі разом наводили лад у весняному садку. І також усі разом рушали вихідними днями на велосипедні прогулянки (німці – народ спортивний). Та спочатку була екскурсія містом. Юрген і Луна не без гордості запросили українок на міст Миру, що сполучає береги річки Шпрее. А пишатися справді було чим.
У часи Другої світової війни місто зазнало значних руйнувань, але його мешканці відбудували всі пошкоджені споруди і відреставрували все, що того потребувало. Наразі Бауцен із 20-метрової висоти мосту постає ніби із казки, зі своїми численними середньовічними оборонними та водонапірними вежами, із замками, соборами та церквами, й багатьма будівлями з барочним оздобленням. Прикметно, що головна вежа Райхентурм, як і Пізанська в Італії, похилена. Старовинну казковість міста доповнюють сучасні цікавинки, як-от: Парк динозаврів, де доісторичні істоти представлені в повну величину, або атракціон-лабіринт. До місць, що заслуговують на особливу увагу, можна віднести, безперечно, й харчову фабрику, що випускає гірчицю різноманітних сортів. У Бауцені навіть ратуша гірчичного кольору.
У німецькій сім’ї Юлія та Олена прожили два місяці, поки їм підшукували соціальне житло. У їхньому випадку соціальне — це двокімнатна квартира з усіма вигодами в чотириповерховому будинку, заселеному здебільшого літніми людьми з невисокими пенсіями. Облаштувати квартиру допоміг Юрген — був, як з’ясувалося, майстром на всі руки. А роботи й клопоту вистачало, бо в Німеччині щоразу, коли мешканці виселяються, квартиру звільняють від усього, що при них малося: побутова техніка, меблі тощо, аж до голих стін.
Будинок, слід сказати, мав недолік — після рясного дощу в його підвалі накопичувалася вода, яку з технічних причин складно було відкачувати. Та те, що недоступно техніці, стало до снаги нашим жінкам — братимуть відра й вичерпуватимуть воду вручну.
Наразі Юлія у свої п’ятдесят вісім успішно вивчає німецьку мову на курсах і дві години на день працює посудомийкою в їдальні при автопарку.
Олена має надію знайти роботу за своїм фахом економіста. Її рівень знання німецької мови, В1, дозволяє претендувати на таку посаду.
Власницею харчового закладу, де працює Юлія, є фрау Марлен. Вона щодня приїздить власною автівкою із сусіднього селища й самотужки на ввесь колектив автопарку готує обід, сама й на роздачі працює, сама й лад наводить на кухні. Лише залу, де щодня харчується від 30 до 40 осіб, прибирає наймана працівниця. Напружена робота і в Юлії, дарма, що лише дві години. Щоразу, збираючись на підробіток, вона бере з собою комплект білизни для переодягання, бо працювати доводиться, як-то кажуть, до сьомого поту; на додачу до інтенсивної роботи — ще й підвищена температура в її посудомийній кімнатці. Мені важко уявити цю тендітну інтелігентну жіночку за чисткою містких каструль та пателень. У ті дні, коли в меню є картопляні страви, вона ще й допомагає фрау Марлен чистити бараболю. Юлія продовжує навчання на курсах з німецької мови, наступний рівень, який має подолати — В1. Не маю сумніву, що вона впорається.
Від грошової допомоги, призначеної німецьким урядом кожному українському біженцеві, Юлія отримує лише різницю після відрахування заробітної плати. Таким чином наші співвітчизниці, що працюють, зменшують країні перебування навантаження на бюджет.
За кордоном українські жінки набувають досвіду ощадливої організації свого побуту, вміло користуються тамтешньою системою знижок та інших можливостей. Юлія й Олена, придбавши за помірною ціною проїзні квитки на електро-, автотранспорт, їздять за 50 кілометрів до Польщі на закупи дещо дешевших, але так само якісних продуктів.
Українці в Німеччині комунікують у соцмережі й часом збираються на заходи, як-от на День Прапора велелюдною колоною, співаючи українські пісні, пронесли величезний синьо-жовтий стяг вулицями Дрездена, аби привернути увагу місцевих жителів і всього світу до своєї Батьківщини, яка на полі бою проти потужного агресора виборює право на існування. Серед тих, хто ніс український Прапор, були й ізюмчанки — Юлія та Олена, що мріють повернутися до рідного міста.

3

Того дня, 24-го лютого, Клавдія Дмитрівна, поговоривши із рідними, ще деякий час сиділа нерухомо. Асоціації збурили роздуми про події 1968 року: у Чехословаччині вирує «Празька весна» — громадянський рух, що мав мирний характер звільнення від комунізму. Країна перебуває в передчутті близьких демократичних змін, всюди панує піднесення. Зовсім інші настрої в цей час турбують Кремль, і він вдається до властивих йому дій — великими силами радянські війська разом з військами інших країн Варшавського договору вдираються на територію суверенної країни, по суті окуповують її, позбавивши чехів та словаків права на вибір власного шляху розвитку.
На це віроломство Захід відреагував занепокоєнням та слабкими протестами. У самому Радянському Союзі суспільство поставилося до придушення «Празької весни» здебільшого байдуже… «Що буде з нами? — думала Клавдія Дмитрівна. — Чи надійде допомога? Чи не станемо ми трьомастами спартанцями на очах усього світу?»
А війна в Афганістані?.. Невже історія не вчить? Адже не могли стертися в пам’яті події порівняно недалекого минулого. Призвідники агресії Брежнєв, Громико, Пономарьов, Устинов, Андропов гадали, що все завершать щонайдовше за два місяці. Війна ж тривала понад дев’ять років. Аби її підтримувати так довго, радянських громадян змушували зі своїх невеличких зарплат сплачували внески у Фонд миру; насправді таким чином уряд перекладав тягар фінансування війни на народ. Потім скажуть, що ця війна була нікому не потрібна, а її учасників назвуть жертвами політичної помилки. Але ж час не повернути. Правду про ту ганебну війну спочатку ретельно приховували. Пропаганда з бравадою повідомляла, що «обмежений контингент» радянських військ буцімто допомагає братньому афганському народові покінчити з феодалізмом і побудувати світле соціалістичне суспільство: солдати будують мости, дороги, школи… (де це все?) Натомість кишлаки після артилерійської обробки — мов розоране поле.
Радянські солдати винищили понад мільйон афганців. Але й самі гинули. Скільки до згорьованих батьків привезли з чужого краю домовин у цинкових обгортках, достеменно не відомо — цифри й досі засекречені. Про кількість покалічених фізично й психічно можна було судити, стикаючись із ними в повсякденному житті. Як стане згодом відомо, воякам, що відправлялися на завдання, давали стимулятори для сміливості. Навіть афганські діти розкидали героїн там, де дислокувалися шураві, тобто радянські… Багато хто із солдатів призвичаївся на війні до наркотиків. Повернувшись додому із залежністю, вони втягували в наркоманію підлітків. Ті сприймали «афганців», як сказали б зараз, за крутих і часом довірялися їм собі на біду.
Наслідки воєн завжди тяжкі й потворні, а виправляються довгими роками. Невже московити, відкинувши уроки історії, ладні гинути ні за цапову душу? Свідомість Клавдії Дмитрівни відмовлялася відразу прийняти нову страшну реальність. «У наш час великої війни посеред Європи бути не може», — переконувала вона себе.

4

До війни мені траплялись у фейсбуці світлини, що милували око. Вони сприймались як роботи фахового фотохудожника. Я навіть не відразу збагнула, що зроблені вони моєю шкільною подругою, математиком, в Довгенькому. Особливо захоплювали зимові пейзажі, зокрема знімок школи в обрамленні пишних засніжених крон дерев та кущів калини з яскраво-червоними кетягами. Від шкільного порогу — рівна охайна доріжка, як символ світлого шляху в майбутнє…
Село Довгеньке розташоване за 23 кілометри від Ізюма на межі Харківської та Донецької областей. Якихось 4 кілометри відокремлюють його від дороги на Донбас.
У роки Другої світової війни неподалік саме цього села німецьке командування вирішило розмістити свій штаб. Бункер для нього будували досить довго — і в 1941-му, і в 1942-му роках. Будівельні матеріали, за свідченням очевидців, возили з боку Ізюма.
У запеклих боях село було зруйноване на 80%, полягло 3 297 бійців. Їх поховали в братській могилі, а згодом установили пам’ятник (його розіб’ють рашисти).
У період АТО поблизу Довгенького розташовувався штаб. У село приїздив тодішній президент Петро Порошенко.
До повномасштабного вторгнення невеликий населений пункт (850 жителів) мав розвинуту інфраструктуру.
Двоповерхову будівлю школи звели 1975-го року замість старої. Ув окремому не менш ошатному будинку, на другому поверсі, містилася початкова школа, а на першому — дитячий садочок, просторилося в цій будівлі й краєзнавчому музею. Сучасною й добротною була споруда Будинку культури та сільської бібліотеки, де часто влаштовувалися різноманітні заходи, відзначалися свята. У селі функціонували амбулаторія, аптека, крамниці. Літніми людьми опікувалися соціальні працівники, діяв затишний територіальний центр. Неподалік села містилися два великі сільгосппідприємства — «Караван» і «Злагода», що створювали для сільчан робочі місця. Та більшість жителів мали й на своїх садибах господарства — утримували корів, овець, свиней; займалися птахівництвом, бджільництвом, квітникарством тощо; обробляли чималі городи. Комфорт у мальовничому селі жителям забезпечували мережі водо- газо- електропостачання, всі вулиці були заасфальтовані.
Сільчани мешкали в добротних оселях. Рідко на якому дворищі не було автомобіля. Сільгосппродукцію трударі реалізовували на базарах ближніх міст. Мали достаток. Забезпечували дітям навчання у закладах вищої освіти. Їздили відпочивати на курорти України. Після запровадження безвізового режиму охочі до подорожей за кордоном відвідали Туреччину, Єгипет, Італію, Республіку Кіпр тощо. Заможніші підприємці побували також в Ізраїлі.
Уже й не згадати, хто перший з’їздив на заробітки до Польщі. Уторованою доріжкою потяглися й інші. Якщо старші мали на меті заробіток, то молодь від таких вояжів передовсім чекала нових вражень, бо, як стверджує прислів’я, хто в світі не бував, той дива не видав.
Сільчани жили наповненим життям: були в ньому радощі, не оминали і гіркоти, а головне — будувалися плани на майбутнє.
Усе змінилося в одну мить.
Росіяни, філософи яких запевняли, що кожна особа — кузнєц своєго будущего, насправді самі мали обмежену можливість такого творення і своїм віроломним нападом відібрали її в українців. Усе заплановане відсувалося на невизначений термін. Але зберігалося стійке сподівання, що нападник ось-ось схаменеться й припинить агресію або світ застосує всі свої важелі впливу, щоб це сталося якнайшвидше.

5

Від самого початку повномасштабного вторгнення в Довгеньке прибули військові ЗСУ з важкою артилерією, аби контролювати шлях на Донбас. Засоби ураження розмістили поблизу села на асфальтованій дорозі, що вела до колишнього дитячого табору відпочинку і була прикрита з обох боків густим деревостоєм. Позицію артилеристи, звісно, змінювали, коли рушали на завдання або «на роботу», як будуть потім казати.
Щойно стало відомо про оборонців, жителі села подбали про їхнє харчування. Продукти люди зносили до шкільної їдальні, кухарі готували обіди, а сільський голова доставляв їх військовим. Хліб і товари першої потреби місцеві підприємці возили з Донецької області. (Крамниці працюватимуть доти, доки в селі залишатимуться мешканці).
Після нічного бомбардування Ізюма, в ніч проти 3 березня, в Довгенькому з’явилися біженці. Їх вивіз із постраждалого міста Микита Каракай. Хтось знайшов притулок у родичів, когось розмістили в терцентрі для літніх людей, де був твердопаливний котел, завдяки якому евакуйовані мали можливість забезпечити себе теплом навіть у разі припинення газопостачання. Містяни були впевнені, що їхні труднощі тимчасові, що за лічені дні вони повернуться до рідного Ізюма у свої затишні квартири. Але, коли окупанти обстріляли біля Кам’янки автобус із цивільними, зрозуміли: шляху додому поки що немає.
Перші масштабні руйнування в Довгенькому сталися у зв’язку з прильотами по сільгосппідприємству «Караван». Від вибухової хвилі зазнали значних ушкоджень будинки поблизу, а їхні господарі пережили справжній шок. «Ви не уявляєте, що це таке», — говорили вони односельцям, не знаходячи слів, щоб передати свій стан. Жителі поруйнованого кутка стали покидати село першими. Поїхав і сільський голова. Його обов’язки взяв на себе активіст громади Олександр Булишев. Відтак саме він доставляв гарячі обіди військовим.
Та робота на кухні стала неможливою, коли ворог знеструмив половину села й перебив газо- та водогін. Люди змушені були пристосовуватися до складніших умов. По воду стали ходити до колодязів. Кожен такий похід був пов’язаний із ризиком опинитися далеко від свого укриття в разі нальоту, що й сталось якогось дня з Клавдією Дмитрівною та її супутниками-ізюмцями. На щастя, ніхто не постраждав.
Заряджати телефони сільчани ходили до тих, у кого світло ще було.
Проблеми з обігрівом та приготуванням їжі розв’язували дідівським способом. Клавдія Дмитрівна дякувала сама собі за те, що багато років тому наполягла, щоб після встановлення газового устаткування залишили в хаті грубку. Ось тільки запасу дров жінка не мала. На поміч прийшов сусід Дмитро — вибірково поспилював гілки на фруктових деревах. (У ході запеклих боїв від саду Клавдії Дмитрівни залишаться лише цурупалки).
Постріли чулися звідусіль. А найстрашнішими були нічні бомбардування. Евакуйовані містяни знайшли притулок у Клавдії Дмитрівни — на її обійсті мався добротний похідний льох. Вони принесли туди десь віднайдені старі двері, між засіками з овочами та стелажем з консервацією зладнали імпровізовану лаву. Клавдія Дмитрівна принесла ще й кілька стільчиків, а також так необхідні теплі речі. Щовечора до її хати приходило п’ятеро осіб. Сиділи у верхньому одязі, прислухались, а зачувши в повітрі виття двигунів, зривалися з місць і бігли в льох. Так до самого ранку. З часом помітили закономірність: після того, як літак, скинувши смертоносний вантаж, повертався з новими боєприпасами, минало дві години. Цей часовий проміжок давав людям можливість дещо оговтатися від виснажливого напруження.
Сусіди домовлялися з сусідами, аби ті знали, де вони перебувають, якщо, не доведи Господи, привалить. Клавдія Дмитрівна намагалася повсякчас тримати біля себе теку з документами на випадок екстреної евакуації.
Тим часом інтенсивність обстрілів посилювалася, а зона бойових дій розширювалася, поглинаючи Довгеньке. Ставало очевидним, що швидкого покращення ситуації не буде. Згасала й надія на організовану евакуацію. Люди самотужки залишали село. Ті, хто не мав чим виїжджати, просилися до власників автівок.
У Клавдії Дмитрівни автомобіля не було. Острах залишитися наодинці, коли вже нікому буде допомогти, спонукав прийняти непросте рішення: вирвати себе з місця, в яке за довгі роки вросла всім своїм єством. Жінка нашвидкуруч зібрала дві валізи: одну, меншу, наповнила речами, в другу вщерть напхала продуктів тривалого зберігання на той випадок, якщо ворог щось заподіє, і потяг надовго зупиниться на безлюдді — уява малювала щонайгірше. Наступного дня Клавдія Дмитрівна підійшла до Олександра Булишева та його напарника Микити Каракая, і ті зголосилися доправити її до Барвінкового (саме збиралися туди їхати по гуманітарну допомогу для односельців).
19 березня рушили. Клавдія Дмитрівна навіть не припускала думки, що не повернеться до рідного села. «Усе владнається. Головне не піддатися розпачу, пережити цей час», — намагалася опанувати себе.
Сусідня Сулигівка вжахнула розбитими мирними хатами. З-за обрію вигулькнув літак. Водій різко натиснув на гальма, всі вискочили з машини, зачаїлися в лісосмузі. Літак пронісся з увімкненим форсажем — мабуть, для залякування. Минулося.
У Барвінковому службовиця станції сказала, що евакуаційного потяга не буде, однак можна доїхати електричкою до Лозової.
У Лозовій експрес Краматорськ-Ужгород з’явився несподівано швидко. Несподіванкою стало й те, що його не довелося брати приступом — ажіотаж, що вирував тут у лютому та напочатку березня, вщух. Ба більше, в купе з Клавдією Дмитрівною сусідила лише одна попутниця — досить комунікабельна жіночка пенсійного віку. Їхала вона з Краматорська і почувалася впевнено (якщо взагалі можна говорити про впевненість за таких обставин). Принаймні жінка знала, що її зустрінуть родичі в Польщі.
Про закордон подумувала й Клавдія Дмитрівна, та бажання залишитися в Україні переважило. У Львові вона попрощалася з попутницею і зійшла на перон. Побачене приголомшило: людська ріка — черга до потягів закордонних напрямків — заповнила ввесь підземний перехід і закінчувалася десь на вході до вокзалу. Клавдія Дмитрівна вирішила шукати щастя-долі в Закарпатті.
Коли їхала з перевізником звивистою дорогою вздовж річки, моделювала свою поведінку в разі авіанальоту, якщо автівку буде заблоковано між бурхливим потоком і високими горами. Душа ніяк не озивалася на краєвиди, що відкривалися очам. Здатність зачаровуватися залишилась у минулому житті.
Закарпаття прийняло Клавдію Дмитрівну.

6

Колишня жителька Довгенького Ольга Лешко створила у вайбері групу «Довжани», де односельці стали ділитися бодай крихітними відомостями про долю рідного села. Так дізналися, що протягом весни й літа в ході запеклих боїв, найтяжчих у Харківській області, Довгеньке зазнало тотальних руйнувань. Танкові бої тут велися просто посеред вулиць. Захопивши село, окупаційне військо використовувало його як плацдарм для наступу на Слов’янськ. На початку серпня нашим воїнам вдалося переломити хід бойових дій і перейти в контрнаступ. 10 вересня село було звільнено від ворога.
Світ облетіло фото українського поля, густо подовбаного вибухами снарядів. Поле можна порівняти з обличчям перехворілого на віспу. Так-от, цю світлину зроблено в Довгенькому.
Дехто з довжан поспішив до рідних місць, аби все побачити навіч, зібрати з-під завалів хоча б найдорожчі, пам’ятні речі, а хтось — і документи. Люди кричали, зриваючи голоси, з жаху й горя від того апокаліпсису, що постав перед ними: не те що жодної вцілілої будівлі — неушкодженої стіни не було. Замість затишного ошатного села — лише згарища, купи цегли, спалена воєнна та сільськогосподарська техніка. А ще — безпритульні свійські тварини, що вештаються околами і підриваються на мінах. І… вирви, вирви, навіть кратери, один із яких, 40-метровий, імовірно від авіаудару — на місці колишнього агропідприємства «Злагода». Своїми розмірами кратер приголомшує всіх, а надто закордонних журналістів.
Багато молодих чоловіків, побачивши скоєне, пішли воювати. Наразі в ЗСУ служить і сільський голова Довжанської громади.
Станом на перше серпня 2022-го року полягло двоє добровольців: Юрій Підан і Артем Водополов. Багато хлопців зазнали поранень. Дев’ятеро мирних жителів загинули влітку того ж 2022-го, ще четверо підірвалися на розтяжках після звільнення села.
Попри тотальні руйнування люди продовжують повертатися до місць своїх господарств. Вони самотужки метр за метром звільняють під городи чи бодай грядки землю від мін, інших вибухонебезпечних предметів, різного роду уламків та осколків. Жага якнайшвидше повернутися до звичайного селянського життя з його віковічними турботами й укладом переважує усвідомлення небезпеки. Відчайдухам допомагають волонтери генераторами, харчами тощо. Але уявімо, як то жити на безлюдді посеред суцільної замінованої руїни!
У липні 2023-го року в селі постійно проживало дев’ятеро осіб, серед них фермер Ігор Князів та його батьки. Молодий підприємець повернувся щойно звільнили Довгеньке. Наразі він має на меті зібрати врожай із кількох городів, що самотужки розмінував, продати овочі, а на вторговані кошти полагодити пошкоджену техніку, яка підлягає ремонту. З допомогою батька Ігор звів двоповерхове житло. З чого б ви думали? З найдешевшого матеріалу, якого довкола вдосталь, — з рашистських ящиків із-під снарядів.

Приїздила до рідного села й Клавдія Дмитрівна.
...Стефан Цвейг вклав у вуста одного зі своїх персонажів таке висловлювання: «Війна не має ні логіки, ні правди. Правда лише в тому, що ви побачите». На місці добротної оселі, яку Клавдія Дмитрівна дбайливо прогрівала дровами холодного березня 2022-го року не тільки заради людей, а й для того, щоб не замерзли труби опалювальної системи, бо мала намір тут жити стільки, скільки Бог відміряє віку, побачила тепер страхітливе руйновище у високих бур’янах, серед поламаних дерев. Але добре вже те, що ці її відвідини не стали для неї фатальними чи травматичними, як-от для односельця, котрий у розпачі не помітив міну «Пелюстку» і втратив ступню.
Власного житла у Клавдії Дмитрівни наразі немає, її поневіряння не скінчилися. Така правда.
Щодо Довгеньківської школи, то після 22 лютого 2022-го року вона працювала онлайн, учні були переведені до наступних класів, але 1 вересня 2022-го року всі вони продовжили навчання в інших школах.
Коли дописувався цей текст, у світі відбулися важливі події, головна з яких — вибори президента США, країни, що, використовуючи свої фінансово-економічні інструменти, зберігає статус найвпливовішої держави світу.
Уже шостого листопада ми дізналися про перемогу республіканця Дональда Трампа. У своїй привітальній промові він пообіцяв припинити війни, щоправда, не сказав у який спосіб. До інавгурації понад два місяці… Часом мені видається, що всі стали провісниками: намагаються передбачити які рішення ухвалить непередбачуваний Дональд Трамп.
Війна триває.

2024 р.