Ти захотів відчути тріумфальну владу,
В своїх руках тримати посох і корону.
Щоби на честь твою гриміли канонади.
Але не гідний ти пишатися на троні!
Тріумф той, любий, тобі ні до чого,
Бо ти не вмієш управляти часом!
І мить цінити пройденой дороги
Не можеш ти, бо очі твої гаснуть!
У них видніється химера ночі злої,
Що гостролезим убива кинджалом.
Не вартий ти взаємної любові,
Коли так вправно володієш жалом!
Залишив у слідах свого тріумфа
Ти краплі крові на пелюстках квітів
То стала мертва пісня нібелунгів
І факт лиш той, що лишив ти роздіту.
Пройма мороз всю до кісток. І дише
Своєю холоднечею у тіло
Зима люб’язно в мріях заколише,
Але від снів тих я украй змарніла.
На махаони вій спустився іній,
Додаючи більш витонченого виду
І ти цілуєш вигин моїх ліній,
Мої долоні, що слізьми омиті.
Я вже втомилася ковтать дощів краплини.
Оазиси не висохнуть ніколи.
Ти затавруєш на мені всі днини
Я стисну в кулаки свою сваволю.
Твій смолоскип роз’ятрює всю душу
І ти пишаєшся, що я марнію й гину.
Я знаю, що забути тебе мушу,
Але не вистачає мені спину.
І я продовжую весь час боротись,
Хапаюся за нездійсненні миті
Мене засмоктують стійкі коловороти,
Вони тріумфом моїх сліз омиті.
Не гідний тріумфальної ти влади,
Але цілую ніг твоїх сліди я.
І кращої нема мені сонати,
Ніж голос твій ковтати як повітря.
Я божеволію від королівських трунків,
Які гартують твої сірі очі.
Вони дорожчі будь-яких дарунків,
А їхній погляд вартий тільки ночі.
Ти тріумфуєш на подертім троні
І вже затертий королівський одяг.
І гріш ціна твоїй брудній короні.
Чому ж іду туди, де їде лиш твій потяг?!!

Як вітер теплий, то мені здається,
Що він цілує ніжно моє тіло.
Я тихо мліла – тільки він торкнеться,
Я божеволіла і з ним летіла.
Безбарвний вітер палко обіймає,
Я в ньому розчиняюсь до останку.
Він мій коханець! Я його жадаю,
Я з ним кохаюсь з ночі до світанку.
А вдень ми міцно взявшись за долоні
Поринем в світ, занурившись в бажання.
Він цілуватиме мої вологі скроні
І пеститиме ніжно без вагання.
Політ у небо разом ми зробили –
То найпрекрасніший його дарунок.
Я з ним по-справжньому така щаслива,
Я дякую йому за поцілунок.
Я завагітніла від тебе, вітре!
Ти надихнув мене на божевілля.
Тепер я можу жити й без повітря
І кожен день святкую, як весілля!

Фатальний день свого життя
Колись я, може, і забуду.
Я починала все з нуля –
Та знищили жорстокі люди
Усю мене до краю, вщент
І я невольно помирала,
Коли один їх «комплімент»
Мене вбивав, і я кричала.
Так важко бачити мені,
Як роздирали мою душу,
Коли топтали у лайні
Без остраху і непорушно.
Від болю так стогнала я,
Але терпіла і страждала.
І те злиденне каяття
Жорстоко серце роздирало.
А всі сміялись від душі,
Їм було весело дивитись,
Як залили мене дощі
Слізьми своїми, щоб втопитись
Могла я в них, як у багні,
Аби не бачить більше світу.
Та всі не знали, що мені
І так нема чому радіти,
Бо в чорний забарвилось все,
Для мене в траурі все стало.
В долоні я тулю лице –
Ховаюсь… Так усе дістало.
Фатальний день я бачу в снах
Та то лише безглузді мрії.
Я загубилася в думках
І в безголосій безнадії.
Його зустріну я завжди –
Свій день фатальний – як вінчання.
Мені кричатимуть: «Зажди!»
А в відповідь лише прощання
Почують друзі й вороги
Їх вже багато назбиралось.
І я цілую корогви,
Що лиш для мене призначались.
На тому світі все не так!
Усе спокійно, хоч несправжньо,
Не чути пострілів атак
І завжди в супроводі правди!
Я тут втомилась від знущань,
Що обліпили, наче оси.
А там не буде дорікань
Й панує в серці вічна осінь.
Химерна туга зве мене,
Пізнати те, що спокушає.
Душа там прихисток знайде
Чи то в Аду, чи в вічнім Раю.
Я догораю, мов зоря,
Я дотліваю за годину,
Я загубила те життя,
Що тішило, немов дитину…

Вдихаючи твій ніжний смак світанку,
Я знову становлюсь сама собою.
Ти вкрав мене у ночі, як коханку,
І зґвалтував мене своєй любов’ю.
А я довірливо дивилась в очі,
Бажала в них зустріти долю правди,
Я не могла збагнуть, чого ж ти хочеш?
І думала, як вижити до завтра.
Мій світ, який ліпила я з гливкої глини,
Обрушився, мов карколомний замок.
Я знала, що я пагубно загину,
Не допоможе навіть стальна брама.
Мій віртуозе, ти мене дивуєш,
Я очманіла від твойого вміння!
Ти загартовано мене лікуєш,
А потім кидаєш в мене камінням.
Як можеш жити ти життям дволиким?
З нею реально, а зі мною в мріях…
Як можеш ти мене безглуздо кликать?
Коли від стогону того я тлію.
Крізь тріщини я вперто проростаю
Рослиною живою і тонкою.
Я вже тебе не прагну, не кохаю…
Я просто божеволію тобою.
Ти ж просто жалюгідний в своїх рухах,
Ти думаєш, що я не зможу вижить.
Я вже навчилася свій голос слухать
І твої вчинки мене тільки тішать.

Якщо я заплямована сонцем,
Прокляни тоді, любий, ласкаво.
Виліпи образ мій з бронзи,
Тихо подай мені кави.
Хоча каву не дуже люблю я,
Віддаю перевагу лиш чаю
Із жасмином… Не знаю чому
Й дещо з присмаком незвичайним.

Якщо я заколисана вітром,
То забудь мій божественний голос,
Яким ти був назавжди зігрітий…
Я за тебе весь час цей боролась.
Вітер вправі мене розірвати,
А ти можеш хіба що позаздрить,
Що йому лиш насущне кохати,
Бо не вмієш ти – й в тому вся правда!

Якщо я зникну в сірім тумані,
Знай, не треба мене вже шукати.
Я втомилась від тої омани,
Яку в очі умів ти пускати.
Від брехні вже обличчя поблідло
І туманиться все в моїх мізках.
Ти вважаєш, що ти вчинив гідно,
Та ти думав тільки про ліжко!

І якщо мене дощ приховає
В своїх мокрих холодних косах,
Не шукай мене більш! Я благаю
У вируючих схованих грозах.
Їхній вистріл тебе бентежить,
Їхній струмінь тебе вбиває.
Знай, від тебе багато залежить!
Та чи ти того, любий, бажаєш?!!

Тож прощай назавжди, мій коханий!
Я знайду, де з любов’ю сховатись.
Знищу всі свої ниці бажання,
Яким прагнула я віддаватись.

Якби була можливість, то не виходила б до пізньої весни,
У скриню б заховала свої вмерлі мрії
І вартувала б залишки надій і вщухлі сни,
Які не гідні й погляду повії!
От бачиш, на долонях вже видніється
Темна сторона безликого срібного місяця.
Про що, коханий, тобі у сутінках мріється?
Чи тебе тривожить інше – чому зорі бісяться?!
Мабуть, не гідною була я тобі коханкою,
Коли мене залишив ти вмирати у пустелі.
Була для тебе я брудною хвойдою і бранкою,
Але ти з насолодою стелив мені на зелені.
І я була покірною, немов дешева лялька.
Маріонеткою так вправно ти вертів в руках.
Кохання наше – воскова спіралька.
Купив за безцінь ти свій вічний страх.
А я тобі продала свою душу й тіло
І плями темні вкрили одну сторону надщербленого місяця
Я ж лиш усмішки вмерлої хотіла
І бачити, й втішатись, як ти бісишся.
Ну, що? З’їв облизня, коханий?!!
Ти знаєш, а мені се трохи лестить!
Ти не втілив у дійсність усі мої бажання.
Чому я маю тебе по голівці пестить?!!
Не заслуговуєш ти ні на німу довіру,
А ні на те, щоб я тебе втішала,
Бо ти ж у мої почуття й на краплю не повірив.
Ти думав, що тобі я увесь час брехала.
Ну, що ж? Тепер грайсь з іншими ляльками,
Які тебе і облюбують, і штурхнуть ногою!
Я ж усамітнюсь із своїми сірими думками
І не заскімлю зовсім за тобою!

О, смерть!
Я бачу свою смерть – вона близька…
Мене торкається її рука –
вона холодна…
І ніби гадина вже шию обвила…
Заблукла ніч торкається утроби.
Я не знаходжу спокою у собі,
Карбую в пам’яті брудні слова.
На відстані двох кроків від СУДЬБИ
Я каменем летіла до могили,
Спинялась чорна кров у моїх жилах
Та гілку лавра подавали голуби…
Відроджена надія на життя
Затуркана, о смерть моя, тобою!
Залиш мене на самоті з журою.
Я бачу сни про своє каяття…
То так приємно бути в глибині,
Бо в ній я почуваюся щаслива.
Я роздала всім по шматку ті сили,
Які збирала по краплині у труні.
О, смерть моя, велична ти!
Я тішусь з того, що тебе вже маю
І міцно-міцно за долонь тримаю
І на плечах несу благі хрести…

Ти мене спокусив.
Я з’їхала з глузду,
Я втратила гордість.
Ти практично залишив мене без сил
І в багнюці я грузну…
Та де ж твоя совість?

Ти не бачиш, як гину?
Ти не чуєш, як плачу?
За спиною твої два янгольські крила
Почорніли, мабуть, за годину.
Я п’ю за удачу!
Не збагну: чи я спала, чи вічно жила?

Але то була втіха, безглузда утіха,
Я не буду таїти від тебе гріха
Закохалася я, мов дівчисько, наївне
до крику, до сміху,
До болю… раптового нестерпного болю
У янгола брудного,
У тебе! Убий мене любов’ю!
Втопчи у душу ніжні почуття!
Малюй кохання в серці брунатною живою кров’ю
І поверни мені єдине – волю до життя!

Брудний мій янгол! Ти нестерпний у своїх бажаннях,
Твої принади щирі і святі.
Я помираю в світлих сподіваннях,
Що ти ще явишся мені у сні!
І зцілиш, оживиш, одухотвориш,
Спокусливо цілуючи вуста.
Проте ти так мене навік спотвориш,
Тож не чіпай! Хай буду я свята…

Звільни мене від віковічних пут,
Обережи крилом своїм надійним,
Навіки віджени безглузду лють,
Яка вселилася в мені свавільно.
Я вже померла. Я уже не та,
В мені обвуглилася вічна правда,
Бо я жила за неї та дарма,
Життя розірване тепер, мов карта.
Усе, що я безглуздо берегла
Ти знищив, все спаливши в попіл.
Я- Попелюшка – хвора і свята
І ти те кидаєш мені, як докір!
Облиш. Все втрачено. Навіщо бій?
Я хочу вмерти хоча б раз спокійно!
Я дочекаюсь люту заметіль,
Назавжди зітре мене вітер з півдня.
Прошу, коханий, більше не чіпай!
Я хворобливо й так тебе любила!
В моїх очах, немов зоря згасай!
Назавжди я складаю свої крила.
Лише для тебе їх розкрила я,
Коли безглуздо так тебе кохала.
Я ж ті хвилини щастя берегла
В душі, у серці… Й так тебе жадала.
І так казково все було у нас
При тих думках аж серце завмирає.
Чому ж вогонь в твоїй душі погас?
Чому тебе я й досі ще кохаю?
Я- Попелюшка, знищена вже вщент
Ти каменем так кидав мені в груди,
Із вуст злітав безглуздий комплімент,
Тобі все рівно, що зі мною буде!
Ти мене вбив. Чому? Скажи, чому?
Навіщо так ти учинив зі мною?
Я вже існую. Я вже не живу.
В останню мить ще дихаю тобою.
Ти пагубний для мене світ створив,
Намалював міцні залізні грати.
За ті слова, які ти говорив
Тобі одному все могла віддати.
Ти звабив. Розтоптавши, вбив мене,
А я тебе цілунками вкривала.
Я впевнена, цей біль не обмине,

Образу я в душі затаврувала.
Я- Попелюшка – мертва і сліпа,
Завербував мене своїм коханням
Ти думаєш, що клітка золота
Мене прикрасить у моїм вигнанні.
Не буде більше попелу від мрій,
Його давно розвіяла по світу.
Я закриваю махаони вій
І в’яну, наче безпелюста квітка.
Так холодно, самотньо й все одно,
Що буде з долею покинутой моєю.
В надіях крутиться життя-веретено,
Шукає прихисту з душой твоєю.
А ти відштовхуєш усе сильніш,
Не хочеш більше згуб тих світанкових.
Здійняв ти наді мною гострий ніж
І все повстало в барвах кольорових.
«Це вже кінець…» - шепочеш тихо ти
Із уст твоїх стікає доля правди.
Я на собі несу одні хрести!
Такий-то шлях мені чомусь обрав ти.
Та я не скаржусь, любий мій, на те.
Я просто тихо в тобі помираю.
Моє кохання ще тебе знайде
Й ти зрозумієш, що тебе чекаю.

Надвечір закриваються тюльпани,
Немов ховають душу у бутони.
Святенна їх – о, Грація, корона
Й не спопеляючі бурштинові бажання.
Нектаром вони сповнені по вінця,
Який просякне завтра ароматом.
Безбарвна й звучна весняна соната
Розіллється на вмерлій вже сторінці.
А завтра майорітимуть на сонці.
Оці тюльпани, ніби смолоскипи
І кидатимуть всьому світу виклик,
Хоч будуть стиснуті у грубій оболонці.
Тримає їхню душу згубний квітень,
Який життя їм дарував недовге.
Тепер так несміливо пада й ковза
По сирощах землі вже розігрітій.
Тюльпанів голови хитаються квапливо,
Неначе відчувають скору згубу,
Яка дарує їм найкращу муку
І миті найприємніші, звабливі.
Недовго жити, щоби гідно вмерти,
п'янкі сліди залишити по собі,
і бути квіткою в черговій спробі,
із праху прорости на згубу смерті!

Я повія, бо я свята
Я народжую ніч і вбиваю
І мої полуничні вуста
Своїм словом невинним карають.
Я жебрачка, бо гроші є
Й роздаю я своє багатство
І життя кольорове моє
У халупі, немов у палаці.
Я за гратами, бо вільна я
В мене руки, бо в мене є крила
Під ногами земля, бо моря
Помагають плести вітрилам.
Я цариця, бо я проста
Я у сукні, бо я у лахмітті
Промовляють німі вуста,
Що все вмерле умить розквітне.
Я богиня, бо я лиха,
Я розлючена, бо я сміюся,
Я свята, бо є два гріха.
Я смілива, бо я боюся.
Вмію я народити вогонь,
Бо я знищую його на попіл.
Я торкаюсь невидимих скронь,
Бо мені невідомий той дотик.
Я важка, бо я вмію літать,
Я на дні, бо я високо в небі,
Я все бачу, бо очі сплять,
Я танцюю в безлюднім степі.
Я померла, бо я жива,
Я ненавиджу, бо я кохаю,
Я повія, бо я свята,
Я самотня, бо я безкрая!

Мій душовбивчий друг,
Терзай безжально мої груди!
Мечем рви серце, хай в огні згорить!
Мені байдуже… Хай затопчуть люди.
Ґвалтуй мене в багні,
Не залишай спочину.
Ховай мене в весільному вбранні
в труні…
Мов непорочну і малу дитину.
Хай ворони викльовують,
давно вже мої виплакані очі,
Думки стискає терновий вінок,
Вкриваючи безглуздям до півночі.
Гори в огні! Палай у глибині!
Зійди, мов зірка в небі
не діждавшись СХОДУ
На грудях випали тавро мені,
Стопчи в багні!
Та закарбуй на серці НАСОЛОДУ,
Яку ніколи не продам тобі,
Мій душовбивчий друг, -
СВОЮ СВОБОДУ!!!