Надвечір закриваються тюльпани,
Немов ховають душу у бутони.
Святенна їх – о, Грація, корона
Й не спопеляючі бурштинові бажання.
Нектаром вони сповнені по вінця,
Який просякне завтра ароматом.
Безбарвна й звучна весняна соната
Розіллється на вмерлій вже сторінці.
А завтра майорітимуть на сонці.
Оці тюльпани, ніби смолоскипи
І кидатимуть всьому світу виклик,
Хоч будуть стиснуті у грубій оболонці.
Тримає їхню душу згубний квітень,
Який життя їм дарував недовге.
Тепер так несміливо пада й ковза
По сирощах землі вже розігрітій.
Тюльпанів голови хитаються квапливо,
Неначе відчувають скору згубу,
Яка дарує їм найкращу муку
І миті найприємніші, звабливі.
Недовго жити, щоби гідно вмерти,
п'янкі сліди залишити по собі,
і бути квіткою в черговій спробі,
із праху прорости на згубу смерті!