Якби була можливість, то не виходила б до пізньої весни,
У скриню б заховала свої вмерлі мрії
І вартувала б залишки надій і вщухлі сни,
Які не гідні й погляду повії!
От бачиш, на долонях вже видніється
Темна сторона безликого срібного місяця.
Про що, коханий, тобі у сутінках мріється?
Чи тебе тривожить інше – чому зорі бісяться?!
Мабуть, не гідною була я тобі коханкою,
Коли мене залишив ти вмирати у пустелі.
Була для тебе я брудною хвойдою і бранкою,
Але ти з насолодою стелив мені на зелені.
І я була покірною, немов дешева лялька.
Маріонеткою так вправно ти вертів в руках.
Кохання наше – воскова спіралька.
Купив за безцінь ти свій вічний страх.
А я тобі продала свою душу й тіло
І плями темні вкрили одну сторону надщербленого місяця
Я ж лиш усмішки вмерлої хотіла
І бачити, й втішатись, як ти бісишся.
Ну, що? З’їв облизня, коханий?!!
Ти знаєш, а мені се трохи лестить!
Ти не втілив у дійсність усі мої бажання.
Чому я маю тебе по голівці пестить?!!
Не заслуговуєш ти ні на німу довіру,
А ні на те, щоб я тебе втішала,
Бо ти ж у мої почуття й на краплю не повірив.
Ти думав, що тобі я увесь час брехала.
Ну, що ж? Тепер грайсь з іншими ляльками,
Які тебе і облюбують, і штурхнуть ногою!
Я ж усамітнюсь із своїми сірими думками
І не заскімлю зовсім за тобою!