Якщо я заплямована сонцем,
Прокляни тоді, любий, ласкаво.
Виліпи образ мій з бронзи,
Тихо подай мені кави.
Хоча каву не дуже люблю я,
Віддаю перевагу лиш чаю
Із жасмином… Не знаю чому
Й дещо з присмаком незвичайним.

Якщо я заколисана вітром,
То забудь мій божественний голос,
Яким ти був назавжди зігрітий…
Я за тебе весь час цей боролась.
Вітер вправі мене розірвати,
А ти можеш хіба що позаздрить,
Що йому лиш насущне кохати,
Бо не вмієш ти – й в тому вся правда!

Якщо я зникну в сірім тумані,
Знай, не треба мене вже шукати.
Я втомилась від тої омани,
Яку в очі умів ти пускати.
Від брехні вже обличчя поблідло
І туманиться все в моїх мізках.
Ти вважаєш, що ти вчинив гідно,
Та ти думав тільки про ліжко!

І якщо мене дощ приховає
В своїх мокрих холодних косах,
Не шукай мене більш! Я благаю
У вируючих схованих грозах.
Їхній вистріл тебе бентежить,
Їхній струмінь тебе вбиває.
Знай, від тебе багато залежить!
Та чи ти того, любий, бажаєш?!!

Тож прощай назавжди, мій коханий!
Я знайду, де з любов’ю сховатись.
Знищу всі свої ниці бажання,
Яким прагнула я віддаватись.