Ви бачили духмяне вишиття?
Коли небудь стрічали таке диво? –
З отим бузком – через усе життя – красивим, ніжним, незрадливим.
Даруйте,
але пахощі оті
З дитинства родом,
І, повірте, рідні!
Дата виконання: 2013 рік.
Техніка виконання:
ручна вишивка хрестиком.
Матеріал: АІДА-14, ДМС
Розміри: 49×39
Хоч вже забуто стежку у траві
Та ще цвіте бузок
На полотні.
Так рідно...
2014р.

Тернопіль.
Коханий Тернопіль.
Увись ти дзвонами ростеш.
І діти гратимуться покіль
До себе стежками зовеш...
Вогні вечірні бавлять місто,
Гойдає плесо вітерець.
Життю немає сенсу й змісту –
Якшо не йтимеш навпростець
До свого міста, свого дому...
2014р.

Наперекір усьому що було -
в минулому погроззям відгуло.
Кохай. Живи. Милуйся відчуттями -
Так, ніби поруч очі мами
такі великі. Майже упівнеба...
Так, ніби вже нічого і не треба -
Лише долоні теплі у долонях.
І на усмішці - теплий літній сонях.
2014р.

Хрестик до хрестика.
Мовчки.
Без слова.
Нитка за ниткою.
Стібками – в світ.
Рівно.
Майстерно.
Непомилково.
На полотні
Мережиться цвіт.
Падає тихо на плечі
Утома.
Зорі примружують
Очі з небес...
Хрестик до хрестика.
Мовчки.
Без слова.
Знову народини чуда з чудес.

2014р.

Ви бачили духмяне вишиття?
Коли небудь стрічали таке диво? –
З отим бузком – через усе життя –
красивим, ніжним, незрадливим.
Даруйте,
але пахощі оті
З дитинства родом,
І, повірте, рідні!
Хоч вже забуто стежку у траві
Та ще цвіте бузок
На полотні.
Так рідно...

2014р.

Складіть сум'яття у долоні Бога.
Ви помоліться. І якось буде.
Минуть слова.Минеться і тривога.
І жаль з очей, як полуда спаде.
Молитва втішить.
Зойкне сон.
І втишить.
Зійдуть слова.
Постануть, наче німб.
..."Я знаю лиш, що Бог мене не лишить.
Я впевнена, що буду в слові з Ним".

Навкруги – біленька льоля,
Так дитинно спить земля.
То лепоче щось тополя,
Вітерцеві дошкуля…

А сніжинки невгамовні:
Стриб та скік – на ялинки,
На будинки, безумовно,
На дороги, на садки!

Скрізь встеляться грайливо…
Ще й на носики малі!
Ну а діткам – справжнє диво!
Стільки й радості в зимі!

Морозець морозить вправно.
(Гріх поскаржитись йому!)
Заморозив став недавно.
Ліс і поле. В ніч німу

йти не боязко й дитині –
скрізь біленько! Стихло все.
Лиш Морозко в самотині
Під дубком дріма-хропе…

Тай не дивно. Добру скибку
Заробив недарма:
То картини, а не шибки
Сріблом він розмалював!

Навкруги – біленька льоля,
Уповита в сніг земля,
Крок за кроком, поволі
Йде Вкраїною зима!

2012

Тебе ніхто так не любив як я.
Шукала в соняхах долонь проміння.
Шукала ніжність твою навмання.
Губилась тихо від твого хотіння...

Любила я. По хмарах, восени
Зривала зорі - й поспіхом у тіло.
А як кортіло босоніж у сни!
Вплестися в сонце навзаєм хотілось!

Тебе ніхто так не любив як я.
Ну що ж прощай, незнайдена відмово...
Ти десь не сам, я звісно ж не одна.
А в поміжрядді - спомин й слово.

Ти не картай
буденний словограй.
Душа така німа...

26. 04. 2011

Не журюся.
Не плачу.
Не треба.
Все минулось.
Минувся і ти.
Не далеко мені ще
До неба.
Я боюся тебе.
Й висоти.

Не застигну.
Хіба що зненацька.
Загойдається день
Серед днів...
Стрепенеться сльозина
Юнацько.
Я піду.
І минуся.
Як гнів.

03. 02. 2011р.

Чатує вітер при долині,
Шугає він туди-сюди.
Жалкує осінь на калині,
Кетяг роси - волоть сльози...

Дошкульно стеляться тумани.
Ще й мутне небо - пліч-о-пліч.
Я знаю - все це через маму,
В якої день - це чорна ніч.

Цей дощ, напене, не дволикий,
Порошить тут і бродить там.
Та щось тривожно завелике
У відчутті дітей до мам.

Котрі отам, за горизонтом
Не сплять, у докорах сумні;
Котрі без війн, але на фронті,
Чекають діточок ввісні.

Чекають звісток з Батьківщини
Либонь в мереживах думок.
Щораз, щотрепетно, щоднини
Назад ступати серцем крок

Сльота осіння. Опліч смуток.
Отак ждемо мамів і доль.
Ще мить і цей словесний жмуток
Скраплине в душу. Мине роль.

Зостануться туман і сльози
Й пожарина в душі німій,
Рубіж чекань, де тануть грози,
Де між чужими ти не свій.

Де ждуть не осені злотави,
А чужинецьких холодів.
Там сниться матері отава,
Тут сняться дочкам матері.

І так щоразу. Доостанку.
Ущухне біль. Принишкне сум.
Там ждуть вкраїнського світанку,
Наосліп рвучи прикрість дум.

"Все буде добре! Бережіться..."
Отак промовлено щораз.
"Не зволікай!" - колише віття.
"Не забарись!" - прохає час.

Дочки й мами. І вже онуки
Зовуть "ба, ба-ба" в телефон.
Так хочеться злелечить руки,
Щоб перетнути рубікон.

А ми все ждем. "Не так погідно
У нас сьогодні. А як ви?"
"А в нас, матусю, вірогідно,
Змаліли серця від туги..."

"Із чужини верніться, мамо!
Дошкульно терпне так душа..."
"Побуду тут я ще. Зарано...
Поможу вам я" - несхотя

Притишить голос. Мовчки плачем.
І ще тяжкіше на душі.
А небо молиться. Неначе
Відчутно аж на чужині...
8-9. 11. 2010р.

В день храмового празника у моєму селі Малий Ходачків.

Осінній день.
Щось листопадно.
Притихли хмари й небеса.
Повечоріло.
Вже й принадно
Всміхається в траві роса.

Затишно серцю.
Як ніколи!
Молитва лине наче спів.
Вже й болі падають додолу.
Лиш спокій сує звідусіль.

Отак плекаю мрійно в слові
Сумління своє мовчазне.
То може слово те,
У Мові
Людською правдою війне.

Михайле сивий злотогранний,
Склонись за нас в ці теплі дні.
Прости прощений
Покаянних,
Бо ми все ж грішні і земні.

Бо зболені одним народом,
Наскрізно пройняті
Дніпром.
Михайле,
Ми - одного роду,
Зігріті під одним крилом...

Ми зрізані одним окрайцем.
І що ж таїть - покришені...
...ми владою і працею.
Однак іще НЕЗНИЩЕНІ!
29. 11. 2010р.

Уривки фраз
Ловлю, мов сніг.
Уривки погляду -
Пориви
На перехресті двох доріг
Та вітру
на нервовім зриві...
Абзац.
Дивись і помовчи.
Твої балачки недоречні.
Ти в сонця
світлоти навчись.
І поклонися гречно.
Не хочу слів.
Не треба рук.
І дим в очах
вже буде зайвим.
Застава серця
без порук
Не дасть кохання.
Щодо драйву,
не треба поспіху -
отут.
Бо почуття -
шалений ризик -
то втрапить на потік отрут,
то кинуть ним
з висот й до низу.
Не провокуй.

Я сніг люблю...

3 лютого 2010

чи хтось спіймав досаду,
чи докір у веселці?

чи зірочку в колисці?
чи мрій на пелюстках троянди?

чи хтось записав довіру?
чи посрібнення любові?

чи хтось відчув смак розчарувань?
звук розірваних нотів?

2005р.

Сі очі - болю акварель.
Німі.
Тривожні.
Без дороги.
Як чай-полин. Не карамель!
Як дотик змоги
Перемоги...

Як інший світ погірклих "я".
Як камінь,
Кинутий на душу.
Як зим весна,
Осколки скла,
Де вітер снігом все ворушить.

І пороша ся сипле дні,
Де очі сі -
Поблякла цегла...
Сі очі твої - не твої,
Бо страшно там
Самому.
Й темно.

2007р.

Господи Ісусе,
Збережи од зла.
Я не вгору пнуся,
Не тягнусь до дна.
Я з Тобою хочу
Завше поруч буть,
Щоб ясніли очі,
А не каламуть.
Щоб молитва тиха
Поздіймала сни,
І тривоги, й лихо.
Облагослови
На добреє діло,
На праведний шлях,
Аби я осміла
Деси згубити страх.
Матінко ласкава,
Поможи мені,
Щоб душі заграва
Світила й вночі.

я йду в вогонь і вже мені
не пахне димом ексцентричність
і наче миловидна вічність
чекають очі грозові
бо там не волоть Везувію
не попелу глек а життя
зомліле мліле пів буття
між тим що можу тим що вмію
чи то пак слушні іскри долі
безспірно вищого ґатунку
дзвенячо кришталево лунко
шукають долі шукають долі

Любити значить чекати
чекати значить терпіти
терпіти значить шукати
шукати значить горіти
горіти значить рушати
рушати значить робити
робити значить щось мати
щось мати значить… любити
любити значить чекати.

Я просто – жодна інша: я – це я.
Я теж живу.
І вмію ще любити.
Я вперта, і наївна, і крихка,
Але така, що ладна все простити.
Я трохи вредна, я така, як є.
В зіницях сумнів деколи ночує
Але ти чуєш, я – твоє, твоє
Оте свічадо, що тебе відчує
Душею й тілом –
Без усяких фальш,
Без перебільшень,
Без якихось зверхонь…
Захочеш ти - ми підемо ще дальш,
Туди, де коні щастям мчуться верхи,
Туди, де шовк і павутиння рук,
Туди, де очі плачуть від цілунків,
Де буде терпко від жаданих мук,
І солодко від хвиль дарунків…
А я боюсь. Ти знаєш, я боюсь,
Якби раптово тілом захотіла, -
Я об покору ніжно розіб’юсь
Й зів’юсь сльозою я до твого тіла…
А я боюсь, якби ти захотів,
То цілував би ноги та долоні…
Любив й любив, і може й би не вмів,
Проте збирав би солод весь солоний…
Я є така, прости, я є така,
Прийми мене таку, яку ти любиш.,
За те я буду завтра лиш твоя,
І обіцяю, що мене не згубиш…

не рви мене я заночую
на клаптику нірваних мрій
я не сп’янію я відчую
твій запах скошених надій
хай сохне буде моїм сіном
чи як гербарій в рамці снів
і вкриюсь модним криноліном
як ти того в снігу хотів
як ти бажав та ні не меркни
не зтінюйся минулим мій
не метушись на серця деко
ти положи життя сувій
і спогадай як золотіло
зрабились ночі сльозові
як пахло сонцем моє тіло
як терпли руки грозові
оце я хочу біль не прикрий
коли стирає почерк крик
не полотній не рвися дико
це тільки сьогодення лик
не забувай дивись в долоні
щоб очі дзеркались століт
і як почуєш що холонеш
з тобою злечуся в відліт

Коханий тут. Коханий біля мене.
Сміється сонцем вранішнім мені
І горнеться звабливим тілом-кленом -
Шукає в тілі згублений зеніт.

Коханий тут. Коханий близько. Поруч.
Гойдає ніжно погляд десь за крок.
...а там вже щось зривається! - Ліворуч.
І мчить в крові на зведений курок.

Коханий тут. Коханий за піввдиху.
Простягнеш руку - вловиш сніг-вогонь.
Скажіть, хіба назвеш це лихом,
Коли тремтиш-гориш від двох його долонь?!

Коханий тут. Коханий - на усмішці.
Терпляче жде, коли зайду у ніч.
Мене не треба. Треба тільки ліжко.
...щоб тілом положити душу в піч...

Я вперше відчуваю в собі встид:
І винна щось і, начебто невинна.
А совість виверта думок бескид,
Шукаючи прозріння безупинно...
Невже ми варті того храму злот,
Що тягне нас молебень відслужити? -
Та це болото гірше із болот,
В котрому нам ще хочеться прожити!
О, гроші, гроші! Вічний дефіцит!
Здавалося б, що дав Господь, що треба.
Та тіло із душею - не на квит:
Душі людській - тільки би до неба,
А тіло прагне розкоші й краси;
Зі всього зняти спробу хоч разочок...
А серце! Бідне серце не єси!
Такий собі людський малий замочок,
Де скільки сховано. Навмисне. Від людей.
Де скільки списано чорнилами незмоги:
І скільки тут незаспаних ночей,
І скільки тут і розпачу, й тривоги...
Я вперше відчуваю... Щось не так.
Бо завчено живемо. Не по правді.
В долоні має бути не пятак,
А істина людська, чи то пак, правда.

спішу
шукаю
тінь крила
отого, що вкриває
болі
а серце - ніч
і ледь жива
блукає доля,
хвора доля...
лезом ножа
по відчуттях
і криця біла
по тривозі,
для всіх вона -
язик вужа,
але для когось,
при дорозі,
вона - єдиний хисток
слів,
отих забутих,
хатньо-рідних...
їх хтось у вузлик
вміло сплів,
і кинув
в пам’ять
як п’ять мідних
монет минулих...
проста така
як день проста
мовляв, хтось скаже,
не щаслива...
та, головне,
її дуща
така красива!..

Уста – для крику й мовчання,
А очі – для щастя та сліз…
І постіль – німе клечання,
І руки – тугий верболіз,
І небо чекає грому,
Як тіло – твого вогню…
І губи зі смаком рому
Чекають двох тіл борню…
А слово неначе дотик
М’ягкого твого єства
Зривається легко в опір
Цілунку мого крила…

…Кохана – синонім щаслива.
Хтось проти? Я, звісно, що ні…

Приснилась бабця.
Всміхнена, жива.
Така, як день:
Квітчасто-розмаїтий...
Побілені турботи -
Сивина.
І вицвілі синяви -
Неба цвіту.
А ув очах - і біль, не біль,
Й не сміх -
Неспокій й вічне:
"Вже прийшли онуки?.."
А дійсність б’є дощами
Навідліг,
Ховаючи у пам’ять
Рідні руки.
І се б нічого.
Та душа болить.
Завжди: то діти,
Другі,
То робота...
В мені той смуток
Ніччю одзвенить,
Відкривши
В зорі
Бабцині ворота...
***
І знову сни: з четвертого на п’яте
Будуть летіти ластівками в дощ
Й межа у смерть укотре буде втята
і буде парувати бабцин борщ

Коли безсоння соняхом нависне,
Коли вітрисько зірветься із пут,
Душа буде моя, повір, не близько,
Бо моторошно стане, слизько,
Бо небом стане серця каламуть…

І вельми неприємно доторкнеться
До рук моїх метал вердикт-коси,
і в оці щось таки зімнеться,
Напроситься сльоза. І все минеться,
І пам’ять стане вітром, що єси…

Люблю тебе. Єдиного такого.
Ласкавого. І ніжного. Мого…
Такого – в ласках – грішного й святого.
Такого: і чужого, і свого…

Нашестя слів, і поглядів,
і рук,
мільйони ласк
і губ жарких цілунків,
і смерчі днів,
і ненастанних мук –
Коли ти поруч.
Як один з дарунків
мені від тебе
чи тобі від нас –
бо я множинна,
я багатолика:
в мені – усі любові водночас
(І придомашнена і вільна.
Дика)…
Твоє – без мір – обличчя
від утом…
Твої обійми,
наче влітку грози…
І цей твій дотик –
Атом,
а чи том
іще незвіданих прохань…
Погрози
зірвати ніч, недолюбить мене…
Чи пустощі, чи пестощі кохання?
І ніч удвох
безсонням промайне
і сон наступить в простирадла
зрання.
І ми не будем –
будемо лиш ми:
одні,
щасливі,
майже зореносні…
І тіл торкнемось
ніжності крильми,
бо все земне
буде
для нас
відносним…

Як це правильно любий що ти грієшся в моєму серці
Простягаєш до ватри натруджений роками біль
Це нічого коханий що години з тобою на герці
Це нічого коханий що облесливий час водевіль
Як це правильно милий що ми двоє на світу постелі
Відчуваємо зорі відчуваємо небо в очах
Це нічого коханий що ми дивимось знову на стелі
Я на свою ти свою я в кар’єру ти в шлюб і ми в страх
Як це правильно любий що душею сприймаємо вітер
Що голублять дощі наші знову злелечені сни
Це нічого коханий що не маємо де ми подітись
Це нічого коханий що окремо діждемо весни

Хай ніч оця затулить очі,
Прикриє наготу думок.
Хай вітер неба недохоче,
Щоб був зіркам бажань урок…
А ти росою на світанні
Обмий цілунки навісні,
І трошки пізні, трошки ранні
Вгамуй тривоги сі земні…
Недогляди наївну щирість,
Та долюби кожніську лють,
Щоб тіло пахло медом й миром,
А серце стало вкаламуть…
І хай туман за все пробачить:
За сі невидимі світи,
За руки, що жаркі й незрячі,
Котрі ще прагнуть сніг знайти
На моїм тілі. Твоїм тілі.
І розтопити, наче віск.
І може трохи ще не вміло,
Та докохатись достобіс’!
І краплями ту ніч розпити,
І зап’яніти від долонь…
…Чи треба ще щось говорити,
Коли сей вірш – то наш вогонь?..

Не проси мене: «Люби!»
Я любити не навчилась…
У моєї доброти
Вверх бере наївна щирість.
Не кажи мені: «Пора» -
Це звучить, немов покора…
Не примушуй – не раба,
Не шуканням грошей хвора.
Не печаль бурхливу кров.
Бережи останнє слово,
В нього доказ – без основ –
Час поняття тимчасове.
Я – і радість, і печаль,
Ти ж, напевно, з цим змирися.
Не шкодуй, коли не жаль,
І як жаль, то не журися…
Як підеш – звичайно йди.
І назад не оглядайся,
Щоб не було більш біди –
Полюбить не обіцяйся.
Мрій, надійся – все ж мовчи,
Будь і тихим, і шаленим.
Тільки вірити навчись
і чекати ще на мене…
Будь відвертим, як дитя.
Зрозуміти й пояснити
треба вміти це життя.
Треба вміти і любити,
І прощати, й берегти
Кожен дотик, кожне слово…
Треба вміти віднайти
Щастя твоє кольорове…

“Я вже не я. Мене вже улелекали.
Уже рука не вдержать булави".
(Л. Костенко)

Мене вже улелекали.
Дай Бог
В житті більш не любить
на попіл.
Не хочу я, бо досить “від і до”,
Бо досить того болю.
Це вже клопіт.
Скресатися на пил,
на порох слів,
І знов любить, і знову недолюбити…
Потрібно ж так, аби покожен вмів
покільканадцять раз любивши,
жити…
Дришпанять слідом
каверзні думки,
Серденько віддалік
устовпніміло…
Он і любов. Погорблена з біди
стоїть…
Шукає сонце мліло.
Його шукає.
Впочіпки сльоза.
моя… Перехрестила долю.
Нема ж його.
Поволеньки пішла.
В тривоги,
до сильнішоболю…
О, шолудива істино, не пра'
твоя,
Що люблять тричі,
а то і більше…
Може, це вже гра? –
Поскільки раз любити личить?
І то чи більше-менше…
Бузувір
отой, що вірить у любов
таку: помножену,
потяту,
ваговинну…
…Він вже не вдержить
в серці булаву.
Оту могучу.
Справжню.
Ту єдину.
Йому заслали весь справдешній світ.
А що ж то гра?
То глузування з тої
любові, що одним одна була.
Й цвіт
Її єдиний. Цвіт любові.
Ота, що ходить пішки по душах,
Вичовгує і болі, і тривоги;
Ота, що може мучити у снах,
Й благословлять нешлюбних з півдороги…
Куди не ткніться –
Править всім вона.
(Одна при чому, а не п’ять любовей!).
Хоч вміє віщувати –
все ж свята.
І сі слова не є людські послови.
А серця зір.
Мене вже улелекали.
Пора додому.
До зітхань пора.
Я, може, прилечу іще з лелеками,
Коли замолю сон
рядком вірша...

Я люблю тебе милий люблю я люблю і не можу
не тонути в руках в карім атласі ниць почуттям
я на тебе дивлюсь моє тіло горить і морозить
і назустріч іду в твій возвишений дзвонами храм
ледь торкаюсь небес і шукаю в них дзвін малиновий
і стелюся волоссям у вратах божественних діл
і німий поряд дотик колише кохання німбове
ще соромлячись жару розгойданих ласками тіл
і терплю стоголосся язик перестиглий в цілунку
і таке відчуття що злітаю то вгору чи вниз
я чекала тебе я шукала жаданого трунку
чарувала і в солод сльозився від любощів слиз...

Похмурий день зачаївся в тумані.
Над бродом ржуть, полохаючись, коні.
Мій меч бринить, та чую, що на грані
Мене не зрадять крицеві долоні.
Учора твердо так, без повороту
Промовив, ні, суворий до останку.
І цілу ніч під бурю і під сльоту
Процілував я опянілу бранку…
Хай анти ждуть за річкою втумані,
Мене не зрадять крицеві долоні.
І тільки образ голубий на грані
Не осінить мої гарячі скроні.
Олег ОЛЬЖИЧ

Ся ніч осліпла в веснянім тумані.
У небі бродять охмелілі зорі.
Мій сум ще спить та чую, що на грані
Мене не зрадять досвітки прозорі.

І хоч твердить та клепче без замовку
Моя душа: "Увірюю чи вірю?"
Все ж похапцем я тицяю до сховку
Чиюсь зневіру. Може й недовіру.

І ніби знаю, що цей сон скоротить
Затяту ніч, поблідлу спересердя.
Та все ж вагаюсь – сонце ж не воротить
до слів назад, де серце як осердя…

Й цілком сумління перепре за межі,
Де буде страшно і самотньо. Й слизько.
…Коли ти сам собі вже й не належиш
Й душа не в собі – це повір – не близько.

І хай кажуть: під осінь чи під зиму,
Що я – не я, лиш згусток, колотнеча;
Що я земна – у зарослях незрима
тривоги, де і там – ятреча…

І хай нема в очах перевороту,
Коли зненацька зазирнеш у води.
Та все одно зарозумілу квоту
Я в люди вивід понесу крізь броди…

І хай під сльоту бамкатимуть в дзвони
мої слова, талмуди заперечень…
Не запродамся ні за євро-крони –
За одностайність поетичних зречень!

Затісно серцю, точно як мені
На цьому світі без живого слова.
Хтось кине раптом: “То хіба вірші?!”
Ні, тільки болю, сліз і слів розмова.

Хтось – злісно: “Новоявлений поет!”
Не претендую на поважне ймення.
Здається, вірш і я – сліпий дует,
Де тільки й пахне самоодкровенням.

… то тільки сльоза може сказати усю правду про душу, вона єдина не злукавить і не одурить.
Петро Сорока

Приглянься. Скинь свою сльозу, -
Хай кільканадцять слів каймою
Змережать біль. І я тобою
Присплю бентежну ніч ясну.

Ознамени серпанком сни,
Хай не беруть печаль на кпини,
Щоб не відчути там провини,
Позич комусь хоч пригорщу весни.

Подякуй Богу, й берег обійди,
Знайди любов, добрішу за чекання
І щоб позбавитись (на зло) вагання,
Буденний день з художником живи.

Ніяких стрепень, бо ж не видно дня!
У друзки крик. Й німотно пережити
Тебе й твій усміх. Бо ж мусить відштормити
Усе чуже у купі торжества.

З фати зжени октави суєти,
Аби вгадати завтрашні тумани…
… Щось ще не вщухло – знаю – поміж нами,
Бо ця сльоза не може далі йти.

Холодне полум'я весни,
Як влите сонце полинами…
І знову чорно-білі сни,
І знову скелі поміж нами.
Ти десь високо. В чужині
Смішного пролетаріату,
Де всі купаються в вині
І всі кохаються “по блату”.
Де всі за щось комусь платять,
Сують відверто і по-дамськи,
І де душа – то звикла блядь –
Щораз оголюється “дам”-сько…
Де всі шукають перемог,
В презирливо-ковбойських вчинках
І для яких – один лиш бог
Це зиски, гроші. Ну, а жінка
це тільки видиво краси –
Для насолоди та видовищ.
А серце… Серце – не єси…
Для них лиш хтивість то є совість.
…Ти десь високо. Я ж бо тут:
Внизу, в весні, у теплих росах.
Та ні, тебе не ждуть
Ще чисті, скошені покоси.
Тебе бояться на землі
Й травинки, скраплені весною,
Бо стопчеш їх. Ну, а мені
Прийдеться буть в собі грозою…

Замовк Тарас як зиркнув
В очі
Вкраїнцеві. І грянув грім!
Чорніше березновоночі
Те серце... Серце.
Що у нім?!.
Якісь москальські ідеали
На попелищі руських дум...
"Отстойки", "сброшенци",
"іграли" -
увесь непровкраїнський
глум...
Зітхнув Тарас.
Пустив сльозину.
Сховав за пазуху "Кобзар",
(Немов ображену дитину),
Свій величавий
Словодар...
Вклонився тричі...
Й Україні,
Накривши злотостягом слів, -
"Востань,
Возрадуйся, Вкраїно
Прославлених Хмельницьких
днів!"
Поглянь -
Московщина триклята
Залізла в совісті степи
Іклепче
Своє...
В нашій хаті -
Паскудить слово!
Возсвяти!..
Оту осквернену та рідну
Земельку
Лесі і Франка,
Що ліком, кров'ю,
"Отченашом"
Для всіх і вся була.
Була...
Тепер Хохольщиною зветься! -

(Прости же, Батьку, за слова!)
...Ще не минулось,
Чи й минеться? -
За що боролася Січа!..
Зітхнув ще раз Тарас.
Востаннє.
Погірк.
Не з світу сего став.
Й пішов. Аби
Прийти зарання
В вкраїну московських заграв,
Аби збудить
Чи розтермосить
Вкраїнців млявих,
Душі їх!
...Бо десь державну долю
носить
заробітчанським світом.
Гріх
Прости їм, Отче, бо ж не
знають,
Не відають,
Що конче тут
Потрібно долі, зелен-маю -
На ріднім грунті - свій же
Плуг,
Свою же мову, свою совість,
Свою історію святу!..
Пішов Тарас.
Й лишив по собі
Калинчасту-
На Русь-
Сльозу...

Відволікай.
Від сну. Туману.
Буди провину дощову…
Я винна, що таку кохану
Мене ти любиш.
Як грозу.
Не починайся із хмарин.
Промінням ніжним
Починайся.
Кожніську перлу
Із перлин
Ти одлюби і закохайся.
Я вже не можу – той бурштин
Твоїх очей
Мне тривожить…
Я сумнів свій жену
На клин,
Тебе збираючи у кожен…
Відволікай.
В собі губи.
Я дозволяю –
Тобі можна.
І все життя – люби, люби…
Одчайно,
Скраплено,
Безбожно!

Не лякайся мене. Я не здатна на опір.
Ти не знаєш мене, я не відаю хто ти.

З інтернету чекаєш мій голос щоночі,
Боячись, щоб чимраз його хтось не наврочив.

Неприкаяну синь щораз прагнеш “ксернути”,
Аби осені просинь у сувої звернути…

Не лякайся мене. Не вчиню я туману.
Знаю, спокій – це ти. Я ж блукаю світами.

Любиш дотик небес. Я ж земна приналежність.
Розумієш цей світ, де усі ми залежні.

Не лякайся мене. Я тремчу не від страху.
Я ступити боюсь – недалеко ж до краху,

Бо ненависть й любов… – можна руку подати
Чи лиш крок цей ступить і …тривозі продатись.

Ти не бійся, бо це відчуття тимчасове.
Ти сидітимеш в мріях. Я ітиму на лови.

Сподіватимусь знову, що ти віриш у тишу.
І ніколи мене у сій «асьці» не лишиш.

Ці уривки будуть захищатись тобою,
Коли поруч будеш. І ти ближче зі мною…

Коли хвиля пройде і прийде «нависання» –
Я пізнаю сей біль. Ти пізнаєш мовчання.

Я зірвуся увись – ти чекатимеш знову.
Полечу, поспішу. І повернусь у слові...

Не лякайся мене. Я не дам тобі спротив.
Тільки сміло пиши – я ж, звичайно, не проти.

Ти літній, ти весній – і я разом з тобою
Помережу щодень, ощасливлю собою.

В очі заглядає туга,
Краючи незнайдені слова
Просто так.
Я – про ту подругу,
Що в житті
Пророчена була…
Я про маму.
Звісно, що про маму.
Про її світанки,
Ночі й дні,
Про її житейську мелодраму,
Про тривоги,
Болі та жалі…
Що сказати,
Рідна моя нене? –
Вірою позчеплені роки
Твої, мамо…
Знаю, -
міццю клена
Держать думи “нині” і “віки”…
Хоч колиска
Плаче за літами,
Ви, кохана,
Бережіть весну
серця свого.
Не дарма ж світами
Котить сон.
Бо ж мамі – не до сну.
“В неї діти.
Їй не можна спати” –
Кажуть люди навперейми всім.
…Просто треба матір поважати,
Щоби ночі
не стяглися в дні!..
Щоби відпочила.
Не від сина,
(Не дай Бог)
чи дочки, зовсім, ні!
Від тривог
за них, що вкотре линуть
В серденько
Дозболене її…
Мамо, мамо.
Що вам побажати? –
Щоб жили Ви,
Ері сій на зло!
…Треба так, щоб в сім житті
Кохати
Мамин сміх.
І мамине тепло.
…Сива каламуть –
В її волоссі.
Сива каламуть на денці слів
І душі моєї,
Що колоссям
гнеться перед кожним днем
Мамів…
Я про маму.
Ні, не наверзлися
Сі рядки
зі опалу-хвальби…
“Мамо мам прамам –
Возісвятися
в Другім світі…
Ви ж – Життя єси!”
Ви ж вода,
Ви – хліб насущний.
Доля.
Ви – це той промінчик суєти,
Що звертає в безвість
Мої болі
І додому завше вчить …іти.
Мамо, мамо,
Злото сонцецінне!
Не потрібно
Грошей ваших …й сліз.
Я за очі дякую уклінно.
Ваші очі.
Й руки верболіз
Ладна цілувати чорну землю,
Ладна затулити
Від снігів
Чи від вітру осуду.
Й богемно
Возвеличити на вік віків
Мати свою,
Серденько гаряче,
Душу
Пообпалену її
Хвилюванням –
Бо ж воно незряче
У любові – до дітей – сліпій!..
Мамо рідна,
До землі вклонюся,
За ту думку, що на сполох б’є
Совість мою.