Похмурий день зачаївся в тумані.
Над бродом ржуть, полохаючись, коні.
Мій меч бринить, та чую, що на грані
Мене не зрадять крицеві долоні.
Учора твердо так, без повороту
Промовив, ні, суворий до останку.
І цілу ніч під бурю і під сльоту
Процілував я опянілу бранку…
Хай анти ждуть за річкою втумані,
Мене не зрадять крицеві долоні.
І тільки образ голубий на грані
Не осінить мої гарячі скроні.
Олег ОЛЬЖИЧ

Ся ніч осліпла в веснянім тумані.
У небі бродять охмелілі зорі.
Мій сум ще спить та чую, що на грані
Мене не зрадять досвітки прозорі.

І хоч твердить та клепче без замовку
Моя душа: "Увірюю чи вірю?"
Все ж похапцем я тицяю до сховку
Чиюсь зневіру. Може й недовіру.

І ніби знаю, що цей сон скоротить
Затяту ніч, поблідлу спересердя.
Та все ж вагаюсь – сонце ж не воротить
до слів назад, де серце як осердя…

Й цілком сумління перепре за межі,
Де буде страшно і самотньо. Й слизько.
…Коли ти сам собі вже й не належиш
Й душа не в собі – це повір – не близько.

І хай кажуть: під осінь чи під зиму,
Що я – не я, лиш згусток, колотнеча;
Що я земна – у зарослях незрима
тривоги, де і там – ятреча…

І хай нема в очах перевороту,
Коли зненацька зазирнеш у води.
Та все одно зарозумілу квоту
Я в люди вивід понесу крізь броди…

І хай під сльоту бамкатимуть в дзвони
мої слова, талмуди заперечень…
Не запродамся ні за євро-крони –
За одностайність поетичних зречень!