Чатує вітер при долині,
Шугає він туди-сюди.
Жалкує осінь на калині,
Кетяг роси - волоть сльози...

Дошкульно стеляться тумани.
Ще й мутне небо - пліч-о-пліч.
Я знаю - все це через маму,
В якої день - це чорна ніч.

Цей дощ, напене, не дволикий,
Порошить тут і бродить там.
Та щось тривожно завелике
У відчутті дітей до мам.

Котрі отам, за горизонтом
Не сплять, у докорах сумні;
Котрі без війн, але на фронті,
Чекають діточок ввісні.

Чекають звісток з Батьківщини
Либонь в мереживах думок.
Щораз, щотрепетно, щоднини
Назад ступати серцем крок

Сльота осіння. Опліч смуток.
Отак ждемо мамів і доль.
Ще мить і цей словесний жмуток
Скраплине в душу. Мине роль.

Зостануться туман і сльози
Й пожарина в душі німій,
Рубіж чекань, де тануть грози,
Де між чужими ти не свій.

Де ждуть не осені злотави,
А чужинецьких холодів.
Там сниться матері отава,
Тут сняться дочкам матері.

І так щоразу. Доостанку.
Ущухне біль. Принишкне сум.
Там ждуть вкраїнського світанку,
Наосліп рвучи прикрість дум.

"Все буде добре! Бережіться..."
Отак промовлено щораз.
"Не зволікай!" - колише віття.
"Не забарись!" - прохає час.

Дочки й мами. І вже онуки
Зовуть "ба, ба-ба" в телефон.
Так хочеться злелечить руки,
Щоб перетнути рубікон.

А ми все ждем. "Не так погідно
У нас сьогодні. А як ви?"
"А в нас, матусю, вірогідно,
Змаліли серця від туги..."

"Із чужини верніться, мамо!
Дошкульно терпне так душа..."
"Побуду тут я ще. Зарано...
Поможу вам я" - несхотя

Притишить голос. Мовчки плачем.
І ще тяжкіше на душі.
А небо молиться. Неначе
Відчутно аж на чужині...
8-9. 11. 2010р.