Замовк Тарас як зиркнув
В очі
Вкраїнцеві. І грянув грім!
Чорніше березновоночі
Те серце... Серце.
Що у нім?!.
Якісь москальські ідеали
На попелищі руських дум...
"Отстойки", "сброшенци",
"іграли" -
увесь непровкраїнський
глум...
Зітхнув Тарас.
Пустив сльозину.
Сховав за пазуху "Кобзар",
(Немов ображену дитину),
Свій величавий
Словодар...
Вклонився тричі...
Й Україні,
Накривши злотостягом слів, -
"Востань,
Возрадуйся, Вкраїно
Прославлених Хмельницьких
днів!"
Поглянь -
Московщина триклята
Залізла в совісті степи
Іклепче
Своє...
В нашій хаті -
Паскудить слово!
Возсвяти!..
Оту осквернену та рідну
Земельку
Лесі і Франка,
Що ліком, кров'ю,
"Отченашом"
Для всіх і вся була.
Була...
Тепер Хохольщиною зветься! -

(Прости же, Батьку, за слова!)
...Ще не минулось,
Чи й минеться? -
За що боролася Січа!..
Зітхнув ще раз Тарас.
Востаннє.
Погірк.
Не з світу сего став.
Й пішов. Аби
Прийти зарання
В вкраїну московських заграв,
Аби збудить
Чи розтермосить
Вкраїнців млявих,
Душі їх!
...Бо десь державну долю
носить
заробітчанським світом.
Гріх
Прости їм, Отче, бо ж не
знають,
Не відають,
Що конче тут
Потрібно долі, зелен-маю -
На ріднім грунті - свій же
Плуг,
Свою же мову, свою совість,
Свою історію святу!..
Пішов Тарас.
Й лишив по собі
Калинчасту-
На Русь-
Сльозу...