o tempora, o mores!
жінка, що народилася на межі століть-тисячоліть, струнка мов цигарка, дорога мов сигара і доступна мов люлька миру.

хіба ж так можна виходити на двір із тютюновим шлейфом? Діти позаду йдуть – перечіплюються, птахи застряють у кільцях диму. І навіть на сонці чорні пропалені дірки...

Chanel, Prada, Dolce & Gabbana, Nina Ricci, Moschino, Glamour, Davidoff one slims... Що може бути вульгарніше за кільця диму з відбитком губної помади? Наздожени їх, просунь голову і чекай, поки прийде Мінздрав, пожурить пальчиком і скаже, що попереджав.

колись жінки так цілували сніжинки, що ті навіть не змінювали траєкторії свого руху. Наразі продовження жінки – цигарка. Чоловіки стоять навпроти, цілують коханих у попільнички, і вже не відомо, хто з них активний, а хто пасивний. Але ж від цього ніщо не змінюється. Кити і надалі тримають нашу планету. Кити і надалі найбільш миролюбні ссавці, а жінки все одно мріють про самців морських коників, щоб перекласти на них увесь свій жіночий багаж. Отак сиділи би собі коло вікна, непомітні як вазони, непотрібні як вазони (під час відпустки). Сиділи би та й дивилися на свою вроду, що стікає по склу першою розбитою молекулою осені. Вони б і не проти щось змінити у своєму житті, але це ж так зручно триматися за соломинку-цигарку під час депресії, або ловити на неї чоловіків, наче на спінінг.

о жінко з перехрестя, чому твої руки так тремтять, що могли б дитину заколихати? Могли б, але не хочуть. Дитина – це не тільки рятувальний круг у старості.

не посміхайся, бо помада по шву тріщить. Колись-таки ти виростеш із китайських черевичків, але все одно залишишся жінкою з перехрестя, яка відгукується на запах диму. Залиш на шпалерах послання для майбутніх поколінь, якщо вони будуть.

o tempora, o mores! В історії ще й досі залишилися білі плями і темні нефільтровані жінки.

...ти не боялася холоду, веснянок, розсипаних на снігу, шоколадних бурульок. Бо тобі судилося існувати на перехресті двох життів: теперішнього і минулого. Колись ти була кішкою, річкою, вітром, падаючою зіркою, – усім тим, що прагнуло руху. За кожним днем тижня ховалася ти, інша. Щодня нові сусіди із в’язкою нових розмов. Розумна людина завжди знайде тему для розмови, бо навіть із амебою можна поспілкуватися про розмноження.
А від сьогодні ти вперше побачила зірку вдень. Збудуй Вавілонську вежу на березі моря, і ніколи не шкодуй, що там відкладатимуть ніч галапагоські черепахи. Стань деревом із гніздом на кожній гілці. Це гнізда для усіх зозуль багатодітних. Добре, що є та, в якій клекоче дух материнства, яка висидить навіть яйця пасхальні, в якої досить молока, аби викормити пустелю. Б’ються діти на смерть за таку матір.
Ти зустріла її у собі, від сьогодні. Бо ти вже знаєш, як то сміятися за двох, удвох. Чуєш, це не землетрус. Ще ніколи не було так приємно відчувати, як тремтить земля усередині тебе, осипаються гранатові зерна, висмоктують дощ із неба. Кожна сопілка – із дерева генеалогічного, із кожної ноти виростає колискова.
Не пускай до своєї кімнати чорного голуба, бо його пером заповіт писали, бо його очі дивились у криницю з мертвою водою
А ти від сьогодні інша: чайка, ведмедиця, яблуня, прищеплена до неба. Тобі на роду написано зібрати докупи усі фрески найпершої церкви, бо там ти хреститимеш травень.

Бути альтруїстом, рятувати сонце з калюжі – вимагається від тих, у кого начебто добрі очі. У кого очі колобки ніколи не втечуть із дому. Добрі очі кажуть на добраніч усім звіряткам на стелі і вкладаються спати, не помічаючи, що звірятка у клітці, голодні і приречені жити як мухи, або ще навіть гірше, як мертві мухи.
Бути добрим – це не тільки посміхатися на усі пломби, а й так, щоби видно було серце, чи немає на ньому випадково ерозії. Добре серце здригається, коли падають будинки, люди, літаки чи навіть каштани. Каштани теж вміють гучно падати, розбивати в друзки люстерка калюж.
Збираєш осіннє листя і прикладаєш собі до серця як подорожник. Кожне серце потребує подорожника, кожне серце б’ється заради чогось. Моє – для кохання, твоє – для трансплантації. Цікаво би було відчувати твоє серце у моєму тілі, чи любили б я себе, так як ти мене, чи любила б я футбол, групу Depech Mode та усіх неземних (незайманих) істот. Я мушу вірити в неземних істот, бо якби я не вірила у них, то на один страх у моєму житті було би менше. А навіщо жити, якщо нічого не боятися. Нічого не боятися – це теж хвороба, якою особисто я ніколи не захворію. Бо моє серце вже звикло боятися усього, що повзає, слизьке, чи ходить крізь стіни. І твоє серце у моєму тілі мусило би теж щоразу прискорюватися, залишившись наодинці у моєму тілі, у темній кімнаті.
Напевно, люди з доброти топлять кошенят, щоб ті не тинялися голодними й облізлими по підвалах. Люди з доброти їдять слимаків живими, щоб ті не страждали під час приготування. Люди з доброти починають війни, вбивають одне одного, турбуючись за комфортне майбутнє нашої планети. Людей багато, а глобус маленький. Куди усіх заселиш? А тому залишається чекати, доки Бог перестане крутити глобуса, а то у людей запаморочення, час від часу вони втрачають пам’ять, не впізнають близьких і здатні до вбивства у стані афекту. А як же інакше? Ми всі народжені у стані афекту. А тому під час сну небо над нами подряпане кігтями.
Скільки разів тобі казала, не будь таким добрим. Бо бабусю, яку ти вкотре переведеш через вулицю, одного разу буде звати Смерть.

Коли вона дивилася у дзеркало, то бачила мужика. Так, мужика, навіть не чоловіка. Мужика з липким волоссям, рудою бородою та вовкулачим поглядом. Він був огидний настільки, що навіть приваблював, до нього хотілося доторкнутися, струсити лупу з його плечей. Окрім запаху немитого тіла, вона вловлювала ще запах хвої. Лісник? Ні, лісники не живуть у дзеркалах. Коли вона роздягалася на ніч, то навіть не вимикала світло, аби не втомлювати його очі. Їй насправді подобалося, що він дивиться на неї, навіть не підглядає, а нагло дивиться, ніби це він на своїй території. Їй подобалося, що він не читав жодної книги, не корчив із себе інтелектуала, який у будь-якому слові бачить підтекст. Він був самим собою, смердючим мужиком із рудою бородою і купою корисних копалин під нігтями. Від нього хотілося тікати якоюсь первісною самкою, верещати як різана свиня і врешті-решт бути пійманою. Вона відчувала, що вони могли би бути парою, снідати разом, дивитися передачі про тварин. Якось непомітно він почав змінюватися. Спочатку зник нестерпний запах, але ти списала це на свій алергічний риніт. Аж раптом він поголився. Так, поголився навіть не спитавши у тебе. Ти дивилася у дзеркало, зализувала його свіжі порізи і благала не змінюватися далі. Ти зрозуміла, що скоро кінець, коли він з’явився у краватці, яка враз зробила його слабким, безпомічним чоловіком, на якого накинули аркан. Ти спіймала його, не прагнучи цього ні на грам. Ти вирішила розлучитися, привести до дзеркала іншого чоловіка, будівельника, облицювальника плитки або ще краще бомжа.
Підходиш до дзеркала, змиваєш макіяж, саркастично усміхаєшся, завішуєш його чорним атласом і лягаєш помирати. Від тебе тхне немитим волоссям, зогнилою хвоєю і врешті-решт самотністю.

Запах самотності найогидніший, його цураються навіть стерв’ятники.

Блукати тунелями своєї пам’яті – це все одно, що блукати рідним містом. Здавалося, ти знаєш напам’ять його анатомію, кожен будинок і провулок. Ти прокидався разом із ним, і разом із ним вкладався до ліжка. Був сліпою подобою свого міста, і жодна думка про еміграцію не могла навіть зазирнути до твоєї голови. Але ти теж мав право на помилку, мав право одного разу звернути зі звичної дороги на роботу і опинитися в незнайомому провулку. Настільки незнайомому, що ти навіть не розумів мови тутешніх жителів. Вони були інакше вбрані, інакше рухалися в часі, а їх посмішки... Якщо то справді були посмішки, а може звичайний вираз обличчя.
Тут жило багато людей, яких ти нібито десь бачив. Може навіть лише кілька секунд. Але того одного разу було достатньо, аби ти запам’ятав їх, як може не пам’ятав навіть своїх далеких родичів. Важко зрозуміти, чому пам’ять надає перевагу одним, натомість стирає гумкою інших.
Ти навіть не підозрював, що у твоєму місті є така вулиця, де люди ще досі слухають музичні платівки, не замикають дверей на ніч і носять дивні перуки. Дивишся в їхні обличчя і розумієш, що ваша коротка зустріч кілька років, місяців тому завчасно була обірвана. Наче стареньке кіно, зупинене посередині. Зупинене тоді, коли неймовірно хочеться дізнатися, що там далі. Отак і живеш, шукаючи закінчення фільму, аж поки несвідомо забуваєш початок. І хоч як не силкуєшся, але щось із твоєї пам’яті мусить зникнути, присипане чимось іншим, більш свіжим чи важливим, новим снігом.
На цій вулиці було би затишно жити твоїй прабабусі, яка не пам’ятає власного імені, але знає дати народження усіх своїх п’ятнадцяти правнуків. Дивно, але людська пам’ять не піддається жодним законам. Вона існує відокремлено від усього живого, наче насіння розноситься вітром по світові, проростаючи в найнесподіваніших місцях, даючи непередбачувані плоди...
Обличчя дівчини навпроти тобі до болю знайоме, хоча ти й не пригадуєш вашої зустрічі, чи хоча б її імені. Можливо, колись ти її чимось образив, бо її вологий погляд тече саме в твою сторону. Тонеш у хвилях минулого, але тонеш красиво, так, наче засинаєш, спокійно, легко, розслаблено. Дівчина поряд, ти навіть звідкись знаєш присмак її цілунку. Вам добре деякий час, але бракне кисню і ти мусиш піднятися на поверхню. Один, бо вам не по дорозі, вам не по життю.
Пам’ять – це чортове колесо, то ти підіймаєшся на саму її верхівку, то опускаєшся у глиб підсвідомого. Ти не маєш навіть уявлення, хто на цей раз підсяде до тебе у кабіну, і на якому етапі вийде. Шкода, але скільки ти не ходив би бруківкою цієї вулиці, ніколи не зустрінеш тут своєї сестри. Справа не в тому, що вона не слухає платівки чи замикає двері на ніч. Вона дозволила собі поїхати геть, забравши усі свої речі. Не залишила ні одягу, ні дитячих малюнків, нічого, за чим би можна було повернутися...

... геній, з наперед відомою датою смерті. Очі без кольору, а замість одного пальця олівець. Миша мовчання шкребе по вухах, і всі звуки втрачають своє значення. Бо кожен звук – це породження Хаосу, це породження депресії у кімнаті, в його голові. І поки свічка не догризла себе до самих кінчиків пальців, можна нічого не боятися у сирій кімнаті, де над ліжком комарі завелися. З-за відсутності свіжої крові вони смокчуть одне одного до безкінечності, бо немає жодного виходу-входу з кімнати-труни. Де стіни розписані лівою рукою, де стіни настільки запліснявіли, що на них гниють навіть тіні від свічки, яка ще не догризла себе до самих кінчиків пальців.
Мозок генія працює цілодобово. Замінований різноманітними ідеями, він у будь-яку хвилину може вибухнути. Іграшки по всій підлозі – це лише перепустка назад у світ дитинства, з якого не залишилось ні спогадів, ні світлин. Бо кожна світлина – це вбивство часу. А на старість усі годинники йдуть назад: молодієш, заглядаєшся на підлітків, деградуєш до стану малої дитини, забуваєш слова, втрачаєш зуби, смокчеш повітря і нарешті граєшся іграшками, яких ніколи не було в дитини-індиго.
Геній, з наперед відомою датою смерті, знає, що помирати краще навесні, коли земля свіжа та родюча. Коли можна пустити коріння і прорости деревом перед чиїсь ясні очі.
...генії відходять безшумно, дерева кричать на весь світ.

...вона навіть не волога, а сира.
Сира настільки, що вкривається мохом, пліснявіє, викликає огиду. За якихось кілька хвилин ти побачив її справжню сутність, її душу, яка вилізла крізь вирячені очі. Її волосся перед тобою ставало брудним, сивіло, згорталося в гульку і ховалося під хустку. Її посмішка ламалася, мов струхлявіла гілка.
– Хто ти, хто? – кричу я на всю кімнату, чи то б пак на весь Всесвіт.
– Ні, я знаю, хто ти, ти Юльця. Але що з тобою? Чому ти пускаєш шмарклі і лаєшся усіма мовами світу? Ти знаєш есперанто? Юльця, ми ж заручені, у нас скоро весілля, у нас згодом діти.
Вона вже не волога, а слизька, як драглі по дорозі до шлунку. Ти розумієш, що вона вислизає з твоїх рук, вислизає зі свого тіла. Її душа підходить до дзеркала, підмальовує губи і йде до вікна. Ти бачиш її спину, спини своїх дітей. Ти кличеш їх, уже не її, а їх – хлопчика і дівчинку, хочеш побачити їх обличчя, на їхніх обличчях посмішки.
Ти хочеш теж стати вологим, сирим, слизьким, будь-яким, аби йти поряд із ними, тримати їх за руки. Але твої долоні сухі, твої очі – порожні відра. Не зупиняй їх, не переходь їм дорогу з порожніми відрами.
Із кожним кроком вони все далі, вони все рідніші..
Підходиш до вікна, аби зачинити його. Відчуваєш, що сьогодні втратив щось дуже важливе, улюблену запальничку чи то єдину краватку для ділових зустрічей. Стелиш ліжко і вкладаєшся у холодну постіль . Холодну чи вологу уже й не відчуваєш. Тебе засмоктує величезне болото, тебе тягнуть за ноги вологі руки.
Почуваєшся так затишно, наче ти знову в навколоплідних водах.

...І хто посмів їй сказати, що вона його погана звичка. Що вона цигарка без фільтру, посмішка зеленого змія. Вона ж райське яблуко в саду Семираміди, яке будь за що треба дістати, скуштувати, і за яке не шкода геть із обіймів Бога. Її два великих ока, мов кубла ночі. У них можна навіть відкласти по зірці. Коли він заходив у її великі очі, то вдягав білизну навиворіт. У забобони треба вірити, тоді є на що перекласти вину при нагоді. Вона не любила, коли з кутика його губ звисала цівка диму, чи то туману. У тумані вони завжди прогулювали ранок, обмінювалися прочитаними снами і витиралися насухо в бавовняне повітря.
Він любив майструвати сопілки без дірочок, аби змія-мелодія не змогла втекти на волю. Може це егоїстично, так само, як і запхнути океан до свого акваріуму і чекати на білих китів у гості...

Задля неї він став поетом. Зараз модно бути бідним поетом і щодня змінювати муз як шкарпетки.
Щопонеділка вона Муза-медсестра. Робить штучне дихання його натхненню і кімната по вінця наповнюється білими віршами. Бо до верлібру він ще замалий, як і збирати листя з долонь Уїтмена.
Муза-кішка – по вівторках. Зачаївшись у нього на руках, прислухається, як недосвідчене серце збивається з ритму. Смішно, як для людини, у якої з ременя звисають скальпи прочитаних жінок.
У середу – просто Муза, у хатніх капцях, без макіяжу, халат у сонячні зайчики. Така вміє програвати. Особливо коли за крила прикута до місяця, а ноги сплутані блискавкою. Гойдається під храп Великої Ведмедиці. Так гойдатися вміє хіба що дитинство на нервах верби, та ще п’яні чоловіки і хрести на цвинтарі. Буду гойдатися допоки я твоя Муза, жертва. Допоки твоя. У моєму серці – Ти, твої вірші, я в твоїх віршах. Кругообіг думок, душ, тіл...

Тс-с-с, бо день задушив ніч в одному ліжку. Ми свідки.

Танець самки богомола – у четвер. Він заплющував повіки, бо не мав права дивитися в її гострі очі. Там віддзеркалювалися душі померлих.
Опівночі він сідає за стіл, аби написати заповіт. Бо руки, його списані до крові руки мусять дістатися тій, яка любила відчувати їх у своєму волоссі. Вони так надривно вміли грати на гітарі, що навіть струни пітніли.
Душа поета настільки тендітна, що може загинути від крапель дощу.
–– Пішли, пішли у зливу, – кричала вона. Там можна не соромитися мокрих плям на одязі. Сядемо на катамаран і будемо листати воду на захід...

Згадую п’ятницю. Я була ополонка, в якій ти втопився. Разом із своїми віршами, джинсами, картатими сорочками і думкою про мене. Усі поети недолюблені. Вони знімають квартири в чистилищі і роздумують над своїм, несвоїм життям. Життя – це політ стріли, яка обов’язково застряне у віку труни. Ти завжди хотів дізнатися, хто прийде до тебе на кладовище схуднути на дві сльози. Ти ба, прийшла навіть та, з якою ви колись сиділи на березі неба і жбурляли рими у воду. Прикормлювали золотих рибок, бо у вас була купа недолугих бажань, одне з яких тієї ночі таки здійснилося. Вона не стала твоєю Музою навіть на півгодини, бо мала настільки коротку зачіску, що аж просвічувалися мізки, точніше їх нестача. А твоя слабість – це довге розкішне волосся, яким і не шкода бути задушеним. У неї не було родимки на серці, а її серце – всього лиш двокамерне, дві порожні камери схову. Але вона могла заримувати ніч і ліжко. Ти кинув тоді їй кілька мідяків, а вона тепер – грудку землі тобі у совість.
Прийшла навіть циганка, яку ти сам наврочив на любов до себе. Щодня вона розкидала карти Таро аби дізнатися про той день, коли відбудеться злиття ваших аур. Вона наче Ірод вбивала всі дні, в яких тебе не було. Хто не хотів би померти у вулику з медом? Циганка жбурляла до ями різні закляття, просилася в твої холодні обійми. Аби хоч під землею бути разом, слухати кроки хрестів над собою та плач пересмішника. Навіть у чорноземі не стати їй твоєю Музою. Вона не вміє заправляти ліжко до сходу сонця і читати по губах твоїх рибок.
Музи не завжди носять короткі спідниці і довгі вії. Вони можуть мати драглистий живіт, але мусять уміти готувати. Бо що то за жінка, яка не може замісити тісто зі снігу, бодай позаторішнього. Сніг – це очищення, спогад, біла лихоманка під ногами. Усі поети люблять сніг, він загоює свіжі рани. Кажуть, чоловіків прикрашають шрами, гаманці та вродливі жінки. Ти вибрав за краще взяти до рук лезо і зайнятися каліграфією на своєму тілі. Мусиш вгамовувати свій біль, бо твоя Муза тут поряд. Ти відчуваєш її присутність як і свічка, що власною слиною захлинулася.
Вірші народжуються в цілковитій темряві, пошепки, по одному. Ти читаєш їх уголос, немов сповідаєшся. Я плачу, прощаю тобі всі гріхи, бо я твій найбільший гріх. Через мене тебе не взяли до ковчегу. А плавати, плавати ти не вмів. Бо хіба здатні ці списані до крові руки відштовхувати воду. Ці руки ти заповів мені. Вони знають мене напам’ять, на усіх мовах світу.
... Я – Муза-неділя. У весільній сукні, у чорній хустці. Відразу після вінчання прийду у морок, стану поряд твоїх нетвоїх колишніх. Моє серце чисте, мої руки в крові, мої губи в цілунках. Ти прожив рівно сім днів, щоночі вмираючи по частинах. А сьогодні тебе не стало. Зовсім. Як поета. Мене. Як Музи. Беремося за руки і йдемо у зливу.

P.S. А Музи-суботи не було. Музи теж мають право на вихідний, на келих вина, на зраду, на синець під оком, на прощення, чорт забирай.

P.S. Коли мене замало в Мені, я з’їдаю плитку чорного шоколаду, слухаю джазові платівки з Муракамі і вагітнію.

P.S. Я плащаниця з відбитком твого тіла.