Блукати тунелями своєї пам’яті – це все одно, що блукати рідним містом. Здавалося, ти знаєш напам’ять його анатомію, кожен будинок і провулок. Ти прокидався разом із ним, і разом із ним вкладався до ліжка. Був сліпою подобою свого міста, і жодна думка про еміграцію не могла навіть зазирнути до твоєї голови. Але ти теж мав право на помилку, мав право одного разу звернути зі звичної дороги на роботу і опинитися в незнайомому провулку. Настільки незнайомому, що ти навіть не розумів мови тутешніх жителів. Вони були інакше вбрані, інакше рухалися в часі, а їх посмішки... Якщо то справді були посмішки, а може звичайний вираз обличчя.
Тут жило багато людей, яких ти нібито десь бачив. Може навіть лише кілька секунд. Але того одного разу було достатньо, аби ти запам’ятав їх, як може не пам’ятав навіть своїх далеких родичів. Важко зрозуміти, чому пам’ять надає перевагу одним, натомість стирає гумкою інших.
Ти навіть не підозрював, що у твоєму місті є така вулиця, де люди ще досі слухають музичні платівки, не замикають дверей на ніч і носять дивні перуки. Дивишся в їхні обличчя і розумієш, що ваша коротка зустріч кілька років, місяців тому завчасно була обірвана. Наче стареньке кіно, зупинене посередині. Зупинене тоді, коли неймовірно хочеться дізнатися, що там далі. Отак і живеш, шукаючи закінчення фільму, аж поки несвідомо забуваєш початок. І хоч як не силкуєшся, але щось із твоєї пам’яті мусить зникнути, присипане чимось іншим, більш свіжим чи важливим, новим снігом.
На цій вулиці було би затишно жити твоїй прабабусі, яка не пам’ятає власного імені, але знає дати народження усіх своїх п’ятнадцяти правнуків. Дивно, але людська пам’ять не піддається жодним законам. Вона існує відокремлено від усього живого, наче насіння розноситься вітром по світові, проростаючи в найнесподіваніших місцях, даючи непередбачувані плоди...
Обличчя дівчини навпроти тобі до болю знайоме, хоча ти й не пригадуєш вашої зустрічі, чи хоча б її імені. Можливо, колись ти її чимось образив, бо її вологий погляд тече саме в твою сторону. Тонеш у хвилях минулого, але тонеш красиво, так, наче засинаєш, спокійно, легко, розслаблено. Дівчина поряд, ти навіть звідкись знаєш присмак її цілунку. Вам добре деякий час, але бракне кисню і ти мусиш піднятися на поверхню. Один, бо вам не по дорозі, вам не по життю.
Пам’ять – це чортове колесо, то ти підіймаєшся на саму її верхівку, то опускаєшся у глиб підсвідомого. Ти не маєш навіть уявлення, хто на цей раз підсяде до тебе у кабіну, і на якому етапі вийде. Шкода, але скільки ти не ходив би бруківкою цієї вулиці, ніколи не зустрінеш тут своєї сестри. Справа не в тому, що вона не слухає платівки чи замикає двері на ніч. Вона дозволила собі поїхати геть, забравши усі свої речі. Не залишила ні одягу, ні дитячих малюнків, нічого, за чим би можна було повернутися...