Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.15
11:44
Мінливість травня тиха і примарна
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
2026.02.15
10:46
Доброго вечора, шановні радіослухачі!
В ефірі щотижнева передача «Особистість - поруч!»
Сьогодні наш гість - переможець конкурсу короткого оповідання на таку всеосяжну тему, як «Мета мого життя», Іван Кочур.
Зараз ми сидимо у затишній однокімнатній ква
2026.02.14
19:27
Слухаючи брехливу московську пропаганду, неодноразово ловиш себе на тому, що десь уже читав про це: що зроду-віку не було ніякої тобі України, що мова українська – це діалект російської... Та ще чимало чого можна почути з екранів телевізора чи надибати
2026.02.14
15:38
Здетонірував неспокій…
Глянув, поруч холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
Глянув, поруч холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
2026.02.14
11:44
А наш великий воїн Скандербек
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.
***
А бевзям до душі усе супутнє
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.
***
А бевзям до душі усе супутнє
2026.02.14
11:05
Усе темнішає: і світ байдужий,
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу
2026.02.14
11:01
Ні, не сховаєшся ніде
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.
Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.
Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
2026.02.14
10:02
Стомлене серце торкається тиші.
Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.
Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.
Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
2026.02.14
07:23
Не сидить незрушно в хаті
Невиправний мандрівник, -
По чужих світах блукати
З юних літ помалу звик.
Не зважаючи на пору,
Та не дивлячись на вік, -
Рюкзака збирає скоро
Невгамовний чоловік.
Невиправний мандрівник, -
По чужих світах блукати
З юних літ помалу звик.
Не зважаючи на пору,
Та не дивлячись на вік, -
Рюкзака збирає скоро
Невгамовний чоловік.
2026.02.13
22:12
Хто ще про людей цих напише?
Чиї душі плачуть від ран?
Касатий, Наглюк і не лише,
Нагорний. Тупіца, Таран…*
Колись на вокзалі у Мені –
для рук вантажі в ті літа,
а поруч і в’язи зелені,
Чиї душі плачуть від ран?
Касатий, Наглюк і не лише,
Нагорний. Тупіца, Таран…*
Колись на вокзалі у Мені –
для рук вантажі в ті літа,
а поруч і в’язи зелені,
2026.02.13
20:45
Не слухай інших - слухай тупіт степу
між веж курганів і хребтів валів,
що бє у груди перелунням склепу
й від крові вже звогнів, пополовів.
Вдихни на повні жар вільготи Яру
Холодного, як мерзла пектораль,
впусти його під шкіру барву яру,
наповни не
між веж курганів і хребтів валів,
що бє у груди перелунням склепу
й від крові вже звогнів, пополовів.
Вдихни на повні жар вільготи Яру
Холодного, як мерзла пектораль,
впусти його під шкіру барву яру,
наповни не
2026.02.13
18:42
Кілька місяців. Кілька життів
Я прожив, загубивши єдине,
Де в роси найчистіші краплини
Свято вірив. І дихав. І жив.
Мерехтіння вечірніх зірок,
Мов пронизана сумом соната,
Та, яку я не зможу зіграти,
Я прожив, загубивши єдине,
Де в роси найчистіші краплини
Свято вірив. І дихав. І жив.
Мерехтіння вечірніх зірок,
Мов пронизана сумом соната,
Та, яку я не зможу зіграти,
2026.02.13
16:55
як тихо
я сплю
сонце ляга
на ріллю
небо
пошите з калюж
стежкою в’ється
я сплю
сонце ляга
на ріллю
небо
пошите з калюж
стежкою в’ється
2026.02.13
14:57
Столиця України знову під шквалом ракетних ударів.
Тисячі киян у п‘ятнадцятиградусні морози лишилися без тепла, без електрики, без води.
У ХХI столітті варварськими методами чиниться справжній геноцид проти мирних людей - стариків, дітей, вагітних жінок
Тисячі киян у п‘ятнадцятиградусні морози лишилися без тепла, без електрики, без води.
У ХХI столітті варварськими методами чиниться справжній геноцид проти мирних людей - стариків, дітей, вагітних жінок
2026.02.13
10:25
Протокол 01/02.2026 від тринадцятого лютого поточного року.
Місце проведення — Головний офіс
Спостерігається масив образів, в якому сакральні, космічні та наукові поняття не стільки логічно з’єднуються, як взаємно змішуються і розчиняються. "Миро" я
2026.02.13
10:21
Я бачу в полоні минулих років
Своїх сьогоденних знайомих.
Вони подолали великий розрив
Епох і часів невідомих.
Ну звідки вони там узятись могли
У зовсім далекій епосі?
Знамена і гасла стоїчно несли,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Своїх сьогоденних знайомих.
Вони подолали великий розрив
Епох і часів невідомих.
Ну звідки вони там узятись могли
У зовсім далекій епосі?
Знамена і гасла стоїчно несли,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.07
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олена Пашук (1982) /
Проза
///
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
///
Блукати тунелями своєї пам’яті – це все одно, що блукати рідним містом. Здавалося, ти знаєш напам’ять його анатомію, кожен будинок і провулок. Ти прокидався разом із ним, і разом із ним вкладався до ліжка. Був сліпою подобою свого міста, і жодна думка про еміграцію не могла навіть зазирнути до твоєї голови. Але ти теж мав право на помилку, мав право одного разу звернути зі звичної дороги на роботу і опинитися в незнайомому провулку. Настільки незнайомому, що ти навіть не розумів мови тутешніх жителів. Вони були інакше вбрані, інакше рухалися в часі, а їх посмішки... Якщо то справді були посмішки, а може звичайний вираз обличчя.
Тут жило багато людей, яких ти нібито десь бачив. Може навіть лише кілька секунд. Але того одного разу було достатньо, аби ти запам’ятав їх, як може не пам’ятав навіть своїх далеких родичів. Важко зрозуміти, чому пам’ять надає перевагу одним, натомість стирає гумкою інших.
Ти навіть не підозрював, що у твоєму місті є така вулиця, де люди ще досі слухають музичні платівки, не замикають дверей на ніч і носять дивні перуки. Дивишся в їхні обличчя і розумієш, що ваша коротка зустріч кілька років, місяців тому завчасно була обірвана. Наче стареньке кіно, зупинене посередині. Зупинене тоді, коли неймовірно хочеться дізнатися, що там далі. Отак і живеш, шукаючи закінчення фільму, аж поки несвідомо забуваєш початок. І хоч як не силкуєшся, але щось із твоєї пам’яті мусить зникнути, присипане чимось іншим, більш свіжим чи важливим, новим снігом.
На цій вулиці було би затишно жити твоїй прабабусі, яка не пам’ятає власного імені, але знає дати народження усіх своїх п’ятнадцяти правнуків. Дивно, але людська пам’ять не піддається жодним законам. Вона існує відокремлено від усього живого, наче насіння розноситься вітром по світові, проростаючи в найнесподіваніших місцях, даючи непередбачувані плоди...
Обличчя дівчини навпроти тобі до болю знайоме, хоча ти й не пригадуєш вашої зустрічі, чи хоча б її імені. Можливо, колись ти її чимось образив, бо її вологий погляд тече саме в твою сторону. Тонеш у хвилях минулого, але тонеш красиво, так, наче засинаєш, спокійно, легко, розслаблено. Дівчина поряд, ти навіть звідкись знаєш присмак її цілунку. Вам добре деякий час, але бракне кисню і ти мусиш піднятися на поверхню. Один, бо вам не по дорозі, вам не по життю.
Пам’ять – це чортове колесо, то ти підіймаєшся на саму її верхівку, то опускаєшся у глиб підсвідомого. Ти не маєш навіть уявлення, хто на цей раз підсяде до тебе у кабіну, і на якому етапі вийде. Шкода, але скільки ти не ходив би бруківкою цієї вулиці, ніколи не зустрінеш тут своєї сестри. Справа не в тому, що вона не слухає платівки чи замикає двері на ніч. Вона дозволила собі поїхати геть, забравши усі свої речі. Не залишила ні одягу, ні дитячих малюнків, нічого, за чим би можна було повернутися...
Тут жило багато людей, яких ти нібито десь бачив. Може навіть лише кілька секунд. Але того одного разу було достатньо, аби ти запам’ятав їх, як може не пам’ятав навіть своїх далеких родичів. Важко зрозуміти, чому пам’ять надає перевагу одним, натомість стирає гумкою інших.
Ти навіть не підозрював, що у твоєму місті є така вулиця, де люди ще досі слухають музичні платівки, не замикають дверей на ніч і носять дивні перуки. Дивишся в їхні обличчя і розумієш, що ваша коротка зустріч кілька років, місяців тому завчасно була обірвана. Наче стареньке кіно, зупинене посередині. Зупинене тоді, коли неймовірно хочеться дізнатися, що там далі. Отак і живеш, шукаючи закінчення фільму, аж поки несвідомо забуваєш початок. І хоч як не силкуєшся, але щось із твоєї пам’яті мусить зникнути, присипане чимось іншим, більш свіжим чи важливим, новим снігом.
На цій вулиці було би затишно жити твоїй прабабусі, яка не пам’ятає власного імені, але знає дати народження усіх своїх п’ятнадцяти правнуків. Дивно, але людська пам’ять не піддається жодним законам. Вона існує відокремлено від усього живого, наче насіння розноситься вітром по світові, проростаючи в найнесподіваніших місцях, даючи непередбачувані плоди...
Обличчя дівчини навпроти тобі до болю знайоме, хоча ти й не пригадуєш вашої зустрічі, чи хоча б її імені. Можливо, колись ти її чимось образив, бо її вологий погляд тече саме в твою сторону. Тонеш у хвилях минулого, але тонеш красиво, так, наче засинаєш, спокійно, легко, розслаблено. Дівчина поряд, ти навіть звідкись знаєш присмак її цілунку. Вам добре деякий час, але бракне кисню і ти мусиш піднятися на поверхню. Один, бо вам не по дорозі, вам не по життю.
Пам’ять – це чортове колесо, то ти підіймаєшся на саму її верхівку, то опускаєшся у глиб підсвідомого. Ти не маєш навіть уявлення, хто на цей раз підсяде до тебе у кабіну, і на якому етапі вийде. Шкода, але скільки ти не ходив би бруківкою цієї вулиці, ніколи не зустрінеш тут своєї сестри. Справа не в тому, що вона не слухає платівки чи замикає двері на ніч. Вона дозволила собі поїхати геть, забравши усі свої речі. Не залишила ні одягу, ні дитячих малюнків, нічого, за чим би можна було повернутися...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
