Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.16
15:29
Шосе тікає під мою машину
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
2025.11.16
15:27
Тоді, коли пухнастим квітом
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
2025.11.16
14:56
Хмари, хмари примарні, зловісні,
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
2025.11.16
14:50
Вчитель Амок стояв біля прозорого чисто вимитого вікна і дивився на пейзаж пізньої глухої осені. Безнадійної, наче очі оленя, що побачив націлений на нього мушкет мисливця. Учні (капловухі та веснянкуваті, патлаті і закосичені, в чорній шкільній формі і з
2025.11.16
13:04
– Наші захисники та захисниці
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
2025.11.16
12:42
Розкажи-но нам, Миколо, як там було діло?
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Ді
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Ді
2025.11.16
11:46
В сфері внутрішніх відносин —
Вівці, гуси і кролі…
Кожне з них поїсти просить
І стареча, і малі…
В сфері зовнішніх відносин —
Поле, ліс, кущі, ріка…
Що не день, свої покоси
Кожним з них своя рука…
Вівці, гуси і кролі…
Кожне з них поїсти просить
І стареча, і малі…
В сфері зовнішніх відносин —
Поле, ліс, кущі, ріка…
Що не день, свої покоси
Кожним з них своя рука…
2025.11.16
10:21
Лечу крізь час за обрій золотий
Туди, де колисає сонце тишу.
Немає там злостивої шопти,
Мелодії лишень, пісні та вірші.
Мажорний лад обарвлює печаль,
Пастельні фарби тонуть у веселці.
Мого життя не згасла ще свіча,
Туди, де колисає сонце тишу.
Немає там злостивої шопти,
Мелодії лишень, пісні та вірші.
Мажорний лад обарвлює печаль,
Пастельні фарби тонуть у веселці.
Мого життя не згасла ще свіча,
2025.11.16
02:27
Під прицілом чарівної Геби*
блискавка не вдарила тебе?
Будеш жити поки є потреба
зачерпнути море голубе.
Мрій затято про Гаваї тихі,
в фінікових пальмах острови.
Щоб яругою блукало лихо
блискавка не вдарила тебе?
Будеш жити поки є потреба
зачерпнути море голубе.
Мрій затято про Гаваї тихі,
в фінікових пальмах острови.
Щоб яругою блукало лихо
2025.11.15
22:18
Хлопець вирвшив улаштувати
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо
2025.11.15
18:28
Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
2025.11.15
13:36
Ще, напевне, мене пам'ятає
та, що знає – між нами війна,
та луною у небі витає:
« Це вона... це вона... це вона...»
І якби не дароване фото,
що не відаю, де заховав,
то не вірив би, нехотя, хто то
невідправлений лист написав,
та, що знає – між нами війна,
та луною у небі витає:
« Це вона... це вона... це вона...»
І якби не дароване фото,
що не відаю, де заховав,
то не вірив би, нехотя, хто то
невідправлений лист написав,
2025.11.15
10:30
Як я ходив іще у семінарську школу
Була особа там, напучувала, буцім
Як оце звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Ти не у змозі звернутися до Бога молитвою!
Хто надасть мені притулок? Місце, де ховатис
Була особа там, напучувала, буцім
Як оце звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Ти не у змозі звернутися до Бога молитвою!
Хто надасть мені притулок? Місце, де ховатис
2025.11.15
10:16
Я - мов раб...
Близькість з котрим
компрометує.
Ти - наче
високопоставлена
Персона...
Не дай Боже,
побачать
Близькість з котрим
компрометує.
Ти - наче
високопоставлена
Персона...
Не дай Боже,
побачать
2025.11.15
09:10
Заради забавки — маклює.
Заради вибриків — клює…
І один одного вартує,
Як жаль, по-правді, не моє…
Зірвали б куш і розділили б.
Третину їм, а решту тим,
Хто так охоче насмітили
Своїм замовленням «святим»…
Заради вибриків — клює…
І один одного вартує,
Як жаль, по-правді, не моє…
Зірвали б куш і розділили б.
Третину їм, а решту тим,
Хто так охоче насмітили
Своїм замовленням «святим»…
2025.11.14
22:47
Є ще люди на білому світі.
що не вимерли у суєті
і несуть із минулого дітям
естафету доби неоліту,
де малюють горшки не святі.
ІІ
Із минулого бачу сьогодні
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...що не вимерли у суєті
і несуть із минулого дітям
естафету доби неоліту,
де малюють горшки не святі.
ІІ
Із минулого бачу сьогодні
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олена Пашук (1982) /
Проза
///
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
///
Блукати тунелями своєї пам’яті – це все одно, що блукати рідним містом. Здавалося, ти знаєш напам’ять його анатомію, кожен будинок і провулок. Ти прокидався разом із ним, і разом із ним вкладався до ліжка. Був сліпою подобою свого міста, і жодна думка про еміграцію не могла навіть зазирнути до твоєї голови. Але ти теж мав право на помилку, мав право одного разу звернути зі звичної дороги на роботу і опинитися в незнайомому провулку. Настільки незнайомому, що ти навіть не розумів мови тутешніх жителів. Вони були інакше вбрані, інакше рухалися в часі, а їх посмішки... Якщо то справді були посмішки, а може звичайний вираз обличчя.
Тут жило багато людей, яких ти нібито десь бачив. Може навіть лише кілька секунд. Але того одного разу було достатньо, аби ти запам’ятав їх, як може не пам’ятав навіть своїх далеких родичів. Важко зрозуміти, чому пам’ять надає перевагу одним, натомість стирає гумкою інших.
Ти навіть не підозрював, що у твоєму місті є така вулиця, де люди ще досі слухають музичні платівки, не замикають дверей на ніч і носять дивні перуки. Дивишся в їхні обличчя і розумієш, що ваша коротка зустріч кілька років, місяців тому завчасно була обірвана. Наче стареньке кіно, зупинене посередині. Зупинене тоді, коли неймовірно хочеться дізнатися, що там далі. Отак і живеш, шукаючи закінчення фільму, аж поки несвідомо забуваєш початок. І хоч як не силкуєшся, але щось із твоєї пам’яті мусить зникнути, присипане чимось іншим, більш свіжим чи важливим, новим снігом.
На цій вулиці було би затишно жити твоїй прабабусі, яка не пам’ятає власного імені, але знає дати народження усіх своїх п’ятнадцяти правнуків. Дивно, але людська пам’ять не піддається жодним законам. Вона існує відокремлено від усього живого, наче насіння розноситься вітром по світові, проростаючи в найнесподіваніших місцях, даючи непередбачувані плоди...
Обличчя дівчини навпроти тобі до болю знайоме, хоча ти й не пригадуєш вашої зустрічі, чи хоча б її імені. Можливо, колись ти її чимось образив, бо її вологий погляд тече саме в твою сторону. Тонеш у хвилях минулого, але тонеш красиво, так, наче засинаєш, спокійно, легко, розслаблено. Дівчина поряд, ти навіть звідкись знаєш присмак її цілунку. Вам добре деякий час, але бракне кисню і ти мусиш піднятися на поверхню. Один, бо вам не по дорозі, вам не по життю.
Пам’ять – це чортове колесо, то ти підіймаєшся на саму її верхівку, то опускаєшся у глиб підсвідомого. Ти не маєш навіть уявлення, хто на цей раз підсяде до тебе у кабіну, і на якому етапі вийде. Шкода, але скільки ти не ходив би бруківкою цієї вулиці, ніколи не зустрінеш тут своєї сестри. Справа не в тому, що вона не слухає платівки чи замикає двері на ніч. Вона дозволила собі поїхати геть, забравши усі свої речі. Не залишила ні одягу, ні дитячих малюнків, нічого, за чим би можна було повернутися...
Тут жило багато людей, яких ти нібито десь бачив. Може навіть лише кілька секунд. Але того одного разу було достатньо, аби ти запам’ятав їх, як може не пам’ятав навіть своїх далеких родичів. Важко зрозуміти, чому пам’ять надає перевагу одним, натомість стирає гумкою інших.
Ти навіть не підозрював, що у твоєму місті є така вулиця, де люди ще досі слухають музичні платівки, не замикають дверей на ніч і носять дивні перуки. Дивишся в їхні обличчя і розумієш, що ваша коротка зустріч кілька років, місяців тому завчасно була обірвана. Наче стареньке кіно, зупинене посередині. Зупинене тоді, коли неймовірно хочеться дізнатися, що там далі. Отак і живеш, шукаючи закінчення фільму, аж поки несвідомо забуваєш початок. І хоч як не силкуєшся, але щось із твоєї пам’яті мусить зникнути, присипане чимось іншим, більш свіжим чи важливим, новим снігом.
На цій вулиці було би затишно жити твоїй прабабусі, яка не пам’ятає власного імені, але знає дати народження усіх своїх п’ятнадцяти правнуків. Дивно, але людська пам’ять не піддається жодним законам. Вона існує відокремлено від усього живого, наче насіння розноситься вітром по світові, проростаючи в найнесподіваніших місцях, даючи непередбачувані плоди...
Обличчя дівчини навпроти тобі до болю знайоме, хоча ти й не пригадуєш вашої зустрічі, чи хоча б її імені. Можливо, колись ти її чимось образив, бо її вологий погляд тече саме в твою сторону. Тонеш у хвилях минулого, але тонеш красиво, так, наче засинаєш, спокійно, легко, розслаблено. Дівчина поряд, ти навіть звідкись знаєш присмак її цілунку. Вам добре деякий час, але бракне кисню і ти мусиш піднятися на поверхню. Один, бо вам не по дорозі, вам не по життю.
Пам’ять – це чортове колесо, то ти підіймаєшся на саму її верхівку, то опускаєшся у глиб підсвідомого. Ти не маєш навіть уявлення, хто на цей раз підсяде до тебе у кабіну, і на якому етапі вийде. Шкода, але скільки ти не ходив би бруківкою цієї вулиці, ніколи не зустрінеш тут своєї сестри. Справа не в тому, що вона не слухає платівки чи замикає двері на ніч. Вона дозволила собі поїхати геть, забравши усі свої речі. Не залишила ні одягу, ні дитячих малюнків, нічого, за чим би можна було повернутися...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
