...вона навіть не волога, а сира.
Сира настільки, що вкривається мохом, пліснявіє, викликає огиду. За якихось кілька хвилин ти побачив її справжню сутність, її душу, яка вилізла крізь вирячені очі. Її волосся перед тобою ставало брудним, сивіло, згорталося в гульку і ховалося під хустку. Її посмішка ламалася, мов струхлявіла гілка.
– Хто ти, хто? – кричу я на всю кімнату, чи то б пак на весь Всесвіт.
– Ні, я знаю, хто ти, ти Юльця. Але що з тобою? Чому ти пускаєш шмарклі і лаєшся усіма мовами світу? Ти знаєш есперанто? Юльця, ми ж заручені, у нас скоро весілля, у нас згодом діти.
Вона вже не волога, а слизька, як драглі по дорозі до шлунку. Ти розумієш, що вона вислизає з твоїх рук, вислизає зі свого тіла. Її душа підходить до дзеркала, підмальовує губи і йде до вікна. Ти бачиш її спину, спини своїх дітей. Ти кличеш їх, уже не її, а їх – хлопчика і дівчинку, хочеш побачити їх обличчя, на їхніх обличчях посмішки.
Ти хочеш теж стати вологим, сирим, слизьким, будь-яким, аби йти поряд із ними, тримати їх за руки. Але твої долоні сухі, твої очі – порожні відра. Не зупиняй їх, не переходь їм дорогу з порожніми відрами.
Із кожним кроком вони все далі, вони все рідніші..
Підходиш до вікна, аби зачинити його. Відчуваєш, що сьогодні втратив щось дуже важливе, улюблену запальничку чи то єдину краватку для ділових зустрічей. Стелиш ліжко і вкладаєшся у холодну постіль . Холодну чи вологу уже й не відчуваєш. Тебе засмоктує величезне болото, тебе тягнуть за ноги вологі руки.
Почуваєшся так затишно, наче ти знову в навколоплідних водах.