Коли вона дивилася у дзеркало, то бачила мужика. Так, мужика, навіть не чоловіка. Мужика з липким волоссям, рудою бородою та вовкулачим поглядом. Він був огидний настільки, що навіть приваблював, до нього хотілося доторкнутися, струсити лупу з його плечей. Окрім запаху немитого тіла, вона вловлювала ще запах хвої. Лісник? Ні, лісники не живуть у дзеркалах. Коли вона роздягалася на ніч, то навіть не вимикала світло, аби не втомлювати його очі. Їй насправді подобалося, що він дивиться на неї, навіть не підглядає, а нагло дивиться, ніби це він на своїй території. Їй подобалося, що він не читав жодної книги, не корчив із себе інтелектуала, який у будь-якому слові бачить підтекст. Він був самим собою, смердючим мужиком із рудою бородою і купою корисних копалин під нігтями. Від нього хотілося тікати якоюсь первісною самкою, верещати як різана свиня і врешті-решт бути пійманою. Вона відчувала, що вони могли би бути парою, снідати разом, дивитися передачі про тварин. Якось непомітно він почав змінюватися. Спочатку зник нестерпний запах, але ти списала це на свій алергічний риніт. Аж раптом він поголився. Так, поголився навіть не спитавши у тебе. Ти дивилася у дзеркало, зализувала його свіжі порізи і благала не змінюватися далі. Ти зрозуміла, що скоро кінець, коли він з’явився у краватці, яка враз зробила його слабким, безпомічним чоловіком, на якого накинули аркан. Ти спіймала його, не прагнучи цього ні на грам. Ти вирішила розлучитися, привести до дзеркала іншого чоловіка, будівельника, облицювальника плитки або ще краще бомжа.
Підходиш до дзеркала, змиваєш макіяж, саркастично усміхаєшся, завішуєш його чорним атласом і лягаєш помирати. Від тебе тхне немитим волоссям, зогнилою хвоєю і врешті-решт самотністю.

Запах самотності найогидніший, його цураються навіть стерв’ятники.