І коли ти пройдеш лисицю і того , хто дуже хоче випорожнитися, вони тебе зрозуміють. І тоді ти побачиш корені, що спустились глибоко, десь до самих нахилів букв. Центрально-східно-збочений.
Жінка, що так натхненно колисала свою дитину: так ніжно ніби маленькі жабенята впрілись у власній ковдрі. Ти не селянка! Давай, давай! Ти обпале листя, котре знайшло свій спочинок .
Замало заламало і ми більш не будем. А так ніби пройшла година, а мені треба виспатись.
Урвище ще…Чи ти будеш зранку прокидатись під шепіт фіранок, поцілунків, котрі поросли мохом?
Чуже не поміщається коли нецікаво. Ти не міщанин. Кісточка закопана і знов викопана, а з іншого боку ми трохи радіємо з цього.
Хтось розсівся такий могутній, такий пихатий, а до нього прийшли раби на емоційному зближенні. Трохи неохайності, багато світла - ось. Твоє дитинство, котре ти розтратила в 12 років, розміняла на дрібні, на здачу.
Вони прийдуть шарядючи листям, хороші друзі і той, кому ти довіряєш. Березячий сік.
Вона його обіймала. Коли настане світ – свідомість зникне.
Велика і потворна, з гострим кінцем на маківці, цілувалася з дощем; краплі стікали по порах, маленьких тупінамбуринках (через те стала крижаною, але всевидящою); збільшувалась по можливості в об’ємі, а він прихилив до неї свої копитця і так скрутився, наче в череві у мами.

Ти живеш наче в коконі,світу навколо тебе нема, є лише радіус близько одного метра, який ти наповнюєш своїми кольорами, запахами. Сьогодні,ти вибрав жовто – гарячий. Ти випромінюєш його , добре тобі і всім навколо і тобі здається, що ти вибрався , що бачиш більше, проте ,тісний зашморг на шиї нагадує про себе в якийсь момент і ти чемно залазиш в свій кокон. Потім їдучий бордовий поглинає тебе , затягує вправно всі твої вікна, кожен промінчик світла.Ти сам собі кат. Немає більше нікого хто міг перевірити твій диктант з української мови, хто б говорив твоєю мовою. Всі навколо вибрали мову якусь не таку. Це все перетворюється в декілька мілілітрів води, потім ти п’єш і поповнюєш свої запаси вологи - як рослина. З часом помилки в диктанті стають нормою і тобі більше не хочеться щоб хтось їх виправляв.Твій кокон покривається мохом, а тебе всюди переслідує пеніциліновий запах і ти живишся лише з кусків чиїхсь бордових штор, які вдалося вихопити при випадковій розмові. Ти вибираєш температуру оптимальну для твого тіла і продовжуєш собі жити.
Вчора спілкувалась з своєю апатією. Вона сказала ,що пробачила мені все. Їй було важко, але все ж вона наважилась. Вона зовсім не змінилася, продовжує носити коричневий костюм на гудзики, проте, вже не дихає мені за спиною- вона вставила нову щелепу і насолоджується життям.
Давно до мене не дзвонила моя гордість. Вона теж образилась на мене і перестала мати потребу в спілкуванні зі мною. Вона складає пазли і більше не згадує мене, їй було боляче так само як мені. В нас був один кокон на двох.
Моя волога просочується через простирадла, всмоктується в стіни будинків в сірий асфальт , вона поширюється по світі і перетворюється в пеніцилін, запах якого мене переслідує.

Спочатку ти був червоний, весь мокрий від сліз ображених дітей, від слів невдоволених бабусь. Писав щось у своєму щоденнику вказівним пальцем, намагався стати оранжевим ,як хімічний коктель водню і гелію, який безперервно горить, пече, палить невдоволених бабусь їхні слова і сльози ображених дітей і соняхи і старі речі, в яких вийшов термін придатності. У твого оранжевого вийшов термін придатності.
Піднімаєшся на сходинку вище – геніальний зелений. Такий приємний до тіла .
Одягаєш кленове листя, годуєш мене росою. Скоро я виросту. Можеш залишити мене на балконі, на совдепівському таборику. Я буду гойдатись, рости…
Ти такий крутий, у тебе стільки кнопок, всі такі різні, кожна виконує невід’ємну функцію, творить дива. Є входи, немає виходів- їх непотрібно. Все, що входить – стає довершеним. 23 входи геніальності

Коли сходить сонце, я помічаю на тобі зайві шрами. Звідки вони взялись? Хіба це сон? Куди їм іти, вони ж самі не знайдуть дороги назад, не повернуться до заходу сонця. А ти бери сітку і лови їх, понапихай у сірникові коробки і підпиши під кожним ім’я, нехай знають як запізнюватись, нехай знають... Щоб не задавали більше дурних питань, не плутались під ногами. Ти ж сам створив їх, сам можеш і вбити. У тобі горить вічний факел – факел надії, факел любові, факел розладу шлунку, факен...факел..
Мені подобається описувати тебе, писати по тобі, не залишати ні одного квадратного міліметра для шрамів. Квадратний міліметр – смішно, правда? Порахуй скільки квадратних міліметрів у тебе на зубах, повіках, стегнах. Одінь капронові колготи – це допоможе.
Перестань жувати вказівний палець, перестань пітніти, дихати - мене це вбиває. Я не можу дивитись, як з тебе виходить вчорашня випивка, тримай її у собі, тримай поки можеш , це ж чверть твоєї зарплати.
33 подібне на 99, але більше схоже на 88. Чи не так?

Синдром відкритих дверей. Вона періодично смикала за клямку , але тільки правою рукою і непарну кількість разів. Їй все здавалось, що двері не зачиненні. Минуло ще десять хвилин, а вона все продовжувала перевіряти чи не забула замкнути двері.
Довгоногий, блідий на обличчі і з зеленими очима хлопець вийшов з кабінету навпроти і здивовано подивився на неї. Йому було незрозуміло чого вона смикає за ті дверей, адже там зачинено і нікого немає. Дівчині стало ніяково, але вона продовжувала смикати клямку.
Слизький тип. Він був слизьким типом, слизьким не через свій характер, а через поверхню своєї шкіри. Все за що він не брався - вислизало у нього з рук, і важко було знайти одяг, який би тримався на ньому. Але йому це подобалось, він любив все слизьке: слимаки, очищені від шкіри фрукти і овочі, вітатися з слизькими, спітнілими руками, внутрішню поверхню алое, поручні сільських маршруток. О, а коли на вулиці гололід – то його радості не було меж. Він взував найслизькіше на його думку взуття, таке, в якого вже підошва вся витерта, і прямував до вулиць ще не посипаних піском. Йому байдуже , що казали про нього люди, слизь – то була його найбільша цінність.
Їй допомагало взуття. Коли вона одягала взуття на пару розмірів менше за її ноги - думки про двері відходили в сторону. Поки ходила у ньому, її свідомістю керував біль, а потім, роззувшись вдома, витягнувши з цих кайданів червоні набряклі ноги, вона насолоджувалась життям.
Вона ніколи не зустрічала людей з синдромом відкритих дверей, їй незручно було розповідати комусь про це, тому мовчки терпіла...
Аж поки не зустріла його. Вона поспішала додому. Черевики вже в котре до крові натерли пальці, потрібно було роззутись і перебинтувати рани, щоб насолоджуватись життям. Вона побачила довгоногого, він несамовито їздив на підошвах свого взуття. Це було настільки дивно...Настільки, що їй захотілось розказати йому про свій синдром, довірити найпотаємніше...
У неї були варіанти. У неї було два варіанти, або розказати Довгоногому про все, або задовольнитись картопляними чіпсами Люкс із паприкою. Вона вибрала перше.
Вперше. Того дня він вперше послизнувся і впав, на нього з захопленням дивилась дівчина. Він ніколи ще не відчував стільки уваги . Тендітна брюнетка стояла навпроти і не могла відвести від нього свій погляд. Довгоногий впізнав її, він лише один раз в житті бачив таке зніяковіле перелякане обличчя, тоді у коридорі, вона смикала за ті закриті двері. Йому вперше захотілося розділити з кимось задоволення від слизьких вулиць.
- Бажаєте покататися зі мною – з невпевненістю спитав хлопець.
- Вибачте, але я не можу... Мені потрібно перезутись, мене натерло взуття – відповіла брюнетка.
- Хм.. Шкода..Я вас упізнав, ви...
- Так, я пригадую вас також, ви ще тоді так дивно на мене подивились - сказала вона.
- А чого ви так довго смикали за ті двері, вам важко було їх закрити чи...?
- В мене синдром відкритих дверей....
- А як це?
- Це тоді коли постійно здається, що двері відкриті, це як манія переслідування, чи щось подібне. Навіть не знаю як вам пояснити.
- І давно у вас таке?
- Та практично з дитинства. Від коли я почала остання замикати двері.
- Остання де?
- Вдома, потім на роботі і. т. д.
- Вперше про таке чую..
- А у вас є якісь дивні звички ?- запиталась брюнетка
- Так... Я люблю все слизьке...
- Кумедно, також вперше чую про таке.
- В нас багато спільного – з посмішкою відповів довгоногий.
- Так.
- То виходить що ви там працюєте., там де ті двері..
- Так. Тоді я закривала офіс, коли ми перший раз зустрілись поглядами.
- Цікаво, дійсно багато спільного.. я думав , що один такий дивакуватий.
Кінець. Олеся проспала. В боротьбі за кожну хвилину, щоб встигнути на роботу, їй вилетіло з голови , що потрібно замкнути двері, вона вже згадала на півдорозі, повертатись не хотілось. Після зустрічі з тим дивакуватим довгоногим хлопцем, зрозуміла, що таких, як вона - безліч, і соромитися цього не потрібно і чим більше вона буде думати про недосконалість себе тим більше тих недосконалостей виявлятиме в собі і байдуже чи замкнені ті двері чи ні...

- Я хочу кульку, купи мені кульку – галасав до свого батька хлопчик, дивлячись на приладдя для клізми.
- Треба застосувати гумовий виріб – з телевізора говорила жінка в міліцейській формі.
Як ж мені це сказати... Може почекати, коли всі розійдуться і тоді просто шепнути на вухо? Але ні. Тоді всі запідозрять, що я хотіла купити щось пікантне, а потім, коли я вийду з магазину - будуть глузувати з мене. Черга така довжелезна, поки люди куплять те, що хотіли – то вже зістаряться , помруть від недуг і ті ліки їм не будуть потрібні.
- Дайте мені якесь сильне обезболююче, щоб зразу 3 зуба обезболило. – промовила жіночка у коричневому плащі до аптекаря.
- Але ж коли ви п’єте, то не залежно від кількості ділянок розташування болю, вам має обезболити всі – з розумним обличчям сказав аптекар і подав жіночці Кетанов.
- І ше мені дайте шось від шлунку, але шоб слизисту не пошкодило..
- А що саме у вас із шлунком, болі чи діарея ,чи що?
- Діарея...
- Ну тоді тримайте оцю траву, запарюйте і пийте 3 рази на день.
- І ше мені казали, шо є якісь гарні вітамінки...
У задньому ряді черги були чутні нервові прицьмакування людей і негативні пошіптування в сторону жіночки.
- Скільки можна там стояти? – пробурмотіла червонощока пані.
- Невже не краще до лікаря піти, щоб той виписав все потрібне, а потім лиш купити, а не розпитуватись у аптеці – додала та , що стояла поруч.
Може попросити когось щоб мені купив? Але ж ні.. Мені також буде соромно перед цією людиною. Як ж мені бути?... Без цього ніяк не обійтись.. Як ж йому сказати...
Переді мною стояло ще 2 жіночки і чоловік. А ззаду 2 хлопця і бабуся.. Придумала! Треба написати на папері і вдати, що я німа, а аптекар зразу нічого не запідозривши продасть мені тай все... Я почала шукати в сумці папірець і ручку. Там було все, не вистачало лиш дрельки і папірця з ручкою... Черга все наближалась і наближалась до мене, а я так і не придумала, як мені викрутитись.
- Дайте вату 100 грамівку і смоктатільні таблетки доктор Мом. – сказав останній, який стояв переді мною.
Аптекар пішов шукати за вищезгаданим , за мною стояла лише бабця, а так, як бабці не дочувають - хвилюватись, думаю, нічого.
- Слухаю вас – сказав аптекар.
- Меенні , дааайте....
О, ні, там зайшов якийсь хлопець.
- Не затримуйте чергу – нервово сказала бабця.
Цих 15 секунд ніяковості, здавались для мене вічністю. Всі нервово почали переглядатися ,а я так і не наважилась вимовити це слово, просто сказала перше , що подумала.
- Дайте мені аскорбінову кислоту – опустивши очі ,сказала я.
І як ж йому це сказати??? Як...
Вже біля виходу, тримавши клямку, я почула із жахом повернула голову..
- Генку, дай мені ше пачку тих ребристих, бо вони мені сильно сі понравили , і пляшечку корвалолу – сказала бабця, яка так довго стояла підганяючи всіх попереду себе.
Я вийшла на вулицю. Намагаючись по - швидше втекти від мого позору, я прямувала від аптеки, аж тут мене наздогнала та бабця, простягнула синеньку пачечку і сказала: “Тримай доцю, і не встидайся більше, то всьо природнє, кохайся чорноброва, та не з москалями”.

Степанкові ніздрі періодично роздувались. Він намагався приховати від бабусі, що позіхає, йому нецікаво було слухати ті оповідки «з часів її молодості», хлопчик з нетерпінням чекав вечора, адже вони з Андрійком мали йти колядувати. Хлопці ще задовго до Різдвяних свят репетирували колядку і по власних підрахунках мали непогано заробити на тому. Їм нецікаво вже було ходити «куди ноги заведуть», для максимального ефекту, з економічної точки зору, вони розробили стратегію за якою будуть колядувати. Спочатку виміряли скільки часу витрачають на колядку і помножили на кількість споживачів, тобто хат в котрі мали зайти. По підрахунках Андрійка, кожен, до кого вони завітають у святвечір, мав дати мінімум 2 гривні . В селі було приблизно 537 хат, якщо вони добре підрахували, час за який йдуть від хати до хати, то мали встигнути обійти 150 хат , отже три сотні на руки їм забезпечені. 150 гривень для 10 –ти річного хлопця непогано, правда?
Степанко мріяв стати комбайнером, але він гадав, що для здійснення мрії, він дуже низького зросту. Батьки втішали хлопця, що він виросте і немає чого хвилюватись, але дівчата з його класу і більшість хлопців переросли його вже на декілька гарбузів і ще й глумились над ним, що він недоросток. Він бачив по телевізору рекламу, що є такий засіб, котрий випиваєш і після того ростеш, такий собі стимулятор росту. (назву засобу приховано в морально – етичних нормах). На зароблені гроші, Степанку хотілось якраз таки придбати багато того напитку, щоб він всіх перегнав у зрості і його мрія здійснилась.
Андрійко чув, що з грошей можна робити гроші, його батько давав позику людям і ті йому з часом віддавали більше ніж позичили. Та справа йому сподобалась і він вирішив започаткувати свій бізнес. Спочатку можна позичати однокласникам, а потім, як ті розкажуть своїм знайомим, а ті своїм можна заробити непогані гроші. Що він зробить з тими грошима і сам не знав, але бути заможним тепер популярно і заможні популярні.
***
- Ой, які гарненькі! Заходьте хлопчики, заходьте – сказала старенька бабуся від якої доносився запах кориці.
- Нова радааадість стала,
- Яка нееебувала, над Вертепоом…
- Молодці хлопчики, а я вам тут пиріжків наготувала і яблук.
- Та нашо нам ті пиріжки і яблука, ти б бабки давала - подумав про себе Андрійко.
- Вгощайтеся, не встидайтеся – наполегливо казала старенька.
- Дякуємо – сказав Степанко пережовуючи пиріжок.
- На здоров’я, гарно вам сьогодні відколядувати.
- От невезуха сьогодні. І що ж будемо робити? З такими споживачами ми собі й сотні не назбираєм сьогодні. – нервово промовив Андрій, коли старенька пані вже закрила двері.
- Та годі тобі, бабця не мала грошей , от і вгостила нас . Наступного разу пощастить – намагався заспокоїти колегу Степан.
Хлопці обійшли ще декілька хат, але й там їм не йшло, хто давав по 1грн, хто по 50 копійок, а бували й такі, котрі взагалі не відчиняли дверей, як би сильно діти не галасали. На шостий раз їм все таки пощастило.
- Вуйку можна заколядувати? – спитався з надією в серці (сусідська дівчинка з волошковими оченятами) Андрій.
- Не можна, а треба! Заходьте хлопці на ганок, щоб тепліше було співати – відповів з приємною посмішкою вусатий дядько.
Хатинка була нічогенька: 3 поверхи, в хаті прибрано, все таке вишукане і кольори хідників співпадали з відтінками ручок на дверях. Хлопчики з усіх сил співали, аби тільки сподобатись тому дядькові. Схоже на них чекала чимала виручка. Колядка вже закінчувалась і господар почав шелестіти по кишенях в пошуках потрібної купюри, аж тут в Степанка задзвонив мобільний. Його мама хвилювалася, тому дала йому на вечір татів телефон, щоб можна було час від часу цікавитись його місцезнаходженням і самопочуттям. Андрійко сам на сам залишився з вусатим дядьком і його хрусткими купюрами. Той ще з секунд тридцять витягував по черзі то двадцятки, то десятки і нарешті витягнув цілих п’ятдесят гривень. Андрійкові очі засвітилися від радості, вусань простягнув йому ту фіолетову, із запахом незалежності, банкноту і сказав: «Ви сьогодні в мене перші колядники, тому буду з вами щедрим, тільки ти поділись з колегою порівну!» Це прозвучало в свідомості хлопця ще декілька раз. В лівій кишені його спортивної куртки з капюшоном лежало його власних 2 гривні, а в руках вже таких рідних, ніби своїх - 50. Чи то лихий звабив Андрія на ту витівку, чи просто обставини так склались, але він вирішив обманути Степанка, тому подякував господарю і вийшов на двір.
- Ну що там? Скільки? – з нетерпінням сказав Степан.
- Два – опустивши очі під саму землю відповів Андрій.
- Хм.. Дивно, я думав він хоч з 10 нам дасть. Ну нічого, в нас ще 144 хати.
- Ти справді думаєш, що ми встигнемо? Ми маємо бути вдома до 22:00, а вже давно не вкладаємось в графік.
- Надія помирає останньою… Хоча … є один спосіб заробити швидше і більше.
- Який?
- Ми з тобою не вписували в наш план тих будинків в котрих високий паркан і є собаки. Я думаю, що на святвечір вони повинні б були закрити друзів своїх менших і там є шанс отримати більше ніж 2 гривні. Тамтого року, мені розказувала Даринка, котра живе за 47 хат від мене, що їй Бористецькі дали 15 гривень на одну.
- Та ні… та ти шо, там в них 2 вівчарки, як ми туди потрапимо? А якщо вони не закрили їх?
- Хто не ризикує, той… - сказав Степанко.
Андрійко так і не наважився б, але бажання мати багато грошей перемогло і вони пішли до вище згаданих багатіїв. Дорогою хлопця трохи гризла совість щодо тої п’ятдесятки і він декілька раз хотів спробувати розповісти і покаятись другу, але так і не зміг. А коли багатії і справді давали і по 15 і по 10 гривень, то вже й зовсім забув про те.
- Хороша ідея в тебе виникла , а то б ходили з тобою до опівночі за тих пару гривень. – сказав Андрійко.
- Ага. Нам ще залишилось 2 хати. Ось і до першої підійшли.
- Але ж там не світиться від дороги і хвіртка з брамою зачинені, може краще не треба, ми ж і так вдосталь вже заробити? – з острахом сказав Андрій.
- Ти як хоч, я не боюсь.
- Ну добре , тільки ти в перед.
- Гаразд.
Від будинку повівало спокоєм і грошима. Темні акуратно підстрижені кущі, бруківка з припорошена снігом, декілька дерев’яних лавок біля хати – гарно, вишукано і просто.
- Мені здається, що вхідні двері з лівого боку, давай йдемо туди. – сказав Степанко.
- А може гукнемо когось? Мені якось моторошно… - відповів колега по співах.
- Не думав, що ти такий боягуз.
- Я не боягуз! Ходімо.
Хлопцям обом було страшно, але Степанко хотів показати себе сміливим, щоб потім було, що розказувати однокласникам.
- Стьопа! А що то таке он там світиться, два фонарика якихось чи що?
- Та то певно лампочки, йдемо!
Хлопці ступили ще декілька кроків вперед.
- Ні, це не лампочки, точно, все я йду, не треба мені вже тих колядів.
Степанко, щоб заспокоїти друга вирішив підійти ближче і підсвітити телефоном.
- Зараз Андрійку, почекай! Дивись тут нічого нема просто щось привиділось.
- ААААА С Т Е П А Н ,Тікай!
За – за рогу будинку висолопив морду чорний підбуль, він був прив’язаний, проте хлопці так налякались, що мало не обпісялись. Зо 20 секунд їх і близько не було біля того дому.
- Бачиш, я казав! А ти вирішив у героя погратись!- Кричав на Степанка Андрій.
- Та годі тобі, гарна пригода була, ми живі і здорові, і ще й грошенят маємо.
- Давай поділимо.
- Так, В мене 127, 50 – сказав Степан.
- Ого, а як ти так скоро порахував?
- Я відразу коли клав до кишені запам’ятовував скільки там, як не віриш, то перерахуй.
- Та ні, я тобі довіряю. Зараз я і свої перерахую.
Андрійко й забув, що відклав ту п’ятдесятку і витягнув всі гроші з кишень, після підрахунку вийшло, що в нього 200 гривень. Степанко дуже зрадів такій виручці. Андрій згадав, що віддав приховані гроші, аж на наступний день. От так, навіть сам не усвідомлюючи цього, він врятував сам себе від злодійства.
Зароблені гроші Степанко так і не витратив на той напій, він купив собі приставку, а в майбутньому так і не став комбайнером, хоча одна з його мрій таки здійснилась, він підріс аж до 180 см, тепер з нього часто глузують за його великий зріст, але хлопець усвідомив, що насправді ріст не має в житті жодного значення.

Вони падали з неба, їх було багато, чи то вони ганялись за землею чи земля за ними. Ворони по лініях електропередач передавали їм сигнали. Хтось розумів, а дехто в повному екстазі падав і не звертав уваги на зовнішні подразники. Вони побороли силу тяжіння, принаймні їм так здавалось. У центрі було око і кожен, хто розганяв більшу швидкість - віддалявся від ока на 4 млн. років. Люди перетворювались в комах, павуків, хтось ставав яструбом., а дехто розщепився на одноклітинні організми. Ті, хто без всяких зусиль міг літати колись – втратили свою здатність, стали босими. От і я стала босою…
Думала, що зможуть домогти друзі, але не могла їх впізнати в цих потворних тільцях, а тим, що вміли літати було байдуже. Їм все рівно, що вони за якусь мить перетворяться також і стануть зворотнім продуктом еволюції, їм аби тільки ще трішки побути в невагомості…

Переді мною, в правому верхньому кутку стоїть мій страх. Я покарала його, за те, що не давав спокійно жити, затьмарював мої справжні почуття, застерігав від багатьох речей. Я зробила таблицю, помістила кожну деталь на окреме місце і поставила в куток. Тепер він не зможе функціонувати правильно і поки я його не зберу знову – він покараний.
Ззаду в коричневому костюмі на ґудзики сидить моя апатія. Їм шоколад... На мене впала крихта і розтерлась по білих штанах. Мені сподобалось це і я продовжувала розтирати цю приємну солодку радість. Штани набули коричневого кольору і я стала схожою на мою апатію...
Сьогодні о 17: 00 дзвонила моя гордість. Хоча вона й вважається недоліком, але я пишаюсь нею і ціную. Без неї я б відчувала себе не повною, скривдженою і розгубленою. Коли вона нагадує про себе – я спокійна.
Для мене чорне давно стало класичним – екстравагантно ношу все, що пов’язане з цим забарвленням, адже це додає серйозності важливості мене в цьому світі.

- А що далі, за тим пагорбом?
- Нічого...
- Вони навмисне зробили його вищим за інших, щоб ти не побачив. Можливо, там яма, і коли ти впадеш туди, то відчуватимеш себе зубною пастою в білому тюбику, що закінчується і котру неможливо видавити...Не буде сил, бажань, відчуттів. Може бути й таке, що там тебе чекають твої рідні і близькі, і відчуття, як матеріальне явище мають смак і поверхню.
Закрий очі, ніхто цього не помітить, ти ж повернутий спиною до всіх. Жоден не здогадається, що ти відчуваєш насправді, про що думаєш...Постав стандартну заставку, трохи підфарбуй очі, щоб не видавати їхнього істинного кольору.
- А хмари? Що мені роботи з хмарами?
- Порахуй їхню густину, кількість, об’єм . Поки ти будеш цим займатись, вони забудуть про тебе...

Собаки мружаться від холоду твого плаща, коли бачать сумну дівчинку з зализаним волоссям під номером 6. Порожній слід від слимака примушував частіше давати імпульси в мій мозок. Хотілось їсти, проте, коли згадала смак вчорашньої солянки з кавою Експрессо, котра нагадувала шлунковий сік – бажання зникло. Щодня о 17:00 ріжу великий палець до лівого верхнього кутка ксероксного паперу, котрий ти мені подарував на 18 День народження. Я нарахувала 12 порізів. Коли холодно вони синіють, коли спекотно – біліють. З нетерпінням чекаю Нового року, адже знаю, що отримаю цукерки з присмаком соняшникової олії, теплі шкарпетки і діда Мороза з 2- х сантиметровою щетиною і підбитим оком. Від цього ставало тепло і радісно на душі. Я навмисне три місяці не прибираю в хаті, щоб кімнати виглядали об’ємнішими, в мене лізе волосся, в мого кота шерсть, тому нам не треба хідників, все встелено й без них. Я зробила гірлянди із обгорток з під тих самих цукерок і прикрасила ними хату. Це все для тебе. Я чекаю тебе....
Я хочу, щоб ти прийшов і залоскотав мене своїми віями, полікував мої порізи, оцінив старання, нагодував мене яєчнею і заспівав новорічних пісень.
Сьогодні я знов спатиму з твоєю лампою, інколи мені стає боляче, інколи я не можу заснути, але інакше не хочу, коли вона біля мене , я відчуваю тебе. Твій запах, твоє сяйво і відчуття свята.
З неба впав уламок космічного мусору, я загадала бажання.

За цю хвилину мені стало десять раз спекотно і сім раз холодно. До кінця робочого дня була ще година і мені нічого не залишалося, як ритмічно погойдуватись на кріслі розглядаючи сріблясті блискітки на моїх гелевих нігтях з акваріумним дефектом.
Крісло не витримало таких знущань і я впала. Зламала ніготь, блискітки розсипались, до мого акваріумного дефекту ще додались червоні фарби. Просто я сьогодні не така як всі, я сьогодні не обідала...
Якийсь хлопчина з рожевими щоками, гладенькими, як права ніздря мого кота, зайшов на роботу.
- Вибачте, ми раніше не зустрічались? Бо в мене відчуття дежав’ю - розгублено запитав він.
- Зустрічались, коли я вчора стояла в черзі за ковбасою, то була тринадцята година і тридцять сім хвилин. - намагаючись заспокоїти відповіла я.
- О, точно, а то я вже було подумав, що з головою щось не в порядку.
- Ні, в вас все гаразд, хіба, що трохи погано помита, але з ким не буває.
З екрана комп’ютера, в нижньому правому кутику, на мене дивився соняшник з зеленими листками і благав щось йому написати.
- Здоров.- привіталась я.
- Привіт. - привітався він)
- Як тебе занесло на той сайт?
- Та хтів дівчину собі яку здибати. Та й шо б коло корови могла ходити, чи коло свині. Розкажи шось про себе.
- Я морозостійка і без добавок!
- Ага) Шо шпаклівка якась чи шо?
- Ну та..Буває часом шпаклююсь.
- Зара. Чекай я в Ws.
- І тобі смачного!
- ЛА-ла-ла.
- Я вже тут.
- Так скоро? - здивовано запиталась я.
- Ну я ж без простатіта, то й скоро.
- Так розкажи шось про себе! - намагався вивідати побільше Антипко.
- Я можу їсти вареник, що тільки тільки зварений і чищу зуби пастою Блендамет.
- Дуже дотепно.
- Ну ж не спамом одним.
- Ну ладно, як не хочеш про себе розказувати, я тобі про себе розкажу. Мене звати Антип, мені 37, працюю завгоспом і маю господарку. Старшу козу звати Міля, у неї голубі очі і якшо її не доїти кожен день, то вона обіжається, до чужих в руки не йде, тільки до моїх справжніх - мужських . Середуща коза має 3 роки, її звати Маркіза. Торік в неї випав зуб на нижній лівій щелепі, то мусились мо вставляти. Ше є 37 курей. Першу зва..
- ))) Слух, давай краще про щось друге поговоримо, а то я і так не запам’ятаю всієї біографії твоєї скотини.
- Ну добре, але не обзивай їх так. Я тобі при зустрічі ше більше розкажу, в мене ше живуть 2 корови, і 5 сонечок .
- А тебе не хвилює те, що ти Антипком називаєшся?
- А шо тут хвилюватись?
- Ну таж антипко, то як бісеня.
- Та..то таке..
- Ну в принципі так, ти ж не винен, шо тебе так назвали.
- Я вчора видів твої фото, ти така сексапільна там. А ти колись вже спала з мужчиною?
- А ти?
- Контакт удалил себя.
Антипка образило це запитання. Він хотів від мене вивідати інтимне, а я так відрізала. Ну, а мені шо тим перейматися. Та ну його..Отак і не помітила, як година вже пройшла. Ну все я додому. Всім па-па!

Цей день був особливим. Не знаю від чого насправді, але все було якесь незвичайне. По тілу з самого ранку бігали мурашки, а в середині вирувало відчуття свята. Знаєте, так, як перед Різдвом чи днем св. Миколая, коли ти в очікуванні дива? Коли цікаво, що за подарунок тобі приготували... і чи отримаєш справді те, що хотів.
На дворі вже здавала позиції осінь і намагалась просунутись зима. Тому, градусник показував –1 і це ще більше додавало відчуття , що от - от станеться диво і випаде сніг. Такий пухнастий, білий, приємний на дотик, з солодким запахом ванілі і лимонної цедри. Я прокинувся від приємних звукових коливань, котрі розливались в мене по кімнаті. Пухнасте муркаючи створіння, прихилило до мене животик і намагалось розбудити. Я ще хвилин з 10 полежав в ліжку, насолоджуючись теплом і спілкуванням із котиком і пішов збиратись на роботу.
Третій рік працюю в фірмі “Вікна двері”, не оригінальна назва, але краща ніж щось типу - “ Ні рип ні скрип” чи “Клямка”. Робота тут важка, але високооплачувана і по специфіці підходить мені. В колективі здебільшого хлопці мого віку, є декілька старших, але вони в кабінетах, окремо від нас, тому часто між нами проскакують жарти і всі їх розуміють.
Прийшовши на роботу, я наткнувся на постійне запитування з боку співробітників, чому в мене такий щасливий вираз обличчя і посмішка не зникає весь ранок.
- У тебе щось дуже добре сталось, що ти такий щасливий? - запитався співробітник Олег.
- Та загалом все добре, мене сьогодні кіт мій розбудив , от і щасливий від того – відповів я.
- Кіт? Жартуєш? Та я свого навіть в кімнату не пускаю, а якби розбудив, то ще б дістав в мене добре по хвості.
Шкода, що люди такі жорстокі ( подумав про себе ). Не хотілось ображати Олега, але в мене з’явились не найкращі думки про нього.
- Ти б ще сказав, що кіт сніданок в ліжко тобі приніс, масаж зробив – кепкував Володька.
- Та нічого ви не розумієте, радіти такому треба. – намагався переконати я колег.
- Ну, хто вона, розказуй – підбігла Іринка (єдина співробітниця жіночої статті у мене на офісі).
- Тобто?
- Ну ти ж закохався, по тобі видно, тому ти такий щасливий.
- Та ні, я радію, бо чув в прогнозі, що сьогодні сніг має випасти.
- Скажеш таке, нащо воно тобі? – ожеледиця, холод, потім все тане, каша.. – здивовано говорила дівчина.
- Не розуміємо тебе Андрій, якийсь ти дивний, що дитина мала, щоб тішитись снігом чи котом? – мов палкою по хребті додав Макс.
- Та.....- махнув я рукою і пішов робити свої справи.
По офісу пробігла чутка, що до нас прийде працювати нова дівчинка. Так цікаво було хто вона. Чи гримза, чи добренька, якого кольору її очі. ЇЇ робоче місце мало бути навпроти мого, тому для мене важливо який склад характеру в неї і чи не буде заважати мені працювати. Шкода, що я сьогодні так і не дізнаюся цього, багато роботи і на офісі мене не буде….

***

Цікаво, а що відчуває ця лавочка – думала про себе Олеся, чекаючи на зупинці свою рідну дванадцятку. Повз неї щодня проходить безліч людей, годинами сидять, говорять, роздумують над своїми проблемами, дають відпочинок стомленим ногам. Лиш інколи синенькій доводиться відчувати радість, коли двоє закоханих людей, голублять одне одного, цілуються, проводять найкращі миті свого життя. І тоді вже дощ не такий мокрий і мороз не такий холодний – гріють спогади стареньку, трішки з порепаними дошками , самотню лавочку. Як мені хочеться подарувати їй трішечки свого тепла, посидіти тут якось із своєю половинкою….Ой! Навіть не помітила, коли маршрутка під’їхала. Як добре, що нова робота близько і за звичним маршрутом.
«Звичним маршрутом» для Олесі була паркова алея і район , коло 13 школи, школи в якій ще вчилась її мама, а потім і вона.
Люблю спостерігати за людьми. Отак би й взяла ручку і блокнотик і записувала усі їхні розмови, малювала портрети..
Переді мною сиділа старенька бабуся, з добрими волошковими очима, від неї приємно пахло печеними пиріжками. Напевно, вдома її чекають внуки і старенький зморщений дідусь, який її до сих пір любить і вони вечорами розказують своїм внукам казки перед каміном. Можливо це стереотип, але мені він більше гріє душу , ніж уявлення, що вона їде до дому, де її ніхто не чекає. Немає навіть кота чи вдячної миші, яка вечорами жалібно шкребе під підлогою. Цікаво, яка робота мене чекає? Який колектив? Хто буде сидіти поруч...
***
- Проходьте, це ваше робоче місце – сказав мій новий директор.
На вигляд років 40, вже з помітними сивими волосками і поодинокими зморшками. Він був одітий у сірий костюм в коричневу смужку і чорну сорочку з приємним до ока кавовим галстуком. Різкості і вишуканості додавали парфуми HUGO BOSS і легкі нотки запаху тютюну. Проте, ці всі костюми і тон не говорили нічого про особливості його характеру, все можна було дізнатись в його погляді, він був м’яким , як пухова ковдра і я знала ,що турбуватись мені тут не прийдеться і робота для мене буде не важкою.
Моє нове робоче місце , ще було пустим і йому не вистачало тих речей, котрі я мала принести згодом. Я прийнялась за розглядання своїх нових колег і приміщення в якому доведеться не один рік пропрацювати.
Мою увагу відразу привернув стіл навпроти, точніше деталі, на ньому. Напевно, людина котра працює там, досить чуттєва і ще не обросла мохом дорослості і байдужості. З правого боку від комп’ютера стояла фотографія котика в рожевій рамці, а з лівого - фото усміхненої старенької леді, з дуже знайомим обличчям. Хм... десь я її точно бачила. Згадала! Це та сама бабуся з волошковими очима , котра їхала сьогодні в маршрутці зі мною. Таки не самотня. На душі від цього стало приємно і радісно, що я не помилилась і жіночка має вдячного внука, котрий навіть її фотографію поклав на своє робоче місце.
День пролетів з реактивною швидкістю, я встигла познайомитись з Іринкою: «Тепер нас двоє» - всміхаючись сказала вона і вгостила мене цукеркою. Дехто з хлопців також наважився підійти до мене першими і я ще декількома словами перекинулась з Олегом і Ярославом. Кумедні вони, щось постійно жартують, посміхаються.
Такий вечір сьогодні, аж не хочеться вже йти додому. Придумала, складу декілька хвилин компанії синий лавочці, коло мого під’їзду ще й з собою морозива ягідного прихоплю. Дарма , що вже на градуснику -2 , так хочеться відчути зиму хоч на язиці, може й сніг впаде сьогодні…
Лавочка була не одна. На ній сидів якийсь хлопчина. Може варто піти додому… Що я буду комусь заважати насолоджуватись вечором.
- Сідайте біля мене, я не кусаюсь – усміхнено запропонував юнак.
- Я вам заважати не буду?- з невеличким хвилюванням запиталась я.
- Та ні, що ви, мені так навіть цікавіше.
- Ну що ж, тоді із – задоволенням.
- Гарний сьогодні вечір, ще й повня. Так містично і казково…
- Саме так, я теж люблю дивитись на місяць, це так розслабляє, заспокоює, додає натхнення. У мене є морозиво ягідне, будете?
- Давайте на ти. Так, я не відмовлюсь. Сьогодні весь день мрію, що випаде сніг, так хоч посмакую морозивом.
- Я бачу ти романтик… Я теж хочу, щоб зима вже настала.
- Вибач, я забув представитись – мене звати Андрій.
- Дуже приємно я також щось забула про те - а мене Олеся .
- Олеся, а в тебе є якесь хоббі, захоплення, може ти щось колекціонуєш?
- Ну навіть не знаю, я люблю спостерігати за людьми, малювати абстракції, або помічати деталі, на корті звичайні люди не звертають уваги.
- Тобто? Які деталі?
- Я можу годинами дивитись на малюнки, чи на квіти, вивчати кожну деталь, а потім намагаюсь тримати в пам’яті її образ...
- Цікаво, ніколи не зустрічав таких людей.
- А в тебе є якісь особливості? Чим ти полюбляєш займатись?
- Декому це здається дивакуватим, але я люблю спілкуватись з тваринами, радіти дрібницям, котрі в буденному житті ніхто не радіє, а сприймає за належне, або й взагалі не помічає.
- Бачу в нас багато спільного...


***

УРА! Випав, випав! На дворі сніг, бачиш Мурчик, скільки снігу за ніч випало, можна буде вечором в сніжки погратись – емоційно галасував Андрій підкидаючи свого здивованого пухнастого друга.
Треба обов’язково зателефонувати Олесі і запросити її на прогулянку. Тільки... де ж її номера взяти. От розтяпа! Як я міг забути про це. Така хороша дівчинка і номер не взяв. Нічого, я буду чекати її сьогодні на тому місці, де ми вчора зустрілись. Може й вона туди прийде. Шанси малі, але надія вмирає останньою!
На зупинці вже зібралося багато люду і я стояв чекаючи на свою дванадцятку. Обличчя декотрих людей, помітно прикрашала посмішка від блискучого білого дива, що хрумав під ногами. Я задивився на знайому постать, дівчина стояла боком від мене і я не міг розгледіти її обличчя, чимось вона була схожа на Олесю, хоч вчора і були сутінки, коли ми познайомились, проте, я трішки запам’ятав загальні риси її зовнішності. Невже це вона, треба набратись сміливості і підійти до тієї дівчинки.
- Доброго дня, ви не підкажете , котра година? ( єдине, що прийшло в голову в той момент)
- Доброго, пів на восьму – відповіла вона.
- Олеся!!! А я думаю, ти чи не ти. Місяць і твоя посмішка мене вчора таки зачарували і я забув спитатись твій номер телефону. Такий радий, що зустрів тебе!
- Я теж дуже рада. Ти на роботу?
- Так, чекаю на дванадцяту. А ти теж на роботу?
- Так і теж чекаю на неї – посміхнувшись відповіла Олеся.
- Ну, що ж це просто чудово, ще й встигнемо поспілкуватись і веселіше буде.
- Я така щаслива, що зима настала...А ось і наша маршрутка, давай ззаду станем, щоб поговорити можна було.
- О, до речі. Як ти дивишся, якщо я тебе сьогодні запрошу на прогулянку?
- Із – задоволенням.
- А ти до котрої на роботі?
- До 18:00.
- А ти?
- Я також. Чудово. Давай тоді зустрінемось на нашому місці о 19:00. Гаразд?
- Добре.
- А ти де працюєш?
- Я в фірмі “Вікна двері”, сьогодні другий день на роботі, мене на місце менеджера взяли.
- Хм...Ти не повіриш , але я також працюю у фірмі, яка так само називається, вона знаходиться на вул. Оболоня.
- Ха....Ну й пригода. Вітаю тебе колего.
- То ти та сама новенька? То ми ще й сидимо одне біля одного.
- Я вчора твоє робоче місце так розглядала, зразу помітно, що за ним сидить хороша людина. І бабусю твою я бачила не тільки на фото.
- Значить доля.....

За цю хвилину мені стало десять раз жарко і сім раз холодно. До кінця робочого дня була ще година і мені нічого не залишалося, як ритмічно погойдуватись на кріслі розглядаючи сріблясті блискітки на моїх гелевих нігтях з акваріумним дефектом.
Крісло не витримало таких знущань і я впала. Зламала ніготь, блискітки розсипались, до мого акваріумного дефекту ще додались червоні фарби. Просто я сьогодні не така як всі, я сьогодні не обідала...
Якийсь хлопчина з рожевими щоками, гладенькими, як права ніздря мого кота, зайшов на роботу.
- Вибачте, ми раніше не зустрічались? Бо в мене відчуття дежав’ю.
- Зустрічались, коли я вчора стояла в черзі за ковбасою, то була тринадцята година і тридцять сім хвилин.
- О, точно, а то я вже було подумав, що з головою щось не в порядку.
- Ні, в вас все гаразд, хіба, що трохи погано помита, але з ким не буває.
З екрана комп’ютера, в нижньому правому кутику, на мене дивився соняшник з зеленими листками і благав щось йому написати.
- Здоров.
- Привіт.
- Як тебе занесло на той сайт?
- Та хтів дівчину собі яку здибати. Та й шо б коло корови могла ходити, чи коло свині. Розкажи шось про себе.
- Я морозостійка і без добавок!
- Ага) Шо шпаклівка якась чи шо?
- Ну та..Буває часом шпаклююсь.
- Зара. Чекай я в Ws.
- І тобі смачного!
- ЛА-ла-ла.
- Я вже тут.
- Так скоро?
- Ну я ж без простатіта, то й скоро.
- Так розкажи шось про себе!
- Я можу їсти вареник, що тільки тільки зварений і чищу зуби пастою Блендамет.
- Дуже дотепно.
- Ну ж не спамом одним.
- Ну ладно, як не хочеш про себе розказувати, я тобі про себе розкажу. Мене звати Антип, мені 37, працюю завгоспом і маю господарку. Старшу козу звати Міля, у неї голубі очі і якшо її не доїти кожен день, то вона обіжається, до чужих в руки не йде, тільки до моїх справжніх - мужських . Середуща коза має 3 роки, її звати Маркіза. Торік в неї випав зуб на нижній лівій щелепі, то мусились мо вставляти. Ше є 37 курей. Першу зва..
- ))) Слух, давай краще про щось друге поговоримо, а то я і так не запам’ятаю всієї біографії твоєї скотини.
- Ну добре, але не обзивай їх так. Я тобі при зустрічі ше більше розкажу, в мене ше живуть 2 корови, і 5 сонечок .
- А тебе не хвилює те, що ти Антипком називаєшся?
- А шо тут хвилюватись?
- Ну таж антипко, то як бісеня.
- Та..то таке..
- Ну в принципі так, ти ж не винен, шо тебе так назвали.
- Я вчора видів твої фото, ти така сексапільна там. А ти колись вже спала з мужчиною?
- А ти?
- Контакт удалил себя.
Отак і не помітила, як година вже пройшла. Ну все я додому. Всім па-па!

Я відчувала небо. Густі, каламутні хмари, брали мене за руку і запрошували в танок. Я розмовляла з квітами, тебе в них не було, лише деякі твої фрази і гілля. Рожеве намагалося переконати мене в тому, що йому фіолетово.
Сім з половиною раз я говорила тобі, що люблю, а ти лиш встигав кліпати за дві цілих одну десяту секунди. Я була на висоті, привітно усміхалась пташкам, їхні очі нагадували твоє обличчя.
- У тебе болить голова?
- Так.
- Це мурахи танцюють у мізках.
- Але ж я їх сам укладав спати.
- Це ти так думаєш, насправді вони укладали тебе.
І твоє гілля говорить, танцює тут зі мною, і йому весело.
Ніколи не помічала довершеності зеленого трикутника. Різкість форм, насиченість кольору, запах...В порівнянні з ним, все здається нікчемним. Верх холодний і мокрий, а низ густий і пахне. Сьогодні я бачила його. Сьогодні він мені наснився...

І знову ми залишилися разом...в темряві й тиші... тільки ТИ і Я. Ти весь світишся від радості, випускаєш різнокольорові промені крізь цю нічну тишу. Вмикаю світло. Не хочу, щоб було видно тільки тебе, щоб ти був домінантним, основним. Ти намагаєшся показати найцікавіше в собі, всіма силами розважити мене, а я не можу відвести від тебе погляд. Торкаюся „пластмасових” органів... милуюся довершеністю форм. Намагаюся додати кожен день у тебе щось нове. Багато хто мені говорив, що ти погано впливаєш на мене, що нам не потрібно стільки часу проводити разом. Але бути без тебе – це просто неможливо.
Згадую ті дні, коли ще не знала тебе, боялась підійти, не уявляла як поводитися з тобою. Здавалось, що в будь - який момент, все може вибухнути, зірватись. Потім неквапливо ознайомлювалась, день за днем мені було все цікавіше і цікавіше, ти затягував мене в свої тенета, в свою сітку, полегшував мою роботу, брав частину її і без вигоди собі - виконував. Ти найкращий! Не уявляю свого життя без тебе!

Мій комп’ютер, Acer Aspire!

Ну тово було вопше то вот так.. Ми зібрались їхати в Львів..Бо там вибір ліпший. І ціна нормальна....Та й всьо нормальне.

Взяли тлумки, почав ляти дощ. Саша взяв величезну парасолю, ну таку знаєте, як в кіосках “Оболонь “, я ше жартувала, що як ніц не купим , то можемо сміло ставати і продавати шось, бо буде виглядати як ларьочок торгівельний, Але нічого, скільки там того дощу, в поїзді ж не падає.
Їхати було не так вже й мало - 3 години. Прийшли, хочемо сісти, а там людей купа, ше й запах такий ніби хтось ноги не мив місяць. Жарко, так хочеться залізти під холодний душ, але . нічо, їдем.
- Кросворди, газети, журнали, хто хоче тріпачку до чоловіка, прищепку на носа?, папір до дупи?
- Морозиво, морозиво, шойно з п’єца, кому морозива?
І так цілий час. Скільки не їду, то ті продавці без перестанку ходять і ходять, і як вони втримують рівновагу, я наприклад не тримаю рівноваги. А ви?
Нудно.. Вже й мобілку витягли з бегемотиком і він шось там співає. Але все одно не то.
Певно все таки, тре купити того кросворда.
- Дядьку давайте того свого кросфорда.
- Дві гривні!
- Ого, так дорого за якогось кусок паперу!
- Не хочете , то не тра.
- Ну ладно, я ж пожартувала.
Всьо. Вже маю шо робити.. Материк 6 букв..Блін , звідки ж то знати?
- Саша ти не знаєш?
- Та ну його, той кросфорд.
О. Я знаю шо робити. Я ж маю книжку про ГАРРІ ПОТТЕРА. Всьо тепер точно скучно не буде.


- Поїзд прибуває на третю платформу з лівої сторони вокзалу.
Гі, то ми вже на тумово, на вокзалі в Львові. Саша тре збиратись. Давай збирай, збирай ті наші бебехи. І книжку про Гаррі Поттера не забудь, ше йогурт клубнічний візьми, бо там трошки лишилось.

Куда то треба сідати ти не знаєш? А вон ніби пише “Ринок Південний”. Зара сі шофера спитаєм, він точно знає.
- Пане шофер! То ми так добре сіли, шоб їхати на “Ринок Південний”?
- Угу, добре, добре.
- А скажите коли вилазити, бо ми не мєсні?
- Та .
Прикольно тут так в Львові, люди такі добрі, всі шось балакають, сміються.
- О, Саша якась бабця зайшла, тре місце дати .
- А я вас не просила, але все одно дякую – сказала бабуля.
- А ви куди так їдете молодьож?
- Ми з Тернополя, приїхали якісь лахи купити, бо тут вибір більший і ціна лутша. А то ше довго до ринку Південного бо ми вперше в Львові?
- Та ше трохи є. Придумала, а давайте я з вами піду, покажу вам шо і як, не заблудитесь!
- Та дякуєм бабцю, не треба ( ше нам скаженої бабулі не хватало –подумала я про себе).
- Ну ви ж мені місце дали, то я вам мушу віддячити.О, видите , вон тамво лєльковий театр. Там вистави показують, а хочите заведу?
- Дякуємо, але ми якось самі підем.

Всю дорогу до “Південного” баба нам розказувала байки. Про війну, про болячки всі свої, про погану сусідку Ганю, яка постійно затоплює, і про то, шо вона вже б сама її втопила і про всяке таке..
- О, ми вже приїхали, тре виходити.
- Але ж то вроді не тут і ринку не видно.
- Та тут тут...
Ми з Сашою переглянулись. Шось тут смаленим пахне..
- Пане шофер, то тут “Ринок Південний?
- Та, та,- сказав хлопець перераховуючи гроші.
- Хм , дивно. Ну виходим..
- Тут то дітки тут , не бійтеся бабця вас не підведе!

І ми усміхнувшись вийшли з маршрутки.
- Скажіть куди нам йти бабцю, а дальше ми самі.
- Нє, я пообіцяла - я свій долг виполню!
Ні непрямі намйоки , ні прямі позбутись бабці не допомогли і тоді ми вирішили діяти рішуче:
- Давай, - кажу я до Саші шепотом, ти її відволікай , а я буду тікати.
- Угу- прошептів хлопець.

Я рушила в бік, тікала за угли бігла попри магазини . Думаю, ну всьо зара десь тут Саша дожене. Але бачу нема його. Беру тай дзвоню.
- Альо , ну шо там ти вже йдеш до мене?
- Та де, не можу відкараскатись від тої старої.
- Ну то тікай! Я тебе чекаю за три будинка від того місця де я почала бігти, там такий зелений дев’ятиповерховий!
- Ок.

Ой, о то вже влипли. Замість того шоб лахи купляти , то лазимо з якоюсь пенсіонеркою, бо їй скучно.
Десь за три хвилини Саша таки прибіг і ми вирушили на пошуки того славнозвісного ринку. Але шось ринком тут і не пахло. Кругом були жилі будинки і парк , тай ми вже обходили ту всю місцевість вздовж і впоперек. Тре певно когось сі спитати.
- Добрий день, підкажіть будь ласка де тут “Ринок Південний”?
Молодий чоловік так дивно подивився на нас і каже : “ Люди , та ви зовсім не туди приїхали, ринок “Південний” за 5 зупинок звідси.”
- А най його ш...к трафить , ну бабуля завела нас, де дітько на добраніч каже.
- Шей той шофер, к...ел, ніби не знав, шо ми не туда йдем.. А де взагалі гарантія шо той інший нам правду сказав?
- Ну, давай ше когось спитаємось.
- Та ну в мене ноги відвалюються , тре їхати додому.
- Ну та чуєш приперлись сюда і поїдемо з пустими сумками. Нє, так не буде, йдемо питатись.
Ми підійшли до зупинки, там стояв якийсь дивний молодик . Очі в нього були розмальовані і вдітий якось дуже незвично. З під синьої спортивки виглядав сірий в’язаний сведер, а штани були такі.., ну ви знаєте як до видання , парадні , все прикрашала, спортивка з надписом Abibas, то напевно таяк Adidas, але лутше.
- Скажіть будь –ласка, а де той “Ринок Південний” находиться?
- Та во, я їду туда, сідайте зо мною- сказав хлопець і так мерехтливо закліпав своїми накрашеними війками.
- Е нє, їдемо точно додому, та ну його , не треба мені вже тих лахів, і Львова не тре.
- Берем таксі і поїхали на вокзал.

Наші пригоди і на цьому не закінчились, бо коли ми прийшли на вокзал, то не могли знайти свого поїзда, в довідці нам сказали , що є останній маршрут на сьогодні до Тернополя і він рушає о 16:45 з 4 платформи, а поїзда там і зовсім ніякого не було, тому ми ганяли в надії шо хоч якось знайдем чим доїхати.
- О, вроді там вон пише Львів - Тернопіль
- Точно, всьо побігли! Тепер точно буде всьо нормально, бо той день взагалі такий, шо капець. Йдем ше купим шось захавати, бо вже включився підсос.
Зайшовши в поїзд ми були приємно здивовані. Людей взагалі не було, тільки сидів якийсь хлопчина з заспаними очима, він напевно вже не один маршрут тут катався. Я вже прийнялася за поїдання своїх харчів, навіть соусом з хот-дога встигла заляпати штани, як тут в тамбур вривається кондукторша і каже: “ А ви чо тут ше сидите, поїзд вже рушає в депо?!”
- Та ми ж в Тернопіль їдемо.
- В який Тернопіль? Ми ж з Тернополя щойно.
- А ваш поїзд рушає з 6 платформи рівно через 1 хв.
- ЛЮДИ ДОБРІ, САША БЕРИ ЗОНТИК!
- Т А Я К И Й З О Н Т И К , П О Ї З Д Р У Ш А Є , Н У Й О Г О...

Небо багряно – червоне. В повітрі присутні домішки пилу і людської гідності. Вона не любила його, а він не любив її.
Коли наступав повний місяць, маленькі потвори обмащувались болотом і чекали поки воно висохне, а потім грязюка відпадала, маленькі тріщинки, маленькі зморщечки, відбитки, потворних тілець і їхньої долі. Їм подобалось це. Вони жили за допомогою своїх бажань.
Вона розбивала його мрії, знущалась над ними, а він виношував їх наче в коконі, не дозволяв, щоб здійснилися, боявся втратити смак до життя. Це був його найбільший страх, він не дозволяв собі думати, про втрату. Бо думки поїдали його суть.
Коли приходив світильник і розвіював денну темряву, йому ставало легше, переставав
боятися себе. І посмішки не були вже такими страшними і повітря не розріджувало кров.
Їй подобалось оглядати деталі. Могла годинами дивитися на його ніс, на всі його зморшки, прищі. Із задоволенням приносила йому сіль до недосоленого олів’є. Проте, бажання, спотворювало суть і олів’є ставав ще й недоперченим.
Це сталось дуже раптово. Замість звичайних гладіолусів, він приніс їй оберемок кульбаб і сказав, що вона коза. Не було сліз, не було докорів сумління, був лише великий пакет BOSS, наталований зверху до низу брудними шкарпетками. І пачка кукурудзяних паличок, замочених в козячому молоці.