Цей день був особливим. Не знаю від чого насправді, але все було якесь незвичайне. По тілу з самого ранку бігали мурашки, а в середині вирувало відчуття свята. Знаєте, так, як перед Різдвом чи днем св. Миколая, коли ти в очікуванні дива? Коли цікаво, що за подарунок тобі приготували... і чи отримаєш справді те, що хотів.
На дворі вже здавала позиції осінь і намагалась просунутись зима. Тому, градусник показував –1 і це ще більше додавало відчуття , що от - от станеться диво і випаде сніг. Такий пухнастий, білий, приємний на дотик, з солодким запахом ванілі і лимонної цедри. Я прокинувся від приємних звукових коливань, котрі розливались в мене по кімнаті. Пухнасте муркаючи створіння, прихилило до мене животик і намагалось розбудити. Я ще хвилин з 10 полежав в ліжку, насолоджуючись теплом і спілкуванням із котиком і пішов збиратись на роботу.
Третій рік працюю в фірмі “Вікна двері”, не оригінальна назва, але краща ніж щось типу - “ Ні рип ні скрип” чи “Клямка”. Робота тут важка, але високооплачувана і по специфіці підходить мені. В колективі здебільшого хлопці мого віку, є декілька старших, але вони в кабінетах, окремо від нас, тому часто між нами проскакують жарти і всі їх розуміють.
Прийшовши на роботу, я наткнувся на постійне запитування з боку співробітників, чому в мене такий щасливий вираз обличчя і посмішка не зникає весь ранок.
- У тебе щось дуже добре сталось, що ти такий щасливий? - запитався співробітник Олег.
- Та загалом все добре, мене сьогодні кіт мій розбудив , от і щасливий від того – відповів я.
- Кіт? Жартуєш? Та я свого навіть в кімнату не пускаю, а якби розбудив, то ще б дістав в мене добре по хвості.
Шкода, що люди такі жорстокі ( подумав про себе ). Не хотілось ображати Олега, але в мене з’явились не найкращі думки про нього.
- Ти б ще сказав, що кіт сніданок в ліжко тобі приніс, масаж зробив – кепкував Володька.
- Та нічого ви не розумієте, радіти такому треба. – намагався переконати я колег.
- Ну, хто вона, розказуй – підбігла Іринка (єдина співробітниця жіночої статті у мене на офісі).
- Тобто?
- Ну ти ж закохався, по тобі видно, тому ти такий щасливий.
- Та ні, я радію, бо чув в прогнозі, що сьогодні сніг має випасти.
- Скажеш таке, нащо воно тобі? – ожеледиця, холод, потім все тане, каша.. – здивовано говорила дівчина.
- Не розуміємо тебе Андрій, якийсь ти дивний, що дитина мала, щоб тішитись снігом чи котом? – мов палкою по хребті додав Макс.
- Та.....- махнув я рукою і пішов робити свої справи.
По офісу пробігла чутка, що до нас прийде працювати нова дівчинка. Так цікаво було хто вона. Чи гримза, чи добренька, якого кольору її очі. ЇЇ робоче місце мало бути навпроти мого, тому для мене важливо який склад характеру в неї і чи не буде заважати мені працювати. Шкода, що я сьогодні так і не дізнаюся цього, багато роботи і на офісі мене не буде….

***

Цікаво, а що відчуває ця лавочка – думала про себе Олеся, чекаючи на зупинці свою рідну дванадцятку. Повз неї щодня проходить безліч людей, годинами сидять, говорять, роздумують над своїми проблемами, дають відпочинок стомленим ногам. Лиш інколи синенькій доводиться відчувати радість, коли двоє закоханих людей, голублять одне одного, цілуються, проводять найкращі миті свого життя. І тоді вже дощ не такий мокрий і мороз не такий холодний – гріють спогади стареньку, трішки з порепаними дошками , самотню лавочку. Як мені хочеться подарувати їй трішечки свого тепла, посидіти тут якось із своєю половинкою….Ой! Навіть не помітила, коли маршрутка під’їхала. Як добре, що нова робота близько і за звичним маршрутом.
«Звичним маршрутом» для Олесі була паркова алея і район , коло 13 школи, школи в якій ще вчилась її мама, а потім і вона.
Люблю спостерігати за людьми. Отак би й взяла ручку і блокнотик і записувала усі їхні розмови, малювала портрети..
Переді мною сиділа старенька бабуся, з добрими волошковими очима, від неї приємно пахло печеними пиріжками. Напевно, вдома її чекають внуки і старенький зморщений дідусь, який її до сих пір любить і вони вечорами розказують своїм внукам казки перед каміном. Можливо це стереотип, але мені він більше гріє душу , ніж уявлення, що вона їде до дому, де її ніхто не чекає. Немає навіть кота чи вдячної миші, яка вечорами жалібно шкребе під підлогою. Цікаво, яка робота мене чекає? Який колектив? Хто буде сидіти поруч...
***
- Проходьте, це ваше робоче місце – сказав мій новий директор.
На вигляд років 40, вже з помітними сивими волосками і поодинокими зморшками. Він був одітий у сірий костюм в коричневу смужку і чорну сорочку з приємним до ока кавовим галстуком. Різкості і вишуканості додавали парфуми HUGO BOSS і легкі нотки запаху тютюну. Проте, ці всі костюми і тон не говорили нічого про особливості його характеру, все можна було дізнатись в його погляді, він був м’яким , як пухова ковдра і я знала ,що турбуватись мені тут не прийдеться і робота для мене буде не важкою.
Моє нове робоче місце , ще було пустим і йому не вистачало тих речей, котрі я мала принести згодом. Я прийнялась за розглядання своїх нових колег і приміщення в якому доведеться не один рік пропрацювати.
Мою увагу відразу привернув стіл навпроти, точніше деталі, на ньому. Напевно, людина котра працює там, досить чуттєва і ще не обросла мохом дорослості і байдужості. З правого боку від комп’ютера стояла фотографія котика в рожевій рамці, а з лівого - фото усміхненої старенької леді, з дуже знайомим обличчям. Хм... десь я її точно бачила. Згадала! Це та сама бабуся з волошковими очима , котра їхала сьогодні в маршрутці зі мною. Таки не самотня. На душі від цього стало приємно і радісно, що я не помилилась і жіночка має вдячного внука, котрий навіть її фотографію поклав на своє робоче місце.
День пролетів з реактивною швидкістю, я встигла познайомитись з Іринкою: «Тепер нас двоє» - всміхаючись сказала вона і вгостила мене цукеркою. Дехто з хлопців також наважився підійти до мене першими і я ще декількома словами перекинулась з Олегом і Ярославом. Кумедні вони, щось постійно жартують, посміхаються.
Такий вечір сьогодні, аж не хочеться вже йти додому. Придумала, складу декілька хвилин компанії синий лавочці, коло мого під’їзду ще й з собою морозива ягідного прихоплю. Дарма , що вже на градуснику -2 , так хочеться відчути зиму хоч на язиці, може й сніг впаде сьогодні…
Лавочка була не одна. На ній сидів якийсь хлопчина. Може варто піти додому… Що я буду комусь заважати насолоджуватись вечором.
- Сідайте біля мене, я не кусаюсь – усміхнено запропонував юнак.
- Я вам заважати не буду?- з невеличким хвилюванням запиталась я.
- Та ні, що ви, мені так навіть цікавіше.
- Ну що ж, тоді із – задоволенням.
- Гарний сьогодні вечір, ще й повня. Так містично і казково…
- Саме так, я теж люблю дивитись на місяць, це так розслабляє, заспокоює, додає натхнення. У мене є морозиво ягідне, будете?
- Давайте на ти. Так, я не відмовлюсь. Сьогодні весь день мрію, що випаде сніг, так хоч посмакую морозивом.
- Я бачу ти романтик… Я теж хочу, щоб зима вже настала.
- Вибач, я забув представитись – мене звати Андрій.
- Дуже приємно я також щось забула про те - а мене Олеся .
- Олеся, а в тебе є якесь хоббі, захоплення, може ти щось колекціонуєш?
- Ну навіть не знаю, я люблю спостерігати за людьми, малювати абстракції, або помічати деталі, на корті звичайні люди не звертають уваги.
- Тобто? Які деталі?
- Я можу годинами дивитись на малюнки, чи на квіти, вивчати кожну деталь, а потім намагаюсь тримати в пам’яті її образ...
- Цікаво, ніколи не зустрічав таких людей.
- А в тебе є якісь особливості? Чим ти полюбляєш займатись?
- Декому це здається дивакуватим, але я люблю спілкуватись з тваринами, радіти дрібницям, котрі в буденному житті ніхто не радіє, а сприймає за належне, або й взагалі не помічає.
- Бачу в нас багато спільного...


***

УРА! Випав, випав! На дворі сніг, бачиш Мурчик, скільки снігу за ніч випало, можна буде вечором в сніжки погратись – емоційно галасував Андрій підкидаючи свого здивованого пухнастого друга.
Треба обов’язково зателефонувати Олесі і запросити її на прогулянку. Тільки... де ж її номера взяти. От розтяпа! Як я міг забути про це. Така хороша дівчинка і номер не взяв. Нічого, я буду чекати її сьогодні на тому місці, де ми вчора зустрілись. Може й вона туди прийде. Шанси малі, але надія вмирає останньою!
На зупинці вже зібралося багато люду і я стояв чекаючи на свою дванадцятку. Обличчя декотрих людей, помітно прикрашала посмішка від блискучого білого дива, що хрумав під ногами. Я задивився на знайому постать, дівчина стояла боком від мене і я не міг розгледіти її обличчя, чимось вона була схожа на Олесю, хоч вчора і були сутінки, коли ми познайомились, проте, я трішки запам’ятав загальні риси її зовнішності. Невже це вона, треба набратись сміливості і підійти до тієї дівчинки.
- Доброго дня, ви не підкажете , котра година? ( єдине, що прийшло в голову в той момент)
- Доброго, пів на восьму – відповіла вона.
- Олеся!!! А я думаю, ти чи не ти. Місяць і твоя посмішка мене вчора таки зачарували і я забув спитатись твій номер телефону. Такий радий, що зустрів тебе!
- Я теж дуже рада. Ти на роботу?
- Так, чекаю на дванадцяту. А ти теж на роботу?
- Так і теж чекаю на неї – посміхнувшись відповіла Олеся.
- Ну, що ж це просто чудово, ще й встигнемо поспілкуватись і веселіше буде.
- Я така щаслива, що зима настала...А ось і наша маршрутка, давай ззаду станем, щоб поговорити можна було.
- О, до речі. Як ти дивишся, якщо я тебе сьогодні запрошу на прогулянку?
- Із – задоволенням.
- А ти до котрої на роботі?
- До 18:00.
- А ти?
- Я також. Чудово. Давай тоді зустрінемось на нашому місці о 19:00. Гаразд?
- Добре.
- А ти де працюєш?
- Я в фірмі “Вікна двері”, сьогодні другий день на роботі, мене на місце менеджера взяли.
- Хм...Ти не повіриш , але я також працюю у фірмі, яка так само називається, вона знаходиться на вул. Оболоня.
- Ха....Ну й пригода. Вітаю тебе колего.
- То ти та сама новенька? То ми ще й сидимо одне біля одного.
- Я вчора твоє робоче місце так розглядала, зразу помітно, що за ним сидить хороша людина. І бабусю твою я бачила не тільки на фото.
- Значить доля.....