Степанкові ніздрі періодично роздувались. Він намагався приховати від бабусі, що позіхає, йому нецікаво було слухати ті оповідки «з часів її молодості», хлопчик з нетерпінням чекав вечора, адже вони з Андрійком мали йти колядувати. Хлопці ще задовго до Різдвяних свят репетирували колядку і по власних підрахунках мали непогано заробити на тому. Їм нецікаво вже було ходити «куди ноги заведуть», для максимального ефекту, з економічної точки зору, вони розробили стратегію за якою будуть колядувати. Спочатку виміряли скільки часу витрачають на колядку і помножили на кількість споживачів, тобто хат в котрі мали зайти. По підрахунках Андрійка, кожен, до кого вони завітають у святвечір, мав дати мінімум 2 гривні . В селі було приблизно 537 хат, якщо вони добре підрахували, час за який йдуть від хати до хати, то мали встигнути обійти 150 хат , отже три сотні на руки їм забезпечені. 150 гривень для 10 –ти річного хлопця непогано, правда?
Степанко мріяв стати комбайнером, але він гадав, що для здійснення мрії, він дуже низького зросту. Батьки втішали хлопця, що він виросте і немає чого хвилюватись, але дівчата з його класу і більшість хлопців переросли його вже на декілька гарбузів і ще й глумились над ним, що він недоросток. Він бачив по телевізору рекламу, що є такий засіб, котрий випиваєш і після того ростеш, такий собі стимулятор росту. (назву засобу приховано в морально – етичних нормах). На зароблені гроші, Степанку хотілось якраз таки придбати багато того напитку, щоб він всіх перегнав у зрості і його мрія здійснилась.
Андрійко чув, що з грошей можна робити гроші, його батько давав позику людям і ті йому з часом віддавали більше ніж позичили. Та справа йому сподобалась і він вирішив започаткувати свій бізнес. Спочатку можна позичати однокласникам, а потім, як ті розкажуть своїм знайомим, а ті своїм можна заробити непогані гроші. Що він зробить з тими грошима і сам не знав, але бути заможним тепер популярно і заможні популярні.
***
- Ой, які гарненькі! Заходьте хлопчики, заходьте – сказала старенька бабуся від якої доносився запах кориці.
- Нова радааадість стала,
- Яка нееебувала, над Вертепоом…
- Молодці хлопчики, а я вам тут пиріжків наготувала і яблук.
- Та нашо нам ті пиріжки і яблука, ти б бабки давала - подумав про себе Андрійко.
- Вгощайтеся, не встидайтеся – наполегливо казала старенька.
- Дякуємо – сказав Степанко пережовуючи пиріжок.
- На здоров’я, гарно вам сьогодні відколядувати.
- От невезуха сьогодні. І що ж будемо робити? З такими споживачами ми собі й сотні не назбираєм сьогодні. – нервово промовив Андрій, коли старенька пані вже закрила двері.
- Та годі тобі, бабця не мала грошей , от і вгостила нас . Наступного разу пощастить – намагався заспокоїти колегу Степан.
Хлопці обійшли ще декілька хат, але й там їм не йшло, хто давав по 1грн, хто по 50 копійок, а бували й такі, котрі взагалі не відчиняли дверей, як би сильно діти не галасали. На шостий раз їм все таки пощастило.
- Вуйку можна заколядувати? – спитався з надією в серці (сусідська дівчинка з волошковими оченятами) Андрій.
- Не можна, а треба! Заходьте хлопці на ганок, щоб тепліше було співати – відповів з приємною посмішкою вусатий дядько.
Хатинка була нічогенька: 3 поверхи, в хаті прибрано, все таке вишукане і кольори хідників співпадали з відтінками ручок на дверях. Хлопчики з усіх сил співали, аби тільки сподобатись тому дядькові. Схоже на них чекала чимала виручка. Колядка вже закінчувалась і господар почав шелестіти по кишенях в пошуках потрібної купюри, аж тут в Степанка задзвонив мобільний. Його мама хвилювалася, тому дала йому на вечір татів телефон, щоб можна було час від часу цікавитись його місцезнаходженням і самопочуттям. Андрійко сам на сам залишився з вусатим дядьком і його хрусткими купюрами. Той ще з секунд тридцять витягував по черзі то двадцятки, то десятки і нарешті витягнув цілих п’ятдесят гривень. Андрійкові очі засвітилися від радості, вусань простягнув йому ту фіолетову, із запахом незалежності, банкноту і сказав: «Ви сьогодні в мене перші колядники, тому буду з вами щедрим, тільки ти поділись з колегою порівну!» Це прозвучало в свідомості хлопця ще декілька раз. В лівій кишені його спортивної куртки з капюшоном лежало його власних 2 гривні, а в руках вже таких рідних, ніби своїх - 50. Чи то лихий звабив Андрія на ту витівку, чи просто обставини так склались, але він вирішив обманути Степанка, тому подякував господарю і вийшов на двір.
- Ну що там? Скільки? – з нетерпінням сказав Степан.
- Два – опустивши очі під саму землю відповів Андрій.
- Хм.. Дивно, я думав він хоч з 10 нам дасть. Ну нічого, в нас ще 144 хати.
- Ти справді думаєш, що ми встигнемо? Ми маємо бути вдома до 22:00, а вже давно не вкладаємось в графік.
- Надія помирає останньою… Хоча … є один спосіб заробити швидше і більше.
- Який?
- Ми з тобою не вписували в наш план тих будинків в котрих високий паркан і є собаки. Я думаю, що на святвечір вони повинні б були закрити друзів своїх менших і там є шанс отримати більше ніж 2 гривні. Тамтого року, мені розказувала Даринка, котра живе за 47 хат від мене, що їй Бористецькі дали 15 гривень на одну.
- Та ні… та ти шо, там в них 2 вівчарки, як ми туди потрапимо? А якщо вони не закрили їх?
- Хто не ризикує, той… - сказав Степанко.
Андрійко так і не наважився б, але бажання мати багато грошей перемогло і вони пішли до вище згаданих багатіїв. Дорогою хлопця трохи гризла совість щодо тої п’ятдесятки і він декілька раз хотів спробувати розповісти і покаятись другу, але так і не зміг. А коли багатії і справді давали і по 15 і по 10 гривень, то вже й зовсім забув про те.
- Хороша ідея в тебе виникла , а то б ходили з тобою до опівночі за тих пару гривень. – сказав Андрійко.
- Ага. Нам ще залишилось 2 хати. Ось і до першої підійшли.
- Але ж там не світиться від дороги і хвіртка з брамою зачинені, може краще не треба, ми ж і так вдосталь вже заробити? – з острахом сказав Андрій.
- Ти як хоч, я не боюсь.
- Ну добре , тільки ти в перед.
- Гаразд.
Від будинку повівало спокоєм і грошима. Темні акуратно підстрижені кущі, бруківка з припорошена снігом, декілька дерев’яних лавок біля хати – гарно, вишукано і просто.
- Мені здається, що вхідні двері з лівого боку, давай йдемо туди. – сказав Степанко.
- А може гукнемо когось? Мені якось моторошно… - відповів колега по співах.
- Не думав, що ти такий боягуз.
- Я не боягуз! Ходімо.
Хлопцям обом було страшно, але Степанко хотів показати себе сміливим, щоб потім було, що розказувати однокласникам.
- Стьопа! А що то таке он там світиться, два фонарика якихось чи що?
- Та то певно лампочки, йдемо!
Хлопці ступили ще декілька кроків вперед.
- Ні, це не лампочки, точно, все я йду, не треба мені вже тих колядів.
Степанко, щоб заспокоїти друга вирішив підійти ближче і підсвітити телефоном.
- Зараз Андрійку, почекай! Дивись тут нічого нема просто щось привиділось.
- ААААА С Т Е П А Н ,Тікай!
За – за рогу будинку висолопив морду чорний підбуль, він був прив’язаний, проте хлопці так налякались, що мало не обпісялись. Зо 20 секунд їх і близько не було біля того дому.
- Бачиш, я казав! А ти вирішив у героя погратись!- Кричав на Степанка Андрій.
- Та годі тобі, гарна пригода була, ми живі і здорові, і ще й грошенят маємо.
- Давай поділимо.
- Так, В мене 127, 50 – сказав Степан.
- Ого, а як ти так скоро порахував?
- Я відразу коли клав до кишені запам’ятовував скільки там, як не віриш, то перерахуй.
- Та ні, я тобі довіряю. Зараз я і свої перерахую.
Андрійко й забув, що відклав ту п’ятдесятку і витягнув всі гроші з кишень, після підрахунку вийшло, що в нього 200 гривень. Степанко дуже зрадів такій виручці. Андрій згадав, що віддав приховані гроші, аж на наступний день. От так, навіть сам не усвідомлюючи цього, він врятував сам себе від злодійства.
Зароблені гроші Степанко так і не витратив на той напій, він купив собі приставку, а в майбутньому так і не став комбайнером, хоча одна з його мрій таки здійснилась, він підріс аж до 180 см, тепер з нього часто глузують за його великий зріст, але хлопець усвідомив, що насправді ріст не має в житті жодного значення.