Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Віктор Максимчук (1963)
***
Прозрілим – храм.
Сліпим – дорога.
Стражденним – рай.
Святим – вінець.
Душа поета – пісня Бога,
Надія страдницьких сердець.





Огляди

  1. ДО РІДНОГО КРАЮ ДУШЕЮ ЛЕЧУ…
    ВІКТОР МАКСИМЧУК
    ДО РІДНОГО КРАЮ ДУШЕЮ ЛЕЧУ…

    Виростають діти, виростають…
    Й, наче птахи, відлітають вдаль…
    Ці слова вирвались з моєї душі неспроста. Дякуючи долі, дякуючи директору Вижницької художньої школи Володимиру Ворончаку, відбулася зустріч із Галиною Олександрівною Литвиненко, матір’ю Вікторії Абу Кадум (Бричкової), у приміщенні художньої школи м. Вижниця, де і почалася розмова про доньку.
    Галина Олександрівна Литвиненко, яка мешкає в селищі Кути Косівського району Івано-Франківської області, розповіла, що Вікторія народилася 28 травня 1982 року в місті Чернівці. Але так склалася доля, що їм судилося переїхати проживати в селище Кути Косівського району. Там у доньки Вікторії і почалося юне життя, навчання у Кутській ЗОШ, потім у Вижницькій гімназії, тоді у ліцеї № 3 м. Чернівці. Поруч з тим Вікторія закінчила Вижницьку художню школу в 1997 році. 1999 року вступила на навчання до Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.
    Та те, що плануємо ми, у дійсності не завжди збігається з тим, що пророкує нам доля…
    А доля напророкувала Вікторії інше життя. Вона зустріла половинку свого серця і закохалася… І не просто закохалася, а побралася у шлюбі зі своїм обраним долею чоловіком Ібрагімом. Тож у 2002 році Вікторія виїхала в місто Амман (столиця Йорданії) разом з чоловіком, де і мешкає сьогодні.
    Галина Олександрівна на запитання Василя Васильовича Данилюка, керівника апарату Вижницької райдержадміністрації, який був присутнім при нашій зустрічі, «Ви раді за свою доньку, чи ні?», – просто відповіла: – «Господь Бог дає батькам таких дітей, на яких вони заслуговують!»
    Мабуть, зайві інші слова...
    Висновок простий: те, що вкладаєш у своїх нащадків, те і отримуєш від них...
    Вікторія почала писати вірші ще в шкільні роки. Її зачарувало поетичне слово, любов до родини, до рідного краю, до Батьківщини. І тому, проживаючи далеко за межами рідної землі, її серце рветься на рідну землю, а слово летить до нас, до рідної неньки-України.
    Хай щастить тобі, Вікторіє, у житті…
    Пиши, бо твоє слово цілюще, воно торкає струни душі, наче скрипка Страдіварі…

    ВІКТОРІЯ АБУ КАДУМ
    (БРИЧКОВА)

    ***
    Підхоплений подихом вітру осіннього,
    Вальсує пожовклий кленовий листок.
    А над рікою, сивий від інею,
    Гойдається рідний старенький місток.
    Останні краплини журливої осені
    Збігають струмком по холодному склу.
    А літні світанки сріблястими росами
    Втекли у вечірню осінню імлу.
    По небу страшні, наче сірі примари,
    Повільно похмурі пливуть кораблі,
    А попід важкими свинцевими хмарами
    Надривно курличуть сумні журавлі.
    І кожен з них серце своє залишає
    На рідній пожовклій колючій стерні,
    Й зимою суворою в снах прилітає
    У все ж незабутні батьківські краї.
    І віриться серцю, що ранку погожого
    Повернуться птахи у рідні міста.
    І дивлячись в небо, важке і знеможене,
    Я вірити буду, що прийде весна.


    ***
    Хоча у нас однакові надії,
    Ми в рік новий
    Ввійдемо різними стежками.
    В цю ніч чарівну
    Про одне лиш мрію –
    Я дуже хочу бути
    Поруч з Вами.
    І хоч між нами
    Відстані неблизькі,
    Хай в час цей зоряний
    Збуваються бажання,
    Щоб у серцях
    Не було місця суму,
    А було місце
    Щастю і коханню…


    ***
    Тут – вітер навіє бархани піщані,
    Там – тихо вербу вітерець колихне.
    Земля тут пропечена сонцем нещадним,
    Там – сонячний промінь обніме мене.
    Тут – крапля води за ціною перлини,
    Там – небо проллється травневим дощем.
    Тут – жадібні сіро-зелені рослини,
    Природа там дихає кожним кущем.
    Тут – гори, каміння віками дрімають,
    А там – вікові смерекові ліси,
    І предків забутих там тіні блукають
    Поміж вікової гірської краси.
    І серцем, і думкою, спогадом лину
    В місця, які пам’ять завжди береже.
    І рідну державу – мою Україну,
    Я певна, забути не зможу уже.


    ***
    Не долетять сюди вкраїнські ластів’ята
    І не затьохкають тут рідні солов’ї.
    Хоч різних див у світі є багато –
    Нема дивніше рідної землі.

    Тебе завжди чекає вдома мати.
    І хліб, такий духмяний, на столі.
    Хоч гарних місць у світі є багато,
    Нема рідніше рідної землі…


    ***
    Присвячую матусі

    Серце птахом швидкокрилим
    Лине в ту місцину,
    Що колись мене зростила
    Для чужих країв,
    Де стоїть проста вкраїнська
    Білена хатина,
    Де цвітуть пахучі вишні
    В зелені садів.
    Оксамитові троянди,
    Що мати ростила,
    Все навколо наповнюють
    Запахом п’янким.
    А на стінах у світлиці –
    Розпростерті крила
    Вишиваних, і до болю
    Рідних рушників.
    Вечорами, кожну зиму,
    Плелись візерунки
    Кольоровими нитками
    В твоєму шитті.
    А для мене все ж найкращим
    Було подарунком,
    Коли трішки спочивали
    Руки золоті.
    Я в дитинство повертаюсь
    У снах кольорових,
    І цілую твоє ніжно
    Втомлене чоло.
    На подвір’ї знов звисають
    Виноградні грона,
    Та живе уже без мене
    Мамине село.




    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. ЗАБІЛІЛИ СНІГИ… АЛЕ ПАМ’ЯТЬ ЖИВЕ…
    ВІКТОР МАКСИМЧУК,
    лауреат літературної премії ім. Д. Загула

    ЗАБІЛІЛИ СНІГИ… АЛЕ ПАМ’ЯТЬ ЖИВЕ…

    Дмитро Юрійович Загул один з найпроникливіших ліричних голосів української літератури Буковини міжвоєнного періоду. Народився 28 серпня 1890 року в буковинському селі Мілієві. Родина майбутнього поета жила дуже бідно. Дмитро Загул так пізніше писатиме про це в “Автобіографії”: “Заробіток у “пана-дідича” не міг вистачити, а своєї землі – клаптик суглинку та супіску. копійок з удосвіта до ночі. Важке було наше життя. Доводилось жати на панському лану за п’ятнадцять сніп або працювати за 40". Батька постійно гнітили нестатки й борги, турбота про те, як прогодувати сім’ю. Він був неписьменний, але умів цікаво розповідати різні життєві історії та грати на флоярі. Довгими зимовими вечорами у їхній хаті збиралось багато людей, що вели жваві розмови про героїчне минуле України, про опришків Довбуша, Петрія та Мухи, про важке тодішнє життя. Хлопчик з жадібністю вбирав цю інформацію. Мати Сафта й сестра Марія знали багато народних пісень і часто співали їх. Наслідуючи коломийки, Загул почав складати перші власні пісні.
    Сестра Марія навчила його читати ще до школи. Учився хлопчик старанно, рано зацікавився художньою літературою. Спершу – пригодницько-фантастичними романами, пізніше – творами Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Пантелеймона Куліша, Івана Франка.
    1902 року помер батько Дмитра, і жити стало ще важче. На здібності Дмитрика звернув увагу директор школи і послав його навчатися до Чернівецької класичної гімназії, яку той закінчив 1912 року. Під час навчання в таємному гуртку він знайомиться з творами К. Маркса, Л. Феєрбаха, Г.Плеханова, М. Драгоманова, М. Бакуніна, М. Штірнера, Ф. Ніцше та ін. Цікавиться соціологією. Очолює творчий гурток, у роботі якого брали участь відомі потім літератори – В. Кобилянський, П. Галензовський, І. Киявчук, М. Лютик та ін. До їхньої поетичної творчості, крім вчителів-словесників, виявили увагу О. Маковей, Ольга Кобилянська, С. Яричевський, а також популярні тоді “молодомузівці”.
    Навчаючись у гімназії, Дмитро переклав на українську мову другу пісню “Енеїди” Вергілія, кілька Горацієвих сатир та “Пісні про дзвін” Ф.Шиллера. З власних поезій 1909 року в газеті “Буковина” надрукував вірші “Високо вгору здійму свої руки” та “Що мені із того, мила”. 1912 року в газеті “Нова Буковина” опубліковані цикли його поезій “Весняні мрії”, “Думки”, “В темряві” та “Хвилі кохання”. Під час навчання Дмитро заробляв на хліб репетиторством, а з 1912 року працював у чернівецьких газетах “Нова Буковина” та “Народний голос”, де й друкував свої вірші. У ранніх творах Загули помітний вплив модерністів.
    1913 року в Чернівцях вийшла перша книжечка молодого поета “Мережка”. Загул вступив на історико-філологічний факультет Чернівецького університету, але подальший життєвий шлях поета зламала війна. 1915 року, коли російські війська відступали з Буковини, його було взято заручником і відправлено до Нижнього Новгорода, де він і одружився. Згодом переїхав до Одеси , а звідти – до Києва. Працював бухгалтером, санітаром, учителем, редактором. У той же час писав нові вірші, займався перекладами, виступав з публіцистичними статтями.
    1918 р. Дмитро Загул видає збірку віршів “З зелених гір”, завдяки якій здобув певне літературне ім’я. Хоча, як писав пізніше О.Білецький, “і ритм вірша, і образна символіка майже не підноситься... вище за середній рівень українського модернізму”. Ця збірка цікава й показова як вияв раннього символізму поета, коли він почав “вростати” в метафізичну схему символістської теорії. Григорій Савченко назвав такий символізм “поміркованим, прим’якшеним, і до певної міри філософічним”.
    1918 року Дмитро Загул прилучився до об’єднання письменників-символістів “Музагет”, що стояло на позиціях чистого мистецтва. Драматичні події 1919-го відбилися в мотивах лірики, що ввійшла до збірки “На грані” (1919), яку О. Білецький назвав однією з найстрашніших книжок українського модернізму, книжкою крайнього соліпсизму й безнадійної містики. Після закінчення громадянської війни в Україні Дмитро Юрійович активно включається у громадське життя, в культурно-освітню роботу. Працює викладачем літератури на педагогічних курсах у містечку Ставище. З вересня 1922 року вчителює, а потім стає директором школи села Саварка. Через рік переїжджає до Києва на посаду редактора сценарного відділу “Українфільму”, а згодом посідає посаду наукового працівника Академії наук (ВУАН).
    1927 року вийшла підсумкова збірка поезій Загули “Мотиви” (з передмовою О. Білецького). У ній поет виявив себе апологетом нової доби, передусім “Автобіографією”. Але революційний оптимізм не справджувався, реальна дійсність дисонувала з мріями. Після згаданої збірки його вірші уже не виходили окремими збірками, хоч у періодиці час від часу й з’являлися: “Як замовчать по тротуарах звуки”, “Яка ж то буря буйно грає” та ін. Письменник редагує альманах “Західна Україна”, пише критичні статті, перекладає: Гете, Шиллера, Гейне, Бехера, Гезенклевера, Гріна, Геббеле та ін. До цього ж періоду належать і численні критичні та літературознавчі статті письменника: “Спад ліризму в сучасній українській поезії”, “Зріст і сила творчості П. Тичини”, підручник “Поетика” (1923). 1930 року він підготував і видав із власною передмовою збірку творів В. Кобилянського. Дмитро Загул писав під псевдонімами І.Майдан, Д.Тиверець, Д.Буковинець, Н.Юрась та ін.)
    1933 року, як члена літорганізації “ЗахіднаУкраїна”, його було звинувачено в націоналізмі й засуджено до 10 років концтаборів. Покарання письменник відбував у Забайкаллі, на залізничній станції Урульга. Його було призначено редактором багатотиражної газети “Строитель Бама”. Працював він і літе-ратурним оформлювачем в агітбригаді. Після вбивства С. Кірова справу Дмитра Загула переглянули й перевели його в північно-східні табори Колими.Тут він був і асистентом фельдшера, і помічником маркшейдера, і заготівельником деревини, й обліковцем на вивезенні торфу та золотоносних пісків; і обмірником забоїв, і днювальним у бараку, і просто різноробочим... Загальні роботи вимагали твердих м’язів, живучості, фізичного здоров’я. А Загулові вже перевалило за п’ятдесят. За свідченням репресованого російського літератора Ф.І. Тихменьова, Дмитро Загул, відбувши визначений строк у 1943 році, просив законного звільнення, але йому, як і іншим, відповіли, що до “особливого розпорядження” вони будуть “сидіти” далі. Після звістки про можливе довічне ув’язнення Д.Загул занепав духом, на важких роботах фізично ослаб і помер від паралічу серця влітку 1944 року на Колимі, у одному з таборів між Магаданом і Ягодним.
    Загул написав також низку літературно історичних праць з історії світової літератури (“Фауст” в історії всесвітньої літератури”, “Генріх Гайне”, “Життя і творчість Фрідріха Шиллера”, “Жорж Занд”, “Ґеорґ Брандес”, “Сучасна лірика в Данії”), розвідки з теорії літератури (“Поетика”, “Дещо про баладу”, “Стара й сучасна строфіка”), дослідження про українське письменство (“Рима в “Кобзарі Шевченка”, “Спад ліризму в сучасній українській поезії”, “Література чи літературщина?”, статті про творчість Ю.Федьковича, В.Стефаника, П.Тичини, В.Сосюри, В.Еллана Блакитного, В.Кобилянського та ін.), перекладав зарубіжних поетів, зокрема твори Дж.Г.Байрона (“Мазепа”), М.Андерсена Нексе, німецьких класиків Ґете, Шиллера й Гайне (чотири томи творів останнього він опуб-лікував в одному з київських видавництв). Проте чимало сил він віддав також інтерпретаціям сучасної німецької лірики (поезія Й.Р.Бехера, В.Газенклевера, А.Ліхтенштайна тощо). Після смерті поета вийшло у світ кілька книг його творів: “Вибране” (1961), “Поезії” (1966, 1990) тощо.
    До столітнього ювілею з дня народження поета за ініціативи чернівецького обласного відділення Спілки письменників України, Вижницької районної ради та сільської громади села Мілієве, було засновано літературну премію імені Дмитра Загула, яку щороку присуджують українським письменникам за видатні заслуги в галузі літератури й за пропаганду творчості буковинського поета. В 1990 р. в селі Мілієве було відкрито пам’ятник поетові роботи чернівецького скульптора Володимира Гамаля.
    Лауреатами літературної премії імені Дмитра Загула стали: – 1991 року: Далавурак Степан, Лесин Василь, Мороз-Стрілець Тамара; – 1992 року: Івасюк Михайло; – 1993 року: Палій Петро, Лазарук Мирослав; – 1994 року: Мельничук Богдан, Севернюк Тамара; – 1996 року: Колодій Віталій, Романець Олександр; – 1997 року: Бунчук Борис; – 1998 року: Гришин-Грищук Іван; – 1999 року: Бучко Микола, Качковський Лесь, Лютик Мірча; – 2000 року: Вознюк Володимир, – Попадюк Манолій; – 2001 року: Зегря Ілля, Кириляк Степан, Міщенко Катерина, Ярема Світлана, Іванюк Михайло; – 2002 року: Джуран Василь, Кузик Ярослав; – 2003 року: Китайгородська Віра, Приходько-Возняк Олександра, Вовк Марія, Князький Орест, Паращук С. О., Баланюк Тарас; – 2004 року: Місевич Василь, Кибич Ярослава, Олексюк Дмитро; – 2005 року: Яворівський Володимир; – 2006 року: Михайловський Володимир, Дячков Володимир, Мазепа Марія; – 2007 року: Довгань Оксана, Свиридюк Аніфатій (посмертно), Титов Василь; – 2008 року: Максимчук Віктор, Гавалешко Ігор, Софійчук Михайло, Романенко Олександр (посмертно), Горюк Михайло; 2009 року: Рачук Микола, Фольварочний Василь, Петричук Юрій (посмертно), Колісниченко Володимир (посмертно).
    Цьогоріч творча інтелігенція краю буде святкувати 120-ту річницю від дня народження поета-страдника Дмитра Юрійовича Загула.
    Пам’ять про поета живе і буде жити та передаватися із покоління в покоління…



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. ТИХО! ТРИВАЄ КОРЕКТУРА...
    ВІКТОР МАКСИМЧУК
    ТИХО! ТРИВАЄ КОРЕКТУРА...
    Для того, аби книга чи періодичне видання побачило світ, їм доводиться пройти через руки, очі та й серце дуже багатьох людей. Серед них є особистості творчі, є відповідальні і є ті, кого називають просто технічним персоналом. До нього належить і коректор. Коректор – найневдячніший фах у видавничій системі. Робота шкідлива (як для зору, так і для нервів), а відповідальність – колосальна. У середньому за хвилину він опрацьовує 1185 друкованих знаків, за 8 годин – 2,5-3 авторські аркуші (1 авторський аркуш – це 40 тисяч знаків, тобто приблизно 4 газетні сторінки формату А3). Тож спробуйте порахувати, скільки знаків коректор перечитує за все своє життя…
    Перша правка – брудніша, друга – чистіша, третя – після перегляду шефа чи автора…
    Але від того, як коректор віднесеться до своєї роботи залежить і обличчя видання чи твору. Якщо ж у матеріалах будуть допущені помилки, то, відповідно, будуть й нарікання зі сторони читача.
    Виходячи з цього, хочу сказати, що нелегку ношу, за своїм особистим бажанням, звалила на себе коректор, а подекуди, і літературний редактор нашого літературно-мистецького та науково-освітнього часопису «Німчич» Марина Киселиця. Марина Василівна – чудовий журналіст, молода матуся і дружина, але попри всі життєві труднощі знаходить час і для роботи над нашим виданням. Зауважу – на громадських засадах.
    Всі, хто звертався хоча б раз до Марини за допомогою, отримав її. Вона постійно знаходить час для людей, уміє вислухати, розрадити, підтримати, допомогти. Марина – чуйна, скромна, добросовісна та високопорядна людина. Як говорить її керівник, головний редактор газети «Вижницькі обрії» Ярослава Василівна Кибіч: «Марина – талановитий журналіст. Багато її публікацій схвилювало читача. Яку прекрасну мову вона має, як слово викристалізовує! А як плідно працює над кожним номером журналу «Німчич»!»
    Хочу зазначити, що Марина ще й віршує. З-під її пера родяться чудові глибокозмістовні строфи, які хвилюють душу, що виринає на світ Божий усім тим, що хвилює поетесу і, мабуть, кожного із нас. Вона зачарована цим світом і прикладає всі зусилля, щоб прикрасити його своїм словом, своєю красою, як людина, як жінка, як творча натура.
    Я певен, що людина, яка так щедро сіє добро на життєву ниву, і пожинати його буде.
    Тож нехай Всесвіт, Господь Бог та й добрі люди дарують тобі, Марино Василівно, тільки позитивну енергію, добро, радість і щастя.
    А я, як головний редактор видання, низько схиляю голову перед тобою за ці непрості, але такі дорідні труди…



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  4. КРИЖАНА ЙОРДАНСЬКА КУПІЛЬ
    Віктор Максимчук,
    головний редактор журналу «Німчич»

    КРИЖАНА ЙОРДАНСЬКА КУПІЛЬ

    Святим Богоявленням, Хрещенням Господа Бога та Спаса нашого Ісуса Христа завершується цикл зимових святок. Йордань, Водосвяття, Водохреща. Назви зумовлені основним змістовим моментом обрядовості й вірувань цього свята — символікою посвяченої води та хреста, що перемагають нечисту силу, очищають від неї весь людський простір. Освячена як у переддень свята, так і 19 січня вода мала властивості зцілювати людей від хвороб фізичних і душевних, захищати від впливу всього лихого.
    По всій Україні зберігається й нині звичай купатися у водоймах відразу по освяченні води. За народними уявленнями, таке купання дає здоров'я хворим, особливо необхідне воно колядникам і рядженим, адже змиває з них «скверну». Особливою популярністю у вижничан користується урочисте освячення води в річці Виженка та Черемош, що кожного року відбувається у Вижниці. Урочистий молебень з освячення води біля цих річок провів благочинний Вижницького району, архімандрит Даниїл (Петро Калинич), після чого чимало відчайдухів купалися у річці, переконуючи тих, хто мерзне тільки від одного погляду на цих «моржів», що йорданська купель додає не тільки фізичного здоров'я, а й значно поліпшує настрій.
    Тіло парує. Кожен м’яз і кожен нерв напнуті так, що, здається, дзвенять. Потужна хвиля гарячої енергії, яку відчуваєш одразу, коли вибігаєш, вистрибуєш, аж вилітаєш з води, перетворюється на гостру радість. І ти готовий ділитися нею, роздавати, дарувати її всьому світу. Бо Йордан, бо Христос хрестився, бо ти щойно сам запричастився до справжньої — містичної — сили Водохреща.
    Очі горять, голос вібрує, а з обличчя не сходить просто-таки сонячна усмішка — ось що вирізняє купальників. Так і цього річ, 19 січня, традиційно провели йорданське купання на річці Черемош з правого боку купальники міста Вижниці, а з лівого боку із селища Кути Косівського району. На фото: «моржі» – голова клубу творчої інтелігенції Вижниччини Манолій Попадюк та член клубу творчої інтелігенції Вижниччини Василь Ватрич.
    «Головне — запалитися вірою: повірити у цілющу силу йорданської води і цим побороти свій страх», — ділиться досвідом Манолій Попадюк. Уперше він занурився в крижану купіль під час служби на Північному флоті. Відтоді купається в ріці постійно — в будь-яку погоду і в будь-яку пору року.
    «Це дарує невимовні відчуття, — мовить Василь Ватрич. — Тіло переповнює енергія, а душу — радість. Відчуття холоду після купелі взагалі немає. Бігаєш, стрибаєш — тішишся. Починаєш одягатися хвилин через п’ять-десять, коли холонуть кінчики пальців на ногах і руках. Але у воду хочеться йти ще раз і ще...»






    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  5. КАРПАТСЬКИЙ САМОЦВІТ
    ВІКТОР МАКСИМЧУК,
    лауреат літературної премії ім.. Д. Загула

    КАРПАТСЬКИЙ САМОЦВІТ

    Людині не досить просто жити.
    Щоб жити, потрібні
    Вітчизна, свобода і пісня.
    Павло Загребельний
    «Роксолана».

    Край ніжних смерічок, синіх гір, бурхливого Черемошу…
    Край, де на повні груди вдихаєш цілюще повітря, де споглядаєш неповторно-звабливу красу гір і отримуєш незабутні враження-почуття, які закарбовуються в твоєму серці назавжди…
    Цей чарівний край спрадавна називають Карпатами…
    25 серпня 1970 року в багатодітній родині Степана Данилюка із села Розтоки Путильського району Чернівецької області народився син Василько.
    Дитинство Василя, як і всіх сільських дітей, пробігало у постійних турботах: то надати допомогу рідним по господарству, то бігти з хлопцями погратися або наловити риби і тому подібне.
    Потім у Василька почалося навчання у Розтоківській середній школі, яку він закінчив у 1985 році.
    З самого дитинства і перших кроків у самостійне життя його серце і душа тяглися до пісні, любов до якої привила рідна матуся.
    Інакше і не могло бути.
    Карпати надихали снагою і натхненням багатьох відомих світу поетів, письменників, композиторів, співаків, художників, майстрів народного мистецтва…
    А пісня ж єднає рід, зв'язує покоління, дає людині опору в усвідомленні того, якого ти роду-племені. Пісня батьків – мовби стержень, без якого важко на землі триматися, важко укріпитися в переконаннях, принципах, совісті своїй. Врешті рідна пісня – це й рідна мова.
    Тож і рішенням про здійснення першого кроку у самостійне життя в 1985 році стає вступ на навчання до Чернівецького музичного училища ім. Сидора Воробкевича, яке Василь закінчує 1989 року.
    Після закінчення музичного училища юнака призивають на військову службу до Збройних сил, а на призовній комісії, під час розподілу «випадає карта» служити в місті Івано-Франківську. Під час служби у війську Василь працює солістом естрадного гурту «Багряна зірка», яким керував на той час композитор, нині заслужений діяч мистецтв України Володимир Домшинський. Відтоді і пов'язала їх доля, зміцніла їх дружба. Нині Володимир Домшинський кум Василя – хрещений батько його сина Степана.
    Після Армії, у 1991 році, Василь розпочинає свою трудову діяльність викладачем музики Путильської дитячої музичної школи, паралельно працює солістом гурту «Зґарда», де провідним солістом на той час був народний артист України Іван Попович.
    Так і пливе Василькове життя поряд з піснею і у самій пісні, до якої приросла його душа.
    1992 року на Другому Міжнародному гуцульському фестивалі, який проходив у місті Вижниця співак стає лауреатом 1–ої премії. В цьому ж році на Міжнародному пісенному фестивалі «Доля» в місті Чернівцях отримує 2–гу премію.
    1993 року Василь стає артистом оркестру Чернівецького обласного об’єднання музичних ансамблів і того ж року бере участь у Міжнародному пісенному фестивалі «Золоті трембіти», який проходив у місті Тернополі, де представляє музичний твір відомого Львівського композитора Скорика «Намалюй мені ніч».
    З 1995 року соліст Чернівецької обласної філармонії. Працює під керівництвом народного артиста України, композитора Левка Дутківського.
    У 1998 році на Всеукраїнському фестивалі «Пісенний вернісаж», який проходив у місті Києві, рок-кантата Левка Дутківського «Діва Марія» здобула Гран-прі, Василь був одним з її виконавців.
    У січні 2003 року Василь Данилюк презентує свій перший творчий вечір «У Василя на Василя», який відбувся на сцені музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської в Чернівцях.
    У 2003 році пісня Василя Михайлюка «Анничка» у виконанні Василя Данилюка ввійшла у саунд-трек відомої в Україні кінострічки «Один у полі воїн» режисера Геннадія Вірсти.
    Протягом осені 2005 р. Чернівецькою держтелерадіокомпанією було відзнято музичний фільм співака «Розтоки», режисером якого була Антоніна Фантух. Цей фільм побачили 62 країни світу, трансляцію якого забезпечив Київський телеканал УТР.
    Протягом всіх цих років плідна співпраця Василя Данилюка з відомими поетами та композиторами України збагатила пісенну скарбницю як Буковини, так і України.
    З перших днів творчої дороги артиста неабияку роль відігравав справжній соловій українського радіопростору, незабутній Микола Смолінський.
    2006 року Василь поступає вчитися на факультет педагогіки, психології та соціальної роботи, кафедра музики Чернівецького Національного університету ім. Ю. Федьковича, який закінчив 2009 року.
    У лютому 2008 року В. Данилюк у супроводі гурту «Метроном» дає другий сольний концерт «Незнайомка» в місті Чернівці, продюсером якого був заслужений діяч мистецтв України Семен Цидельковський.
    Своєю наполегливою працею Василь створив собі імідж, показав себе громадськості краю, України. І за цю працю Указом Президента України 18 червня 2008 року Василю Данилюку присвоєно почесне звання заслуженого артиста України.
    До 600-річчя міста Чернівців вийшла антологія компакт-дисків митців Буковини, в яку увійшов диск з піснями співака.
    В листопаді 2008 року артист повертається працювати в Чернівецьку обласну філармонію на посаду соліста-вокаліста та керівника естрадного колективу.
    30 березня 2009 року заслуженого артиста України Василя Данилюка приймають до творчої спілки «Асоціація діячів естрадного мистецтва України».
    Найвідоміші пісні 1992-2008 рр.: «Морозенко» (сл. Т. Коломієць, муз. В. Домшинський), «Чугайстер» (сл. В. Вахновський, муз. І. Іванців), «Буковиночки» (сл. І. Богданюк, муз. В. Рурак), «Дивні чари» (сл. Г. Дущак, муз. Ю. Холоменюк), «Україна – моя вишиванка» ( сл. М. Булах, муз. В. Домшинський), «Сніжинки падають» (сл. А. Фартушняк, муз. Л. Дутківський), «Сходімося, друзі» (сл.. В. Дихтяр, муз. В. Домшинський).
    Отож, співай, Василю, для нашої чарівної України! І хай ця пісня живе, організовує, мобілізує нас для неї, для дітей та внуків, для світлого майбуття!
    З роси і води Тобі!




    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  1. ПРИКЛАД ДЛЯ ІНШИХ…
    ПРИКЛАД ДЛЯ ІНШИХ…
    Напередодні Дня Незалежності України до редакції часопису «Німчич» зателефонував відомий український поет, лавреат Шевченківської премії, член НСПУ Василь Герасим’юк, уродженець села Прокурава Косівського району Івано-Франківської області. В коротких і щирих вітаннях пан Василь погодився поспілкуватись на сторінках нашого видання, висловитись про стан літературного процесу в Україні, моральні поступи, про цікавих сучасних поетів, письменників. Тож радо розпочинаємо розмову.
    – Буковина, зокрема Вижниччина, я не кажу вже про Україну, або за її межами, знайома з Вашою творчістю, завжди раді Вашим новим літературним доробкам. Ваша популярність, професійність на літературних обширах сягає високого рейтингу. Це природні задатки чи таланти викувані самим собою?
    – Дякую за гарні слова, однак думаю, що Ви мене переоцінюєте як літератора. До того ж відомо, що нині в нас така ситуація, коли популярна тільки попса – і в літературі, на жаль, також. Пригадую: ми, десятикласники, після перегляду фільму «Білий птах з чорною ознакою» (знімався на Буковині) вийшли на повітря як у трансі – душа отримала заряд на все життя... А нинішні львівські(!) старшокласники не захотіли навіть додивитися цю стрічку до кінця. А чому? На якому кіно вони виховувалися? На якій літературі?
    – Косівщина, як мені здається, дала Україні талановитих поетів, письменників. Більше того, з цього краю лауреатами Шевченківської премії стало дев’ять осіб. До книги рекордів Гіннеса можна занести. Хто засіває цю гірську місцину такими літературними талантами?
    – Знову ж дякую за гарні слова і, здається, вони мають підтвердження, але кількістю лауреатів у мистецтві нічого не вимірюється.
    – Пане Василю, Вам краще видно, що потрібно Буковині для відновлення давніх літературних традицій?
    – Думаю, що на Буковині «давні літературні традиції» не занепали, і добрим доказом цього є творчість хоч би письменників мого покоління: Володимира Вознюка, Мирослава Лазарука, Бориса Бунчука, Катерини Міщенко, покійного Василя Кожелянка...
    – Переді мною одна з Ваших книг «Була така земля». В ній Ви в багатьох творах розмірковуєте про суть буття, про людину, про природу, про особистість. То все ж, що тоді є суттю буття? Тільки, будь ласка, не кажіть що то марнота марнот?
    – Пане Вікторе, ви поставили мені питання, на яке не відповів вичерпно ще жоден філософ, а що Ви хочете від поета? Я згоден з Вами, що не «марнота марнот», хоч це із Біблії, яка для віруючої людини не може бути предметом сумнівів чи якихось екзистенційних експериментів. Поет, як відомо, сприймає світ образно, і я особисто відчуваю, що найближче підступаю до суті, коли за законами буденної логіки перебуваю якраз на найвіддаленішій точці.
    – В українській літературі, це не новина погодьтеся, мало високопробних творів, зрештою, як і самих представників письменства. Метеликів – як смерек у горах. Соколів високого злету – як у німого слів. Це не образливо, це все наяву, раз-два й обрахувався. Чому так?
    – Ну, тут я з Вами зовсім не можу погодитися. По-перше, «соколів високого злету» дуже багато просто не може бути в жодній літературі – і такого не було справіку, бо якби й було, то від такого пересичення стало би просто нестерпно; а узріти у вічних небесах хоч кілька таких «птиць» на століття – то немала радість. А від мнозтва барвистих метеликів хіба погано на душі? – навпаки. Інша справа, коли в очі – хмара сарани. Тоді вже інші відчуття. Може, такий образний аналог Ви мали на увазі? А щодо «смерек у горах», то тут якраз явний дефіцит гідності і стоїцизму, а саме це символізує мені смерека, я серед сучасних літераторів знаходжу дуже рідко. Це швидше стосується воїнів УПА.
    – Чому пасують спілки на всіх рівнях? Якщо і проводяться якісь заходи, то лише малими групками людей, приїхали і поїхали. Шанувальникам, читачам хочеться бачити велич слова.
    – Література ніколи не була колгоспом. Це робота тільки одинаків, і «велич слова» можна знайти і відчути лише в них. У Тараса Мельничука зокрема.
    – Ходять якісь блюзнірські бесіди щодо останнього володаря найвищої державної нагороди – Шевченківської премії – Павла Гірника, а в сучасних письменників України про пана Гірника ні слова. Прокоментуйте будь ласка?
    – Павло Гірник – мій ровесник, ми разом входили в літературу – це моє покоління. Моє ставлення до Павла більш ніж позитивне. Поет низького больового порогу, поет виразного національного звучання, хоч таке в нинішньому постмодерністському дискурсі зовсім не береться до уваги, але побачимо, що з того цілого дискурсу залишиться.
    – У 2000 році Ніна Гнатюк організувала творчій інтелігенції Вижниччини презентацію книжки про Тараса Мельничука «На княжих росах – побратимів карб» у Національному музеї Тараса Шевченка. Рік тому Галина Тарасюк організувала подібний захід у Національній спілці письменників України. Згодом ми зробили інтерв’ю з нею у журналі. Ми свято шануємо пам’ять про Тараса Мельничука. Видали шість книг про його творчий і життєвий шлях, подарували Уторопам погруддя поета, відкри-ли музей в місті Вижниця, одна з вулиць Вижниці носить його ім’я, на терасному провулку встановлено барельєф поетові-страднику, для вшанування пам’яті про нього проводимо чимало заходів. Декілька слів, будь ласка, про цього літературного велета, метафориста, Мольфара слова.
    – О, нарешті почалися цікавіші питання. Я не хочу сказати, що попередні були неактуальні, але коли заходить мова про Тараса Мельничука, то на душі одразу ж світліє. Це один із моїх улюблених поетів, я щасливий, що мав нагоди спілкуватися з ним. Він присвятив мені кілька віршів – таких віршів, після яких я просто не міг і не мав достатньо сил відповісти Тарасові. Тільки вже в книзі «Папороть» я помістив диптих «Пам‘яті Тараса Мельничука». Він – мій найближчий сусід у горах (у прямому і переносному смислах), один із моїх предків родом з його Утороп.
    – Ваш краянин, поет Василь Шкурган частий гість Вижниці. І, зокрема, часопису «Німчич». Бере активну участь у багатьох заходах, які проводяться на теренах краю. Минулого року він став лауреатом премії «Князь роси», яким, до речі, є й Ви. Він досить порядна, толерантна і вива-жена людина, має декілька своїх збірок, упорядник книги Тарасових (Мельничукових) віршів, але й досі не є членом НСПУ. Зрозуміло, що це не панацея, але як на Ваш погляд?
    – Попри незначну різницю у віці ми зі Шкурганом одного покоління, до того ж – давні друзі. Крім справжнього літературного хисту я ціную у тезкові ще й справжню порядність, що в наші часи є просто таки унікальною рисою. У мене навіть думки не виникає, що його можуть не прийняти до творчої спілки, але про це жодного разу в нас не було розмови.
    – Нещодавно на врученні обласної премії імені Івана Бажанського побував поет, член НСПУ, лауреат Шевченківської премії Степан Сапеляк. Цікава особистість. Будь ласка, декілька слів про нього, як творчу людину. Чи спілкуєтеся з ним?
    – Степан Сапеляк живе у Харкові, тому наше з ним спілкування принагідне. Це людина драматичної біографії, але надзвичайно лагідна і відкрита до інших. Будь-який піар йому принципово чужий. Друкується рідко, до поезії, до слова ставиться як до Божественного Глагола.
    – Ми слухаємо Ваші передачі на національному радіо, вони завжди насичені цікавими поезіями, зустрічами з гарними творчими особистостями. Що нового у майбутніх проектах?
    – Після столичного університету я працював спочатку у видавництві «Молодь», а потому у видавництві «Дніпро», а тепер вже півтора десятиліття працюю на радіо. Вважаю, що це не менш важлива ділянка, особливо тоді, коли падають тиражі книг, коли в ефірі і на екрані панує попса, коли етика не пишеться поруч з естетикою зі сполучником «і», коли цинізм став побутовою нормою, коли і коли... Думаю, самі розумієте мій вибір і мої мотивації.
    – До речі, пане Василю, що нового у ваших поетичних коморах, чи готуються до друку нові збірки?
    – Готую книжку віршів «Суха різьба». Великий розділ я вже опублікував у попередній книзі (до мого 50-ліття), але крапку ще рано ставити. Ви тут, у Вижниці, добре знаєте, що значить суха різьба в гуцульському мистецтві. Це аристократизм нашого мистецтва, його космогонічні формули прийшли з правіків, вони увібрали в себе так багато, що виразити це неможливо, але підступатися треба.
    – Ми друкували декілька Ваших творів у нашому часописі, хочемо бачити їх частіше на його сторінках. Як Ви на це дивитися?
    – А хіба може не радувати, якщо тебе друкують у твоєму гірському краї?
    – 2007 року ми презентували в Національній спілці письменників України часопис «Німчич». До речі, він уже презентований також і в Торонто (Канада). На сьогоднішній день світ побачили вже 15 номерів часопису (він щоквартальний). Видали книгу статей, нарисів, спогадів, есеів про Тараса Мельничука «Князь вільного слова». Хочемо видати антологію поезії вижницьких поетів. Нам є чим пишатися. Але, пане Василю, на Вашу думку, можливо, ми щось упустили чи не допрацювали? Як гадаєте? Ваші побажання нашому виданню?
    – Ви тут підняли культурну планку, мені тепер здається, що часопису з поетичною назвою «Німчич» просто не може тут не виходити, бо ви створили ауру його необхідності, його обов‘язковості. Це добрий приклад для інших.
    – Доземний уклін Вам за щире спілкування. З роси й води Вам, пане Василю.
    Розмову вів заступник
    головного редактора
    часопису «Німчич»
    Віктор Максимчук

    листопад 2009 року,
    журнал «Німчич» № 16





    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
    Самооцінка: 6

  2. ЛІТА БІЖАТЬ ЗАНАДТО ПРУДКО...
    ЛІТА БІЖАТЬ ЗАНАДТО ПРУДКО...

    У нього два покликання: хімія і література. Першому він віддався сповна – захистивши докторську дисертацію. По вінця і літературна чаша покликання. За плечима чималий доробок: «Двоє в осінній вечір», та ряду інших книг. Ім’я українського письменника Леся Качковського, уродженця села Іспас Вижницького району Чернівецької області добре відоме багатьом шанувальникам слова.
    Сьогодні Лесь Качковський – гість на сторінках часопису «Німчич».
    – Пане Лесю, щиро вітаємо Вас за гостини до нашого видання «Німчич», а також здоровимо зі славним козацьким ювілеєм 60-річчям від дня народження. Хай будуть наступні роки щирішими на літературні здобутки, здобутки в галузі органічної хімії. Нехай щастить Вам у всьому. Многая літ!
    – Дуже вдячний! Приємно, що не забувають краяни, хоча я вже понад 35 років в “еміграції” – поза Буковиною.
    – Знаю, що література полонила Вашу душу і серце ще в шкільні роки. Були перші оповідання, новелки. Як це сталося?
    – В школі мені дуже поталанило, бо мав прекрасних вчителів. Двоє з них: хімік Богдан Володимирович Возняк і викладач мови й класний керівник Ія Іванівна Римар (до речі, подружжя) – все й визначили у моєму творчому житті. На уроках літератури мудра Ія Іванівна після того, як ми проходили чергову тему й писали твір, дозволяла мені писати «серіал» про майбутнє наших однокласників. Дві речі, й досі записані в її заповітному зошиті – серед кращих творів учнів нашої школи. Безсумнівно, це було велике визнання. І, якщо по-правді, й найвище для мене й досі. Після школи, в 1967 р. в районній газеті «Радянська Верховина» з’явились друком перші дві новелки, а наступного року – навіть вірш.
    – На терезах випробувань шальки були на боці хімії. (Я маю на увазі університет). Чому саме вибрали цей факультет, а не філологічний?
    – То був складний вибір – я навіть двічі не поступив. Зрештою, мабуть, таки переважив авторитет Богдана Володимировича. На жаль, він не дожив, щоб я подарував йому автореферат докторської дисертації. Але авторефератом кандидатської та монографією, як здається, я таки виправдав його довір’я.
    – Перша велика книга «Двоє в осінній вечір» писалася уже в зрілому віці. Який фактаж використовувався при написанні книги: архівні (якщо були) матеріали, перекази людей, домисли?
    – Вона видавалася у зрілому віці. Та й лежала у видавництві довгенько. А писалося давно. Ще в університеті я заносив в редакцію «Молодого буковинця» новели. Там працювала відома поетеса Тамара Севернюк. Вона таки побачила щось в тих писаннях, сказала – треба писати. Дуже їй вдячний. Теж – визнання! Але до літератури повернувся аж після аспірантури й захисту дисертації. Ходив на літературні студії. Навіть пробував поступати заочно в Літературний інститут, пройшов творчий конкурс, здав успішно екзамени, та набрав однакову кількість балів, а перевагу віддали вступникові, що не мав вищої освіти. Не судилося… Про книгу. Хіба для тих новел потрібно збирати матеріал? Він завжди переді мною. А ось повість про Довбуша – це інше. До рук потрапила монографія В.Грабовецького про опришківський рух; це згодом він видав окрему книжку «Олекса Довбуш». Ще була наукова збірка матеріалів про гайдамацький рух в XVIII ст. Там був документ: лист старости, який описав, як просто від втрати крові помирав Олекса Довбуш якраз на очах в тих гуцулів, яким опришківський ватаг допомагав. Вони йому не допомогли... І, звісно, я вимушений написати про це.
    – Чи не думали Ви про перевидання цієї досить цікавої книжки, хоча б для гуцульських регіонів, яких є аж вісім?
    – Спасибі за ідею. Як складеться.
    – І взагалі, Ви, як і Ваша краянка Марія Матіос, досить вдало використовуєте місцевий колорит. До речі, Ви знайомі з нею? Якщо так, то чи спілкуєтесь?
    – З пані Марією Матіос бачились на зібранні Буковинського земляцтва. Спілкувалися. Хоча вже давненько. Чомусь літа біжать занадто прудко.
    – Свого часу ми, редакція видання, друкували одне з оповідань Вашої книги «Двоє в осінній вечір». Розкрию таємницю, що друкували без Вашого на те дозволу. То вже вибачте. Читачі були в захопленні. А як бути надалі? Хочемо, щоб Ви були постійним нашим автором.
    – Мені дуже приємно, що мої твори доходять до читача. Щодо авторства – спасибі. Спробуємо.
    – Наше видання стало вже майже всеукраїнським. Його читають в більшості регіонів України, а також Канади (минулого року його було презентовано в Торонто), Австралії, Німеччині, Італії, Греції, Португалії, Румунії та інших країнах світу. Рік тому відбулась його презентація у НСПУ. За три з половиною роки вийшло 12 номерів. Працюємо над організацією підписки. Тому хочемо бачити на сторінках часопису нові Ваші твори. Будемо раді і Вашим друзям – акулам пера. Яка Ваша думка?
    – Ви робите дуже гарну справу, вклоняюся Вам. З досвіду знаю, що таке видавництво. В 90-і пробував видавати газету «Погляд», пройшов школу від набору, верстки, до друку (в Чернівецькій друкарні – чи не найдешевшій тоді). Зараховуйте мене одразу передплатником Вашого журналу.
    – Нещодавно українська література втратила великого класика, лауреата Шевченківської премії, Героя України Павла Загребельного. Ця відкрита рана довго не гоїтиметься. Чи були Ви знайомі з ним особисто? Що значить для Вас ця геніальна людина?
    – Павла Архиповича бачив колись у Спілці під час якогось семінару. Він був щиро відданий радянській владі – для нього навіть вигадали посаду «секретар СПУ», щоб зняти Олеся Гончара – за «Собор». Шаную Загребельного за романи «Диво», «Євпраксію», а ось його вихваляння Юрія Долгорукого як найкращого, наймудрішого, най… князя в «Первомості» не справило враження – надто вже промосковське. В «Роксолані» ж сцени про Дмитра Вишневецького взагалі неприємні, натомість якийсь босяцюра героїчний Байда… Хоча він чудово знав, що Байда – Дмитро Вишневецький. Але ж треба було так написати. Це в нього ще з часів війни, либонь, знаєте його біографію. А Шевченківську премію офіційно йому дали за цикл повістей і п’єсу про славний робітничий клас – як вони там труби гнали. Щоправда, згодом про це незручно було говорити, тому вважали, що премію дали за історичні твори. Ні. (Пане Вікторе, може, краще опустимо це питання?)
    – Що Вас, грубо кажучи, сьогодні влаштовує в літературному цеху України, і навпаки? Невже лише катаклізми, апокаліпсиси і т. д. «надихають» на класичні твори?
    – Мабуть, не варто так ставити питання: що влаштовує чи що не до вподоби. Йде дуже важливий процес – розшарування. І не тільки в мистецтві. Колись мій батько, селянин-трудівник, вчив: не плутати Божий дар з яєшнею. З роками чимраз глибше осягаю цю мудрість. Для творчих особистостей – вона найголовніша. Після завершення «радянської ери» – такої монолітної – йдуть процеси нового розуміння світу, нового розуміння себе в цьому світі, нового самоутвердження, нових форм передачі інформації. Наприклад, нині зовсім по-іншому відбувається відбір до видання книг. Мабуть, і читач, і автори ще не зовсім усвідомили нові можливості – а заразом, і нові небезпеки. Коли осяде трохи цей мул, кожен зможе знайти своє: хто – яєшню, а хто – отой Божий дар. А конкурувати талантові, самі знаєте, з продукувачами яєшні не просто. Будемо оптимістами. Ви ж бо, на сторінки свого журналу прискіпливо відбираєте Літературу, чи не так. А це – не просто, тож побажаю Вам витримки й успіхів.
    – Чому на вістрі уваги лише Забужки, Андруховичі, Куркови. Де справжні класики?
    – Либонь, попит на них. Відчуваю, Ваш часопис й шукатиме справжніх класиків. Ще раз скажу – дуже славне діло Ви робите.
    – Чи берете участь у тусовках богемного Києва? З ким колегуєте? Хто є прикладом для Вас в літературі?
    – Останнім часу більше уваги надавав роботі за фахом. Але маю написані романи з історії Київської Русі. З виданням проблеми (знову!). Але маю досвід видання. Нещодавно видав за власний кошт соціо-історичне есе «Як Україна випала з орбіти Заходу». Співробітничаю в «Літературному форумі» при Українському клубі. Організував форум чернівчанин, письменник Роман Кухарук. Будемо пробувати заробити грошей та видати й романи, й нові есеї. Прикладом, звісно, є мудра Ліна Костенко.
    – Редакція часопису готова організувати з Вами творчу зустріч. Даєте згоду?
    – З великим бажанням.
    – Які відкриття маєте у професійній галузі? Декілька слів.
    – Як про наукові – то одразу й відкриття! Маю здобутки. Робота подобається. Я – хімік-теоретик, працюю на рубежі хімії, фізики, математики. Спеціалізувався – ось уже майже чотири десятиліття, зі студентських років, в галузі дизайну (модне словечко, еге!) нових органічних барвників. Вони служать як лазерні середовища, для світловодів – для передачі інформації, а нині подібні сполуки пропонуються як молекулярні провідники – замість старих схем в мікроелектроніці. Відчуваєте? – робота до душі. Але, здається, література знову перемагає. З віком хочеться викласти на папері (чи вже на іншому носії інформації) те, що побачив, збагнув…
    – Свого часу гостями часопису були Іван Драч, Галина Тарасюк, генерал-лейтенант Олександр Мельников та інші. Вони залишили гарний спомин. Ваші побажання нашому виданню «Німчич».
    – Хай щастить Вам у творчій праці, натхнення Вам усім на благо творення і утвердження українського слова на рідній землі. З роси і води Вам!
    – Доземний уклін Вам за щире спілкування.
    Розмову вів заступник головного редактора часопису «Німчич»
    Віктор Максимчук

    серпень 2009 року,
    журнал «Німчич» №13





    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
    Самооцінка: 6