ПРИКЛАД ДЛЯ ІНШИХ…
Напередодні Дня Незалежності України до редакції часопису «Німчич» зателефонував відомий український поет, лавреат Шевченківської премії, член НСПУ Василь Герасим’юк, уродженець села Прокурава Косівського району Івано-Франківської області. В коротких і щирих вітаннях пан Василь погодився поспілкуватись на сторінках нашого видання, висловитись про стан літературного процесу в Україні, моральні поступи, про цікавих сучасних поетів, письменників. Тож радо розпочинаємо розмову.
– Буковина, зокрема Вижниччина, я не кажу вже про Україну, або за її межами, знайома з Вашою творчістю, завжди раді Вашим новим літературним доробкам. Ваша популярність, професійність на літературних обширах сягає високого рейтингу. Це природні задатки чи таланти викувані самим собою?
– Дякую за гарні слова, однак думаю, що Ви мене переоцінюєте як літератора. До того ж відомо, що нині в нас така ситуація, коли популярна тільки попса – і в літературі, на жаль, також. Пригадую: ми, десятикласники, після перегляду фільму «Білий птах з чорною ознакою» (знімався на Буковині) вийшли на повітря як у трансі – душа отримала заряд на все життя... А нинішні львівські(!) старшокласники не захотіли навіть додивитися цю стрічку до кінця. А чому? На якому кіно вони виховувалися? На якій літературі?
– Косівщина, як мені здається, дала Україні талановитих поетів, письменників. Більше того, з цього краю лауреатами Шевченківської премії стало дев’ять осіб. До книги рекордів Гіннеса можна занести. Хто засіває цю гірську місцину такими літературними талантами?
– Знову ж дякую за гарні слова і, здається, вони мають підтвердження, але кількістю лауреатів у мистецтві нічого не вимірюється.
– Пане Василю, Вам краще видно, що потрібно Буковині для відновлення давніх літературних традицій?
– Думаю, що на Буковині «давні літературні традиції» не занепали, і добрим доказом цього є творчість хоч би письменників мого покоління: Володимира Вознюка, Мирослава Лазарука, Бориса Бунчука, Катерини Міщенко, покійного Василя Кожелянка...
– Переді мною одна з Ваших книг «Була така земля». В ній Ви в багатьох творах розмірковуєте про суть буття, про людину, про природу, про особистість. То все ж, що тоді є суттю буття? Тільки, будь ласка, не кажіть що то марнота марнот?
– Пане Вікторе, ви поставили мені питання, на яке не відповів вичерпно ще жоден філософ, а що Ви хочете від поета? Я згоден з Вами, що не «марнота марнот», хоч це із Біблії, яка для віруючої людини не може бути предметом сумнівів чи якихось екзистенційних експериментів. Поет, як відомо, сприймає світ образно, і я особисто відчуваю, що найближче підступаю до суті, коли за законами буденної логіки перебуваю якраз на найвіддаленішій точці.
– В українській літературі, це не новина погодьтеся, мало високопробних творів, зрештою, як і самих представників письменства. Метеликів – як смерек у горах. Соколів високого злету – як у німого слів. Це не образливо, це все наяву, раз-два й обрахувався. Чому так?
– Ну, тут я з Вами зовсім не можу погодитися. По-перше, «соколів високого злету» дуже багато просто не може бути в жодній літературі – і такого не було справіку, бо якби й було, то від такого пересичення стало би просто нестерпно; а узріти у вічних небесах хоч кілька таких «птиць» на століття – то немала радість. А від мнозтва барвистих метеликів хіба погано на душі? – навпаки. Інша справа, коли в очі – хмара сарани. Тоді вже інші відчуття. Може, такий образний аналог Ви мали на увазі? А щодо «смерек у горах», то тут якраз явний дефіцит гідності і стоїцизму, а саме це символізує мені смерека, я серед сучасних літераторів знаходжу дуже рідко. Це швидше стосується воїнів УПА.
– Чому пасують спілки на всіх рівнях? Якщо і проводяться якісь заходи, то лише малими групками людей, приїхали і поїхали. Шанувальникам, читачам хочеться бачити велич слова.
– Література ніколи не була колгоспом. Це робота тільки одинаків, і «велич слова» можна знайти і відчути лише в них. У Тараса Мельничука зокрема.
– Ходять якісь блюзнірські бесіди щодо останнього володаря найвищої державної нагороди – Шевченківської премії – Павла Гірника, а в сучасних письменників України про пана Гірника ні слова. Прокоментуйте будь ласка?
– Павло Гірник – мій ровесник, ми разом входили в літературу – це моє покоління. Моє ставлення до Павла більш ніж позитивне. Поет низького больового порогу, поет виразного національного звучання, хоч таке в нинішньому постмодерністському дискурсі зовсім не береться до уваги, але побачимо, що з того цілого дискурсу залишиться.
– У 2000 році Ніна Гнатюк організувала творчій інтелігенції Вижниччини презентацію книжки про Тараса Мельничука «На княжих росах – побратимів карб» у Національному музеї Тараса Шевченка. Рік тому Галина Тарасюк організувала подібний захід у Національній спілці письменників України. Згодом ми зробили інтерв’ю з нею у журналі. Ми свято шануємо пам’ять про Тараса Мельничука. Видали шість книг про його творчий і життєвий шлях, подарували Уторопам погруддя поета, відкри-ли музей в місті Вижниця, одна з вулиць Вижниці носить його ім’я, на терасному провулку встановлено барельєф поетові-страднику, для вшанування пам’яті про нього проводимо чимало заходів. Декілька слів, будь ласка, про цього літературного велета, метафориста, Мольфара слова.
– О, нарешті почалися цікавіші питання. Я не хочу сказати, що попередні були неактуальні, але коли заходить мова про Тараса Мельничука, то на душі одразу ж світліє. Це один із моїх улюблених поетів, я щасливий, що мав нагоди спілкуватися з ним. Він присвятив мені кілька віршів – таких віршів, після яких я просто не міг і не мав достатньо сил відповісти Тарасові. Тільки вже в книзі «Папороть» я помістив диптих «Пам‘яті Тараса Мельничука». Він – мій найближчий сусід у горах (у прямому і переносному смислах), один із моїх предків родом з його Утороп.
– Ваш краянин, поет Василь Шкурган частий гість Вижниці. І, зокрема, часопису «Німчич». Бере активну участь у багатьох заходах, які проводяться на теренах краю. Минулого року він став лауреатом премії «Князь роси», яким, до речі, є й Ви. Він досить порядна, толерантна і вива-жена людина, має декілька своїх збірок, упорядник книги Тарасових (Мельничукових) віршів, але й досі не є членом НСПУ. Зрозуміло, що це не панацея, але як на Ваш погляд?
– Попри незначну різницю у віці ми зі Шкурганом одного покоління, до того ж – давні друзі. Крім справжнього літературного хисту я ціную у тезкові ще й справжню порядність, що в наші часи є просто таки унікальною рисою. У мене навіть думки не виникає, що його можуть не прийняти до творчої спілки, але про це жодного разу в нас не було розмови.
– Нещодавно на врученні обласної премії імені Івана Бажанського побував поет, член НСПУ, лауреат Шевченківської премії Степан Сапеляк. Цікава особистість. Будь ласка, декілька слів про нього, як творчу людину. Чи спілкуєтеся з ним?
– Степан Сапеляк живе у Харкові, тому наше з ним спілкування принагідне. Це людина драматичної біографії, але надзвичайно лагідна і відкрита до інших. Будь-який піар йому принципово чужий. Друкується рідко, до поезії, до слова ставиться як до Божественного Глагола.
– Ми слухаємо Ваші передачі на національному радіо, вони завжди насичені цікавими поезіями, зустрічами з гарними творчими особистостями. Що нового у майбутніх проектах?
– Після столичного університету я працював спочатку у видавництві «Молодь», а потому у видавництві «Дніпро», а тепер вже півтора десятиліття працюю на радіо. Вважаю, що це не менш важлива ділянка, особливо тоді, коли падають тиражі книг, коли в ефірі і на екрані панує попса, коли етика не пишеться поруч з естетикою зі сполучником «і», коли цинізм став побутовою нормою, коли і коли... Думаю, самі розумієте мій вибір і мої мотивації.
– До речі, пане Василю, що нового у ваших поетичних коморах, чи готуються до друку нові збірки?
– Готую книжку віршів «Суха різьба». Великий розділ я вже опублікував у попередній книзі (до мого 50-ліття), але крапку ще рано ставити. Ви тут, у Вижниці, добре знаєте, що значить суха різьба в гуцульському мистецтві. Це аристократизм нашого мистецтва, його космогонічні формули прийшли з правіків, вони увібрали в себе так багато, що виразити це неможливо, але підступатися треба.
– Ми друкували декілька Ваших творів у нашому часописі, хочемо бачити їх частіше на його сторінках. Як Ви на це дивитися?
– А хіба може не радувати, якщо тебе друкують у твоєму гірському краї?
– 2007 року ми презентували в Національній спілці письменників України часопис «Німчич». До речі, він уже презентований також і в Торонто (Канада). На сьогоднішній день світ побачили вже 15 номерів часопису (він щоквартальний). Видали книгу статей, нарисів, спогадів, есеів про Тараса Мельничука «Князь вільного слова». Хочемо видати антологію поезії вижницьких поетів. Нам є чим пишатися. Але, пане Василю, на Вашу думку, можливо, ми щось упустили чи не допрацювали? Як гадаєте? Ваші побажання нашому виданню?
– Ви тут підняли культурну планку, мені тепер здається, що часопису з поетичною назвою «Німчич» просто не може тут не виходити, бо ви створили ауру його необхідності, його обов‘язковості. Це добрий приклад для інших.
– Доземний уклін Вам за щире спілкування. З роси й води Вам, пане Василю.
Розмову вів заступник
головного редактора
часопису «Німчич»
Віктор Максимчук

листопад 2009 року,
журнал «Німчич» № 16