ЛІТА БІЖАТЬ ЗАНАДТО ПРУДКО...

У нього два покликання: хімія і література. Першому він віддався сповна – захистивши докторську дисертацію. По вінця і літературна чаша покликання. За плечима чималий доробок: «Двоє в осінній вечір», та ряду інших книг. Ім’я українського письменника Леся Качковського, уродженця села Іспас Вижницького району Чернівецької області добре відоме багатьом шанувальникам слова.
Сьогодні Лесь Качковський – гість на сторінках часопису «Німчич».
– Пане Лесю, щиро вітаємо Вас за гостини до нашого видання «Німчич», а також здоровимо зі славним козацьким ювілеєм 60-річчям від дня народження. Хай будуть наступні роки щирішими на літературні здобутки, здобутки в галузі органічної хімії. Нехай щастить Вам у всьому. Многая літ!
– Дуже вдячний! Приємно, що не забувають краяни, хоча я вже понад 35 років в “еміграції” – поза Буковиною.
– Знаю, що література полонила Вашу душу і серце ще в шкільні роки. Були перші оповідання, новелки. Як це сталося?
– В школі мені дуже поталанило, бо мав прекрасних вчителів. Двоє з них: хімік Богдан Володимирович Возняк і викладач мови й класний керівник Ія Іванівна Римар (до речі, подружжя) – все й визначили у моєму творчому житті. На уроках літератури мудра Ія Іванівна після того, як ми проходили чергову тему й писали твір, дозволяла мені писати «серіал» про майбутнє наших однокласників. Дві речі, й досі записані в її заповітному зошиті – серед кращих творів учнів нашої школи. Безсумнівно, це було велике визнання. І, якщо по-правді, й найвище для мене й досі. Після школи, в 1967 р. в районній газеті «Радянська Верховина» з’явились друком перші дві новелки, а наступного року – навіть вірш.
– На терезах випробувань шальки були на боці хімії. (Я маю на увазі університет). Чому саме вибрали цей факультет, а не філологічний?
– То був складний вибір – я навіть двічі не поступив. Зрештою, мабуть, таки переважив авторитет Богдана Володимировича. На жаль, він не дожив, щоб я подарував йому автореферат докторської дисертації. Але авторефератом кандидатської та монографією, як здається, я таки виправдав його довір’я.
– Перша велика книга «Двоє в осінній вечір» писалася уже в зрілому віці. Який фактаж використовувався при написанні книги: архівні (якщо були) матеріали, перекази людей, домисли?
– Вона видавалася у зрілому віці. Та й лежала у видавництві довгенько. А писалося давно. Ще в університеті я заносив в редакцію «Молодого буковинця» новели. Там працювала відома поетеса Тамара Севернюк. Вона таки побачила щось в тих писаннях, сказала – треба писати. Дуже їй вдячний. Теж – визнання! Але до літератури повернувся аж після аспірантури й захисту дисертації. Ходив на літературні студії. Навіть пробував поступати заочно в Літературний інститут, пройшов творчий конкурс, здав успішно екзамени, та набрав однакову кількість балів, а перевагу віддали вступникові, що не мав вищої освіти. Не судилося… Про книгу. Хіба для тих новел потрібно збирати матеріал? Він завжди переді мною. А ось повість про Довбуша – це інше. До рук потрапила монографія В.Грабовецького про опришківський рух; це згодом він видав окрему книжку «Олекса Довбуш». Ще була наукова збірка матеріалів про гайдамацький рух в XVIII ст. Там був документ: лист старости, який описав, як просто від втрати крові помирав Олекса Довбуш якраз на очах в тих гуцулів, яким опришківський ватаг допомагав. Вони йому не допомогли... І, звісно, я вимушений написати про це.
– Чи не думали Ви про перевидання цієї досить цікавої книжки, хоча б для гуцульських регіонів, яких є аж вісім?
– Спасибі за ідею. Як складеться.
– І взагалі, Ви, як і Ваша краянка Марія Матіос, досить вдало використовуєте місцевий колорит. До речі, Ви знайомі з нею? Якщо так, то чи спілкуєтесь?
– З пані Марією Матіос бачились на зібранні Буковинського земляцтва. Спілкувалися. Хоча вже давненько. Чомусь літа біжать занадто прудко.
– Свого часу ми, редакція видання, друкували одне з оповідань Вашої книги «Двоє в осінній вечір». Розкрию таємницю, що друкували без Вашого на те дозволу. То вже вибачте. Читачі були в захопленні. А як бути надалі? Хочемо, щоб Ви були постійним нашим автором.
– Мені дуже приємно, що мої твори доходять до читача. Щодо авторства – спасибі. Спробуємо.
– Наше видання стало вже майже всеукраїнським. Його читають в більшості регіонів України, а також Канади (минулого року його було презентовано в Торонто), Австралії, Німеччині, Італії, Греції, Португалії, Румунії та інших країнах світу. Рік тому відбулась його презентація у НСПУ. За три з половиною роки вийшло 12 номерів. Працюємо над організацією підписки. Тому хочемо бачити на сторінках часопису нові Ваші твори. Будемо раді і Вашим друзям – акулам пера. Яка Ваша думка?
– Ви робите дуже гарну справу, вклоняюся Вам. З досвіду знаю, що таке видавництво. В 90-і пробував видавати газету «Погляд», пройшов школу від набору, верстки, до друку (в Чернівецькій друкарні – чи не найдешевшій тоді). Зараховуйте мене одразу передплатником Вашого журналу.
– Нещодавно українська література втратила великого класика, лауреата Шевченківської премії, Героя України Павла Загребельного. Ця відкрита рана довго не гоїтиметься. Чи були Ви знайомі з ним особисто? Що значить для Вас ця геніальна людина?
– Павла Архиповича бачив колись у Спілці під час якогось семінару. Він був щиро відданий радянській владі – для нього навіть вигадали посаду «секретар СПУ», щоб зняти Олеся Гончара – за «Собор». Шаную Загребельного за романи «Диво», «Євпраксію», а ось його вихваляння Юрія Долгорукого як найкращого, наймудрішого, най… князя в «Первомості» не справило враження – надто вже промосковське. В «Роксолані» ж сцени про Дмитра Вишневецького взагалі неприємні, натомість якийсь босяцюра героїчний Байда… Хоча він чудово знав, що Байда – Дмитро Вишневецький. Але ж треба було так написати. Це в нього ще з часів війни, либонь, знаєте його біографію. А Шевченківську премію офіційно йому дали за цикл повістей і п’єсу про славний робітничий клас – як вони там труби гнали. Щоправда, згодом про це незручно було говорити, тому вважали, що премію дали за історичні твори. Ні. (Пане Вікторе, може, краще опустимо це питання?)
– Що Вас, грубо кажучи, сьогодні влаштовує в літературному цеху України, і навпаки? Невже лише катаклізми, апокаліпсиси і т. д. «надихають» на класичні твори?
– Мабуть, не варто так ставити питання: що влаштовує чи що не до вподоби. Йде дуже важливий процес – розшарування. І не тільки в мистецтві. Колись мій батько, селянин-трудівник, вчив: не плутати Божий дар з яєшнею. З роками чимраз глибше осягаю цю мудрість. Для творчих особистостей – вона найголовніша. Після завершення «радянської ери» – такої монолітної – йдуть процеси нового розуміння світу, нового розуміння себе в цьому світі, нового самоутвердження, нових форм передачі інформації. Наприклад, нині зовсім по-іншому відбувається відбір до видання книг. Мабуть, і читач, і автори ще не зовсім усвідомили нові можливості – а заразом, і нові небезпеки. Коли осяде трохи цей мул, кожен зможе знайти своє: хто – яєшню, а хто – отой Божий дар. А конкурувати талантові, самі знаєте, з продукувачами яєшні не просто. Будемо оптимістами. Ви ж бо, на сторінки свого журналу прискіпливо відбираєте Літературу, чи не так. А це – не просто, тож побажаю Вам витримки й успіхів.
– Чому на вістрі уваги лише Забужки, Андруховичі, Куркови. Де справжні класики?
– Либонь, попит на них. Відчуваю, Ваш часопис й шукатиме справжніх класиків. Ще раз скажу – дуже славне діло Ви робите.
– Чи берете участь у тусовках богемного Києва? З ким колегуєте? Хто є прикладом для Вас в літературі?
– Останнім часу більше уваги надавав роботі за фахом. Але маю написані романи з історії Київської Русі. З виданням проблеми (знову!). Але маю досвід видання. Нещодавно видав за власний кошт соціо-історичне есе «Як Україна випала з орбіти Заходу». Співробітничаю в «Літературному форумі» при Українському клубі. Організував форум чернівчанин, письменник Роман Кухарук. Будемо пробувати заробити грошей та видати й романи, й нові есеї. Прикладом, звісно, є мудра Ліна Костенко.
– Редакція часопису готова організувати з Вами творчу зустріч. Даєте згоду?
– З великим бажанням.
– Які відкриття маєте у професійній галузі? Декілька слів.
– Як про наукові – то одразу й відкриття! Маю здобутки. Робота подобається. Я – хімік-теоретик, працюю на рубежі хімії, фізики, математики. Спеціалізувався – ось уже майже чотири десятиліття, зі студентських років, в галузі дизайну (модне словечко, еге!) нових органічних барвників. Вони служать як лазерні середовища, для світловодів – для передачі інформації, а нині подібні сполуки пропонуються як молекулярні провідники – замість старих схем в мікроелектроніці. Відчуваєте? – робота до душі. Але, здається, література знову перемагає. З віком хочеться викласти на папері (чи вже на іншому носії інформації) те, що побачив, збагнув…
– Свого часу гостями часопису були Іван Драч, Галина Тарасюк, генерал-лейтенант Олександр Мельников та інші. Вони залишили гарний спомин. Ваші побажання нашому виданню «Німчич».
– Хай щастить Вам у творчій праці, натхнення Вам усім на благо творення і утвердження українського слова на рідній землі. З роси і води Вам!
– Доземний уклін Вам за щире спілкування.
Розмову вів заступник головного редактора часопису «Німчич»
Віктор Максимчук

серпень 2009 року,
журнал «Німчич» №13