ВІКТОР МАКСИМЧУК
ДО РІДНОГО КРАЮ ДУШЕЮ ЛЕЧУ…

Виростають діти, виростають…
Й, наче птахи, відлітають вдаль…
Ці слова вирвались з моєї душі неспроста. Дякуючи долі, дякуючи директору Вижницької художньої школи Володимиру Ворончаку, відбулася зустріч із Галиною Олександрівною Литвиненко, матір’ю Вікторії Абу Кадум (Бричкової), у приміщенні художньої школи м. Вижниця, де і почалася розмова про доньку.
Галина Олександрівна Литвиненко, яка мешкає в селищі Кути Косівського району Івано-Франківської області, розповіла, що Вікторія народилася 28 травня 1982 року в місті Чернівці. Але так склалася доля, що їм судилося переїхати проживати в селище Кути Косівського району. Там у доньки Вікторії і почалося юне життя, навчання у Кутській ЗОШ, потім у Вижницькій гімназії, тоді у ліцеї № 3 м. Чернівці. Поруч з тим Вікторія закінчила Вижницьку художню школу в 1997 році. 1999 року вступила на навчання до Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.
Та те, що плануємо ми, у дійсності не завжди збігається з тим, що пророкує нам доля…
А доля напророкувала Вікторії інше життя. Вона зустріла половинку свого серця і закохалася… І не просто закохалася, а побралася у шлюбі зі своїм обраним долею чоловіком Ібрагімом. Тож у 2002 році Вікторія виїхала в місто Амман (столиця Йорданії) разом з чоловіком, де і мешкає сьогодні.
Галина Олександрівна на запитання Василя Васильовича Данилюка, керівника апарату Вижницької райдержадміністрації, який був присутнім при нашій зустрічі, «Ви раді за свою доньку, чи ні?», – просто відповіла: – «Господь Бог дає батькам таких дітей, на яких вони заслуговують!»
Мабуть, зайві інші слова...
Висновок простий: те, що вкладаєш у своїх нащадків, те і отримуєш від них...
Вікторія почала писати вірші ще в шкільні роки. Її зачарувало поетичне слово, любов до родини, до рідного краю, до Батьківщини. І тому, проживаючи далеко за межами рідної землі, її серце рветься на рідну землю, а слово летить до нас, до рідної неньки-України.
Хай щастить тобі, Вікторіє, у житті…
Пиши, бо твоє слово цілюще, воно торкає струни душі, наче скрипка Страдіварі…

ВІКТОРІЯ АБУ КАДУМ
(БРИЧКОВА)

***
Підхоплений подихом вітру осіннього,
Вальсує пожовклий кленовий листок.
А над рікою, сивий від інею,
Гойдається рідний старенький місток.
Останні краплини журливої осені
Збігають струмком по холодному склу.
А літні світанки сріблястими росами
Втекли у вечірню осінню імлу.
По небу страшні, наче сірі примари,
Повільно похмурі пливуть кораблі,
А попід важкими свинцевими хмарами
Надривно курличуть сумні журавлі.
І кожен з них серце своє залишає
На рідній пожовклій колючій стерні,
Й зимою суворою в снах прилітає
У все ж незабутні батьківські краї.
І віриться серцю, що ранку погожого
Повернуться птахи у рідні міста.
І дивлячись в небо, важке і знеможене,
Я вірити буду, що прийде весна.


***
Хоча у нас однакові надії,
Ми в рік новий
Ввійдемо різними стежками.
В цю ніч чарівну
Про одне лиш мрію –
Я дуже хочу бути
Поруч з Вами.
І хоч між нами
Відстані неблизькі,
Хай в час цей зоряний
Збуваються бажання,
Щоб у серцях
Не було місця суму,
А було місце
Щастю і коханню…


***
Тут – вітер навіє бархани піщані,
Там – тихо вербу вітерець колихне.
Земля тут пропечена сонцем нещадним,
Там – сонячний промінь обніме мене.
Тут – крапля води за ціною перлини,
Там – небо проллється травневим дощем.
Тут – жадібні сіро-зелені рослини,
Природа там дихає кожним кущем.
Тут – гори, каміння віками дрімають,
А там – вікові смерекові ліси,
І предків забутих там тіні блукають
Поміж вікової гірської краси.
І серцем, і думкою, спогадом лину
В місця, які пам’ять завжди береже.
І рідну державу – мою Україну,
Я певна, забути не зможу уже.


***
Не долетять сюди вкраїнські ластів’ята
І не затьохкають тут рідні солов’ї.
Хоч різних див у світі є багато –
Нема дивніше рідної землі.

Тебе завжди чекає вдома мати.
І хліб, такий духмяний, на столі.
Хоч гарних місць у світі є багато,
Нема рідніше рідної землі…


***
Присвячую матусі

Серце птахом швидкокрилим
Лине в ту місцину,
Що колись мене зростила
Для чужих країв,
Де стоїть проста вкраїнська
Білена хатина,
Де цвітуть пахучі вишні
В зелені садів.
Оксамитові троянди,
Що мати ростила,
Все навколо наповнюють
Запахом п’янким.
А на стінах у світлиці –
Розпростерті крила
Вишиваних, і до болю
Рідних рушників.
Вечорами, кожну зиму,
Плелись візерунки
Кольоровими нитками
В твоєму шитті.
А для мене все ж найкращим
Було подарунком,
Коли трішки спочивали
Руки золоті.
Я в дитинство повертаюсь
У снах кольорових,
І цілую твоє ніжно
Втомлене чоло.
На подвір’ї знов звисають
Виноградні грона,
Та живе уже без мене
Мамине село.