ВІКТОР МАКСИМЧУК,
лауреат літературної премії ім. Д. Загула

ЗАБІЛІЛИ СНІГИ… АЛЕ ПАМ’ЯТЬ ЖИВЕ…

Дмитро Юрійович Загул один з найпроникливіших ліричних голосів української літератури Буковини міжвоєнного періоду. Народився 28 серпня 1890 року в буковинському селі Мілієві. Родина майбутнього поета жила дуже бідно. Дмитро Загул так пізніше писатиме про це в “Автобіографії”: “Заробіток у “пана-дідича” не міг вистачити, а своєї землі – клаптик суглинку та супіску. копійок з удосвіта до ночі. Важке було наше життя. Доводилось жати на панському лану за п’ятнадцять сніп або працювати за 40". Батька постійно гнітили нестатки й борги, турбота про те, як прогодувати сім’ю. Він був неписьменний, але умів цікаво розповідати різні життєві історії та грати на флоярі. Довгими зимовими вечорами у їхній хаті збиралось багато людей, що вели жваві розмови про героїчне минуле України, про опришків Довбуша, Петрія та Мухи, про важке тодішнє життя. Хлопчик з жадібністю вбирав цю інформацію. Мати Сафта й сестра Марія знали багато народних пісень і часто співали їх. Наслідуючи коломийки, Загул почав складати перші власні пісні.
Сестра Марія навчила його читати ще до школи. Учився хлопчик старанно, рано зацікавився художньою літературою. Спершу – пригодницько-фантастичними романами, пізніше – творами Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Пантелеймона Куліша, Івана Франка.
1902 року помер батько Дмитра, і жити стало ще важче. На здібності Дмитрика звернув увагу директор школи і послав його навчатися до Чернівецької класичної гімназії, яку той закінчив 1912 року. Під час навчання в таємному гуртку він знайомиться з творами К. Маркса, Л. Феєрбаха, Г.Плеханова, М. Драгоманова, М. Бакуніна, М. Штірнера, Ф. Ніцше та ін. Цікавиться соціологією. Очолює творчий гурток, у роботі якого брали участь відомі потім літератори – В. Кобилянський, П. Галензовський, І. Киявчук, М. Лютик та ін. До їхньої поетичної творчості, крім вчителів-словесників, виявили увагу О. Маковей, Ольга Кобилянська, С. Яричевський, а також популярні тоді “молодомузівці”.
Навчаючись у гімназії, Дмитро переклав на українську мову другу пісню “Енеїди” Вергілія, кілька Горацієвих сатир та “Пісні про дзвін” Ф.Шиллера. З власних поезій 1909 року в газеті “Буковина” надрукував вірші “Високо вгору здійму свої руки” та “Що мені із того, мила”. 1912 року в газеті “Нова Буковина” опубліковані цикли його поезій “Весняні мрії”, “Думки”, “В темряві” та “Хвилі кохання”. Під час навчання Дмитро заробляв на хліб репетиторством, а з 1912 року працював у чернівецьких газетах “Нова Буковина” та “Народний голос”, де й друкував свої вірші. У ранніх творах Загули помітний вплив модерністів.
1913 року в Чернівцях вийшла перша книжечка молодого поета “Мережка”. Загул вступив на історико-філологічний факультет Чернівецького університету, але подальший життєвий шлях поета зламала війна. 1915 року, коли російські війська відступали з Буковини, його було взято заручником і відправлено до Нижнього Новгорода, де він і одружився. Згодом переїхав до Одеси , а звідти – до Києва. Працював бухгалтером, санітаром, учителем, редактором. У той же час писав нові вірші, займався перекладами, виступав з публіцистичними статтями.
1918 р. Дмитро Загул видає збірку віршів “З зелених гір”, завдяки якій здобув певне літературне ім’я. Хоча, як писав пізніше О.Білецький, “і ритм вірша, і образна символіка майже не підноситься... вище за середній рівень українського модернізму”. Ця збірка цікава й показова як вияв раннього символізму поета, коли він почав “вростати” в метафізичну схему символістської теорії. Григорій Савченко назвав такий символізм “поміркованим, прим’якшеним, і до певної міри філософічним”.
1918 року Дмитро Загул прилучився до об’єднання письменників-символістів “Музагет”, що стояло на позиціях чистого мистецтва. Драматичні події 1919-го відбилися в мотивах лірики, що ввійшла до збірки “На грані” (1919), яку О. Білецький назвав однією з найстрашніших книжок українського модернізму, книжкою крайнього соліпсизму й безнадійної містики. Після закінчення громадянської війни в Україні Дмитро Юрійович активно включається у громадське життя, в культурно-освітню роботу. Працює викладачем літератури на педагогічних курсах у містечку Ставище. З вересня 1922 року вчителює, а потім стає директором школи села Саварка. Через рік переїжджає до Києва на посаду редактора сценарного відділу “Українфільму”, а згодом посідає посаду наукового працівника Академії наук (ВУАН).
1927 року вийшла підсумкова збірка поезій Загули “Мотиви” (з передмовою О. Білецького). У ній поет виявив себе апологетом нової доби, передусім “Автобіографією”. Але революційний оптимізм не справджувався, реальна дійсність дисонувала з мріями. Після згаданої збірки його вірші уже не виходили окремими збірками, хоч у періодиці час від часу й з’являлися: “Як замовчать по тротуарах звуки”, “Яка ж то буря буйно грає” та ін. Письменник редагує альманах “Західна Україна”, пише критичні статті, перекладає: Гете, Шиллера, Гейне, Бехера, Гезенклевера, Гріна, Геббеле та ін. До цього ж періоду належать і численні критичні та літературознавчі статті письменника: “Спад ліризму в сучасній українській поезії”, “Зріст і сила творчості П. Тичини”, підручник “Поетика” (1923). 1930 року він підготував і видав із власною передмовою збірку творів В. Кобилянського. Дмитро Загул писав під псевдонімами І.Майдан, Д.Тиверець, Д.Буковинець, Н.Юрась та ін.)
1933 року, як члена літорганізації “ЗахіднаУкраїна”, його було звинувачено в націоналізмі й засуджено до 10 років концтаборів. Покарання письменник відбував у Забайкаллі, на залізничній станції Урульга. Його було призначено редактором багатотиражної газети “Строитель Бама”. Працював він і літе-ратурним оформлювачем в агітбригаді. Після вбивства С. Кірова справу Дмитра Загула переглянули й перевели його в північно-східні табори Колими.Тут він був і асистентом фельдшера, і помічником маркшейдера, і заготівельником деревини, й обліковцем на вивезенні торфу та золотоносних пісків; і обмірником забоїв, і днювальним у бараку, і просто різноробочим... Загальні роботи вимагали твердих м’язів, живучості, фізичного здоров’я. А Загулові вже перевалило за п’ятдесят. За свідченням репресованого російського літератора Ф.І. Тихменьова, Дмитро Загул, відбувши визначений строк у 1943 році, просив законного звільнення, але йому, як і іншим, відповіли, що до “особливого розпорядження” вони будуть “сидіти” далі. Після звістки про можливе довічне ув’язнення Д.Загул занепав духом, на важких роботах фізично ослаб і помер від паралічу серця влітку 1944 року на Колимі, у одному з таборів між Магаданом і Ягодним.
Загул написав також низку літературно історичних праць з історії світової літератури (“Фауст” в історії всесвітньої літератури”, “Генріх Гайне”, “Життя і творчість Фрідріха Шиллера”, “Жорж Занд”, “Ґеорґ Брандес”, “Сучасна лірика в Данії”), розвідки з теорії літератури (“Поетика”, “Дещо про баладу”, “Стара й сучасна строфіка”), дослідження про українське письменство (“Рима в “Кобзарі Шевченка”, “Спад ліризму в сучасній українській поезії”, “Література чи літературщина?”, статті про творчість Ю.Федьковича, В.Стефаника, П.Тичини, В.Сосюри, В.Еллана Блакитного, В.Кобилянського та ін.), перекладав зарубіжних поетів, зокрема твори Дж.Г.Байрона (“Мазепа”), М.Андерсена Нексе, німецьких класиків Ґете, Шиллера й Гайне (чотири томи творів останнього він опуб-лікував в одному з київських видавництв). Проте чимало сил він віддав також інтерпретаціям сучасної німецької лірики (поезія Й.Р.Бехера, В.Газенклевера, А.Ліхтенштайна тощо). Після смерті поета вийшло у світ кілька книг його творів: “Вибране” (1961), “Поезії” (1966, 1990) тощо.
До столітнього ювілею з дня народження поета за ініціативи чернівецького обласного відділення Спілки письменників України, Вижницької районної ради та сільської громади села Мілієве, було засновано літературну премію імені Дмитра Загула, яку щороку присуджують українським письменникам за видатні заслуги в галузі літератури й за пропаганду творчості буковинського поета. В 1990 р. в селі Мілієве було відкрито пам’ятник поетові роботи чернівецького скульптора Володимира Гамаля.
Лауреатами літературної премії імені Дмитра Загула стали: – 1991 року: Далавурак Степан, Лесин Василь, Мороз-Стрілець Тамара; – 1992 року: Івасюк Михайло; – 1993 року: Палій Петро, Лазарук Мирослав; – 1994 року: Мельничук Богдан, Севернюк Тамара; – 1996 року: Колодій Віталій, Романець Олександр; – 1997 року: Бунчук Борис; – 1998 року: Гришин-Грищук Іван; – 1999 року: Бучко Микола, Качковський Лесь, Лютик Мірча; – 2000 року: Вознюк Володимир, – Попадюк Манолій; – 2001 року: Зегря Ілля, Кириляк Степан, Міщенко Катерина, Ярема Світлана, Іванюк Михайло; – 2002 року: Джуран Василь, Кузик Ярослав; – 2003 року: Китайгородська Віра, Приходько-Возняк Олександра, Вовк Марія, Князький Орест, Паращук С. О., Баланюк Тарас; – 2004 року: Місевич Василь, Кибич Ярослава, Олексюк Дмитро; – 2005 року: Яворівський Володимир; – 2006 року: Михайловський Володимир, Дячков Володимир, Мазепа Марія; – 2007 року: Довгань Оксана, Свиридюк Аніфатій (посмертно), Титов Василь; – 2008 року: Максимчук Віктор, Гавалешко Ігор, Софійчук Михайло, Романенко Олександр (посмертно), Горюк Михайло; 2009 року: Рачук Микола, Фольварочний Василь, Петричук Юрій (посмертно), Колісниченко Володимир (посмертно).
Цьогоріч творча інтелігенція краю буде святкувати 120-ту річницю від дня народження поета-страдника Дмитра Юрійовича Загула.
Пам’ять про поета живе і буде жити та передаватися із покоління в покоління…