Чому так тяжко на душі?
Де поділося?
Куди зникло?
Що?!
Знайшов! Лежить собі безтурботний на узбіччі. Ніби мимохіть, прямую на нього. Зиркаю довкіл: ржава цистерна на боці, шини, обгорілий вагон, з-за кущів проглядається якась арматура, гребуться кури, зламана велосипедна рама – людей не видно. Зупиняюся. Хороший чинарик! Усього пару затяжок зроблено. Ще раз обдивляюся… Пусто. Підсовую стопу лівої ноги під самий недопалок.. Знизу піднімається машина. Роблю безтурботний вигляд, буцімто відпочиваю, насолоджуюсь краєвидом. Починаю насвистувати – для більшої достовірності...
Червоний «жигулик» першої моделі, про тарахкотів, здіймаючи куряву. Це мені навіть на руку. Але я не подаю виду. Навпаки – я обурений! Сторонньому, мабуть, здається, що я зараз здійму в погрозі кулака вбік машини. Однак моя злість швидко минає. Добра, чуйна, мабуть, людина – думає сторонній глядач. Я заходжуюся, не поспішаючи, струшувати з штанів неіснуючу пилюку; працюючи рукою, опускаю її все нижче, нижче, нижче, і ... хоп! Є!
Недопалок «прими» лежав у мене в кишені, необхідно було роздобути сірники. Я понишпорив по кишенях, шукаючи, може якийсь – я мав таку надію! – ненароком випав з коробки і затесався десь поміж швами. А чому б і ні? Трапляються ж такі несподівані удачі... Мабуть, ні – принаймні зі мною цього разу.
Я продовжив спуск у місто.
Йшов і думав: «Подумати тільки, – стільки людей, – і жодного достойника! Усі якісь маленькі, недорозвинені, рахітичні, близорукі, – одні інваліди довкола, куди не глянь. Немає на кого і образитися. Ганьба! Сором! Як оце жити після цього?!»…
Я вийшов на територію складських приміщень, де полюбляють тинятися бомжі, алкаші та інша потолоч. Минув два довжелезні ангари, потім пішли вже дрібніші споруди. Біля однієї з них і сидів, як мені здалік видалося, старий дід. Він курив.
Він сидів на сходинках, які вели до складу «Склопосуд». Поруч нього стояв саморобний візок, до якого був прив’язаний наповнений пляшками мішок. Дід смачно димів цигаркою.
Проходячи мимо, я спитав:
– Діду, у вас не буде закурити?
– Який я тобі дід!? – буркнув той у відповідь, але все ж таки поліз до кишені.
Я наблизився. Тому, кого я обізвав «дідом», було не більше сорока п’яти років. Він мав набрякле, порите зморшками, неголене обличчя, сухе, сутуле тіло і навдивовижу ясні, живі очі. А чорне в корені волосся ніби хто пофарбував сріблянкою.
Він простягнув мені цигарку. Я взяв.
– І підкурити, будь ласка.
– Ні гівна, ні ложки, – з вдаваним невдоволенням вимовив він.
Я мугикнув.
Він запалив сірника, дав мені підкурити.
– Дякую, – сказав я.
– За отруту спасибі не кажуть.
Дивний мужик. Якось швидко я до нього пройнявся симпатією. Я спитав:
– Можна біля вас присісти покурити?
– А чого ж, присядь, – байдуже відказав той.
Я присів на дерев’яний ящик. Поклав куртку на коліно. Затягнувся смачно. Випустив дим.
«Дід» теж затягнувся і випустив дим.
Ми обоє затягувалися і випускали дим. У нас не виникало ніяких питань. Ми не шукали відповідей. Ми просто сиділи і мовчки смалили цигарки.
1999р.

Ховаючись від світла ліхтаря, я стою в тіні двоповерхової будівлі клубу, за п’ять кроків від бібліотеки. Грію за пазухою пляшку вина, чекаю на Лілю. Вітер дме північний. Добряче допікає. Зараз – за п’ять перша. Ліля повинна прийти о пів на другу, з ключем від бібліотеки, який обіцяла взяти у своєї тітки. Я чекаю. Починаю тупцювати...
Так, ранувато я приперся – не терпілося дурню. Хоча як тут всидіти на місці? Вже вчора завалився в гуртожиток, включив магнітофон, завів будильник (пацани гуртом посунули до бару, відзначати майбутній від’їзд), а думки всі про Лілю та нашу останню ніч. Лежав і думав: «Це класно, що три свічки купив. У нас все повинно бути, як у найкращому любовному романі, як у найсльозливішій мелодрамі». Зараз я ті свічки тасую в кишені. Я трохи хвилююся, це ж не жарти. Це серйозно. Я вже дорослий. Навіть придумав, що скажу Лілі, коли вона прийде. Я скажу, пригортаючи її: «Люба, тобі не потрібно було наражати себе на небезпеку і приходити сюди. Я не вартий того. Не дай Боже, хтось побачить нас. Мені то все одно, а от тобі... Я оце стояв і тільки те й робив, що благав Господа, аби ти не прийшла.. Я боюся за тебе, бо сильно тебе кохаю»!
А не прийде – вип’ю пляшку вина та й піду назад. Звичайно, ображений. Можливо, навіть буду думати: «Ну, лярва, не прийшла! Я теліпав хтозна звідкіля, три години мерз, а вона під теплою ковдрою дрихне і у вус не дме».
Несподівано мене немов добрячим зарядом струму тіпнуло. Я так ясно побачив картину, в якій ми з Лілею у приміщенні бібліотеки цілуємося... Горять три свічки. На столі стоїть недопита пляшка вина, два бокали. Нас оточують тільки книги, море книжок. Десь там знаходяться і томи моєї улюбленої Джоан Джонсон. Яка сцена для її роману?!
Я стис кулаки, оце клас! Без сумніву, це знак зверху. Це мені колись снився віщий сон, просто я його забув, а тепер, в умовах, наближених до реальних, згадав. Я ледь не застрибав на радощах. Глянув на годинник. Ліля повинна бути з хвилини на хвилину...
Невже?! Так, це вона! Я майже кричу:
– Ліля, ти прийшла!
Ліля схвильовано:
– Тихше, Саша, не валуй.
Я затискаю Лілю в обіймах. Цілую їй губи, шоку, лоб, вухо. Цілую її запашне волосся. Кажу:
– Відчиняй скоріше ці двері...
Ліля звільняється з моїх обіймів. Витримує паузу. Потім каже:
– Я не взяла ключа.
Тепер мовчу я - до мене не відразу доходить значення її слів. Ліля дивиться на мене широко відкритими очима. В неї довірливий погляд. Вона щиро питає:
– Саша, навіщо я тобі?
Я заперечую:
– Цього не може бути! Я тільки що бачив знак. Твоя відповідь суперечить всім канонам... Значить, двері треба виламати!
Ступаю крок до бібліотеки. Ліля затримує мене.
– Ти що, здурів?! Не треба, Саша, - каже вона.
Я не пручаюсь. Почуваю себе кепсько. Мене щойно ніби кинули на сто долярів. Я кажу:
– А я пляшку вина купив, такого, як ти любиш - «Ізабеллу».
– Ти серйозно?
– Куди серйозніше?
– Та я ж жартувала.
– А я по гривчику у хлопців збивав.
Ліля горнеться до мене, цілує, кладе мені на груди голову. Ми стоїмо якийсь час мовчки, непорушно. Б’ються тільки наші серця.
Я думаю: «Все пропало. Я здаюся. Я слабак». Мені хочеться вина.
Ліля питає:
– Що ти мені хотів сказати?
– Ми так і будемо тут стоять?
Ліля веде мене за ріг будівлі. Ми піднімаємося широкими залізни¬ми сходами, зупиняємось на переході до другого поверху. Тут затишно. Ліля дістає і намагається розстелити якийсь шмат матерії, щоб сісти. Я знімаю куртку.
Ліля протестує:
– Замерзнеш.
Я кажу:
– Не замерзну. У мене є ти і пляшка вина.
Кладу куртку на сходи.
Ліля каже:
– Я не сяду. Ти ж забрудниш її.
Я кажу:
– Ну ти й дріб’язкова.
Дістаю пляшку. Починаю її розкорковувати зубами.
Ліля каже:
– Ти так не відкриєш її. Тільки зуби поламаєш.
Я силкуюсь витягти корок.
Ліля каже:
– Перестань, Сашко. Мені боляче на тебе дивитися.
Нарешті горловина вільна. Я вмощуюся на куртці. Подаю руку Лілі. Вона сідає поряд. Простягаю їй пляшку, кажу:
– Починай.
Ліля каже:
– Я не буду.
– Чому?!
– Я з пляшки не п’ю, – відповідає, усміхаючись. – А якщо серйозно, то мені не хочеться пити, чесно, Саша.
– Та бери пий. Що ти викаблучуєшся?
– Я ж сказала – не хочу.
– Для кого я її тоді купував?
– Дякую тобі, Сашо, але я не буду...
– Ну, Ліля, ну хоча б символічно, – благаю я.
Ліля відпиває ковток і передає пляшку мені. Я видудлюю мабуть грам з двісті, не менше. Закурюю.
Ліля питає:
– Ну, що ти мені хотів сказати?
Я кажу:
– Не дави на мене.
Від випитого вина мені стає хороше. Я пригортаю Лілю. Кажу:
– Я тебе обожнюю, Ліля!
Цілую її в чоло.
Внизу грюкають двері під’їзду. Ліля відсторонюється від мене.
– Не треба, Саша, – каже вона.
– Чого? – питаю я.
– Того, – відповідає вона.
Що я можу вдіяти? Я беру пляшку вина.
– Будеш? – питаю у Лілі.
Ліля крутить головою. Я п’ю. Добре вино.
Мерзле гілля дерева шкребе перило сходів.
Я кажу:
– Завтра я їду... вірніше, сьогодні вже.
– Куди?
– Додому.
Ліля нервово сміється. Робить якийсь непевний жест рукою. Я думав, що мені стане легше, коли скажу їй це, але навпаки – стало ще гірше.
– Сам вчора тільки взнав, – кажу я.
Ліля каже:
– І що далі?
Я кажу:
– Нічого.
Пауза. Ліля піднімає голову і, здається, дивиться в небо. Я теж з-під лоба зиркаю на небо. Не видно жодної зірки, жодної світлої прогалини.
Ліля каже:
– Подай мені пляшку.
– А як чоловік вранці у нюхає? – бовкаю я не думаючи.
Ліля п’є. А я вже п’яний. Добре захмелів від випитого. Я кажу:
– Ліля, я з тобою завжди був щирим. Я тобі казав, що не буду жити з батьками. Я відразу думав, що можна зняти квартиру, грошей на перший час вистачить, але ти розумієш... не мені тобі пояснювати. Сім’я – це дуже серйозно. Та ще й дитина.. Ти не подумай - я полюблю Марічку, як власну дитину... але...
– Не треба, не продовжуй далі, – каже Ліля.
Я кажу, ледь не б’ючи себе кулаком у груди:
– Присягаю, Ліль, через півроку я вас заберу. За цей час все владнаю, знайду...
– Сашко, ти замовкнеш нарешті!? Бо я можу на тебе й образитись.
Я змовкаю.
Ліля питає:
– Котра вже година?
– Без двадцяти три, - кажу я.
– Ну що, будемо розходитися?
Вона піднімається . Я теж встаю. Вдягаю куртку.
Ліля каже:
– Повернися, обтрушу куртку.
Вона обтрушує мою куртку. Ми спускаємося сходинками. Десь кричить півень.
– Ну, що? – якось занадто бадьоро починає Ліля. – Прощавай, Саша. Дай Бог хоч тобі знайти половину, з якою будеш щасливий.
Ліля цілує мене, розвертається і йде. Я стою мов вкопаний. Я кричу їй вслід:
– Не треба мені ніяка друга половина. Я люблю тебе, тільки тебе, чуєш?! Я завжди буду тебе любить...
Північний вітер доносить до моїх вух схлипування Лілі. Я стою і кришу в кишені свічки. Я теж плачу...

Максим поїхав. Рев мотоцикла вже не долітав до мене. Я йшов вулицею... Хата Ковалів, Льоші Росяного, до якої він так і не повернувся, Рудиків, а ось і поворот. Я спинився. Закурив. Ступив кілька кроків... і полегшено зітхнув. Я боявся, що над моєю верандою горітиме потужна лампочка, замість звичайної, а біля двору стоятимуть три-чотири автомобілі, чутиметься стук молотка і гавкіт сусідського собаки...
Я підходжу до двору, я здивований: що трапилось? В честь чого п’янка? Обминаю авто, серед яких впізнаю «Волгу» дядька Мишка, і заходжу на подвір’я. Я нічого не розумію: дід Коцюб з Гержаном оббивають червоною матерією щось схоже на дерев’яні ночви чи на ящик для балконних квітів; з літньої кухні в хату і навпаки снують сусідки та родички, усі в чорних хустках, з каструлями, чавунами, черпаками; біля криниці купка курців; Рекс не гавкає, не рветься з ланцюга, його зовсім немає; біля повітки хтось працює лопатою – дивно!
До мене підійшов Хом’як. Ми поручкалися.
– Співчуваю, Саньок, – сказав він і похнюпився. Я ще й тепер нічого не розумів.
– Ти що, не знаєш? – вимовив він здивовано і закляк. Я посунув Хом’яка з дороги рукою, пройшов частину подвір’я, веранду, прихожу, ступив у зал і спинився.
Всі меблі з кімнати було винесено. Лишилася тільки стара масивна шафа і стіл. Обабіч стін, на ослонах, сиділи бабки. Баба Кудря за столом читала молитви з книги. Мій дід на візку причаївся в самому кутку, за шторою, яка захищала приміщення від нашестя комах. Він – мумія. Бігають лише очі. Здається, пізнав мене. Я потис його бліду, кістляву руку, що лежала нерухомо на билі візка.
Біля вікна стоїть труна. Над труною, точніше, над тим, хто в домовині – причитає згорблена моя ненька. Я підходжу ближче. Ненька вгледіла мене. Вона кидається мені на шию. Вона ридає, голосить:
– Сашенька, синочку мій, як же це так? За що ж нас таке горечко спіткало?
Через плече неньки я бачу, що в труні лежить моя тітонька. Я теж плачу. Відчуваю, як сльози котяться у мене по щоках і падають за комір куртки.
До нас хтось підходить. Це тітка Христя. Моя хрещена мати. Вона каже стиха неньці:
– Маріє, там горшки привезли.
Ненька каже:
– Зараз, зараз..
Витирає хусткою сльози. Щось хоче спитати у мене, але виходить слідом за хрещеною. Я лишаюся сам посеред залу. Дзеркало завішене. Я підходжу до домовини. Тітонька ніби спить. Чарівна, як завжди, – добре попрацювали в трупарні. Я вітаюся з нею думкою, хоча можна було б і вголос. Мені хочеться багато їй чого сказати.
Я розвертаюся і прямую до своєї кімнати.
Моя кімната – давно-давно не переступав її поріг. На перший погляд все на місці, нічого не змінилося, все як і було чотири місяці тому. На мене зиркають: «МетаllісА» – ще вони волохаті, Шерон Стоун, «Динамо» К – зразку вісімдесят шостого року..
Я падаю на ліжко.
Нога якогось біса свербить.
Павук повзає..
Я піднімаюся, перевдягаюся і виходжу на подвір’я. Тут усі чимось зайняті. Один я стою і не знаю, куди себе притулити. Дістаю сигарету і закурюю. Я ще ніколи так відверто не смалив перед домашніми.
Підхожу то до одних, то до інших.
Ох, Олька і задницю за зиму від’їла! – проводжаю поглядом сусідку, подругу дитинства.
– Саша, – звертається до мене дядько Мишко. – Мати казала, що у вас на горищі є столи й ослони.
– Так, є, повинні бути, – відповідаю я.
– То давай знімемо їх.
Я лізу на горище. Спускаю дядькові два столи і три ослони, які збереглися ще з тітончиного весілля.
– Більш нема, дядь Міш.
– Ну то злазь.
Я зліз. Ми на швидку руку встановили столи і ослони. Застелили їх скатерками, жінки стали носити посуд та страви.
Я пішов до льоху і повернувся з двома графинами горілки.
Глянув на годинник: друга за північ.
З хати почали виходити бабки. Мати всіх запрошує до столу. Дід Коцюб, Гержан і Хом’як, який пристав до них, кажуть:
– Ви вечеряйте, а ми закінчимо роботу – тоді.
Я ходжу і наливаю бабкам горілку в чарки. Мужики самі собі нали¬вають. Всі їдять мовчки, тільки чути: « За упокой, за упокой» – і стук посуду.
Відвечерявши, бабки проказали якусь молитву, не встаючи з-за столу, потім піднялися і порозходилися по домівках. За ними пішли всі інші. Лишилися тільки дід Коцюб, Гержан, Хом’як, дядько Мишко, які саме присіли за стіл, та ще ненька з помічницями. Я також сів. Випив сто грамів. Перемовилися кількома фразами. Я нагадав Хом’якові, щоб не забув організувати бригаду копати вранці могилу, він сказав, що не забуде.
Я ступив на поріг кухні.
–Ма, – звернувся до неньки. Вона відірвалася від плити. Вона виснажена, погляд відсторонений. – А де Рекс?
–Ми його біля яблуні, за городом прив’язали, – відказала вона.
–Тут вам може потрібна допомога?
–Ні, сину. Ми вже закінчуємо.
Я зібрав зі столу недоїдки і пішов до Рекса.
Він зрадів мені. Виляв хвостом, поскімлював.
–Придурок, чого ти радієш? – сказав я йому. – Тітонька померла.
Рексу було по фіг.
Я поставив каструлю. Він прожогом накинувся на їжу. Жере і зиркає з-під лоба на мене. Кудлатий і безтолковий.
Місяць на небі такий, як і вчора, тільки не з того боку дивиться. Зірки теж є.
– Добре, Рекс, – кажу йому уголос, – я пішов.
Падло, хоча б відірвалося від каструлі, проводжаючи господаря.
Я минув сад. Спустився з гори до копанки. Роздягнувся.
Вода вже не така й холодна. Неприємно тільки, що жаби снують навколо.
Копанка: п’ять на десять. Розігнатися нема де. Проплив туди-назад.
Виліз.
Одягнувся.
Пішов.
Картопля вже пустила паростки. З ким ненька її саджала?
Потужна лампочка над верандою так і горить, світло скрізь ввімкнене. На подвір’ї нікого. В кухні – теж. Тиша гробова, навіть собаки в селі не гавкають. Якесь дивне почуття.. Незрозуміле. Немає з чим порівняти.
Заходжу в хату. В залі, окрім труни з тітончиним тілом і метеликів, що кружляють над абажуром, нікого. Ні – в кутку помічаю неньку. Вона сидить на табуреті, упершись в стіну. Вона, здасться, спить. Я підходжу і кладу на її плече руку.
– Мамо, ідіть приляжте, відпочиньте.
– Так, так, сину, так..
Ненька йде, немов у тумані. Я лишаюся сам. Сідаю на табурет. Хочеться випити, але до льоху йти не випадає. Палаючі свічки на столі заскакали – мабуть, хтось іде. Хто? Нікого. Я піднімаюся і разом з табуретом підходжу до домовини. Сідаю, тітонька одягнена в сукню, яку порівняно недавно придбала, а може хтось і подарував – точно не скажу. Сукня не подобалася їй. Тітонька всього раз одягла її і то тільки для того, щоб повертітися біля дзеркала – я був свідком. І як це ненька такий вдалий вибір зробила?
Якщо уважно придивитися до тіла, то можна побачити ледь вловиму диспропорцію між головою і тулубом. Я піднімаю косинку з шиї тітонь¬ки. Голова пришита до тулуба світлою, під колір тіла, капроновою ниткою. В дитинстві, ми з Олькою, граючись в «лікарню», теж так недбало штопали розрізані животи лялькам і точно так само один край розрізу не сходився з іншим.
У-ух. Не можу звикнути... Від тітончиних ніг у вікно на вулицю виходить алюмінієвий провід – це заземлення. Дядько Мишко мені сказав, що так треба.
На столі фотокартка щасливої тітоньки, ікона, не знаю, хто на ній зображений, пожовкла з часом масивна книга – мабуть, Євангеліє і, зрозуміло, палаючі свічки. До столу метра півтора. Я легенько дмухнув. Полум’я свічок весело затанцювало.
Я підвівся і пішов до кімнати. Ліг не роздягаючись.

О сьомій ранку мене підняв Хом’як. На вулиці чекали ще троє хлопців: Славік, Хряпа і Лисий. Вони були вже з інструментом. Ми пішли на цвинтар. Я пока¬зав, де копати яму – біля моєї бабусі, цебто біля тітончиної матері. Хлопці стали рити, а я пішов назад.
Зустрів стару бабку. Вона поспівчувала. Я сказав їй, щоб приходила на похорон. Сказав і потім зрозумів, який я йолоп.
Саме привезли трактором столи. Почали розставляти. Подвір’я у нас велике.
Василь, рибінспектор, однокласник тітоньки, приніс п’ять метрових рибин.
Дід Матвій чомусь нервує.
Баба Варка каже:
– А я прокинулась і думаю: до чого цей сон?
Столами заставили майже все подвір’я. Лишили вільним лише простір між верандою і ворітьми.
Несуть вінки: «Дорогій, незабутній, рідній».
Я налив літрову пляшку горілки, назбивав закуски і пішов на кладовище.
Хлопці вже майже вирили яму. Відкопали якісь кістки. Я сказав, щоб сховали їх десь.
Приїхав дядько Мишко. Подивився на яму. Сказав мені:
– Саша, поїхали в Нещерів, купимо ще пару ящиків води.
Ми поїхали.
Завантажили воду в багажник. Якась жінка спитала:
– Міша, що, справді Марічки не стало?
Дядько Мишко кивнув головою.
Ми їдемо. Сонце сліпить і пече немилосердно.
«Хто ви? – питає з радіоприймача проповідник. – Невже кроти? Невже ваші очі встелив туман? Прозрійте! І будете повзати поверхнею, насолоджуючись Божою благодаттю.
До двору ледь проїхали – скрізь машини, люди.
Ненька десь спіткнулася вночі, і тепер у неї розпухле коліно. Я стою біля неї.
Люди все йдуть і йдуть, співчувають і співчувають.
Приїхав автобус з Обухова.
Маша підійшла, ткнулася мені в плече і заплакала. Плаче і каже:
– Саша, вибач мені. Ти такий хороший!
Ридає.
Підійшов Гриша. Простягнув мені десять гривень і каже:
– На, Саньок, візьми. Я вчора здав мішок пляшок. Я знаю, що таке втрачати рідних.
Я кажу Гриші:
– Дякую, але я не візьму.
– Не візьмеш – ображусь! – сказав так, що не взяти не можна. Дивлюся, біля будки Рекса, сором’язливо переминаючись з ноги на ногу, стоїть Віктор. Я підходжу до нього, кажу:
– Вітьок, кого ти соромишся? Тут всі свої. Ти не комплексуй. Це їх, биків, усіх треба до «дурки» саджати, а ти нормальний мужик, повір.
Віктор затис мене в обіймах. Потім зі сльозами на очах сказав:
– Спасибі, Саньок. Спасибі...
Нарешті, прибув священик.
Виносять домовину. Тітоньки майже не видно з-за гори букетів. Труну поставили в тінь винограднику, біля літньої кухні, – сонце просто таки смажить. Майже всі умиваються потом. Я теж. Носовичок хоч викручуй.
Людей маса. Всі не поміщаються на подвір’ї. Хтось виліз на дерево. Мені здається, що й на дахах прилеглих будинків теж люди.
Священик з півчими правлять заупокійну.
Довго.
Дуже довго.
Не сила вже стояти під сонцем.
Нарешті.
Процесія рушає. Грає духовий оркестр. Багато хто плаче.
Спека страшна. Повітря пливе. Навіть пил, товчений сотнями пар ніг, не здіймається вище колін...
Цвинтар. Обступають яму. Готується до виступу перший оратор. Мені не сила. Я зараз зомлію. Я продираюся крізь натовп. Повітря!
Вилажу на невеликий пагорб, падаю під березу.
Відхожу, здається.
Говорить якийсь лось:
– Ми ніколи не забудемо ясних очей, доброго серця і незламної волі цієї тендітної жінки. Від нас пішов воістину цілий світ…
Мою увагу привертає чоловік у чорному капелюсі і чорному плащі, який стоїть серед натовпу. Господи, який же він потвора! Все обличчя в бородавках, а одна така здоровенна, що видається другим носом, вуха теж, як у вепра. А запах!? Мене дивує, чому люди на нього не звертають уваги, поводяться так, ніби не помічають його і не відчувають, як від нього смердить.
Я хотів підійти і розібратися, що тут робить цей покидьок, але почали прощатися з тілом, і натовпом пройшлося:
– Племінника, племінника...
Я поцілував паперову смужку на тітончиному чолі.
Ненька голосила. Дядько Мишко тримав її за плечі і сам плакав. Говорили, що дядько Мишко кохав тітоньку. Казали, що довго оббивав пороги. Хотів навіть повіситись через нещасне кохання. Але мені чомусь не віриться: дядько Мишко – і повіситися...
Домовину опустили в яму. Стали жменями сипати землю. Хрещена просить людей не розходитися, а йти на поминальний обід.
Ми повертаємося назад. Спустошені. Мені ще якась лярва запхнула до рота таблетку і тепер не голова, а чавун.
Народу зібралося стільки, що за одним разом не вдалося всіх розмістити. Сільські стали чекати під двором.
Коли перші відобідали, на їх місце прийшли інші. Казали завчено: «царство небесне» та «земля пухом», пили не цокаючись, їли, знову пили, говорили про погоду, про майбутні травневі заморозки, про новий засіб від колорадського жука, про Варьку, яка невідомо від кого народила гарненьку дівчинку... Мені вже не сила було дивитися на захмелілі пики, які жували їдло і по яких цівками котився піт. Я вийшов на вулицю. Сів на обніжок, під парканом...

Я завернув до чорного отвору в стіні, піднявся сходинками й опинився напроти кіоску. Світло в приміщені не горіло, сяяв ліхтар, який був прищеплений до козирка. На табличці, що висіла за металевими фігурними ґратами, було написано: «Відчинено». Я понишпорив в кишенях куртки. Нашкріб три гривні і сімдесят дев’ять копійок. Набрав повні легені повітря і підійшов навшпиньках до віконця. Всередині заворушилася чорна тінь. Жіноча рука відкрила віконце.
– Вафлі «Артек», – видихнув я, простягаючи гроші.
– З горішками чи класичні? – спитав, ніби з підземелля, голос.
– Без різниці.
Рука щезла, потім з’явилася знову з кондитерським виробом та здачею.
– А ви зі мною не скуштуєте крихти? – спитав я.
Світло ліхтаря виривало із пітьми груди, підборіддя, губи і кінчик носа нічного продавця. Я побачив, як скривилися в гримасі губи і зачув, як вони вимовили:
– Крокуй додому, хлопче.
Віконце з брязкотом зачинилося.
Ет, курва!
Я попетляв трохи між новобудовами району, вийшов на алею, пройшовся і потрапив в саме серце парку.
Мелодійно дзюрчав фонтан. Галасливо співали пташки. Сіріло. Клубовиння туману велично пашіло над землею. Красота! Я примостився на постамент жінки-спортсменки. Вона стояла з якоюсь ґирлиґою в руках, гордо посилаючи погляд у центр міста.
Я відкрив пакет і маленькими шматочками почав їсти вафлі.
Жував і думав: «Чудеса! Усі тільки прокидаються, а я вже бадьорий».
Жував і міркував: «З якої радості я такий дурний?»
Жував і гадав: «Чому мені так самотньо?»
– А ти випадково не знаєш? – спитав я у жінки-спортсменки. – Е-е-е, - придивився я до скульптури уважніше, – то ти теж з клану самітників. Теж, мабуть, часом сльози ллєш? Так, незавидна у нас доля. Звісно, на веслі, що ти тримаєш, птаха, можливо, й збудує гніздо, а в спекотний день, в тіні, яку ти даруватимеш, інколи, спочиватиме подорожній, твоєю будовою снуватимуть мурахи… Однак, настане час, коли птах полетить до теплих країв, сім’я мурах перебереться до найближчого дерева, подорожній, добре відпочилий, піде своїм шляхом. Лиш ти залишишся стояти. Ти нікуди не в змозі піти з власної волі. Хоч би й хотів вчинити не так, як треба, все одно не вийде. Ніби хто в довгу – предовгу штольню засадив. Так, незавидна у нас доля… Чуєш, а давай потанцюємо?! Запрошую тебе до танцю! Ми будемо кружляти у вальсі. Ми загубимося у цьому вирі. Пташки, фонтан, комарі, вся природа буде акомпанувати нам. Погоджуйся. Прошу. Як тебе звати? Я буду називати тебе Афродітою!
Я підхопився на ноги. Я був одного зросту з скульптурою. П’янке ранкове повітря, хитало мене.
Я обхопив гіпсову талію Афродіти.
-Ну що, поїхали? А ти боялася. Ти прекрасно вальсуєш. В тебе відмінне відчуття такту. Ти дивовижно граційна, в тебе такі витончені рухи, сама королева позаздрила б тобі. А які чудові, пругкі перса? Об них так приємно тертися. А чи не прискорити нам темпу?!
Вальс!Вальс!Вальс!
В голові все йшло страшним обертом.
Вальс!Вальс!Вальс!
Скульптура в моїх обіймах захиталася.
Вальс!Вальс!Вальс!
Ще трохи – і звалився б разом Афродітою в кущі.
Охолодили мене кроки, звук яких пробився крізь мелодію вальсу барабанним дробом. Я підняв голову з плеча Афродіти, повернувся і побачив інтелігентно вдягнену панночку. Вона вигулювала симпатичного білого пуделя з червоним бантиком на шиї. Я зіскочив з п’єдесталу.
– Вибачте, – попрохав я пробачення у пані.
– Нічого, нічого, – відказала та перелякано зиркаючи в мій бік.
– Я, знаєте, граю у шкільному театрі, репетиція завтра і .. Пробачте ще раз, але у вас зараз відлетить каблук.
Панна ніяк не відреагувала на зауваження. Вона продовжувала йти так, ніби й не чула мене. Я рушив за нею.
– Пані, я серйозно кажу.
Вона прискорила ходу. Я не відставав.
–Вибачте, це не моя справа, але каблук ваш тримається…
Панночка – такої прудкості від неї важко було очікувати – лопонула немов та газель. Пудель кинувся було за своєю господинею, але поводок, який необачливо випустили, зачепився за корінь дерева.
– Заждіть... Куди ж ви тікаєте?
Собака, рвучись на прив’язі, жалібно дзявкотів. ЇЇ господарка верещала десь аж за посадками ялин:
– Рятуйте! Пожар! Пожар!
Я поклав вафлі до внутрішньої кишені куртки. Дістав цигарки. Закурив. Сплюнув. Подивився на Афродіту – вона була гіпсова. Застебнув «змійкою» куртку і непевним кроком пішов подалі від цього ґвалту.
1999р.

Сьогодні я убив курку. Саме убив, а не зарубав. Ми хотіли її продати за літр горілки, але у Вєрки, якій за звичай Хом’як здає кури, горілки не було, сказала, що завтра буде гнати. Хом’як навіть розгубився. Де взяти самогону? Що з куркою робити? І тут саме Юрко йде. Ми до нього. Кажемо:
– Виручай, Юрасю!
Він довго опирається, але, зрештою, погоджується взяти літр. Хом’як скалить зуби. Літр є! А що робити з куркою? Ніхто не хоче з нею возитися. Один я кажу:
– Друже, ти шо, на шару її з дому тягнув? Не нести ж її назад.
І беру курку за лапи, і беру сокиру. Сокира тупа, мов валянок. Курка крилами махає, смикається. Я два рази ударив птицю, але голови не відтяв, так і кинув напівживу до тазика.
Газу у Юрка немає, тож довелося розпалювати вогнище, щоб пропарити курку, аби краще було скубти. Хом’як похмелився і тепер все частіше вибігає на вулицю – виявляється, він хоче їсти.
– Саньок, давай її вже скубти, – каже він.
– Давай, – кажу я. Я теж голодний.
Ми скубемо. Я ламаю їй шию вже втретє, а вона все одно сіпається.
Так-сяк обскубли пір’я. Я беру ножиці – ніж десь завіявся – і розрізаю черево. Виймаю стравохід, серце, печінку – потрошу тушку: два крильця, дві ніжки, грудинка, шия, задок, – ріжу, ламаю. Хом’якові не терпиться: він випив, занюхав ніжкою, потім посо¬лив її і став їсти.
– Саньок, на попробуй, класна штука, – каже він.
Я скуштував: їсти можна, навіть смачно, якщо розібратися. Тільки Юрко носом крутить.
– Ви що, канібали, м’ясо сирим жрать? – каже він.
– Не хочеш їсти сирим, то йди собі вари, – каже на те Хом’як.
Юрко лінивий, тому нехотя, з кислим виразом тягнеться до грудинки. Довго і ретельно її солить. Потім так само довго і ретельно пережовує м’ясо – гурман. Хом’як каже, що чув, ніби сирим м’ясо їсти корисно. Я підтримую Хом’яка, кажу, що вітаміни всі зберігаються, а так би більша частина википіла. Лише Юрко невдоволений – йому не подобається зміст наших балачок.
Горілка дуже швидко закінчується, м’яса ще – пів курки.
– Давай думати, де ще взяти? – каже Хом’як.
Ми сидимо й думаємо. Юрко розповідає, що, жодна в світі ідея не гуртує так тісно зовсім різних людей, як проблема, де взяти горілки.
‒ Забуття – неймовірно класна штука, а залишатися тверезим, у нашому випадку, означає бути крайнім, тобто, на тебе можуть повісити усіх собак, ‒ каже Юрко.
– Достатньо безпредметного трьопу, – каже Хом’як, – Саня, сходи до Гречанихи.
– Я їй сім гривень винен, – відповідаю я.
– А до Рудиків?
– Там – три гривні.
– Прикро... Юркеш, думай щось і ти.
– А я тільки те й роблю, що думаю. У мене вже шапка на голову не налазить. Нова, хороша шапка, бачив яку я на базарі купив?..
Тут заходить Толян зі своєю собакою. Він поставив на стіл пляшку. Взяв до рук крильце. Каже:
– Пацани, є могоричеве діло.
– Яке?! - майже одноголосно питаємо ми.
– Треба позичити в одного кєнта пластмасовий кадіб. Відразу три літри і двадцять гривень.
Ми розпитуємо Толика про деталі операції – нас цілком заполонила банка і двадцять гривень. Лише Юрко незадоволений. Крадіжка – це злочин. Він намагається зберегти хоч якусь чесноту в нашому колі.
Толикова пляшка випита й забута.
– Ну що, йдемо? – питає Толик.
– Йдемо, звичайно, – кажемо ми з Хом’яком. Тільки Юрко нікуди не хоче йти. Але ми переконливіші, у нас залізобетонні аргументи, він це розуміє, тому й погоджується стояти на шухері.
Ми йдемо.
Кадіб стоїть під вишнею, він власність не шанованих нами людей – дачників. Ми швидко, нахабно, майже як у часи колективізації, конфіскуємо кадіб. Толян несе його замовникові.
Тяжкий період очікування: Юрко носком туфлі підрихлює землю, я тримаю в кишенях кулаки, Хом’як – довго і щасливо, мабуть, проживе.
Нарешті йде Толян. Щось несе. Каже:
– Пацани, всьо ол райт.
Ми тріумфуємо. Навіть Юрко повеселішав. Заходимо в хату. Собака Толяна скинула камінець, яким ми притисли кришку, і пожерла все м’ясо. Собака відчуває свою провину і тиснеться в кутку. Толик бере кочергу і б’є її по голові. Потім за задні лапи підвішує до стелі – Юрків батько був добрим мисливцем – і підсовує під тушу собаки тазик, наповнений пір’ям. Розкладає ножа і починає анатомувати тіло. Хом’як каже, що чув, ніби корейці чи китайці їдять собак, це у них ледь не національна страва, а народ - з найдревнішою культурою, живуть довго, там всі мудреці, ще й в помину не було ні платонів, ні ксенофонтів, а їхні краї вже роїлися філософами й поетами. Я кажу, що коли логічно подумати, то свиней їсти аморальніше, ніж собак, бо свиня, за своєю внутрішньою будовою, схожа на людину і кажу Хом’якові, щоб не принижував значення європейської культури. Хоча б згадати ту ж греко-римську імперію, а хто подарував світові Ренесанс? Толян каже:
– Я її годував три роки, тепер хай мене хоч день прогодує.
Тільки Юрко не вступає в дискусію. Він намагається не дивитися, як Толик роздягає собаку, як кров, густа і темна, тягнеться з пащі до тазика. Але він голодний і, без сумніву, буде їсти собачатину.
Здається, навіть Юрко запропонував приготувати печеню. Далі я не пам’ятаю. Я відключився. Горілка у замовника – вогонь, п’єш, наче чистий медичний спирт... А може то й був спирт, хто його зараз скаже?
1999р.

Я спустився ледь помітною стежкою, яку сам і витоптав, у глиб яру. Тут, на невеликому п’ятаку, серед дерев, куди майже не проникають сонячні промені, вирита канава з десяток метрів завдовжки. Стоїть дерев’яний щит, оббитий клейонкою, і багато недопалків. Тут я вперше спинив час. Пережив не одну щасливу мить, став дорослішим. Зараз, мабуть, я востаннє сюди завітав.
Рівчак мій змілів від дощів, вкритий шиголем, листям, шишками, сухими гілочками. На щиті, в який і впирається канава, клейонка потріскалася, дошки підгнили.
Хоч я й звик передусім керуватися емоціями, рішення зупинити час не було спонтанним. У цьому випадку все було по-іншому. Я визрівав, як дозріває овоч на грядці.
Мабуть, як і в кожної дитини, від народження в моїй голові лише одна мета-мрія: стати дорослою, мудрою, незалежною людиною. А для цього, як відомо, треба прожити щонайменше тридцять довгих-предовгих років. Аж моторошно стає від думки, що доведеться пережити. Ще лежачи скутим пелюшкою в ліжку пологового будинку, я все це усвідомлював і вже тоді міркував над дилемою як прискорити час? Добре пам’ятаю здивований вигук медсестри: «Катю, дивися, він з кимось розмовляє»! Сестра, звісно, не могла знати, навіть уявити, що я оголошую війну часові і вже починаю його холоднокровно марнувати.
Трохи більше року тому, коли у мене на лобі з’явилися перші зморшки, а колір обличчя став нагадувати стиглий помідор, я дійшов висновку, що моя тактика – вбивати, марнувати, намагатися прискорювати час – до добра не доведе. Я просто таким чином можу не дожити до тридцяти. І моя мрія про дорослого, мудрого Сашка Заволоку так і залишиться яєчною шкарлупою.
«Треба зупинити час. Можливо, він тоді швидше піде» – думав я. Але як це зробити, коли час – це не фізичне тіло, а якась абстракція? Зупинити будильник – тут все зрозуміло, а час?
Спершу мені також ця ідея видалася нездійсненною. Але згодом я збагнув, що, в принципі, немає нічого неможливого.
Час, як відомо, – це вода. А воду можна спинити? Звичайно! Можна поставити греблю, шлюз, кран на трубі; відкрив кран – вода побігла, закрив – не тече. Маса способів є зупинити воду – можна навіть випити її, якщо вже так спрага допікає, – міркував я.
Пізніше знайшов цей яр, викопав рів, змайстрував щит, і час справді спинився. Він ніби завмер перед щитом, ошелешений. Така примітивна конструкція, а рух заборонено… Я був на сьомому небі. Впивався цим бальзамом для душі, отримуючи неабияку насолоду від споглядання світла в кінці моєї канави. Майже щодня прибігав сюди. Потім рідше…
Зараз розумію, що неправильно все робив. Мені, напевне, треба було з самого початку ігнорувати час. Навчитися не помічати його. А я тільки те й робив, що акцентував на ньому увагу, зробив наріжним каменем, справжнім валуном. І куди мене тільки занесло! Бо, як не прикро усвідомлювати, час, в даному випадку, – це Сашко Заволока, тобто – я. Хіба можна було зробити, більш катастрофічну помилку?!...
2003р.

Виходячи з під’їзду, ми пригальмували. Телевізор, що викинув Артем після закінчення сьогоднішнього матчу, лежав розтрощений на клумбі, серед зів’ялих тюльпанів, в акурат під ліхтарем.
Продзеленчав вдалині нічний трамвай.
– Що ти там побачив? – спитала Оксана, беручи мене під руку.
– Та нічого, – відповів я, – то пусте.
Ми попростували алеєю в напрямку набережної. Гравій шурхотів під нашими ногами. Ми йшли не поспішаючи. Мені було спокійно і затишно поруч з Оксаною. Я відчував тепло її тіла. Я сказав:
– Оксан, я тебе кохаю!
Оксана відповіла:
– Ти мені вже сто разів це говорив.
Я спробував поцілувати її, але вона відсторонила моє обличчя рукою.
– На дідька така жорстокість? – спитав я.
– Яка жорстокість?! Невже я скинула з даху будинку кота?
– Ти знову про той нещасний випадок?
– Не знову, а наново.
– Не наслідуй Катрусі.
– Принаймні, я тебе не наслідую.
– Та хіба я винен у тому, що в нього парашут не відкрився? Я ж з добрими намірами. Я лише хотів, щоб кіт відчув насолоду від польоту.. І зовсім, то було давно, і вже зараз майже неправда.
– Невже? Тоді те, що ти хотів мене поцілувати, теж неправда?
– Ні, це правда.
– А чому ж тоді про кота – неправда, а про поцілунок – правда?
– Бо кіт був чотири роки тому, а поцілунок – чотири хвилини.
– Виходить, що через чотири роки те, що ти мене зараз хотів поцілувати, буде неправдою?
– Оксан, навіщо ти мене загружаєш?
– А ти дай відповідь спершу.
– Ну, звідкіля я можу знати, що відбудеться за наступні чотири роки? От якби ти мене зараз поцілувала – то, напевне, це була б правда.
– Ти хочеш, щоб я поцілувала тебе для того, щоб через чотири роки ти пам’ятав цей поцілунок?
– Це ти сама сказала.
– Не викручуйся.
– Я не викручуюсь.
– Тоді відповідай.
Я знову спробував поцілувати Оксану. І знову невдача.
– Ух, який шустрий! Давай відповідай.
– Гаразд.. Так, я хочу, щоб ти мене поцілувала заради того, щоб я пам’ятав цей поцілунок через чотири роки. А ще – бо я тебе кохаю. Задоволена?
– Ти брешеш.
– Що брешу?
– Ти мене не кохаєш. Хіба може когось кохати хлопець, який скинув з даху будинку кота?
– Оксан, ти наново?
– Не наново, а знову.
– Я тебе не доганяю.
– Ну, заспокойся. Ти ж знаєш, як мені подобається підколювати тебе. Ти стаєш таким беззахисним. І мені справді тоді хочеться тебе поцілувати, тільки по-материнськи, в чоло... Так тебе мама цілує..
– Ні, мене так тітонька чмокає.
– Розказуй! Марічка хіба хлопавкою може тебе так поцілувати.
– Не говори того, чого не знаєш.
– Мовчу.. Ходімо скоріш з цього лісу, бо мені вже набридло від комарів відбиватися, – сказала Оксана.
Ми пройшлися узліссям парку, спустилися сходинками і опинилися на набережній.
Води Дніпра плескалися біля наших ніг. Від річки віяло прохолодою і осінньою сирістю. До лавки, на якій ми збиралися спочити, теревенячи, лишалося з десяток кроків. Я обхопив Оксану і притис її до опорної стіни, зведеної з каменя-буту. Губами почав шукати її губи.
– Мені боляче, Сашко, – опиралася Оксана.
Я її не слухав, я майже нічого не чув.
У фільмах усе красиво і легко виходить. А для мене підняти Оксану – вже було цілою проблемою. Однак, з горем навпіл, я таки просунув її тіло випуклостями стіни сантиметрів на п’ятнадцять вгору.
П’ятаком своїм я тикався в дівочі груди, сопів, вдихаючи запамо¬рочливий аромат дівочого тіла, слина летіла в мене з рота, і я сам немов кудись провалювався.
Оксана вже не протестувала. Вона лише намагалася змінити точку опори – видно, камені своїми гострими кутами добряче давили в спину.
Ми заклякли, бо, чесно кажучи, я хоч і уявляв, що і як потрібно робити в подібних випадках, але уявляти, то, звісно, одна річ…
Потім мене залишили сили. Втомилася й Оксана. Я поставив її на землю, ми обоє важко дихали. Мене, як у лихоманці, трясло. Ми поплентались до лавки. Попадали на неї такі стомлені, немов щойно власноруч скопали добрячу грядку. Я дістав пачку цигарок. Оксана поправила плащ.
– Будеш курити? – спитав я.
Вона мовчки взяла цигарку. Я підніс їй запаленого сірника. Оксана, жадібно затягуючись, розкурила цигарку. Закурив і я.
Ми сиділи, випускали дим і дивилися, як на хвилях Дніпра виграють вогні міста. Потім, ніби за командою, вибухнули реготом. Реготали довго і гучно. Я плескав собі по животі, а Оксана вистукувала підборами туфель. Весело!
Праворуч з-за горизонту уже виглядав новий день.
– Я додому, – сказала Оксана.
– Чому? – спитав я.
– Так треба.
– Ти що, образилась?
– Не мели дурниць.
– Тоді чому?
– Відчепись.
Оксана підвелася, випустила недопалок, задушила його гострим носком туфлі і повільно рушила.
Я зостався сидіти.
Відчувши, що я не збираюся її наздоганяти, Оксана прискорила ходу, перебігла дорогу і швидко зникла за рогом будинку.
1999р.