Максим поїхав. Рев мотоцикла вже не долітав до мене. Я йшов вулицею... Хата Ковалів, Льоші Росяного, до якої він так і не повернувся, Рудиків, а ось і поворот. Я спинився. Закурив. Ступив кілька кроків... і полегшено зітхнув. Я боявся, що над моєю верандою горітиме потужна лампочка, замість звичайної, а біля двору стоятимуть три-чотири автомобілі, чутиметься стук молотка і гавкіт сусідського собаки...
Я підходжу до двору, я здивований: що трапилось? В честь чого п’янка? Обминаю авто, серед яких впізнаю «Волгу» дядька Мишка, і заходжу на подвір’я. Я нічого не розумію: дід Коцюб з Гержаном оббивають червоною матерією щось схоже на дерев’яні ночви чи на ящик для балконних квітів; з літньої кухні в хату і навпаки снують сусідки та родички, усі в чорних хустках, з каструлями, чавунами, черпаками; біля криниці купка курців; Рекс не гавкає, не рветься з ланцюга, його зовсім немає; біля повітки хтось працює лопатою – дивно!
До мене підійшов Хом’як. Ми поручкалися.
– Співчуваю, Саньок, – сказав він і похнюпився. Я ще й тепер нічого не розумів.
– Ти що, не знаєш? – вимовив він здивовано і закляк. Я посунув Хом’яка з дороги рукою, пройшов частину подвір’я, веранду, прихожу, ступив у зал і спинився.
Всі меблі з кімнати було винесено. Лишилася тільки стара масивна шафа і стіл. Обабіч стін, на ослонах, сиділи бабки. Баба Кудря за столом читала молитви з книги. Мій дід на візку причаївся в самому кутку, за шторою, яка захищала приміщення від нашестя комах. Він – мумія. Бігають лише очі. Здається, пізнав мене. Я потис його бліду, кістляву руку, що лежала нерухомо на билі візка.
Біля вікна стоїть труна. Над труною, точніше, над тим, хто в домовині – причитає згорблена моя ненька. Я підходжу ближче. Ненька вгледіла мене. Вона кидається мені на шию. Вона ридає, голосить:
– Сашенька, синочку мій, як же це так? За що ж нас таке горечко спіткало?
Через плече неньки я бачу, що в труні лежить моя тітонька. Я теж плачу. Відчуваю, як сльози котяться у мене по щоках і падають за комір куртки.
До нас хтось підходить. Це тітка Христя. Моя хрещена мати. Вона каже стиха неньці:
– Маріє, там горшки привезли.
Ненька каже:
– Зараз, зараз..
Витирає хусткою сльози. Щось хоче спитати у мене, але виходить слідом за хрещеною. Я лишаюся сам посеред залу. Дзеркало завішене. Я підходжу до домовини. Тітонька ніби спить. Чарівна, як завжди, – добре попрацювали в трупарні. Я вітаюся з нею думкою, хоча можна було б і вголос. Мені хочеться багато їй чого сказати.
Я розвертаюся і прямую до своєї кімнати.
Моя кімната – давно-давно не переступав її поріг. На перший погляд все на місці, нічого не змінилося, все як і було чотири місяці тому. На мене зиркають: «МетаllісА» – ще вони волохаті, Шерон Стоун, «Динамо» К – зразку вісімдесят шостого року..
Я падаю на ліжко.
Нога якогось біса свербить.
Павук повзає..
Я піднімаюся, перевдягаюся і виходжу на подвір’я. Тут усі чимось зайняті. Один я стою і не знаю, куди себе притулити. Дістаю сигарету і закурюю. Я ще ніколи так відверто не смалив перед домашніми.
Підхожу то до одних, то до інших.
Ох, Олька і задницю за зиму від’їла! – проводжаю поглядом сусідку, подругу дитинства.
– Саша, – звертається до мене дядько Мишко. – Мати казала, що у вас на горищі є столи й ослони.
– Так, є, повинні бути, – відповідаю я.
– То давай знімемо їх.
Я лізу на горище. Спускаю дядькові два столи і три ослони, які збереглися ще з тітончиного весілля.
– Більш нема, дядь Міш.
– Ну то злазь.
Я зліз. Ми на швидку руку встановили столи і ослони. Застелили їх скатерками, жінки стали носити посуд та страви.
Я пішов до льоху і повернувся з двома графинами горілки.
Глянув на годинник: друга за північ.
З хати почали виходити бабки. Мати всіх запрошує до столу. Дід Коцюб, Гержан і Хом’як, який пристав до них, кажуть:
– Ви вечеряйте, а ми закінчимо роботу – тоді.
Я ходжу і наливаю бабкам горілку в чарки. Мужики самі собі нали¬вають. Всі їдять мовчки, тільки чути: « За упокой, за упокой» – і стук посуду.
Відвечерявши, бабки проказали якусь молитву, не встаючи з-за столу, потім піднялися і порозходилися по домівках. За ними пішли всі інші. Лишилися тільки дід Коцюб, Гержан, Хом’як, дядько Мишко, які саме присіли за стіл, та ще ненька з помічницями. Я також сів. Випив сто грамів. Перемовилися кількома фразами. Я нагадав Хом’якові, щоб не забув організувати бригаду копати вранці могилу, він сказав, що не забуде.
Я ступив на поріг кухні.
–Ма, – звернувся до неньки. Вона відірвалася від плити. Вона виснажена, погляд відсторонений. – А де Рекс?
–Ми його біля яблуні, за городом прив’язали, – відказала вона.
–Тут вам може потрібна допомога?
–Ні, сину. Ми вже закінчуємо.
Я зібрав зі столу недоїдки і пішов до Рекса.
Він зрадів мені. Виляв хвостом, поскімлював.
–Придурок, чого ти радієш? – сказав я йому. – Тітонька померла.
Рексу було по фіг.
Я поставив каструлю. Він прожогом накинувся на їжу. Жере і зиркає з-під лоба на мене. Кудлатий і безтолковий.
Місяць на небі такий, як і вчора, тільки не з того боку дивиться. Зірки теж є.
– Добре, Рекс, – кажу йому уголос, – я пішов.
Падло, хоча б відірвалося від каструлі, проводжаючи господаря.
Я минув сад. Спустився з гори до копанки. Роздягнувся.
Вода вже не така й холодна. Неприємно тільки, що жаби снують навколо.
Копанка: п’ять на десять. Розігнатися нема де. Проплив туди-назад.
Виліз.
Одягнувся.
Пішов.
Картопля вже пустила паростки. З ким ненька її саджала?
Потужна лампочка над верандою так і горить, світло скрізь ввімкнене. На подвір’ї нікого. В кухні – теж. Тиша гробова, навіть собаки в селі не гавкають. Якесь дивне почуття.. Незрозуміле. Немає з чим порівняти.
Заходжу в хату. В залі, окрім труни з тітончиним тілом і метеликів, що кружляють над абажуром, нікого. Ні – в кутку помічаю неньку. Вона сидить на табуреті, упершись в стіну. Вона, здасться, спить. Я підходжу і кладу на її плече руку.
– Мамо, ідіть приляжте, відпочиньте.
– Так, так, сину, так..
Ненька йде, немов у тумані. Я лишаюся сам. Сідаю на табурет. Хочеться випити, але до льоху йти не випадає. Палаючі свічки на столі заскакали – мабуть, хтось іде. Хто? Нікого. Я піднімаюся і разом з табуретом підходжу до домовини. Сідаю, тітонька одягнена в сукню, яку порівняно недавно придбала, а може хтось і подарував – точно не скажу. Сукня не подобалася їй. Тітонька всього раз одягла її і то тільки для того, щоб повертітися біля дзеркала – я був свідком. І як це ненька такий вдалий вибір зробила?
Якщо уважно придивитися до тіла, то можна побачити ледь вловиму диспропорцію між головою і тулубом. Я піднімаю косинку з шиї тітонь¬ки. Голова пришита до тулуба світлою, під колір тіла, капроновою ниткою. В дитинстві, ми з Олькою, граючись в «лікарню», теж так недбало штопали розрізані животи лялькам і точно так само один край розрізу не сходився з іншим.
У-ух. Не можу звикнути... Від тітончиних ніг у вікно на вулицю виходить алюмінієвий провід – це заземлення. Дядько Мишко мені сказав, що так треба.
На столі фотокартка щасливої тітоньки, ікона, не знаю, хто на ній зображений, пожовкла з часом масивна книга – мабуть, Євангеліє і, зрозуміло, палаючі свічки. До столу метра півтора. Я легенько дмухнув. Полум’я свічок весело затанцювало.
Я підвівся і пішов до кімнати. Ліг не роздягаючись.

О сьомій ранку мене підняв Хом’як. На вулиці чекали ще троє хлопців: Славік, Хряпа і Лисий. Вони були вже з інструментом. Ми пішли на цвинтар. Я пока¬зав, де копати яму – біля моєї бабусі, цебто біля тітончиної матері. Хлопці стали рити, а я пішов назад.
Зустрів стару бабку. Вона поспівчувала. Я сказав їй, щоб приходила на похорон. Сказав і потім зрозумів, який я йолоп.
Саме привезли трактором столи. Почали розставляти. Подвір’я у нас велике.
Василь, рибінспектор, однокласник тітоньки, приніс п’ять метрових рибин.
Дід Матвій чомусь нервує.
Баба Варка каже:
– А я прокинулась і думаю: до чого цей сон?
Столами заставили майже все подвір’я. Лишили вільним лише простір між верандою і ворітьми.
Несуть вінки: «Дорогій, незабутній, рідній».
Я налив літрову пляшку горілки, назбивав закуски і пішов на кладовище.
Хлопці вже майже вирили яму. Відкопали якісь кістки. Я сказав, щоб сховали їх десь.
Приїхав дядько Мишко. Подивився на яму. Сказав мені:
– Саша, поїхали в Нещерів, купимо ще пару ящиків води.
Ми поїхали.
Завантажили воду в багажник. Якась жінка спитала:
– Міша, що, справді Марічки не стало?
Дядько Мишко кивнув головою.
Ми їдемо. Сонце сліпить і пече немилосердно.
«Хто ви? – питає з радіоприймача проповідник. – Невже кроти? Невже ваші очі встелив туман? Прозрійте! І будете повзати поверхнею, насолоджуючись Божою благодаттю.
До двору ледь проїхали – скрізь машини, люди.
Ненька десь спіткнулася вночі, і тепер у неї розпухле коліно. Я стою біля неї.
Люди все йдуть і йдуть, співчувають і співчувають.
Приїхав автобус з Обухова.
Маша підійшла, ткнулася мені в плече і заплакала. Плаче і каже:
– Саша, вибач мені. Ти такий хороший!
Ридає.
Підійшов Гриша. Простягнув мені десять гривень і каже:
– На, Саньок, візьми. Я вчора здав мішок пляшок. Я знаю, що таке втрачати рідних.
Я кажу Гриші:
– Дякую, але я не візьму.
– Не візьмеш – ображусь! – сказав так, що не взяти не можна. Дивлюся, біля будки Рекса, сором’язливо переминаючись з ноги на ногу, стоїть Віктор. Я підходжу до нього, кажу:
– Вітьок, кого ти соромишся? Тут всі свої. Ти не комплексуй. Це їх, биків, усіх треба до «дурки» саджати, а ти нормальний мужик, повір.
Віктор затис мене в обіймах. Потім зі сльозами на очах сказав:
– Спасибі, Саньок. Спасибі...
Нарешті, прибув священик.
Виносять домовину. Тітоньки майже не видно з-за гори букетів. Труну поставили в тінь винограднику, біля літньої кухні, – сонце просто таки смажить. Майже всі умиваються потом. Я теж. Носовичок хоч викручуй.
Людей маса. Всі не поміщаються на подвір’ї. Хтось виліз на дерево. Мені здається, що й на дахах прилеглих будинків теж люди.
Священик з півчими правлять заупокійну.
Довго.
Дуже довго.
Не сила вже стояти під сонцем.
Нарешті.
Процесія рушає. Грає духовий оркестр. Багато хто плаче.
Спека страшна. Повітря пливе. Навіть пил, товчений сотнями пар ніг, не здіймається вище колін...
Цвинтар. Обступають яму. Готується до виступу перший оратор. Мені не сила. Я зараз зомлію. Я продираюся крізь натовп. Повітря!
Вилажу на невеликий пагорб, падаю під березу.
Відхожу, здається.
Говорить якийсь лось:
– Ми ніколи не забудемо ясних очей, доброго серця і незламної волі цієї тендітної жінки. Від нас пішов воістину цілий світ…
Мою увагу привертає чоловік у чорному капелюсі і чорному плащі, який стоїть серед натовпу. Господи, який же він потвора! Все обличчя в бородавках, а одна така здоровенна, що видається другим носом, вуха теж, як у вепра. А запах!? Мене дивує, чому люди на нього не звертають уваги, поводяться так, ніби не помічають його і не відчувають, як від нього смердить.
Я хотів підійти і розібратися, що тут робить цей покидьок, але почали прощатися з тілом, і натовпом пройшлося:
– Племінника, племінника...
Я поцілував паперову смужку на тітончиному чолі.
Ненька голосила. Дядько Мишко тримав її за плечі і сам плакав. Говорили, що дядько Мишко кохав тітоньку. Казали, що довго оббивав пороги. Хотів навіть повіситись через нещасне кохання. Але мені чомусь не віриться: дядько Мишко – і повіситися...
Домовину опустили в яму. Стали жменями сипати землю. Хрещена просить людей не розходитися, а йти на поминальний обід.
Ми повертаємося назад. Спустошені. Мені ще якась лярва запхнула до рота таблетку і тепер не голова, а чавун.
Народу зібралося стільки, що за одним разом не вдалося всіх розмістити. Сільські стали чекати під двором.
Коли перші відобідали, на їх місце прийшли інші. Казали завчено: «царство небесне» та «земля пухом», пили не цокаючись, їли, знову пили, говорили про погоду, про майбутні травневі заморозки, про новий засіб від колорадського жука, про Варьку, яка невідомо від кого народила гарненьку дівчинку... Мені вже не сила було дивитися на захмелілі пики, які жували їдло і по яких цівками котився піт. Я вийшов на вулицю. Сів на обніжок, під парканом...