Ховаючись від світла ліхтаря, я стою в тіні двоповерхової будівлі клубу, за п’ять кроків від бібліотеки. Грію за пазухою пляшку вина, чекаю на Лілю. Вітер дме північний. Добряче допікає. Зараз – за п’ять перша. Ліля повинна прийти о пів на другу, з ключем від бібліотеки, який обіцяла взяти у своєї тітки. Я чекаю. Починаю тупцювати...
Так, ранувато я приперся – не терпілося дурню. Хоча як тут всидіти на місці? Вже вчора завалився в гуртожиток, включив магнітофон, завів будильник (пацани гуртом посунули до бару, відзначати майбутній від’їзд), а думки всі про Лілю та нашу останню ніч. Лежав і думав: «Це класно, що три свічки купив. У нас все повинно бути, як у найкращому любовному романі, як у найсльозливішій мелодрамі». Зараз я ті свічки тасую в кишені. Я трохи хвилююся, це ж не жарти. Це серйозно. Я вже дорослий. Навіть придумав, що скажу Лілі, коли вона прийде. Я скажу, пригортаючи її: «Люба, тобі не потрібно було наражати себе на небезпеку і приходити сюди. Я не вартий того. Не дай Боже, хтось побачить нас. Мені то все одно, а от тобі... Я оце стояв і тільки те й робив, що благав Господа, аби ти не прийшла.. Я боюся за тебе, бо сильно тебе кохаю»!
А не прийде – вип’ю пляшку вина та й піду назад. Звичайно, ображений. Можливо, навіть буду думати: «Ну, лярва, не прийшла! Я теліпав хтозна звідкіля, три години мерз, а вона під теплою ковдрою дрихне і у вус не дме».
Несподівано мене немов добрячим зарядом струму тіпнуло. Я так ясно побачив картину, в якій ми з Лілею у приміщенні бібліотеки цілуємося... Горять три свічки. На столі стоїть недопита пляшка вина, два бокали. Нас оточують тільки книги, море книжок. Десь там знаходяться і томи моєї улюбленої Джоан Джонсон. Яка сцена для її роману?!
Я стис кулаки, оце клас! Без сумніву, це знак зверху. Це мені колись снився віщий сон, просто я його забув, а тепер, в умовах, наближених до реальних, згадав. Я ледь не застрибав на радощах. Глянув на годинник. Ліля повинна бути з хвилини на хвилину...
Невже?! Так, це вона! Я майже кричу:
– Ліля, ти прийшла!
Ліля схвильовано:
– Тихше, Саша, не валуй.
Я затискаю Лілю в обіймах. Цілую їй губи, шоку, лоб, вухо. Цілую її запашне волосся. Кажу:
– Відчиняй скоріше ці двері...
Ліля звільняється з моїх обіймів. Витримує паузу. Потім каже:
– Я не взяла ключа.
Тепер мовчу я - до мене не відразу доходить значення її слів. Ліля дивиться на мене широко відкритими очима. В неї довірливий погляд. Вона щиро питає:
– Саша, навіщо я тобі?
Я заперечую:
– Цього не може бути! Я тільки що бачив знак. Твоя відповідь суперечить всім канонам... Значить, двері треба виламати!
Ступаю крок до бібліотеки. Ліля затримує мене.
– Ти що, здурів?! Не треба, Саша, - каже вона.
Я не пручаюсь. Почуваю себе кепсько. Мене щойно ніби кинули на сто долярів. Я кажу:
– А я пляшку вина купив, такого, як ти любиш - «Ізабеллу».
– Ти серйозно?
– Куди серйозніше?
– Та я ж жартувала.
– А я по гривчику у хлопців збивав.
Ліля горнеться до мене, цілує, кладе мені на груди голову. Ми стоїмо якийсь час мовчки, непорушно. Б’ються тільки наші серця.
Я думаю: «Все пропало. Я здаюся. Я слабак». Мені хочеться вина.
Ліля питає:
– Що ти мені хотів сказати?
– Ми так і будемо тут стоять?
Ліля веде мене за ріг будівлі. Ми піднімаємося широкими залізни¬ми сходами, зупиняємось на переході до другого поверху. Тут затишно. Ліля дістає і намагається розстелити якийсь шмат матерії, щоб сісти. Я знімаю куртку.
Ліля протестує:
– Замерзнеш.
Я кажу:
– Не замерзну. У мене є ти і пляшка вина.
Кладу куртку на сходи.
Ліля каже:
– Я не сяду. Ти ж забрудниш її.
Я кажу:
– Ну ти й дріб’язкова.
Дістаю пляшку. Починаю її розкорковувати зубами.
Ліля каже:
– Ти так не відкриєш її. Тільки зуби поламаєш.
Я силкуюсь витягти корок.
Ліля каже:
– Перестань, Сашко. Мені боляче на тебе дивитися.
Нарешті горловина вільна. Я вмощуюся на куртці. Подаю руку Лілі. Вона сідає поряд. Простягаю їй пляшку, кажу:
– Починай.
Ліля каже:
– Я не буду.
– Чому?!
– Я з пляшки не п’ю, – відповідає, усміхаючись. – А якщо серйозно, то мені не хочеться пити, чесно, Саша.
– Та бери пий. Що ти викаблучуєшся?
– Я ж сказала – не хочу.
– Для кого я її тоді купував?
– Дякую тобі, Сашо, але я не буду...
– Ну, Ліля, ну хоча б символічно, – благаю я.
Ліля відпиває ковток і передає пляшку мені. Я видудлюю мабуть грам з двісті, не менше. Закурюю.
Ліля питає:
– Ну, що ти мені хотів сказати?
Я кажу:
– Не дави на мене.
Від випитого вина мені стає хороше. Я пригортаю Лілю. Кажу:
– Я тебе обожнюю, Ліля!
Цілую її в чоло.
Внизу грюкають двері під’їзду. Ліля відсторонюється від мене.
– Не треба, Саша, – каже вона.
– Чого? – питаю я.
– Того, – відповідає вона.
Що я можу вдіяти? Я беру пляшку вина.
– Будеш? – питаю у Лілі.
Ліля крутить головою. Я п’ю. Добре вино.
Мерзле гілля дерева шкребе перило сходів.
Я кажу:
– Завтра я їду... вірніше, сьогодні вже.
– Куди?
– Додому.
Ліля нервово сміється. Робить якийсь непевний жест рукою. Я думав, що мені стане легше, коли скажу їй це, але навпаки – стало ще гірше.
– Сам вчора тільки взнав, – кажу я.
Ліля каже:
– І що далі?
Я кажу:
– Нічого.
Пауза. Ліля піднімає голову і, здається, дивиться в небо. Я теж з-під лоба зиркаю на небо. Не видно жодної зірки, жодної світлої прогалини.
Ліля каже:
– Подай мені пляшку.
– А як чоловік вранці у нюхає? – бовкаю я не думаючи.
Ліля п’є. А я вже п’яний. Добре захмелів від випитого. Я кажу:
– Ліля, я з тобою завжди був щирим. Я тобі казав, що не буду жити з батьками. Я відразу думав, що можна зняти квартиру, грошей на перший час вистачить, але ти розумієш... не мені тобі пояснювати. Сім’я – це дуже серйозно. Та ще й дитина.. Ти не подумай - я полюблю Марічку, як власну дитину... але...
– Не треба, не продовжуй далі, – каже Ліля.
Я кажу, ледь не б’ючи себе кулаком у груди:
– Присягаю, Ліль, через півроку я вас заберу. За цей час все владнаю, знайду...
– Сашко, ти замовкнеш нарешті!? Бо я можу на тебе й образитись.
Я змовкаю.
Ліля питає:
– Котра вже година?
– Без двадцяти три, - кажу я.
– Ну що, будемо розходитися?
Вона піднімається . Я теж встаю. Вдягаю куртку.
Ліля каже:
– Повернися, обтрушу куртку.
Вона обтрушує мою куртку. Ми спускаємося сходинками. Десь кричить півень.
– Ну, що? – якось занадто бадьоро починає Ліля. – Прощавай, Саша. Дай Бог хоч тобі знайти половину, з якою будеш щасливий.
Ліля цілує мене, розвертається і йде. Я стою мов вкопаний. Я кричу їй вслід:
– Не треба мені ніяка друга половина. Я люблю тебе, тільки тебе, чуєш?! Я завжди буду тебе любить...
Північний вітер доносить до моїх вух схлипування Лілі. Я стою і кришу в кишені свічки. Я теж плачу...