 ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
 ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
    2025.10.31
    11:03
    Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваю
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваю
    2025.10.30
    21:33
    Знімаєш чорні окуляри
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.
Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.
Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
    2025.10.30
    20:00
    А знаєте, - то вже Петро озвавсь, -
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від
    2025.10.30
    18:21
    Землетруси,  повені,  цунамі,
Ще дощів кислотних дикі танці...
Це земля здригається під нами,
Атмосфера з нею в резонансі.
Смог і смерчі, різні катастрофи –
Вдосталь уже знаків Провидіння.
Руйнуватиме свій Світ допоки
Ще дощів кислотних дикі танці...
Це земля здригається під нами,
Атмосфера з нею в резонансі.
Смог і смерчі, різні катастрофи –
Вдосталь уже знаків Провидіння.
Руйнуватиме свій Світ допоки
    2025.10.30
    11:18
    Люблю, коли біцухами натягую футболку,
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.
    2025.10.30
    10:52
    «На вікні свіча миготіла»…
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!
Пнеться в матки пузо вгору
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!
Пнеться в матки пузо вгору
    2025.10.30
    10:03
    Мені би трішечки б тепла
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…
Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…
Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
    2025.10.29
    22:28
    Не вслухаюсь в гамір дітвори,
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
    2025.10.29
    21:47
    Старий зруйнований парк
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
    2025.10.29
    18:32
    Вже гарненькі дівчатка у ліжку, мабуть
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
    2025.10.29
    17:54
    Народжуються десь, а може поруч,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
    2025.10.29
    13:15
    А для мене негода - вона у замащених берцях 
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.
Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.
Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю
    2025.10.29
    11:51
    Іржа в іржі не іржавіє…
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…
    2025.10.29
    06:04
    Пообіді в гастрономі 
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,
    2025.10.28
    22:03
    Вогненні мечі - це основа закону. 
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.
Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.
Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
    2025.10.28
    16:14
    Безліч творчих людей 
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
Останні надходження:  7 дн | 30 дн | ...Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
 Нові автори (Проза):
 Нові автори (Проза): 
    2025.09.04
    2025.08.19
    2025.04.30
    2025.04.24
    2025.03.18
    2025.03.09
    2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
 
Автори /
  Юрій Шинкаренко (1975) /
    Проза
  
  
Я шукаю
Чому так тяжко на душі?
Де поділося?
Куди зникло?
Що?!
Знайшов! Лежить собі безтурботний на узбіччі. Ніби мимохіть, прямую на нього. Зиркаю довкіл: ржава цистерна на боці, шини, обгорілий вагон, з-за кущів проглядається якась арматура, гребуться кури, зламана велосипедна рама – людей не видно. Зупиняюся. Хороший чинарик! Усього пару затяжок зроблено. Ще раз обдивляюся… Пусто. Підсовую стопу лівої ноги під самий недопалок.. Знизу піднімається машина. Роблю безтурботний вигляд, буцімто відпочиваю, насолоджуюсь краєвидом. Починаю насвистувати – для більшої достовірності...
Червоний «жигулик» першої моделі, про тарахкотів, здіймаючи куряву. Це мені навіть на руку. Але я не подаю виду. Навпаки – я обурений! Сторонньому, мабуть, здається, що я зараз здійму в погрозі кулака вбік машини. Однак моя злість швидко минає. Добра, чуйна, мабуть, людина – думає сторонній глядач. Я заходжуюся, не поспішаючи, струшувати з штанів неіснуючу пилюку; працюючи рукою, опускаю її все нижче, нижче, нижче, і ... хоп! Є!
Недопалок «прими» лежав у мене в кишені, необхідно було роздобути сірники. Я понишпорив по кишенях, шукаючи, може якийсь – я мав таку надію! – ненароком випав з коробки і затесався десь поміж швами. А чому б і ні? Трапляються ж такі несподівані удачі... Мабуть, ні – принаймні зі мною цього разу.
Я продовжив спуск у місто.
Йшов і думав: «Подумати тільки, – стільки людей, – і жодного достойника! Усі якісь маленькі, недорозвинені, рахітичні, близорукі, – одні інваліди довкола, куди не глянь. Немає на кого і образитися. Ганьба! Сором! Як оце жити після цього?!»…
Я вийшов на територію складських приміщень, де полюбляють тинятися бомжі, алкаші та інша потолоч. Минув два довжелезні ангари, потім пішли вже дрібніші споруди. Біля однієї з них і сидів, як мені здалік видалося, старий дід. Він курив.
Він сидів на сходинках, які вели до складу «Склопосуд». Поруч нього стояв саморобний візок, до якого був прив’язаний наповнений пляшками мішок. Дід смачно димів цигаркою.
Проходячи мимо, я спитав:
– Діду, у вас не буде закурити?
– Який я тобі дід!? – буркнув той у відповідь, але все ж таки поліз до кишені.
Я наблизився. Тому, кого я обізвав «дідом», було не більше сорока п’яти років. Він мав набрякле, порите зморшками, неголене обличчя, сухе, сутуле тіло і навдивовижу ясні, живі очі. А чорне в корені волосся ніби хто пофарбував сріблянкою.
Він простягнув мені цигарку. Я взяв.
– І підкурити, будь ласка.
– Ні гівна, ні ложки, – з вдаваним невдоволенням вимовив він.
Я мугикнув.
Він запалив сірника, дав мені підкурити.
– Дякую, – сказав я.
– За отруту спасибі не кажуть.
Дивний мужик. Якось швидко я до нього пройнявся симпатією. Я спитав:
– Можна біля вас присісти покурити?
– А чого ж, присядь, – байдуже відказав той.
Я присів на дерев’яний ящик. Поклав куртку на коліно. Затягнувся смачно. Випустив дим.
«Дід» теж затягнувся і випустив дим.
Ми обоє затягувалися і випускали дим. У нас не виникало ніяких питань. Ми не шукали відповідей. Ми просто сиділи і мовчки смалили цигарки.
1999р.
  
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Я шукаю
Чому так тяжко на душі?
Де поділося?
Куди зникло?
Що?!
Знайшов! Лежить собі безтурботний на узбіччі. Ніби мимохіть, прямую на нього. Зиркаю довкіл: ржава цистерна на боці, шини, обгорілий вагон, з-за кущів проглядається якась арматура, гребуться кури, зламана велосипедна рама – людей не видно. Зупиняюся. Хороший чинарик! Усього пару затяжок зроблено. Ще раз обдивляюся… Пусто. Підсовую стопу лівої ноги під самий недопалок.. Знизу піднімається машина. Роблю безтурботний вигляд, буцімто відпочиваю, насолоджуюсь краєвидом. Починаю насвистувати – для більшої достовірності...
Червоний «жигулик» першої моделі, про тарахкотів, здіймаючи куряву. Це мені навіть на руку. Але я не подаю виду. Навпаки – я обурений! Сторонньому, мабуть, здається, що я зараз здійму в погрозі кулака вбік машини. Однак моя злість швидко минає. Добра, чуйна, мабуть, людина – думає сторонній глядач. Я заходжуюся, не поспішаючи, струшувати з штанів неіснуючу пилюку; працюючи рукою, опускаю її все нижче, нижче, нижче, і ... хоп! Є!
Недопалок «прими» лежав у мене в кишені, необхідно було роздобути сірники. Я понишпорив по кишенях, шукаючи, може якийсь – я мав таку надію! – ненароком випав з коробки і затесався десь поміж швами. А чому б і ні? Трапляються ж такі несподівані удачі... Мабуть, ні – принаймні зі мною цього разу.
Я продовжив спуск у місто.
Йшов і думав: «Подумати тільки, – стільки людей, – і жодного достойника! Усі якісь маленькі, недорозвинені, рахітичні, близорукі, – одні інваліди довкола, куди не глянь. Немає на кого і образитися. Ганьба! Сором! Як оце жити після цього?!»…
Я вийшов на територію складських приміщень, де полюбляють тинятися бомжі, алкаші та інша потолоч. Минув два довжелезні ангари, потім пішли вже дрібніші споруди. Біля однієї з них і сидів, як мені здалік видалося, старий дід. Він курив.
Він сидів на сходинках, які вели до складу «Склопосуд». Поруч нього стояв саморобний візок, до якого був прив’язаний наповнений пляшками мішок. Дід смачно димів цигаркою.
Проходячи мимо, я спитав:
– Діду, у вас не буде закурити?
– Який я тобі дід!? – буркнув той у відповідь, але все ж таки поліз до кишені.
Я наблизився. Тому, кого я обізвав «дідом», було не більше сорока п’яти років. Він мав набрякле, порите зморшками, неголене обличчя, сухе, сутуле тіло і навдивовижу ясні, живі очі. А чорне в корені волосся ніби хто пофарбував сріблянкою.
Він простягнув мені цигарку. Я взяв.
– І підкурити, будь ласка.
– Ні гівна, ні ложки, – з вдаваним невдоволенням вимовив він.
Я мугикнув.
Він запалив сірника, дав мені підкурити.
– Дякую, – сказав я.
– За отруту спасибі не кажуть.
Дивний мужик. Якось швидко я до нього пройнявся симпатією. Я спитав:
– Можна біля вас присісти покурити?
– А чого ж, присядь, – байдуже відказав той.
Я присів на дерев’яний ящик. Поклав куртку на коліно. Затягнувся смачно. Випустив дим.
«Дід» теж затягнувся і випустив дим.
Ми обоє затягувалися і випускали дим. У нас не виникало ніяких питань. Ми не шукали відповідей. Ми просто сиділи і мовчки смалили цигарки.
1999р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію 
 



