Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.16
18:41
Дійові особи:
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років
АКТ 1 (і останній)
ЖУРНАЛІСТ: Гав!
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років
АКТ 1 (і останній)
ЖУРНАЛІСТ: Гав!
2026.05.16
18:30
Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить…
(З останніх надходжень)
Бачу вже, як за хвилину знервовані пальці автора цієї стр
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить…
(З останніх надходжень)
Бачу вже, як за хвилину знервовані пальці автора цієї стр
2026.05.16
15:31
Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.
Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжн
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.
Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжн
2026.05.16
13:25
Про "мудрий вкраїнський нарід"
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,
Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,
Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
2026.05.16
11:28
було нам добре під зірками
були ідеї під парами
і вистачало мелодрами
реально
весна тендітна пелюстками
кохав і я тебе оксано
ми бавились в аероплана
часами
були ідеї під парами
і вистачало мелодрами
реально
весна тендітна пелюстками
кохав і я тебе оксано
ми бавились в аероплана
часами
2026.05.16
11:25
Спливала ніч жарка й загайна,
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.
Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.
Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
2026.05.16
10:55
Як прикро те, що рік минає,
Що час зміта все навкруги
Шаленим штормом небокраю,
Змішавши води й береги.
Летять епохи серпантином,
Немовби мить, за роком рік.
І бачить чоловік дитинно
Юрбу самотніх і калік.
Що час зміта все навкруги
Шаленим штормом небокраю,
Змішавши води й береги.
Летять епохи серпантином,
Немовби мить, за роком рік.
І бачить чоловік дитинно
Юрбу самотніх і калік.
2026.05.16
10:49
НЕЖДАНА: СМЕРТЬ ПІД КУПОЛАМИ
Поки законні діти князя вчили латину та готувалися до європейських королівств, маленька Неждана бігала босоніж по піску Десни і наливалася красою як дика рожа. Вона була тінню утраченого кохання Ярославової юності, про яку
2026.05.16
09:25
скажи! – приречені чи ще!?-
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,
долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,
долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
2026.05.16
09:10
Здавалося, не стрінемось з тобою,
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.
Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спиною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.
Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спиною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли
2026.05.16
07:37
По той бік стін
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.
2026.05.15
19:24
Під союзом, що укладали юдеї з Богом,
Першим поставив свій підпис
Нехем’я-Тіршата, син Хахаліт та Цідкіягу .
...Вдивлявсь Нехем’я в рукотворне диво -
Відбудований Єрусалим із Храмом -
І промайнули перед ним два з лишком роки.
Той день, коли почув о
Першим поставив свій підпис
Нехем’я-Тіршата, син Хахаліт та Цідкіягу .
...Вдивлявсь Нехем’я в рукотворне диво -
Відбудований Єрусалим із Храмом -
І промайнули перед ним два з лишком роки.
Той день, коли почув о
2026.05.15
17:00
тут бував
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
2026.05.15
15:44
її знайшли
всього опісля
повішаною
десь на вишні
недалік
чому на вишні
ми не зрозуміли
я вішався би сам
всього опісля
повішаною
десь на вишні
недалік
чому на вишні
ми не зрозуміли
я вішався би сам
2026.05.15
13:13
Шкіра чобіт і колонська вода
Свічадо ~ вікно де жила самота
Довкола неї саду квіт
Пурпур кармін фіолет і блакить
Прийшла мертвою далі у безвість пішла
Сад зачинився квіт поїла іржа
На стіні того саду легенда вістить
Свічадо ~ вікно де жила самота
Довкола неї саду квіт
Пурпур кармін фіолет і блакить
Прийшла мертвою далі у безвість пішла
Сад зачинився квіт поїла іржа
На стіні того саду легенда вістить
2026.05.15
13:04
Ти виростаєш із пітьми
суцвіттям бузку з весни
як спогад у дослід.
Коли ми були ще дітьми,
ти вголос читала сни
як вірші дорослі.
Телепортуєшся вкотре
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...суцвіттям бузку з весни
як спогад у дослід.
Коли ми були ще дітьми,
ти вголос читала сни
як вірші дорослі.
Телепортуєшся вкотре
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Шинкаренко (1975) /
Проза
Я шукаю
Чому так тяжко на душі?
Де поділося?
Куди зникло?
Що?!
Знайшов! Лежить собі безтурботний на узбіччі. Ніби мимохіть, прямую на нього. Зиркаю довкіл: ржава цистерна на боці, шини, обгорілий вагон, з-за кущів проглядається якась арматура, гребуться кури, зламана велосипедна рама – людей не видно. Зупиняюся. Хороший чинарик! Усього пару затяжок зроблено. Ще раз обдивляюся… Пусто. Підсовую стопу лівої ноги під самий недопалок.. Знизу піднімається машина. Роблю безтурботний вигляд, буцімто відпочиваю, насолоджуюсь краєвидом. Починаю насвистувати – для більшої достовірності...
Червоний «жигулик» першої моделі, про тарахкотів, здіймаючи куряву. Це мені навіть на руку. Але я не подаю виду. Навпаки – я обурений! Сторонньому, мабуть, здається, що я зараз здійму в погрозі кулака вбік машини. Однак моя злість швидко минає. Добра, чуйна, мабуть, людина – думає сторонній глядач. Я заходжуюся, не поспішаючи, струшувати з штанів неіснуючу пилюку; працюючи рукою, опускаю її все нижче, нижче, нижче, і ... хоп! Є!
Недопалок «прими» лежав у мене в кишені, необхідно було роздобути сірники. Я понишпорив по кишенях, шукаючи, може якийсь – я мав таку надію! – ненароком випав з коробки і затесався десь поміж швами. А чому б і ні? Трапляються ж такі несподівані удачі... Мабуть, ні – принаймні зі мною цього разу.
Я продовжив спуск у місто.
Йшов і думав: «Подумати тільки, – стільки людей, – і жодного достойника! Усі якісь маленькі, недорозвинені, рахітичні, близорукі, – одні інваліди довкола, куди не глянь. Немає на кого і образитися. Ганьба! Сором! Як оце жити після цього?!»…
Я вийшов на територію складських приміщень, де полюбляють тинятися бомжі, алкаші та інша потолоч. Минув два довжелезні ангари, потім пішли вже дрібніші споруди. Біля однієї з них і сидів, як мені здалік видалося, старий дід. Він курив.
Він сидів на сходинках, які вели до складу «Склопосуд». Поруч нього стояв саморобний візок, до якого був прив’язаний наповнений пляшками мішок. Дід смачно димів цигаркою.
Проходячи мимо, я спитав:
– Діду, у вас не буде закурити?
– Який я тобі дід!? – буркнув той у відповідь, але все ж таки поліз до кишені.
Я наблизився. Тому, кого я обізвав «дідом», було не більше сорока п’яти років. Він мав набрякле, порите зморшками, неголене обличчя, сухе, сутуле тіло і навдивовижу ясні, живі очі. А чорне в корені волосся ніби хто пофарбував сріблянкою.
Він простягнув мені цигарку. Я взяв.
– І підкурити, будь ласка.
– Ні гівна, ні ложки, – з вдаваним невдоволенням вимовив він.
Я мугикнув.
Він запалив сірника, дав мені підкурити.
– Дякую, – сказав я.
– За отруту спасибі не кажуть.
Дивний мужик. Якось швидко я до нього пройнявся симпатією. Я спитав:
– Можна біля вас присісти покурити?
– А чого ж, присядь, – байдуже відказав той.
Я присів на дерев’яний ящик. Поклав куртку на коліно. Затягнувся смачно. Випустив дим.
«Дід» теж затягнувся і випустив дим.
Ми обоє затягувалися і випускали дим. У нас не виникало ніяких питань. Ми не шукали відповідей. Ми просто сиділи і мовчки смалили цигарки.
1999р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Я шукаю
Чому так тяжко на душі?
Де поділося?
Куди зникло?
Що?!
Знайшов! Лежить собі безтурботний на узбіччі. Ніби мимохіть, прямую на нього. Зиркаю довкіл: ржава цистерна на боці, шини, обгорілий вагон, з-за кущів проглядається якась арматура, гребуться кури, зламана велосипедна рама – людей не видно. Зупиняюся. Хороший чинарик! Усього пару затяжок зроблено. Ще раз обдивляюся… Пусто. Підсовую стопу лівої ноги під самий недопалок.. Знизу піднімається машина. Роблю безтурботний вигляд, буцімто відпочиваю, насолоджуюсь краєвидом. Починаю насвистувати – для більшої достовірності...
Червоний «жигулик» першої моделі, про тарахкотів, здіймаючи куряву. Це мені навіть на руку. Але я не подаю виду. Навпаки – я обурений! Сторонньому, мабуть, здається, що я зараз здійму в погрозі кулака вбік машини. Однак моя злість швидко минає. Добра, чуйна, мабуть, людина – думає сторонній глядач. Я заходжуюся, не поспішаючи, струшувати з штанів неіснуючу пилюку; працюючи рукою, опускаю її все нижче, нижче, нижче, і ... хоп! Є!
Недопалок «прими» лежав у мене в кишені, необхідно було роздобути сірники. Я понишпорив по кишенях, шукаючи, може якийсь – я мав таку надію! – ненароком випав з коробки і затесався десь поміж швами. А чому б і ні? Трапляються ж такі несподівані удачі... Мабуть, ні – принаймні зі мною цього разу.
Я продовжив спуск у місто.
Йшов і думав: «Подумати тільки, – стільки людей, – і жодного достойника! Усі якісь маленькі, недорозвинені, рахітичні, близорукі, – одні інваліди довкола, куди не глянь. Немає на кого і образитися. Ганьба! Сором! Як оце жити після цього?!»…
Я вийшов на територію складських приміщень, де полюбляють тинятися бомжі, алкаші та інша потолоч. Минув два довжелезні ангари, потім пішли вже дрібніші споруди. Біля однієї з них і сидів, як мені здалік видалося, старий дід. Він курив.
Він сидів на сходинках, які вели до складу «Склопосуд». Поруч нього стояв саморобний візок, до якого був прив’язаний наповнений пляшками мішок. Дід смачно димів цигаркою.
Проходячи мимо, я спитав:
– Діду, у вас не буде закурити?
– Який я тобі дід!? – буркнув той у відповідь, але все ж таки поліз до кишені.
Я наблизився. Тому, кого я обізвав «дідом», було не більше сорока п’яти років. Він мав набрякле, порите зморшками, неголене обличчя, сухе, сутуле тіло і навдивовижу ясні, живі очі. А чорне в корені волосся ніби хто пофарбував сріблянкою.
Він простягнув мені цигарку. Я взяв.
– І підкурити, будь ласка.
– Ні гівна, ні ложки, – з вдаваним невдоволенням вимовив він.
Я мугикнув.
Він запалив сірника, дав мені підкурити.
– Дякую, – сказав я.
– За отруту спасибі не кажуть.
Дивний мужик. Якось швидко я до нього пройнявся симпатією. Я спитав:
– Можна біля вас присісти покурити?
– А чого ж, присядь, – байдуже відказав той.
Я присів на дерев’яний ящик. Поклав куртку на коліно. Затягнувся смачно. Випустив дим.
«Дід» теж затягнувся і випустив дим.
Ми обоє затягувалися і випускали дим. У нас не виникало ніяких питань. Ми не шукали відповідей. Ми просто сиділи і мовчки смалили цигарки.
1999р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
