ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.23
10:26
Щодо вічності. Там де сходяться
Вітер в пару сплітаючись з хмарою,
Безконечність лихою подобою,
Звіром кинеться до очей.
Щодо погляду. Погляд втоплений,
І нажаханий часоплинністтю,
Завмирає і далі без префіксу
Розчиняється в крові твоїй.
Вітер в пару сплітаючись з хмарою,
Безконечність лихою подобою,
Звіром кинеться до очей.
Щодо погляду. Погляд втоплений,
І нажаханий часоплинністтю,
Завмирає і далі без префіксу
Розчиняється в крові твоїй.
2024.11.23
09:17
Надмірним днем, умовним днем
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…
2024.11.23
06:14
Мій творчий шлях був дуже нелегким. Він проходив крізь приниження, зневагу, хамство та несправедливість. Щоразу мені зустрічалися не ті люди. Це засилля невігласів, малограмотних та недалеких людей я залишив на тій дорозі. А сам пішов новим шляхом. І ось,
2024.11.23
05:40
Зарано смеркає і швидко ночіє
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
2024.11.23
05:08
Сьогодні осінь вбралась у сніги,
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
2024.11.22
19:35
«…Liberte, Fraternite, Egalite …»-
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
2024.11.22
12:01
Я без тебе не стану кращим,
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.
08.02.2019
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.
08.02.2019
2024.11.22
09:46
Ось тут диригент зупинився і змовкли литаври,
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
2024.11.22
09:04
Нещодавно йшли дощі
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
2024.11.22
08:12
Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!
2024.11.22
05:55
І тільки камінь на душі
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
2024.11.22
04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
2024.11.21
23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)
Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо
2024.11.21
22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Шинкаренко (1975) /
Проза
Я шукаю
Чому так тяжко на душі?
Де поділося?
Куди зникло?
Що?!
Знайшов! Лежить собі безтурботний на узбіччі. Ніби мимохіть, прямую на нього. Зиркаю довкіл: ржава цистерна на боці, шини, обгорілий вагон, з-за кущів проглядається якась арматура, гребуться кури, зламана велосипедна рама – людей не видно. Зупиняюся. Хороший чинарик! Усього пару затяжок зроблено. Ще раз обдивляюся… Пусто. Підсовую стопу лівої ноги під самий недопалок.. Знизу піднімається машина. Роблю безтурботний вигляд, буцімто відпочиваю, насолоджуюсь краєвидом. Починаю насвистувати – для більшої достовірності...
Червоний «жигулик» першої моделі, про тарахкотів, здіймаючи куряву. Це мені навіть на руку. Але я не подаю виду. Навпаки – я обурений! Сторонньому, мабуть, здається, що я зараз здійму в погрозі кулака вбік машини. Однак моя злість швидко минає. Добра, чуйна, мабуть, людина – думає сторонній глядач. Я заходжуюся, не поспішаючи, струшувати з штанів неіснуючу пилюку; працюючи рукою, опускаю її все нижче, нижче, нижче, і ... хоп! Є!
Недопалок «прими» лежав у мене в кишені, необхідно було роздобути сірники. Я понишпорив по кишенях, шукаючи, може якийсь – я мав таку надію! – ненароком випав з коробки і затесався десь поміж швами. А чому б і ні? Трапляються ж такі несподівані удачі... Мабуть, ні – принаймні зі мною цього разу.
Я продовжив спуск у місто.
Йшов і думав: «Подумати тільки, – стільки людей, – і жодного достойника! Усі якісь маленькі, недорозвинені, рахітичні, близорукі, – одні інваліди довкола, куди не глянь. Немає на кого і образитися. Ганьба! Сором! Як оце жити після цього?!»…
Я вийшов на територію складських приміщень, де полюбляють тинятися бомжі, алкаші та інша потолоч. Минув два довжелезні ангари, потім пішли вже дрібніші споруди. Біля однієї з них і сидів, як мені здалік видалося, старий дід. Він курив.
Він сидів на сходинках, які вели до складу «Склопосуд». Поруч нього стояв саморобний візок, до якого був прив’язаний наповнений пляшками мішок. Дід смачно димів цигаркою.
Проходячи мимо, я спитав:
– Діду, у вас не буде закурити?
– Який я тобі дід!? – буркнув той у відповідь, але все ж таки поліз до кишені.
Я наблизився. Тому, кого я обізвав «дідом», було не більше сорока п’яти років. Він мав набрякле, порите зморшками, неголене обличчя, сухе, сутуле тіло і навдивовижу ясні, живі очі. А чорне в корені волосся ніби хто пофарбував сріблянкою.
Він простягнув мені цигарку. Я взяв.
– І підкурити, будь ласка.
– Ні гівна, ні ложки, – з вдаваним невдоволенням вимовив він.
Я мугикнув.
Він запалив сірника, дав мені підкурити.
– Дякую, – сказав я.
– За отруту спасибі не кажуть.
Дивний мужик. Якось швидко я до нього пройнявся симпатією. Я спитав:
– Можна біля вас присісти покурити?
– А чого ж, присядь, – байдуже відказав той.
Я присів на дерев’яний ящик. Поклав куртку на коліно. Затягнувся смачно. Випустив дим.
«Дід» теж затягнувся і випустив дим.
Ми обоє затягувалися і випускали дим. У нас не виникало ніяких питань. Ми не шукали відповідей. Ми просто сиділи і мовчки смалили цигарки.
1999р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Я шукаю
Чому так тяжко на душі?
Де поділося?
Куди зникло?
Що?!
Знайшов! Лежить собі безтурботний на узбіччі. Ніби мимохіть, прямую на нього. Зиркаю довкіл: ржава цистерна на боці, шини, обгорілий вагон, з-за кущів проглядається якась арматура, гребуться кури, зламана велосипедна рама – людей не видно. Зупиняюся. Хороший чинарик! Усього пару затяжок зроблено. Ще раз обдивляюся… Пусто. Підсовую стопу лівої ноги під самий недопалок.. Знизу піднімається машина. Роблю безтурботний вигляд, буцімто відпочиваю, насолоджуюсь краєвидом. Починаю насвистувати – для більшої достовірності...
Червоний «жигулик» першої моделі, про тарахкотів, здіймаючи куряву. Це мені навіть на руку. Але я не подаю виду. Навпаки – я обурений! Сторонньому, мабуть, здається, що я зараз здійму в погрозі кулака вбік машини. Однак моя злість швидко минає. Добра, чуйна, мабуть, людина – думає сторонній глядач. Я заходжуюся, не поспішаючи, струшувати з штанів неіснуючу пилюку; працюючи рукою, опускаю її все нижче, нижче, нижче, і ... хоп! Є!
Недопалок «прими» лежав у мене в кишені, необхідно було роздобути сірники. Я понишпорив по кишенях, шукаючи, може якийсь – я мав таку надію! – ненароком випав з коробки і затесався десь поміж швами. А чому б і ні? Трапляються ж такі несподівані удачі... Мабуть, ні – принаймні зі мною цього разу.
Я продовжив спуск у місто.
Йшов і думав: «Подумати тільки, – стільки людей, – і жодного достойника! Усі якісь маленькі, недорозвинені, рахітичні, близорукі, – одні інваліди довкола, куди не глянь. Немає на кого і образитися. Ганьба! Сором! Як оце жити після цього?!»…
Я вийшов на територію складських приміщень, де полюбляють тинятися бомжі, алкаші та інша потолоч. Минув два довжелезні ангари, потім пішли вже дрібніші споруди. Біля однієї з них і сидів, як мені здалік видалося, старий дід. Він курив.
Він сидів на сходинках, які вели до складу «Склопосуд». Поруч нього стояв саморобний візок, до якого був прив’язаний наповнений пляшками мішок. Дід смачно димів цигаркою.
Проходячи мимо, я спитав:
– Діду, у вас не буде закурити?
– Який я тобі дід!? – буркнув той у відповідь, але все ж таки поліз до кишені.
Я наблизився. Тому, кого я обізвав «дідом», було не більше сорока п’яти років. Він мав набрякле, порите зморшками, неголене обличчя, сухе, сутуле тіло і навдивовижу ясні, живі очі. А чорне в корені волосся ніби хто пофарбував сріблянкою.
Він простягнув мені цигарку. Я взяв.
– І підкурити, будь ласка.
– Ні гівна, ні ложки, – з вдаваним невдоволенням вимовив він.
Я мугикнув.
Він запалив сірника, дав мені підкурити.
– Дякую, – сказав я.
– За отруту спасибі не кажуть.
Дивний мужик. Якось швидко я до нього пройнявся симпатією. Я спитав:
– Можна біля вас присісти покурити?
– А чого ж, присядь, – байдуже відказав той.
Я присів на дерев’яний ящик. Поклав куртку на коліно. Затягнувся смачно. Випустив дим.
«Дід» теж затягнувся і випустив дим.
Ми обоє затягувалися і випускали дим. У нас не виникало ніяких питань. Ми не шукали відповідей. Ми просто сиділи і мовчки смалили цигарки.
1999р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію