Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.07
23:29
Залишилась хата самотиною
на поталу хижим ворогам,
стала передчасно вона сивою,
на глумління кинута димам.
Тіло їй поранено осколками.
Вікна, ніби очі без зіниць.
Розтинає небо понад Конкою
на поталу хижим ворогам,
стала передчасно вона сивою,
на глумління кинута димам.
Тіло їй поранено осколками.
Вікна, ніби очі без зіниць.
Розтинає небо понад Конкою
2026.10.07
19:40
Жовтневий день дістав свої пуанти.
Коли дощі почнуть сумний балет,
Самотнім стати може навіть Данте,
Уперше не допише свій сонет.
Втомилися виносливі атланти,
Десь непримхливий гине очерет.
Які для долі знайдуть варіанти
Коли дощі почнуть сумний балет,
Самотнім стати може навіть Данте,
Уперше не допише свій сонет.
Втомилися виносливі атланти,
Десь непримхливий гине очерет.
Які для долі знайдуть варіанти
2026.10.07
18:07
Шипшина достигає в тиші листопаду,
П'є залишки тепла із вицвілих небес.
І знає: все минає - біль і час чудес.
Вона вже не шукає весняну розраду,
Крізь голі колючки і рани є принади,
Дух визріває попри сутінки і стрес.
Шипшина достигає в тиші лист
П'є залишки тепла із вицвілих небес.
І знає: все минає - біль і час чудес.
Вона вже не шукає весняну розраду,
Крізь голі колючки і рани є принади,
Дух визріває попри сутінки і стрес.
Шипшина достигає в тиші лист
2026.10.07
15:20
Багряний плющ і жовті клени
сумують в сутінках черлених.
На бузиновому причілку
не видно ні джмеля, ні бджілки.
Город врожай віддав господі,
твердінь небесна хмари родить,
паливода блукає ревно
у білосніжних хризантемах.
сумують в сутінках черлених.
На бузиновому причілку
не видно ні джмеля, ні бджілки.
Город врожай віддав господі,
твердінь небесна хмари родить,
паливода блукає ревно
у білосніжних хризантемах.
2026.10.07
14:41
Нехай минають ця сльота,
Сюїта зливи, фуга вітру.
І буде чиста, як сльоза,
Поема істини і віри.
Ми крізь багнюку пропливем
До чистих берегів свободи.
Не треба інших од, поем.
Шукаємо крізь вічність броду.
Сюїта зливи, фуга вітру.
І буде чиста, як сльоза,
Поема істини і віри.
Ми крізь багнюку пропливем
До чистих берегів свободи.
Не треба інших од, поем.
Шукаємо крізь вічність броду.
2026.10.07
11:37
Граматика – моя коняка
і це не заперечить Даль.
В поезії я з’їв собаку,
якій на виставці, в подяку,
мені вручили би медаль.
Мене і бджоли не кусають,
і осам я не до смаку...
і це не заперечить Даль.
В поезії я з’їв собаку,
якій на виставці, в подяку,
мені вручили би медаль.
Мене і бджоли не кусають,
і осам я не до смаку...
2026.10.07
06:49
Немов на нитку чисті перла,
У ряд нанизую слова
Про те, що щирість не померла
І віра в щастя теж жива.
І кожен звук, і кожна фраза
Тримає в пам'яті тепло
Тих гарних днів, коли нам разом
Повсюди сонячно було.
У ряд нанизую слова
Про те, що щирість не померла
І віра в щастя теж жива.
І кожен звук, і кожна фраза
Тримає в пам'яті тепло
Тих гарних днів, коли нам разом
Повсюди сонячно було.
2026.10.06
23:23
Старий розповідав казки
Мідник, що у грозі, самотній
Розчистить безнадійно
Листя на землі
І сім каменів побачить
У сьомім домі знайде дружній захист
Й переміни, що без наслідків
Мідник, що у грозі, самотній
Розчистить безнадійно
Листя на землі
І сім каменів побачить
У сьомім домі знайде дружній захист
Й переміни, що без наслідків
2026.10.06
22:32
Не зуздрився,як Сталіна і Арафата пережив,
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
Хотілося б і Путіна-народовбицю пережить…
До віку Черчілля, знаю, не додризать.
Тим паче з дозою коньяка чи віскі
У ґроні товариськім, звісно.
Та хочеться, аби в життєву
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
Хотілося б і Путіна-народовбицю пережить…
До віку Черчілля, знаю, не додризать.
Тим паче з дозою коньяка чи віскі
У ґроні товариськім, звісно.
Та хочеться, аби в життєву
2026.10.06
22:14
Наснився поетові недописаний вірш. Щербатий, той вештався околицями. Ніде його не приймали, бо недовершений. Знесилений притулявся до брудних стін, грівся після безхатьків біля невичахлих вогнищ, котився за вітром невідь-куди. Страждав і мріяв про білосні
2026.10.06
22:03
натуралісте
йди в дива
і видива осоння
де листя облітає із дерев
у сірій зоні
чи у мертвій зоні
яка різниця хто
і чим живе
йди в дива
і видива осоння
де листя облітає із дерев
у сірій зоні
чи у мертвій зоні
яка різниця хто
і чим живе
2026.10.06
18:46
Там, де щезнув гамір міста,
де притишується крок,
осінь бавилася з листям
в лапанки поміж гілок.
Там, де вечорові тіні
вже вдягаються в сатин,
ті барвисті гри осінні
загубили часу плин.
де притишується крок,
осінь бавилася з листям
в лапанки поміж гілок.
Там, де вечорові тіні
вже вдягаються в сатин,
ті барвисті гри осінні
загубили часу плин.
2026.10.06
13:59
Пам'яті Віталія Коротича
Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.
Колись він був трибун, глашатай, лицар
Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.
Колись він був трибун, глашатай, лицар
2026.10.06
12:59
Поки поети клеплють вірші,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.
Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.
Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
2026.10.06
12:09
Хвильове — чарівне!
Віртуальне — зайве!
Гвинтове — як совість —
Ніби щира правда!
Хвильові потоки:
Губи, очі, сльози,
У ресентиментах,
Віртуальне — зайве!
Гвинтове — як совість —
Ніби щира правда!
Хвильові потоки:
Губи, очі, сльози,
У ресентиментах,
2026.10.06
10:11
Чому нудьгуєш день за днем? —
Перехрести лоба в змозі,
лайном не мастиш стіни ще,
не падаєш серед дороги.
Ще очі бачать спориші,
та відчуваєш запах м'яти.
Чому жаливою в душі
пече жалоба винувата?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Перехрести лоба в змозі,
лайном не мастиш стіни ще,
не падаєш серед дороги.
Ще очі бачать спориші,
та відчуваєш запах м'яти.
Чому жаливою в душі
пече жалоба винувата?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Шинкаренко (1975) /
Проза
На п'єдесталі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
На п'єдесталі
Я завернув до чорного отвору в стіні, піднявся сходинками й опинився напроти кіоску. Світло в приміщені не горіло, сяяв ліхтар, який був прищеплений до козирка. На табличці, що висіла за металевими фігурними ґратами, було написано: «Відчинено». Я понишпорив в кишенях куртки. Нашкріб три гривні і сімдесят дев’ять копійок. Набрав повні легені повітря і підійшов навшпиньках до віконця. Всередині заворушилася чорна тінь. Жіноча рука відкрила віконце.
– Вафлі «Артек», – видихнув я, простягаючи гроші.
– З горішками чи класичні? – спитав, ніби з підземелля, голос.
– Без різниці.
Рука щезла, потім з’явилася знову з кондитерським виробом та здачею.
– А ви зі мною не скуштуєте крихти? – спитав я.
Світло ліхтаря виривало із пітьми груди, підборіддя, губи і кінчик носа нічного продавця. Я побачив, як скривилися в гримасі губи і зачув, як вони вимовили:
– Крокуй додому, хлопче.
Віконце з брязкотом зачинилося.
Ет, курва!
Я попетляв трохи між новобудовами району, вийшов на алею, пройшовся і потрапив в саме серце парку.
Мелодійно дзюрчав фонтан. Галасливо співали пташки. Сіріло. Клубовиння туману велично пашіло над землею. Красота! Я примостився на постамент жінки-спортсменки. Вона стояла з якоюсь ґирлиґою в руках, гордо посилаючи погляд у центр міста.
Я відкрив пакет і маленькими шматочками почав їсти вафлі.
Жував і думав: «Чудеса! Усі тільки прокидаються, а я вже бадьорий».
Жував і міркував: «З якої радості я такий дурний?»
Жував і гадав: «Чому мені так самотньо?»
– А ти випадково не знаєш? – спитав я у жінки-спортсменки. – Е-е-е, - придивився я до скульптури уважніше, – то ти теж з клану самітників. Теж, мабуть, часом сльози ллєш? Так, незавидна у нас доля. Звісно, на веслі, що ти тримаєш, птаха, можливо, й збудує гніздо, а в спекотний день, в тіні, яку ти даруватимеш, інколи, спочиватиме подорожній, твоєю будовою снуватимуть мурахи… Однак, настане час, коли птах полетить до теплих країв, сім’я мурах перебереться до найближчого дерева, подорожній, добре відпочилий, піде своїм шляхом. Лиш ти залишишся стояти. Ти нікуди не в змозі піти з власної волі. Хоч би й хотів вчинити не так, як треба, все одно не вийде. Ніби хто в довгу – предовгу штольню засадив. Так, незавидна у нас доля… Чуєш, а давай потанцюємо?! Запрошую тебе до танцю! Ми будемо кружляти у вальсі. Ми загубимося у цьому вирі. Пташки, фонтан, комарі, вся природа буде акомпанувати нам. Погоджуйся. Прошу. Як тебе звати? Я буду називати тебе Афродітою!
Я підхопився на ноги. Я був одного зросту з скульптурою. П’янке ранкове повітря, хитало мене.
Я обхопив гіпсову талію Афродіти.
-Ну що, поїхали? А ти боялася. Ти прекрасно вальсуєш. В тебе відмінне відчуття такту. Ти дивовижно граційна, в тебе такі витончені рухи, сама королева позаздрила б тобі. А які чудові, пругкі перса? Об них так приємно тертися. А чи не прискорити нам темпу?!
Вальс!Вальс!Вальс!
В голові все йшло страшним обертом.
Вальс!Вальс!Вальс!
Скульптура в моїх обіймах захиталася.
Вальс!Вальс!Вальс!
Ще трохи – і звалився б разом Афродітою в кущі.
Охолодили мене кроки, звук яких пробився крізь мелодію вальсу барабанним дробом. Я підняв голову з плеча Афродіти, повернувся і побачив інтелігентно вдягнену панночку. Вона вигулювала симпатичного білого пуделя з червоним бантиком на шиї. Я зіскочив з п’єдесталу.
– Вибачте, – попрохав я пробачення у пані.
– Нічого, нічого, – відказала та перелякано зиркаючи в мій бік.
– Я, знаєте, граю у шкільному театрі, репетиція завтра і .. Пробачте ще раз, але у вас зараз відлетить каблук.
Панна ніяк не відреагувала на зауваження. Вона продовжувала йти так, ніби й не чула мене. Я рушив за нею.
– Пані, я серйозно кажу.
Вона прискорила ходу. Я не відставав.
–Вибачте, це не моя справа, але каблук ваш тримається…
Панночка – такої прудкості від неї важко було очікувати – лопонула немов та газель. Пудель кинувся було за своєю господинею, але поводок, який необачливо випустили, зачепився за корінь дерева.
– Заждіть... Куди ж ви тікаєте?
Собака, рвучись на прив’язі, жалібно дзявкотів. ЇЇ господарка верещала десь аж за посадками ялин:
– Рятуйте! Пожар! Пожар!
Я поклав вафлі до внутрішньої кишені куртки. Дістав цигарки. Закурив. Сплюнув. Подивився на Афродіту – вона була гіпсова. Застебнув «змійкою» куртку і непевним кроком пішов подалі від цього ґвалту.
1999р.
– Вафлі «Артек», – видихнув я, простягаючи гроші.
– З горішками чи класичні? – спитав, ніби з підземелля, голос.
– Без різниці.
Рука щезла, потім з’явилася знову з кондитерським виробом та здачею.
– А ви зі мною не скуштуєте крихти? – спитав я.
Світло ліхтаря виривало із пітьми груди, підборіддя, губи і кінчик носа нічного продавця. Я побачив, як скривилися в гримасі губи і зачув, як вони вимовили:
– Крокуй додому, хлопче.
Віконце з брязкотом зачинилося.
Ет, курва!
Я попетляв трохи між новобудовами району, вийшов на алею, пройшовся і потрапив в саме серце парку.
Мелодійно дзюрчав фонтан. Галасливо співали пташки. Сіріло. Клубовиння туману велично пашіло над землею. Красота! Я примостився на постамент жінки-спортсменки. Вона стояла з якоюсь ґирлиґою в руках, гордо посилаючи погляд у центр міста.
Я відкрив пакет і маленькими шматочками почав їсти вафлі.
Жував і думав: «Чудеса! Усі тільки прокидаються, а я вже бадьорий».
Жував і міркував: «З якої радості я такий дурний?»
Жував і гадав: «Чому мені так самотньо?»
– А ти випадково не знаєш? – спитав я у жінки-спортсменки. – Е-е-е, - придивився я до скульптури уважніше, – то ти теж з клану самітників. Теж, мабуть, часом сльози ллєш? Так, незавидна у нас доля. Звісно, на веслі, що ти тримаєш, птаха, можливо, й збудує гніздо, а в спекотний день, в тіні, яку ти даруватимеш, інколи, спочиватиме подорожній, твоєю будовою снуватимуть мурахи… Однак, настане час, коли птах полетить до теплих країв, сім’я мурах перебереться до найближчого дерева, подорожній, добре відпочилий, піде своїм шляхом. Лиш ти залишишся стояти. Ти нікуди не в змозі піти з власної волі. Хоч би й хотів вчинити не так, як треба, все одно не вийде. Ніби хто в довгу – предовгу штольню засадив. Так, незавидна у нас доля… Чуєш, а давай потанцюємо?! Запрошую тебе до танцю! Ми будемо кружляти у вальсі. Ми загубимося у цьому вирі. Пташки, фонтан, комарі, вся природа буде акомпанувати нам. Погоджуйся. Прошу. Як тебе звати? Я буду називати тебе Афродітою!
Я підхопився на ноги. Я був одного зросту з скульптурою. П’янке ранкове повітря, хитало мене.
Я обхопив гіпсову талію Афродіти.
-Ну що, поїхали? А ти боялася. Ти прекрасно вальсуєш. В тебе відмінне відчуття такту. Ти дивовижно граційна, в тебе такі витончені рухи, сама королева позаздрила б тобі. А які чудові, пругкі перса? Об них так приємно тертися. А чи не прискорити нам темпу?!
Вальс!Вальс!Вальс!
В голові все йшло страшним обертом.
Вальс!Вальс!Вальс!
Скульптура в моїх обіймах захиталася.
Вальс!Вальс!Вальс!
Ще трохи – і звалився б разом Афродітою в кущі.
Охолодили мене кроки, звук яких пробився крізь мелодію вальсу барабанним дробом. Я підняв голову з плеча Афродіти, повернувся і побачив інтелігентно вдягнену панночку. Вона вигулювала симпатичного білого пуделя з червоним бантиком на шиї. Я зіскочив з п’єдесталу.
– Вибачте, – попрохав я пробачення у пані.
– Нічого, нічого, – відказала та перелякано зиркаючи в мій бік.
– Я, знаєте, граю у шкільному театрі, репетиція завтра і .. Пробачте ще раз, але у вас зараз відлетить каблук.
Панна ніяк не відреагувала на зауваження. Вона продовжувала йти так, ніби й не чула мене. Я рушив за нею.
– Пані, я серйозно кажу.
Вона прискорила ходу. Я не відставав.
–Вибачте, це не моя справа, але каблук ваш тримається…
Панночка – такої прудкості від неї важко було очікувати – лопонула немов та газель. Пудель кинувся було за своєю господинею, але поводок, який необачливо випустили, зачепився за корінь дерева.
– Заждіть... Куди ж ви тікаєте?
Собака, рвучись на прив’язі, жалібно дзявкотів. ЇЇ господарка верещала десь аж за посадками ялин:
– Рятуйте! Пожар! Пожар!
Я поклав вафлі до внутрішньої кишені куртки. Дістав цигарки. Закурив. Сплюнув. Подивився на Афродіту – вона була гіпсова. Застебнув «змійкою» куртку і непевним кроком пішов подалі від цього ґвалту.
1999р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
