Я завернув до чорного отвору в стіні, піднявся сходинками й опинився напроти кіоску. Світло в приміщені не горіло, сяяв ліхтар, який був прищеплений до козирка. На табличці, що висіла за металевими фігурними ґратами, було написано: «Відчинено». Я понишпорив в кишенях куртки. Нашкріб три гривні і сімдесят дев’ять копійок. Набрав повні легені повітря і підійшов навшпиньках до віконця. Всередині заворушилася чорна тінь. Жіноча рука відкрила віконце.
– Вафлі «Артек», – видихнув я, простягаючи гроші.
– З горішками чи класичні? – спитав, ніби з підземелля, голос.
– Без різниці.
Рука щезла, потім з’явилася знову з кондитерським виробом та здачею.
– А ви зі мною не скуштуєте крихти? – спитав я.
Світло ліхтаря виривало із пітьми груди, підборіддя, губи і кінчик носа нічного продавця. Я побачив, як скривилися в гримасі губи і зачув, як вони вимовили:
– Крокуй додому, хлопче.
Віконце з брязкотом зачинилося.
Ет, курва!
Я попетляв трохи між новобудовами району, вийшов на алею, пройшовся і потрапив в саме серце парку.
Мелодійно дзюрчав фонтан. Галасливо співали пташки. Сіріло. Клубовиння туману велично пашіло над землею. Красота! Я примостився на постамент жінки-спортсменки. Вона стояла з якоюсь ґирлиґою в руках, гордо посилаючи погляд у центр міста.
Я відкрив пакет і маленькими шматочками почав їсти вафлі.
Жував і думав: «Чудеса! Усі тільки прокидаються, а я вже бадьорий».
Жував і міркував: «З якої радості я такий дурний?»
Жував і гадав: «Чому мені так самотньо?»
– А ти випадково не знаєш? – спитав я у жінки-спортсменки. – Е-е-е, - придивився я до скульптури уважніше, – то ти теж з клану самітників. Теж, мабуть, часом сльози ллєш? Так, незавидна у нас доля. Звісно, на веслі, що ти тримаєш, птаха, можливо, й збудує гніздо, а в спекотний день, в тіні, яку ти даруватимеш, інколи, спочиватиме подорожній, твоєю будовою снуватимуть мурахи… Однак, настане час, коли птах полетить до теплих країв, сім’я мурах перебереться до найближчого дерева, подорожній, добре відпочилий, піде своїм шляхом. Лиш ти залишишся стояти. Ти нікуди не в змозі піти з власної волі. Хоч би й хотів вчинити не так, як треба, все одно не вийде. Ніби хто в довгу – предовгу штольню засадив. Так, незавидна у нас доля… Чуєш, а давай потанцюємо?! Запрошую тебе до танцю! Ми будемо кружляти у вальсі. Ми загубимося у цьому вирі. Пташки, фонтан, комарі, вся природа буде акомпанувати нам. Погоджуйся. Прошу. Як тебе звати? Я буду називати тебе Афродітою!
Я підхопився на ноги. Я був одного зросту з скульптурою. П’янке ранкове повітря, хитало мене.
Я обхопив гіпсову талію Афродіти.
-Ну що, поїхали? А ти боялася. Ти прекрасно вальсуєш. В тебе відмінне відчуття такту. Ти дивовижно граційна, в тебе такі витончені рухи, сама королева позаздрила б тобі. А які чудові, пругкі перса? Об них так приємно тертися. А чи не прискорити нам темпу?!
Вальс!Вальс!Вальс!
В голові все йшло страшним обертом.
Вальс!Вальс!Вальс!
Скульптура в моїх обіймах захиталася.
Вальс!Вальс!Вальс!
Ще трохи – і звалився б разом Афродітою в кущі.
Охолодили мене кроки, звук яких пробився крізь мелодію вальсу барабанним дробом. Я підняв голову з плеча Афродіти, повернувся і побачив інтелігентно вдягнену панночку. Вона вигулювала симпатичного білого пуделя з червоним бантиком на шиї. Я зіскочив з п’єдесталу.
– Вибачте, – попрохав я пробачення у пані.
– Нічого, нічого, – відказала та перелякано зиркаючи в мій бік.
– Я, знаєте, граю у шкільному театрі, репетиція завтра і .. Пробачте ще раз, але у вас зараз відлетить каблук.
Панна ніяк не відреагувала на зауваження. Вона продовжувала йти так, ніби й не чула мене. Я рушив за нею.
– Пані, я серйозно кажу.
Вона прискорила ходу. Я не відставав.
–Вибачте, це не моя справа, але каблук ваш тримається…
Панночка – такої прудкості від неї важко було очікувати – лопонула немов та газель. Пудель кинувся було за своєю господинею, але поводок, який необачливо випустили, зачепився за корінь дерева.
– Заждіть... Куди ж ви тікаєте?
Собака, рвучись на прив’язі, жалібно дзявкотів. ЇЇ господарка верещала десь аж за посадками ялин:
– Рятуйте! Пожар! Пожар!
Я поклав вафлі до внутрішньої кишені куртки. Дістав цигарки. Закурив. Сплюнув. Подивився на Афродіту – вона була гіпсова. Застебнув «змійкою» куртку і непевним кроком пішов подалі від цього ґвалту.
1999р.