Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Шинкаренко (1975) /
Проза
За крок до істини
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
За крок до істини
Сьогодні я убив курку. Саме убив, а не зарубав. Ми хотіли її продати за літр горілки, але у Вєрки, якій за звичай Хом’як здає кури, горілки не було, сказала, що завтра буде гнати. Хом’як навіть розгубився. Де взяти самогону? Що з куркою робити? І тут саме Юрко йде. Ми до нього. Кажемо:
– Виручай, Юрасю!
Він довго опирається, але, зрештою, погоджується взяти літр. Хом’як скалить зуби. Літр є! А що робити з куркою? Ніхто не хоче з нею возитися. Один я кажу:
– Друже, ти шо, на шару її з дому тягнув? Не нести ж її назад.
І беру курку за лапи, і беру сокиру. Сокира тупа, мов валянок. Курка крилами махає, смикається. Я два рази ударив птицю, але голови не відтяв, так і кинув напівживу до тазика.
Газу у Юрка немає, тож довелося розпалювати вогнище, щоб пропарити курку, аби краще було скубти. Хом’як похмелився і тепер все частіше вибігає на вулицю – виявляється, він хоче їсти.
– Саньок, давай її вже скубти, – каже він.
– Давай, – кажу я. Я теж голодний.
Ми скубемо. Я ламаю їй шию вже втретє, а вона все одно сіпається.
Так-сяк обскубли пір’я. Я беру ножиці – ніж десь завіявся – і розрізаю черево. Виймаю стравохід, серце, печінку – потрошу тушку: два крильця, дві ніжки, грудинка, шия, задок, – ріжу, ламаю. Хом’якові не терпиться: він випив, занюхав ніжкою, потім посо¬лив її і став їсти.
– Саньок, на попробуй, класна штука, – каже він.
Я скуштував: їсти можна, навіть смачно, якщо розібратися. Тільки Юрко носом крутить.
– Ви що, канібали, м’ясо сирим жрать? – каже він.
– Не хочеш їсти сирим, то йди собі вари, – каже на те Хом’як.
Юрко лінивий, тому нехотя, з кислим виразом тягнеться до грудинки. Довго і ретельно її солить. Потім так само довго і ретельно пережовує м’ясо – гурман. Хом’як каже, що чув, ніби сирим м’ясо їсти корисно. Я підтримую Хом’яка, кажу, що вітаміни всі зберігаються, а так би більша частина википіла. Лише Юрко невдоволений – йому не подобається зміст наших балачок.
Горілка дуже швидко закінчується, м’яса ще – пів курки.
– Давай думати, де ще взяти? – каже Хом’як.
Ми сидимо й думаємо. Юрко розповідає, що, жодна в світі ідея не гуртує так тісно зовсім різних людей, як проблема, де взяти горілки.
‒ Забуття – неймовірно класна штука, а залишатися тверезим, у нашому випадку, означає бути крайнім, тобто, на тебе можуть повісити усіх собак, ‒ каже Юрко.
– Достатньо безпредметного трьопу, – каже Хом’як, – Саня, сходи до Гречанихи.
– Я їй сім гривень винен, – відповідаю я.
– А до Рудиків?
– Там – три гривні.
– Прикро... Юркеш, думай щось і ти.
– А я тільки те й роблю, що думаю. У мене вже шапка на голову не налазить. Нова, хороша шапка, бачив яку я на базарі купив?..
Тут заходить Толян зі своєю собакою. Він поставив на стіл пляшку. Взяв до рук крильце. Каже:
– Пацани, є могоричеве діло.
– Яке?! - майже одноголосно питаємо ми.
– Треба позичити в одного кєнта пластмасовий кадіб. Відразу три літри і двадцять гривень.
Ми розпитуємо Толика про деталі операції – нас цілком заполонила банка і двадцять гривень. Лише Юрко незадоволений. Крадіжка – це злочин. Він намагається зберегти хоч якусь чесноту в нашому колі.
Толикова пляшка випита й забута.
– Ну що, йдемо? – питає Толик.
– Йдемо, звичайно, – кажемо ми з Хом’яком. Тільки Юрко нікуди не хоче йти. Але ми переконливіші, у нас залізобетонні аргументи, він це розуміє, тому й погоджується стояти на шухері.
Ми йдемо.
Кадіб стоїть під вишнею, він власність не шанованих нами людей – дачників. Ми швидко, нахабно, майже як у часи колективізації, конфіскуємо кадіб. Толян несе його замовникові.
Тяжкий період очікування: Юрко носком туфлі підрихлює землю, я тримаю в кишенях кулаки, Хом’як – довго і щасливо, мабуть, проживе.
Нарешті йде Толян. Щось несе. Каже:
– Пацани, всьо ол райт.
Ми тріумфуємо. Навіть Юрко повеселішав. Заходимо в хату. Собака Толяна скинула камінець, яким ми притисли кришку, і пожерла все м’ясо. Собака відчуває свою провину і тиснеться в кутку. Толик бере кочергу і б’є її по голові. Потім за задні лапи підвішує до стелі – Юрків батько був добрим мисливцем – і підсовує під тушу собаки тазик, наповнений пір’ям. Розкладає ножа і починає анатомувати тіло. Хом’як каже, що чув, ніби корейці чи китайці їдять собак, це у них ледь не національна страва, а народ - з найдревнішою культурою, живуть довго, там всі мудреці, ще й в помину не було ні платонів, ні ксенофонтів, а їхні краї вже роїлися філософами й поетами. Я кажу, що коли логічно подумати, то свиней їсти аморальніше, ніж собак, бо свиня, за своєю внутрішньою будовою, схожа на людину і кажу Хом’якові, щоб не принижував значення європейської культури. Хоча б згадати ту ж греко-римську імперію, а хто подарував світові Ренесанс? Толян каже:
– Я її годував три роки, тепер хай мене хоч день прогодує.
Тільки Юрко не вступає в дискусію. Він намагається не дивитися, як Толик роздягає собаку, як кров, густа і темна, тягнеться з пащі до тазика. Але він голодний і, без сумніву, буде їсти собачатину.
Здається, навіть Юрко запропонував приготувати печеню. Далі я не пам’ятаю. Я відключився. Горілка у замовника – вогонь, п’єш, наче чистий медичний спирт... А може то й був спирт, хто його зараз скаже?
1999р.
– Виручай, Юрасю!
Він довго опирається, але, зрештою, погоджується взяти літр. Хом’як скалить зуби. Літр є! А що робити з куркою? Ніхто не хоче з нею возитися. Один я кажу:
– Друже, ти шо, на шару її з дому тягнув? Не нести ж її назад.
І беру курку за лапи, і беру сокиру. Сокира тупа, мов валянок. Курка крилами махає, смикається. Я два рази ударив птицю, але голови не відтяв, так і кинув напівживу до тазика.
Газу у Юрка немає, тож довелося розпалювати вогнище, щоб пропарити курку, аби краще було скубти. Хом’як похмелився і тепер все частіше вибігає на вулицю – виявляється, він хоче їсти.
– Саньок, давай її вже скубти, – каже він.
– Давай, – кажу я. Я теж голодний.
Ми скубемо. Я ламаю їй шию вже втретє, а вона все одно сіпається.
Так-сяк обскубли пір’я. Я беру ножиці – ніж десь завіявся – і розрізаю черево. Виймаю стравохід, серце, печінку – потрошу тушку: два крильця, дві ніжки, грудинка, шия, задок, – ріжу, ламаю. Хом’якові не терпиться: він випив, занюхав ніжкою, потім посо¬лив її і став їсти.
– Саньок, на попробуй, класна штука, – каже він.
Я скуштував: їсти можна, навіть смачно, якщо розібратися. Тільки Юрко носом крутить.
– Ви що, канібали, м’ясо сирим жрать? – каже він.
– Не хочеш їсти сирим, то йди собі вари, – каже на те Хом’як.
Юрко лінивий, тому нехотя, з кислим виразом тягнеться до грудинки. Довго і ретельно її солить. Потім так само довго і ретельно пережовує м’ясо – гурман. Хом’як каже, що чув, ніби сирим м’ясо їсти корисно. Я підтримую Хом’яка, кажу, що вітаміни всі зберігаються, а так би більша частина википіла. Лише Юрко невдоволений – йому не подобається зміст наших балачок.
Горілка дуже швидко закінчується, м’яса ще – пів курки.
– Давай думати, де ще взяти? – каже Хом’як.
Ми сидимо й думаємо. Юрко розповідає, що, жодна в світі ідея не гуртує так тісно зовсім різних людей, як проблема, де взяти горілки.
‒ Забуття – неймовірно класна штука, а залишатися тверезим, у нашому випадку, означає бути крайнім, тобто, на тебе можуть повісити усіх собак, ‒ каже Юрко.
– Достатньо безпредметного трьопу, – каже Хом’як, – Саня, сходи до Гречанихи.
– Я їй сім гривень винен, – відповідаю я.
– А до Рудиків?
– Там – три гривні.
– Прикро... Юркеш, думай щось і ти.
– А я тільки те й роблю, що думаю. У мене вже шапка на голову не налазить. Нова, хороша шапка, бачив яку я на базарі купив?..
Тут заходить Толян зі своєю собакою. Він поставив на стіл пляшку. Взяв до рук крильце. Каже:
– Пацани, є могоричеве діло.
– Яке?! - майже одноголосно питаємо ми.
– Треба позичити в одного кєнта пластмасовий кадіб. Відразу три літри і двадцять гривень.
Ми розпитуємо Толика про деталі операції – нас цілком заполонила банка і двадцять гривень. Лише Юрко незадоволений. Крадіжка – це злочин. Він намагається зберегти хоч якусь чесноту в нашому колі.
Толикова пляшка випита й забута.
– Ну що, йдемо? – питає Толик.
– Йдемо, звичайно, – кажемо ми з Хом’яком. Тільки Юрко нікуди не хоче йти. Але ми переконливіші, у нас залізобетонні аргументи, він це розуміє, тому й погоджується стояти на шухері.
Ми йдемо.
Кадіб стоїть під вишнею, він власність не шанованих нами людей – дачників. Ми швидко, нахабно, майже як у часи колективізації, конфіскуємо кадіб. Толян несе його замовникові.
Тяжкий період очікування: Юрко носком туфлі підрихлює землю, я тримаю в кишенях кулаки, Хом’як – довго і щасливо, мабуть, проживе.
Нарешті йде Толян. Щось несе. Каже:
– Пацани, всьо ол райт.
Ми тріумфуємо. Навіть Юрко повеселішав. Заходимо в хату. Собака Толяна скинула камінець, яким ми притисли кришку, і пожерла все м’ясо. Собака відчуває свою провину і тиснеться в кутку. Толик бере кочергу і б’є її по голові. Потім за задні лапи підвішує до стелі – Юрків батько був добрим мисливцем – і підсовує під тушу собаки тазик, наповнений пір’ям. Розкладає ножа і починає анатомувати тіло. Хом’як каже, що чув, ніби корейці чи китайці їдять собак, це у них ледь не національна страва, а народ - з найдревнішою культурою, живуть довго, там всі мудреці, ще й в помину не було ні платонів, ні ксенофонтів, а їхні краї вже роїлися філософами й поетами. Я кажу, що коли логічно подумати, то свиней їсти аморальніше, ніж собак, бо свиня, за своєю внутрішньою будовою, схожа на людину і кажу Хом’якові, щоб не принижував значення європейської культури. Хоча б згадати ту ж греко-римську імперію, а хто подарував світові Ренесанс? Толян каже:
– Я її годував три роки, тепер хай мене хоч день прогодує.
Тільки Юрко не вступає в дискусію. Він намагається не дивитися, як Толик роздягає собаку, як кров, густа і темна, тягнеться з пащі до тазика. Але він голодний і, без сумніву, буде їсти собачатину.
Здається, навіть Юрко запропонував приготувати печеню. Далі я не пам’ятаю. Я відключився. Горілка у замовника – вогонь, п’єш, наче чистий медичний спирт... А може то й був спирт, хто його зараз скаже?
1999р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
