Сьогодні я убив курку. Саме убив, а не зарубав. Ми хотіли її продати за літр горілки, але у Вєрки, якій за звичай Хом’як здає кури, горілки не було, сказала, що завтра буде гнати. Хом’як навіть розгубився. Де взяти самогону? Що з куркою робити? І тут саме Юрко йде. Ми до нього. Кажемо:
– Виручай, Юрасю!
Він довго опирається, але, зрештою, погоджується взяти літр. Хом’як скалить зуби. Літр є! А що робити з куркою? Ніхто не хоче з нею возитися. Один я кажу:
– Друже, ти шо, на шару її з дому тягнув? Не нести ж її назад.
І беру курку за лапи, і беру сокиру. Сокира тупа, мов валянок. Курка крилами махає, смикається. Я два рази ударив птицю, але голови не відтяв, так і кинув напівживу до тазика.
Газу у Юрка немає, тож довелося розпалювати вогнище, щоб пропарити курку, аби краще було скубти. Хом’як похмелився і тепер все частіше вибігає на вулицю – виявляється, він хоче їсти.
– Саньок, давай її вже скубти, – каже він.
– Давай, – кажу я. Я теж голодний.
Ми скубемо. Я ламаю їй шию вже втретє, а вона все одно сіпається.
Так-сяк обскубли пір’я. Я беру ножиці – ніж десь завіявся – і розрізаю черево. Виймаю стравохід, серце, печінку – потрошу тушку: два крильця, дві ніжки, грудинка, шия, задок, – ріжу, ламаю. Хом’якові не терпиться: він випив, занюхав ніжкою, потім посо¬лив її і став їсти.
– Саньок, на попробуй, класна штука, – каже він.
Я скуштував: їсти можна, навіть смачно, якщо розібратися. Тільки Юрко носом крутить.
– Ви що, канібали, м’ясо сирим жрать? – каже він.
– Не хочеш їсти сирим, то йди собі вари, – каже на те Хом’як.
Юрко лінивий, тому нехотя, з кислим виразом тягнеться до грудинки. Довго і ретельно її солить. Потім так само довго і ретельно пережовує м’ясо – гурман. Хом’як каже, що чув, ніби сирим м’ясо їсти корисно. Я підтримую Хом’яка, кажу, що вітаміни всі зберігаються, а так би більша частина википіла. Лише Юрко невдоволений – йому не подобається зміст наших балачок.
Горілка дуже швидко закінчується, м’яса ще – пів курки.
– Давай думати, де ще взяти? – каже Хом’як.
Ми сидимо й думаємо. Юрко розповідає, що, жодна в світі ідея не гуртує так тісно зовсім різних людей, як проблема, де взяти горілки.
‒ Забуття – неймовірно класна штука, а залишатися тверезим, у нашому випадку, означає бути крайнім, тобто, на тебе можуть повісити усіх собак, ‒ каже Юрко.
– Достатньо безпредметного трьопу, – каже Хом’як, – Саня, сходи до Гречанихи.
– Я їй сім гривень винен, – відповідаю я.
– А до Рудиків?
– Там – три гривні.
– Прикро... Юркеш, думай щось і ти.
– А я тільки те й роблю, що думаю. У мене вже шапка на голову не налазить. Нова, хороша шапка, бачив яку я на базарі купив?..
Тут заходить Толян зі своєю собакою. Він поставив на стіл пляшку. Взяв до рук крильце. Каже:
– Пацани, є могоричеве діло.
– Яке?! - майже одноголосно питаємо ми.
– Треба позичити в одного кєнта пластмасовий кадіб. Відразу три літри і двадцять гривень.
Ми розпитуємо Толика про деталі операції – нас цілком заполонила банка і двадцять гривень. Лише Юрко незадоволений. Крадіжка – це злочин. Він намагається зберегти хоч якусь чесноту в нашому колі.
Толикова пляшка випита й забута.
– Ну що, йдемо? – питає Толик.
– Йдемо, звичайно, – кажемо ми з Хом’яком. Тільки Юрко нікуди не хоче йти. Але ми переконливіші, у нас залізобетонні аргументи, він це розуміє, тому й погоджується стояти на шухері.
Ми йдемо.
Кадіб стоїть під вишнею, він власність не шанованих нами людей – дачників. Ми швидко, нахабно, майже як у часи колективізації, конфіскуємо кадіб. Толян несе його замовникові.
Тяжкий період очікування: Юрко носком туфлі підрихлює землю, я тримаю в кишенях кулаки, Хом’як – довго і щасливо, мабуть, проживе.
Нарешті йде Толян. Щось несе. Каже:
– Пацани, всьо ол райт.
Ми тріумфуємо. Навіть Юрко повеселішав. Заходимо в хату. Собака Толяна скинула камінець, яким ми притисли кришку, і пожерла все м’ясо. Собака відчуває свою провину і тиснеться в кутку. Толик бере кочергу і б’є її по голові. Потім за задні лапи підвішує до стелі – Юрків батько був добрим мисливцем – і підсовує під тушу собаки тазик, наповнений пір’ям. Розкладає ножа і починає анатомувати тіло. Хом’як каже, що чув, ніби корейці чи китайці їдять собак, це у них ледь не національна страва, а народ - з найдревнішою культурою, живуть довго, там всі мудреці, ще й в помину не було ні платонів, ні ксенофонтів, а їхні краї вже роїлися філософами й поетами. Я кажу, що коли логічно подумати, то свиней їсти аморальніше, ніж собак, бо свиня, за своєю внутрішньою будовою, схожа на людину і кажу Хом’якові, щоб не принижував значення європейської культури. Хоча б згадати ту ж греко-римську імперію, а хто подарував світові Ренесанс? Толян каже:
– Я її годував три роки, тепер хай мене хоч день прогодує.
Тільки Юрко не вступає в дискусію. Він намагається не дивитися, як Толик роздягає собаку, як кров, густа і темна, тягнеться з пащі до тазика. Але він голодний і, без сумніву, буде їсти собачатину.
Здається, навіть Юрко запропонував приготувати печеню. Далі я не пам’ятаю. Я відключився. Горілка у замовника – вогонь, п’єш, наче чистий медичний спирт... А може то й був спирт, хто його зараз скаже?
1999р.