Я спустився ледь помітною стежкою, яку сам і витоптав, у глиб яру. Тут, на невеликому п’ятаку, серед дерев, куди майже не проникають сонячні промені, вирита канава з десяток метрів завдовжки. Стоїть дерев’яний щит, оббитий клейонкою, і багато недопалків. Тут я вперше спинив час. Пережив не одну щасливу мить, став дорослішим. Зараз, мабуть, я востаннє сюди завітав.
Рівчак мій змілів від дощів, вкритий шиголем, листям, шишками, сухими гілочками. На щиті, в який і впирається канава, клейонка потріскалася, дошки підгнили.
Хоч я й звик передусім керуватися емоціями, рішення зупинити час не було спонтанним. У цьому випадку все було по-іншому. Я визрівав, як дозріває овоч на грядці.
Мабуть, як і в кожної дитини, від народження в моїй голові лише одна мета-мрія: стати дорослою, мудрою, незалежною людиною. А для цього, як відомо, треба прожити щонайменше тридцять довгих-предовгих років. Аж моторошно стає від думки, що доведеться пережити. Ще лежачи скутим пелюшкою в ліжку пологового будинку, я все це усвідомлював і вже тоді міркував над дилемою як прискорити час? Добре пам’ятаю здивований вигук медсестри: «Катю, дивися, він з кимось розмовляє»! Сестра, звісно, не могла знати, навіть уявити, що я оголошую війну часові і вже починаю його холоднокровно марнувати.
Трохи більше року тому, коли у мене на лобі з’явилися перші зморшки, а колір обличчя став нагадувати стиглий помідор, я дійшов висновку, що моя тактика – вбивати, марнувати, намагатися прискорювати час – до добра не доведе. Я просто таким чином можу не дожити до тридцяти. І моя мрія про дорослого, мудрого Сашка Заволоку так і залишиться яєчною шкарлупою.
«Треба зупинити час. Можливо, він тоді швидше піде» – думав я. Але як це зробити, коли час – це не фізичне тіло, а якась абстракція? Зупинити будильник – тут все зрозуміло, а час?
Спершу мені також ця ідея видалася нездійсненною. Але згодом я збагнув, що, в принципі, немає нічого неможливого.
Час, як відомо, – це вода. А воду можна спинити? Звичайно! Можна поставити греблю, шлюз, кран на трубі; відкрив кран – вода побігла, закрив – не тече. Маса способів є зупинити воду – можна навіть випити її, якщо вже так спрага допікає, – міркував я.
Пізніше знайшов цей яр, викопав рів, змайстрував щит, і час справді спинився. Він ніби завмер перед щитом, ошелешений. Така примітивна конструкція, а рух заборонено… Я був на сьомому небі. Впивався цим бальзамом для душі, отримуючи неабияку насолоду від споглядання світла в кінці моєї канави. Майже щодня прибігав сюди. Потім рідше…
Зараз розумію, що неправильно все робив. Мені, напевне, треба було з самого початку ігнорувати час. Навчитися не помічати його. А я тільки те й робив, що акцентував на ньому увагу, зробив наріжним каменем, справжнім валуном. І куди мене тільки занесло! Бо, як не прикро усвідомлювати, час, в даному випадку, – це Сашко Заволока, тобто – я. Хіба можна було зробити, більш катастрофічну помилку?!...
2003р.