Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Шинкаренко (1975) /
Проза
Кохання
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кохання
Виходячи з під’їзду, ми пригальмували. Телевізор, що викинув Артем після закінчення сьогоднішнього матчу, лежав розтрощений на клумбі, серед зів’ялих тюльпанів, в акурат під ліхтарем.
Продзеленчав вдалині нічний трамвай.
– Що ти там побачив? – спитала Оксана, беручи мене під руку.
– Та нічого, – відповів я, – то пусте.
Ми попростували алеєю в напрямку набережної. Гравій шурхотів під нашими ногами. Ми йшли не поспішаючи. Мені було спокійно і затишно поруч з Оксаною. Я відчував тепло її тіла. Я сказав:
– Оксан, я тебе кохаю!
Оксана відповіла:
– Ти мені вже сто разів це говорив.
Я спробував поцілувати її, але вона відсторонила моє обличчя рукою.
– На дідька така жорстокість? – спитав я.
– Яка жорстокість?! Невже я скинула з даху будинку кота?
– Ти знову про той нещасний випадок?
– Не знову, а наново.
– Не наслідуй Катрусі.
– Принаймні, я тебе не наслідую.
– Та хіба я винен у тому, що в нього парашут не відкрився? Я ж з добрими намірами. Я лише хотів, щоб кіт відчув насолоду від польоту.. І зовсім, то було давно, і вже зараз майже неправда.
– Невже? Тоді те, що ти хотів мене поцілувати, теж неправда?
– Ні, це правда.
– А чому ж тоді про кота – неправда, а про поцілунок – правда?
– Бо кіт був чотири роки тому, а поцілунок – чотири хвилини.
– Виходить, що через чотири роки те, що ти мене зараз хотів поцілувати, буде неправдою?
– Оксан, навіщо ти мене загружаєш?
– А ти дай відповідь спершу.
– Ну, звідкіля я можу знати, що відбудеться за наступні чотири роки? От якби ти мене зараз поцілувала – то, напевне, це була б правда.
– Ти хочеш, щоб я поцілувала тебе для того, щоб через чотири роки ти пам’ятав цей поцілунок?
– Це ти сама сказала.
– Не викручуйся.
– Я не викручуюсь.
– Тоді відповідай.
Я знову спробував поцілувати Оксану. І знову невдача.
– Ух, який шустрий! Давай відповідай.
– Гаразд.. Так, я хочу, щоб ти мене поцілувала заради того, щоб я пам’ятав цей поцілунок через чотири роки. А ще – бо я тебе кохаю. Задоволена?
– Ти брешеш.
– Що брешу?
– Ти мене не кохаєш. Хіба може когось кохати хлопець, який скинув з даху будинку кота?
– Оксан, ти наново?
– Не наново, а знову.
– Я тебе не доганяю.
– Ну, заспокойся. Ти ж знаєш, як мені подобається підколювати тебе. Ти стаєш таким беззахисним. І мені справді тоді хочеться тебе поцілувати, тільки по-материнськи, в чоло... Так тебе мама цілує..
– Ні, мене так тітонька чмокає.
– Розказуй! Марічка хіба хлопавкою може тебе так поцілувати.
– Не говори того, чого не знаєш.
– Мовчу.. Ходімо скоріш з цього лісу, бо мені вже набридло від комарів відбиватися, – сказала Оксана.
Ми пройшлися узліссям парку, спустилися сходинками і опинилися на набережній.
Води Дніпра плескалися біля наших ніг. Від річки віяло прохолодою і осінньою сирістю. До лавки, на якій ми збиралися спочити, теревенячи, лишалося з десяток кроків. Я обхопив Оксану і притис її до опорної стіни, зведеної з каменя-буту. Губами почав шукати її губи.
– Мені боляче, Сашко, – опиралася Оксана.
Я її не слухав, я майже нічого не чув.
У фільмах усе красиво і легко виходить. А для мене підняти Оксану – вже було цілою проблемою. Однак, з горем навпіл, я таки просунув її тіло випуклостями стіни сантиметрів на п’ятнадцять вгору.
П’ятаком своїм я тикався в дівочі груди, сопів, вдихаючи запамо¬рочливий аромат дівочого тіла, слина летіла в мене з рота, і я сам немов кудись провалювався.
Оксана вже не протестувала. Вона лише намагалася змінити точку опори – видно, камені своїми гострими кутами добряче давили в спину.
Ми заклякли, бо, чесно кажучи, я хоч і уявляв, що і як потрібно робити в подібних випадках, але уявляти, то, звісно, одна річ…
Потім мене залишили сили. Втомилася й Оксана. Я поставив її на землю, ми обоє важко дихали. Мене, як у лихоманці, трясло. Ми поплентались до лавки. Попадали на неї такі стомлені, немов щойно власноруч скопали добрячу грядку. Я дістав пачку цигарок. Оксана поправила плащ.
– Будеш курити? – спитав я.
Вона мовчки взяла цигарку. Я підніс їй запаленого сірника. Оксана, жадібно затягуючись, розкурила цигарку. Закурив і я.
Ми сиділи, випускали дим і дивилися, як на хвилях Дніпра виграють вогні міста. Потім, ніби за командою, вибухнули реготом. Реготали довго і гучно. Я плескав собі по животі, а Оксана вистукувала підборами туфель. Весело!
Праворуч з-за горизонту уже виглядав новий день.
– Я додому, – сказала Оксана.
– Чому? – спитав я.
– Так треба.
– Ти що, образилась?
– Не мели дурниць.
– Тоді чому?
– Відчепись.
Оксана підвелася, випустила недопалок, задушила його гострим носком туфлі і повільно рушила.
Я зостався сидіти.
Відчувши, що я не збираюся її наздоганяти, Оксана прискорила ходу, перебігла дорогу і швидко зникла за рогом будинку.
1999р.
Продзеленчав вдалині нічний трамвай.
– Що ти там побачив? – спитала Оксана, беручи мене під руку.
– Та нічого, – відповів я, – то пусте.
Ми попростували алеєю в напрямку набережної. Гравій шурхотів під нашими ногами. Ми йшли не поспішаючи. Мені було спокійно і затишно поруч з Оксаною. Я відчував тепло її тіла. Я сказав:
– Оксан, я тебе кохаю!
Оксана відповіла:
– Ти мені вже сто разів це говорив.
Я спробував поцілувати її, але вона відсторонила моє обличчя рукою.
– На дідька така жорстокість? – спитав я.
– Яка жорстокість?! Невже я скинула з даху будинку кота?
– Ти знову про той нещасний випадок?
– Не знову, а наново.
– Не наслідуй Катрусі.
– Принаймні, я тебе не наслідую.
– Та хіба я винен у тому, що в нього парашут не відкрився? Я ж з добрими намірами. Я лише хотів, щоб кіт відчув насолоду від польоту.. І зовсім, то було давно, і вже зараз майже неправда.
– Невже? Тоді те, що ти хотів мене поцілувати, теж неправда?
– Ні, це правда.
– А чому ж тоді про кота – неправда, а про поцілунок – правда?
– Бо кіт був чотири роки тому, а поцілунок – чотири хвилини.
– Виходить, що через чотири роки те, що ти мене зараз хотів поцілувати, буде неправдою?
– Оксан, навіщо ти мене загружаєш?
– А ти дай відповідь спершу.
– Ну, звідкіля я можу знати, що відбудеться за наступні чотири роки? От якби ти мене зараз поцілувала – то, напевне, це була б правда.
– Ти хочеш, щоб я поцілувала тебе для того, щоб через чотири роки ти пам’ятав цей поцілунок?
– Це ти сама сказала.
– Не викручуйся.
– Я не викручуюсь.
– Тоді відповідай.
Я знову спробував поцілувати Оксану. І знову невдача.
– Ух, який шустрий! Давай відповідай.
– Гаразд.. Так, я хочу, щоб ти мене поцілувала заради того, щоб я пам’ятав цей поцілунок через чотири роки. А ще – бо я тебе кохаю. Задоволена?
– Ти брешеш.
– Що брешу?
– Ти мене не кохаєш. Хіба може когось кохати хлопець, який скинув з даху будинку кота?
– Оксан, ти наново?
– Не наново, а знову.
– Я тебе не доганяю.
– Ну, заспокойся. Ти ж знаєш, як мені подобається підколювати тебе. Ти стаєш таким беззахисним. І мені справді тоді хочеться тебе поцілувати, тільки по-материнськи, в чоло... Так тебе мама цілує..
– Ні, мене так тітонька чмокає.
– Розказуй! Марічка хіба хлопавкою може тебе так поцілувати.
– Не говори того, чого не знаєш.
– Мовчу.. Ходімо скоріш з цього лісу, бо мені вже набридло від комарів відбиватися, – сказала Оксана.
Ми пройшлися узліссям парку, спустилися сходинками і опинилися на набережній.
Води Дніпра плескалися біля наших ніг. Від річки віяло прохолодою і осінньою сирістю. До лавки, на якій ми збиралися спочити, теревенячи, лишалося з десяток кроків. Я обхопив Оксану і притис її до опорної стіни, зведеної з каменя-буту. Губами почав шукати її губи.
– Мені боляче, Сашко, – опиралася Оксана.
Я її не слухав, я майже нічого не чув.
У фільмах усе красиво і легко виходить. А для мене підняти Оксану – вже було цілою проблемою. Однак, з горем навпіл, я таки просунув її тіло випуклостями стіни сантиметрів на п’ятнадцять вгору.
П’ятаком своїм я тикався в дівочі груди, сопів, вдихаючи запамо¬рочливий аромат дівочого тіла, слина летіла в мене з рота, і я сам немов кудись провалювався.
Оксана вже не протестувала. Вона лише намагалася змінити точку опори – видно, камені своїми гострими кутами добряче давили в спину.
Ми заклякли, бо, чесно кажучи, я хоч і уявляв, що і як потрібно робити в подібних випадках, але уявляти, то, звісно, одна річ…
Потім мене залишили сили. Втомилася й Оксана. Я поставив її на землю, ми обоє важко дихали. Мене, як у лихоманці, трясло. Ми поплентались до лавки. Попадали на неї такі стомлені, немов щойно власноруч скопали добрячу грядку. Я дістав пачку цигарок. Оксана поправила плащ.
– Будеш курити? – спитав я.
Вона мовчки взяла цигарку. Я підніс їй запаленого сірника. Оксана, жадібно затягуючись, розкурила цигарку. Закурив і я.
Ми сиділи, випускали дим і дивилися, як на хвилях Дніпра виграють вогні міста. Потім, ніби за командою, вибухнули реготом. Реготали довго і гучно. Я плескав собі по животі, а Оксана вистукувала підборами туфель. Весело!
Праворуч з-за горизонту уже виглядав новий день.
– Я додому, – сказала Оксана.
– Чому? – спитав я.
– Так треба.
– Ти що, образилась?
– Не мели дурниць.
– Тоді чому?
– Відчепись.
Оксана підвелася, випустила недопалок, задушила його гострим носком туфлі і повільно рушила.
Я зостався сидіти.
Відчувши, що я не збираюся її наздоганяти, Оксана прискорила ходу, перебігла дорогу і швидко зникла за рогом будинку.
1999р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
