Виходячи з під’їзду, ми пригальмували. Телевізор, що викинув Артем після закінчення сьогоднішнього матчу, лежав розтрощений на клумбі, серед зів’ялих тюльпанів, в акурат під ліхтарем.
Продзеленчав вдалині нічний трамвай.
– Що ти там побачив? – спитала Оксана, беручи мене під руку.
– Та нічого, – відповів я, – то пусте.
Ми попростували алеєю в напрямку набережної. Гравій шурхотів під нашими ногами. Ми йшли не поспішаючи. Мені було спокійно і затишно поруч з Оксаною. Я відчував тепло її тіла. Я сказав:
– Оксан, я тебе кохаю!
Оксана відповіла:
– Ти мені вже сто разів це говорив.
Я спробував поцілувати її, але вона відсторонила моє обличчя рукою.
– На дідька така жорстокість? – спитав я.
– Яка жорстокість?! Невже я скинула з даху будинку кота?
– Ти знову про той нещасний випадок?
– Не знову, а наново.
– Не наслідуй Катрусі.
– Принаймні, я тебе не наслідую.
– Та хіба я винен у тому, що в нього парашут не відкрився? Я ж з добрими намірами. Я лише хотів, щоб кіт відчув насолоду від польоту.. І зовсім, то було давно, і вже зараз майже неправда.
– Невже? Тоді те, що ти хотів мене поцілувати, теж неправда?
– Ні, це правда.
– А чому ж тоді про кота – неправда, а про поцілунок – правда?
– Бо кіт був чотири роки тому, а поцілунок – чотири хвилини.
– Виходить, що через чотири роки те, що ти мене зараз хотів поцілувати, буде неправдою?
– Оксан, навіщо ти мене загружаєш?
– А ти дай відповідь спершу.
– Ну, звідкіля я можу знати, що відбудеться за наступні чотири роки? От якби ти мене зараз поцілувала – то, напевне, це була б правда.
– Ти хочеш, щоб я поцілувала тебе для того, щоб через чотири роки ти пам’ятав цей поцілунок?
– Це ти сама сказала.
– Не викручуйся.
– Я не викручуюсь.
– Тоді відповідай.
Я знову спробував поцілувати Оксану. І знову невдача.
– Ух, який шустрий! Давай відповідай.
– Гаразд.. Так, я хочу, щоб ти мене поцілувала заради того, щоб я пам’ятав цей поцілунок через чотири роки. А ще – бо я тебе кохаю. Задоволена?
– Ти брешеш.
– Що брешу?
– Ти мене не кохаєш. Хіба може когось кохати хлопець, який скинув з даху будинку кота?
– Оксан, ти наново?
– Не наново, а знову.
– Я тебе не доганяю.
– Ну, заспокойся. Ти ж знаєш, як мені подобається підколювати тебе. Ти стаєш таким беззахисним. І мені справді тоді хочеться тебе поцілувати, тільки по-материнськи, в чоло... Так тебе мама цілує..
– Ні, мене так тітонька чмокає.
– Розказуй! Марічка хіба хлопавкою може тебе так поцілувати.
– Не говори того, чого не знаєш.
– Мовчу.. Ходімо скоріш з цього лісу, бо мені вже набридло від комарів відбиватися, – сказала Оксана.
Ми пройшлися узліссям парку, спустилися сходинками і опинилися на набережній.
Води Дніпра плескалися біля наших ніг. Від річки віяло прохолодою і осінньою сирістю. До лавки, на якій ми збиралися спочити, теревенячи, лишалося з десяток кроків. Я обхопив Оксану і притис її до опорної стіни, зведеної з каменя-буту. Губами почав шукати її губи.
– Мені боляче, Сашко, – опиралася Оксана.
Я її не слухав, я майже нічого не чув.
У фільмах усе красиво і легко виходить. А для мене підняти Оксану – вже було цілою проблемою. Однак, з горем навпіл, я таки просунув її тіло випуклостями стіни сантиметрів на п’ятнадцять вгору.
П’ятаком своїм я тикався в дівочі груди, сопів, вдихаючи запамо¬рочливий аромат дівочого тіла, слина летіла в мене з рота, і я сам немов кудись провалювався.
Оксана вже не протестувала. Вона лише намагалася змінити точку опори – видно, камені своїми гострими кутами добряче давили в спину.
Ми заклякли, бо, чесно кажучи, я хоч і уявляв, що і як потрібно робити в подібних випадках, але уявляти, то, звісно, одна річ…
Потім мене залишили сили. Втомилася й Оксана. Я поставив її на землю, ми обоє важко дихали. Мене, як у лихоманці, трясло. Ми поплентались до лавки. Попадали на неї такі стомлені, немов щойно власноруч скопали добрячу грядку. Я дістав пачку цигарок. Оксана поправила плащ.
– Будеш курити? – спитав я.
Вона мовчки взяла цигарку. Я підніс їй запаленого сірника. Оксана, жадібно затягуючись, розкурила цигарку. Закурив і я.
Ми сиділи, випускали дим і дивилися, як на хвилях Дніпра виграють вогні міста. Потім, ніби за командою, вибухнули реготом. Реготали довго і гучно. Я плескав собі по животі, а Оксана вистукувала підборами туфель. Весело!
Праворуч з-за горизонту уже виглядав новий день.
– Я додому, – сказала Оксана.
– Чому? – спитав я.
– Так треба.
– Ти що, образилась?
– Не мели дурниць.
– Тоді чому?
– Відчепись.
Оксана підвелася, випустила недопалок, задушила його гострим носком туфлі і повільно рушила.
Я зостався сидіти.
Відчувши, що я не збираюся її наздоганяти, Оксана прискорила ходу, перебігла дорогу і швидко зникла за рогом будинку.
1999р.