Навіщо знов вертаєшся в моє життя? Адже було так добре. Я змирилась, залікувала рани, пробачила образи. Хоч і зробила я це не за день, навіть не за місяць. Та мені вдалось. Я склала пазл, відновила сили, і знову посміхнулась.
І ось одного сонячного дня ти знову є у мене. Такий добрий, милий, ніжний. Я з острахом цього чекала. Завжди чекала, сподівалась. Та якось не вірилось мені, що все так станеться.
Ти знову тут. Відверто боляче дивитись на твою посмішку. Боляче, але приємно. Вона завжди така ніжна, така світла. Щоразу дивлячись на неї, стає легше. Але так тяжко і сумно, коли не можу її згадати. А я вже майже звикла. Однак я поверталась до тебе, хоч ти цього і не знав. Завжди поверталась. Стиха поглядала, стиха посміхалась. Сподівалась, що одного разу ти повернешся. І ось ти тут. Я зраділа. Спочатку збентежилась, потім зраділа. Радість… Так, саме її ти викликаєш своєю присутністю у моєму житті. Але тобі того знати не треба. Ти просто є. І я вдячна тобі за це. Мила бесіда, тиха мовчанка. Все як і завжди. От тільки цього разу мені буде важче мовчати, мені буде важче витримувати тишину. Та ти не зважай. Залишайся хоча б привидом в моєму житті. Мені просто хочеться вірити, що ти в мене є.
Така наївна, я завжди вірю тому, що ти скажеш. Завжди посміхнусь, якщо попросиш. От тільки не скажу нічого. Більше не скажу. Не хотіла казати раніше (хоча ні, брешу – хотіла, просто страшно визнати було), і не скажу тепер. Все залишиться ось так невинно, і тільки я знатиму дорогі мені слова. А ти мовчатимеш. Я досі не можу зрозуміти твоєї тишини. Можливо тобі байдуже, а може ти чекаєш, щоб сказала я. Та ні. Цього не буде. Я й надалі буду тут, намагатимусь тримати себе в руках. І скоро я вже звикну до думки, що ти в мене є. Ось так просто… Є… Можливо все мине. І я колись навіть не згадаю, що ти був. Я не згадаю посмішки, і не скажу, що ти для мене був кимсь. Та все це буде якось згодом.
А зараз просто мовчу. Іноді в голові проминає думка. Але вона ще така боязка. Як була тоді. Тоді, коли все припинилось. Тоді я поховала її у свою скриньку спогадів. Скриньку таємного, дещо важливого для мене. Тепер вона хоче на волю. Але цього разу я сильніша. І я мовчатиму. І не намагатимусь думати. Я просто зроблю те, на що раніше не наважувалась – я просто залишусь. Залишусь тут, затримаю подих і заховаюсь. Щоб ти трішки мене пошукав. Тоді, якщо знайдеш, я повернусь. А ні – то прощавай! Мені вже краще! Дякую, що спитав!!!
19.03.2011

Проходь повз. Ти завжди так робив. Чому ж тепер не можеш? Невже сумління заговорило? Щось це сумнівно. Ти ніколи не обертався, ідучи геть. Ніколи не кричав мені у слід, коли я йшла, зі слізьми на очах. Цього разу ти спинився. Чому? Я так часто себе питала, що вирішила нарешті спитати тебе. Чому? Вирішив помучити мене? Невже тобі мало? Ти завжди грав мною як хотів. А я ніколи не перечила. Ось раптом ти задумався. З чого б це? Кохаєш? Ні. Це я знаю напевно. Ти ніколи не давав почуттям оволодіти собою, своїм холодним і до болю логічним серцем, мозком. Завжди такий усміхнений. Але від твоєї посмішки я тремтіла. Тремтіла, боялась твого погляду. Боялась, але завжди із нетерпінням очікувала ще одного. І ти дарував мені цей морозний, льодяний погляд. Він був водночас настільки гарячим, що мене кидало в жар. Я не знала, що мені робити. Погляд затуманювався,дихати ставало дедалі тяжче. А ти продовжував дивитись. Ти насолоджувався моїми муками. І я це бачила. Це бачили всі. І благали мене зупинитись. Але я не наважувалась. Щойно я хотіла чинити супротив, ти одразу вчиняв скандал, і я завжди була винною. Ось що дивно: я завжди чітко усвідомлювала чому я тобі була потрібна. Якщо тобі взагалі хтось потрібний. І мене бентежила та мета, якої ти добивався. Не просто бентежила, а лякала. Лякала настільки, що я щоразу хотіла втекти. Але ніколи не мала змоги піти. Я ніколи не наважувалась. Чомусь я боялась, що тобі буде важко самому. Я завжди думала, що захищаю тебе. А я просто розважала. І я знала. Знала все. Але це було не важливо. Я залишалась. Щоразу тонучи у глибоких темно-синіх бездонних очах. І там було порожньо. Ніколи ще не бачила таких порожніх очей. Напевно вони мене і переконували в тому, що ти беззахисний. Я ніколи не питала чому крім пустоти в них нічого нема. Та ти б і не відповів. «Маячня». Ось чим були для тебе всі мої запитання, відповіді на які, я так старанно шукала. Жодних відповідей, тільки гра. Такими були твої правила. І я підкорювалась. Щоразу лякаючись від нових і більш жорстоких правил. Вони допомагали тобі виживати. Контроль. Це все, чого ти хотів від життя, і ти не знав, чи зможеш підкорити мене. І ти це зробив. Нахабно. Панічно. Наче боявся, що я одумаюсь, прийду до тями і втечу. Але ні. Втеча моя була короткою. Я навіть не встигала відійти від тебе, як одразу ж поверталась. Ображаючись, завжди марно чекала, що ти підійдеш, попросиш пробачення, адже ти завжди був винним. І ти це знав. Це знала я. Та тоді було байдуже. Я жила і дихала тобою, твоєю грою. Нещодавно згадала кінострічку «Жорстокі ігри». Її героям далеко до тебе. Ти – тиран! І завжди ним був. Навіть тепер, коли я отямилась, коли пішла. Ти вирішив, що остання гра «Що ж це значить?» повинна була відбутись. І ти зупинився. Не кохання. Що ж тоді? Зацікавленість у виграші? Ти й так переміг. Переміг мене. Не просто переміг, а на деякий час зламав, розтрощив мене на дрібні шматки. Настільки дрібні, що минуло 2 роки, доки я отямилась і почала їх клеїти. Та все ж я змогла. Я випросталась, підняла голову, і знову почала бачити сонце. Яскраве, барвисте, і таке тепле сонячне світло. Ти його в мене забрав. Весь цей час я жила у пітьмі. Тільки твоя посмішка була проблиском хорошого. Хоча вона ніколи не приносила хороших звісток. Дещо нахабна та награно наївна посмішка завжди означала, що ти вигадав нову гру. Ще підступнішу. Ще жорстокішу. Я повернулась до реальності. Повітря вже не пахне тобою, вода вже не відображає твого обличчя, земля більше не показує де ти був, а вогонь знову горить яскравим світлом. Світлом щирого щастя і тепла. Те, чого я не відчувала вже давно. Все загинуло. Все, чого ти добивався, все, до чого так прагнув. Але ти зупинився. Я все ще шукаю причину цього. Але ніяк не знаходжу. Ти знаєш, як я люблю запитання. І як я люблю знаходити відповіді. Хоча… Навряд ти взагалі хоч щось про мене знаєш. Ти не цікавишся іграшками. Вони просто існують для розваг. Тепер розваги закінчились. Мене нема. А ти все ще стоїш. Зупинившись, ти подивився на мене. Не промовив і слова, просто стояв і дивився. Тоді на мить мені здалось, що я побачила іскру. Але ні. Це просто сонце грало своїми променями. Тепер грали тобою. А ти до цього не звик. Ой, як не звик. І я пішла. Пішла без слів, сліз, благань. Просто пішла. Навіть не обернулась. Бо знала, як це може пекти. Не просто знала – пам’ятала. Пішла. Завершила гру. Тоді я так думала, щиро вірила, що на цьому все і скінчиться, але ти знову виграв. Я зрозуміла це згодом, коли вперше спитала себе «Чому?». Сподіваюсь, ти задоволений, адже, підозрюю, я ніколи не дізнаюсь відповіді на свою «маячню». Та може колись, коли пограються тобою, ти згадаєш мене, повернешся і поясниш. Поясниш все. І головне «Чому?».
03.03.2011

Я завжди захоплювався твоїм сміхом. А ти просто посміхалась. Щодня ти наповнювала моє життя кольором. І я не міг повірити, коли ми нарешті познайомились. Ти отак просто підійшла до мене і попросила цигарку. Спочатку я хотів сказати щось на кшталт : «Такій гарненькій дівчинці не варто палити…» Та потім згадав реакцію своєї сестри на подібні фрази, і тупо махнув головою.
Ти м’яко посміхнулась і протягнула долоню. Я пригостив тебе, але ти навіть не поворухнулась. (Не враховуючи надзвичайної грації, коли ти підпалювала мій синій «Parliament».) Стояла і щиро до мене посміхалась. Хвилини за дві я все ж зважився запитати як тебе звати...

… Зараз занадто боляче згадувати все, що з тобою пов’язано. А тоді це було для мене ледь не знаком з неба, що нам судилось бути разом. Ну що ж… Біс з ним… Прошу, згадай все, що ми пережили. Ти змусила мене повірити в те, що я ще зможу врятуватись. Що не залишу тебе саму на цьому світі, що ми влаштуємо ще не одну революцію.
Минуло двадцять два місяці з того моменту, як ми почали спілкуватись. І я наважився розповісти тобі про свою можливу передчасну смерть. Ти слухала дуже уважно, намагалась не перебивати, а я знаю, яка ти допитлива.
А потім просто пішла. Попрощалась, звісно, але пішла…

… Я довго не міг збагнути твою реакцію… Невже ти не могла уявити себе поруч зі смертником??? Що раптом трапилось з моєю солоденькою…знову твоє ім’я…. Останнім часом воно наче переслідує мене… Але це вже не важливо. Тож коли ти за тиждень знову з’явилась, в мене не було слів: ти уникала мене, робила вигляд, що я не існую, що ми незнайомі.
В той момент я вирішив, що тобі, мабуть, так легше буде пережити втрату… Але потім я згадав, що сказав лише про МОЖЛИВУ смерть, і точно не найближчим часом. Твої очі були спустошені, чи то просто скляні… Я більше не впізнавав тебе. Ти була зовсім чужа мені.

… На деякий момент мені було боляче і гидко на тебе дивитись. І я почав пропускати пари. А коли повернувся, тебе не було… Мені сказали, що ти зникла того ж дня, коли я вдруге не прийшов на пари. Раптом гучний німий крик вирвався на волю…ВОНА НЕ МОГЛА!!! …

… Я залишився сам. Так я тоді думав. Хоч і не було жодних звісток, я все ж не очікував побачити тебе живою…

… Ти з’явилась нізвідки. Ти полюбляла такі сюрпризи, але я вже лежав у комі. Твої слова піднімали мене з глибокого дна тієї всепоглинаючої ями. Та дуже швидко ти здалась. Просто покинула мене. Тепер я мав там померти… Я найбільше цього хотів. Але щось не дозволило мені це зробити. Я все-таки вижив…

… Ми зустрілись поглядом у маршрутці. Ти здивовано і злякано подивилась на мене: було надто очевидно, що ти не очікувала побачити мене живим. А от я змирився, і просто посміхнувся.
Ми за звичкою вийшли на зупинці біля парку…

… Твої очі тікали від мого погляду, а руки знервовано шурхотіли по кишенях в пошуках запальнички. А я спокійно поглядав на тебе… Ти чомусь занадто сильно нервувала. Ще хвилина… і… прийшов Він. Ти поцілувала його у щічку, і тільки губами промовила до мене ПРОБАЧ МЕНІ…

…Я допалив цигарку, що мало остаточно мене вбити.
Тепер пишу тобі ось це. Згадай хоч на мить все, що ми мали… І прошу лиш про одне: скажи чому…

27.10.2009

Веселе сонечко ніжно заглядало у віконце. Ти просто йому посміхнулась у відповідь… А він просто мовчав, такий спокійний, твій милий. Та раптом все якось змінилось, він зник, на зміну сонцю прийшла злива, гроза, що провіщала лихо. Ти не втрималась і зронила сльозу. Вона така гаряча, одразу обпекла горло шаленим криком. Від цього ти ще більше закричала, та вже німим голосом. Просто вдивлялась у безмежний простір, такий порожній та темний…
Аж раптом щось блиснуло, неначе іскра надії, і одразу ж згасло. І це було неспроста. Ти була в цьому впевнена. Ти згадала минуле прощання і щось невтримно почало пекти.
І ось….аж страшно подумати…ти взяла лезо до рук. Тремтячою рукою наважилась піднести до вени, але крик зупинив тебе. Твій внутрішній крик. Раптом прийшло розуміння, що все не так погано, що він можливо повернеться, хоч і навряд… а до таких думок ти боялась повернутись. Серце билось в шаленому темпі. Ти мовчки дивилась на відображення у дзеркалі. Воно не надто тобі сподобалось: змучена дівчинка із заплаканими очима. Ти зовсім не впізнала себе. Ці очі більше не співали пісень, не розповідали віршів. Вони були спустошені: сльози все забрали із собою. Від усвідомлення цього ти здригнулась… «Я ЖИТИМУ!!!» - прокричала собі, але лезо вже недбало впало на тендітне зап’ястя…і кров хлинула швидким потоком…
Та ти чомусь вже не кричала, а просто спостерігала… Ти здалась…На поталу тим, кому ти зовсім не потрібна…
Тебе знайшли самотню на підлозі, із посмішкою на обличчі – ти помстилась йому… Так ти думала...

Як часто ми робимо те, чого насправді нам не хочеться… Настільки ж часто, як і те, чого боїмося понад усе на світі… І вже саме те відчуття, що ми не розуміємо чогось, змушує все ж чинити абияк. Тому поспішаючи зробити все і одразу, ми ніколи не задумуємось над причиною, поштовхом до дії. Це дратує ще більше і ми просто “забиваємо” на те, що маємо.
Найчастіше ми сумніваємось. Саме сумніви є найбільшим поштовхом до поспішних дій. Вони змушують робити все, і обов’язково, негайно. Сумніви просто вирішують все за нас. Поспішно проштовхують крик, чи сльози, будь-що, що приверне увагу. Але насправді це ніколи не вихід, не вирішення, просто…сумнів. А потім настає таке собі прозріння, і вже не так боляче. І серце вже так не калатає, нерви заспокоюються, і ви починаєте думати хоч трохи, але логічно. І вкотре ми знову зустрічаємо …СУМНІВИ!!! Чи все так зроблено??? Чи варто було поспішати??? Та що вже тепер??? Тепер просто спостерігайте за всім, що відбувається,мовчки сприймайте те, що є……..

08.2009

Я ледь не сказала тобі правду. Чому? Просто набридло мовчати, тримати все в собі. А ти такий допитливий! Навіщо? Невже ти знову хочеш дати мені надію? Пізно!!! Я вже зруйнувала міст, що нас поєднував!
… Але ні! Він не поєднував нас: він просто кріпив мене до тебе! Я не люблю тебе, не люблю… Не можу! Не можу знову допустити односторонню любов. Моє серце майже зажило. То навіщо ворушити? Ти вільний!!!! Чому ж ти стоїш? Біжи, тікай, лише дай мені спокій! Іди геть!краще мені залишитись самій!

P. S. важко визнавати, і не хочеться, але ти Є!!! Я боюсь! Боюсь багатьох речей ! і винен ти!ти мені більше не потрібний!

ПРОЩАВАЙ!!!

- І знову палить невідомий біль…
- Щось змінюється. Чи змінилась ти? Так, ти змінилась, хоч думала, що залишишся такою, як була, назавжди. Але такого не буває. Нові люди й нове життя зовсім змінили тебе. Тепер тобі чомусь легше. А чому? Ти думала колись про це?
- Так.
- Це добре. Це означає, що краплина твоєї душі залишилась незміненою.
- Але я не знаю, чи хочу змінюватись!
- А тобі й не треба знати. Це тільки здається, що все залежить від твого бажання. А насправді світ змінив тебе. Він вніс основні корективи, а ти спокійно їх сприйняла.
- Я… Я лиш хотіла жити по-новому, а в результаті щодня мене мучить все більший біль. Він повністю знищує мене, а сліз мені не вистачає, щоб загоїти усі рани, і кров все стікає. Але її ніхто не бачить…
- І ніхто не бачить твоїх сліз, ніхто не чує крику…. І не почує. Бо ти не довіряєш людям!
- Я боюсь…
- Ти боїшся? Це брехня!!! Ти знаєш кому можна довіряти, і все одно мовчиш! Ти зірвешся! І може хоч тоді щось зрозуміш1але боюсь, тоді буде пізно.
- Я не заплачу на людях!
- Ти вже заплакала. Просто ніхто не бачив цього.
- Бо всім байдуже!!!
- Бо ти сама хотіла, щоб так було!
- Не хотіла! Я хочу бути потрібною комусь!мені набридло бути нулем!
- А ти й не є нулем. Ти є сонечком у житті кількох людей, тож залишайся ним. Не будь похмурою. Посміхнись! Сонце ніколи не плаче! Тільки ніколи не вдавай те, чого нема! Намагайся бути собою, хай зміненою, але собою.
- Не можу!
- Можеш, але не хочеш!ти ніколи не була брехливою тварюкою. Хіба що перед собою. Собі ти завжди брехала! Згадай всіх тих, кого кохала, кому вірила. Тепер бачиш? Це не світ це ти. Тільки ти сама це робиш! Ти дозволяєш себе міняти. І нехай зараз біль, а потім и відчуєш спокій. Просто живи. Кожною хвилиною, кожним почуттям, яке ти зустрічаєш на своєму шляху!
- ЦЕ ВСЕ Я!!!!!
- І ЦЕ ВСЕ ТВОЄ ЖИТТЯ!!!


10.2008

Я боюсь… Я боюсь багатьох речей. Т найбільше я боюсь обпектись. Не фізично, ні! Фізичний біль мине, а рана в душі жеврітиме пекучим вогнем.
Я боюсь залишитись одна: мовчазна самотність мене лякає, вона зводить мене з розуму.
Це смішно, але я боюсь дощу. Його шепіт відбивається від моїх вікон. Відлуння мене насторожує. Мурахи починають свій рух по моїй сині. А потім вдаряє грім, і навіть вони завмирають від страху… Блискавка хороша, вона несе світло. Це чудове видовище. Особливо вночі…
Я боюсь правди! Вона жорстока . я виставляю свій захисний щит – мрії. Вони оберігають мене від страху… А сльози не слухають. Надто багато страху! Надто багато болю! А я його так боюсь!
Боюсь довіритись комусь, адже існує страх, що людина не збереже мої почуття. Я боюсь, що оточуючі мене не сприймуть такою, якою я є насправді.
А мені байдуже! Сльози забирають мій страх, і мені стає легше. А потім страх знову повертається. Це замкнуте коло, і я боюсь його розімкнути, бо боюсь, що щось піде не так, як треба… Я БОЮСЬ

Печаль ніколи не покидає мене, просто іноді затихає… і це пече, немов вогонь. До кожної клітинки, кожного м’язу, кожної волосинки… а ці сни… скільки можна нагадувати про себе??? Невже так важко просто піти??? Чи тобі мало того болю, що ти мені його завдав?
Ти мовчиш.. може хоч тепер ти щось скажеш? Що тобі байдуже, що ти кохаєш іншу…
Я сама це знаю, але наче мазохіст хочу почути це від тебе. Знову і знову повторюю в голові той вечір… Нічого особливого. Просто тоді ти зробив мені боляче, не помітивши того…
Проста заміна… Я ніколи тобі цього не пробачу. Oтак просто житиму, і берегтиму згадку про твій вчинок… Так солодко, і гірко, ніжно і грубо… І так просто для тебе.
Та ти просто живеш. Я для тебе ніхто. Просто Льоля. Тепер тебе нема. Ти помер для мене, але залишив мені пекучий біль. І я його берегтиму, щоб одного дня повернути тобі сторицею, щоб ти відчув все…все те, що ти мені подарував, чим нагородив…Вперше…і востаннє я згадую тебе, ЗНИКАЙ!!!

Остання пелюсточка… Вона так мило впала, повільно, так граційно, але в болото, калюжу… думаєш це просто так??? Ні це все символіка.
Пам’ятаю тільки три прості і водночас вбивчі слова: «Я не кохаю…» Так... мило… аж серце завмерло. Біль проник у найпотаємніші куточки душі. Але я вижила, продовжувала стояти, але тепер я дивилась не на тебе, а просто вдалину. Так просто. . . а біль не вщухав, ми попрощались, і я пішла тихою невгамовною алейкою. Так просто… так надзвичайно боляче… але я пережила. Згорнула все в поліетиленовий пакет та викинула на смітник: потріпане, розбите серце, змучену нещасну душу…і біль...неймовірно злий та пекучий біль… та все ж ...чого тепер шкодувати, що змовчала. Сенс? Нема. От і я про це ж…

2007

Ти подарував їй троянду. Вона була яскраво - червона, на довгому стеблі. Це був знак? Невже ти підштовхував її до чогось, готував до нового?
Але ж колючки… Вона одразу ж поколола руки, а ти й не помітив! Посміхався… А вона їх сприйняла одразу як відштовхуючий рефлекс.
Вона зробила один крок вперед і два назад. Знову ви тепер далеко тепер один від одного.
Кожною своєю дією ти давав їй надію: поглядом, рухом, словом. Вона розуміла, що нічого не буде, і це пекло їй серце, випалювало все, що в ній було.
А ти цього не помічав, був сонцем у її житті. Лиш тільки не знав того, що забирав усю її з собою, де б не був.
Вона змогла загоїти рани в серці, заштовхнути любов у найглибші закутки свого єства. А ти навіть зараз змушуєш любити себе. Не помічаючи того, ти змушуєш її серце шалено битись.
Вона не витримує, і тихо, мовчки заплаче невидимою сльозою. У неї їх вдосталь. Любов вкотре зробила своє діло: розбила дівоче серце…
Лиш тобі байдуже, бо ти кохаєш іншу…

Вперше вона засумнівалась… Раптом вона почала думати про смерть. І тільки тепер зрозуміла, що стоїть на краю прірви. Такої тихої, милої, спокійної…
Життя втратило сенс, просто так… Наче всі кольори раптом змили холодною водою. Вона знову вдивилась в простір, і аж відсахнулась: його образ був занадто чітким. Він начебто спостерігав за нею, за кожним її рухом. Вона боялась підвести очі. Він ніби був там, завис в повітрі. Риси його обличчя, такі рідні, щирі карі очі пильно вдивлялись кудись…наче крізь неї, і вона пригадала останні слова: «Пробач, ми надто різні..!»
І сльози покотились одна за одною, наче тиха спокійна річечка. От тільки надто сильно вони обпікали їй серце. Вона встала, і зробила маленький крок …
Настав кінець… Вона не набралась мужності зупинити його, просто взяла і скорилась його волі. Вона завжди так робила. Але цього разу ціна була вища, ніж просто програне парі… вона заплатила своїм життям за покірність.
Дарма вже він тепер стоїть з букетом квітів та приготованою промовою, в якій просить пробачення за «дурниці, що я вчора намолов»… Її не повернеш…

2009