Проходь повз. Ти завжди так робив. Чому ж тепер не можеш? Невже сумління заговорило? Щось це сумнівно. Ти ніколи не обертався, ідучи геть. Ніколи не кричав мені у слід, коли я йшла, зі слізьми на очах. Цього разу ти спинився. Чому? Я так часто себе питала, що вирішила нарешті спитати тебе. Чому? Вирішив помучити мене? Невже тобі мало? Ти завжди грав мною як хотів. А я ніколи не перечила. Ось раптом ти задумався. З чого б це? Кохаєш? Ні. Це я знаю напевно. Ти ніколи не давав почуттям оволодіти собою, своїм холодним і до болю логічним серцем, мозком. Завжди такий усміхнений. Але від твоєї посмішки я тремтіла. Тремтіла, боялась твого погляду. Боялась, але завжди із нетерпінням очікувала ще одного. І ти дарував мені цей морозний, льодяний погляд. Він був водночас настільки гарячим, що мене кидало в жар. Я не знала, що мені робити. Погляд затуманювався,дихати ставало дедалі тяжче. А ти продовжував дивитись. Ти насолоджувався моїми муками. І я це бачила. Це бачили всі. І благали мене зупинитись. Але я не наважувалась. Щойно я хотіла чинити супротив, ти одразу вчиняв скандал, і я завжди була винною. Ось що дивно: я завжди чітко усвідомлювала чому я тобі була потрібна. Якщо тобі взагалі хтось потрібний. І мене бентежила та мета, якої ти добивався. Не просто бентежила, а лякала. Лякала настільки, що я щоразу хотіла втекти. Але ніколи не мала змоги піти. Я ніколи не наважувалась. Чомусь я боялась, що тобі буде важко самому. Я завжди думала, що захищаю тебе. А я просто розважала. І я знала. Знала все. Але це було не важливо. Я залишалась. Щоразу тонучи у глибоких темно-синіх бездонних очах. І там було порожньо. Ніколи ще не бачила таких порожніх очей. Напевно вони мене і переконували в тому, що ти беззахисний. Я ніколи не питала чому крім пустоти в них нічого нема. Та ти б і не відповів. «Маячня». Ось чим були для тебе всі мої запитання, відповіді на які, я так старанно шукала. Жодних відповідей, тільки гра. Такими були твої правила. І я підкорювалась. Щоразу лякаючись від нових і більш жорстоких правил. Вони допомагали тобі виживати. Контроль. Це все, чого ти хотів від життя, і ти не знав, чи зможеш підкорити мене. І ти це зробив. Нахабно. Панічно. Наче боявся, що я одумаюсь, прийду до тями і втечу. Але ні. Втеча моя була короткою. Я навіть не встигала відійти від тебе, як одразу ж поверталась. Ображаючись, завжди марно чекала, що ти підійдеш, попросиш пробачення, адже ти завжди був винним. І ти це знав. Це знала я. Та тоді було байдуже. Я жила і дихала тобою, твоєю грою. Нещодавно згадала кінострічку «Жорстокі ігри». Її героям далеко до тебе. Ти – тиран! І завжди ним був. Навіть тепер, коли я отямилась, коли пішла. Ти вирішив, що остання гра «Що ж це значить?» повинна була відбутись. І ти зупинився. Не кохання. Що ж тоді? Зацікавленість у виграші? Ти й так переміг. Переміг мене. Не просто переміг, а на деякий час зламав, розтрощив мене на дрібні шматки. Настільки дрібні, що минуло 2 роки, доки я отямилась і почала їх клеїти. Та все ж я змогла. Я випросталась, підняла голову, і знову почала бачити сонце. Яскраве, барвисте, і таке тепле сонячне світло. Ти його в мене забрав. Весь цей час я жила у пітьмі. Тільки твоя посмішка була проблиском хорошого. Хоча вона ніколи не приносила хороших звісток. Дещо нахабна та награно наївна посмішка завжди означала, що ти вигадав нову гру. Ще підступнішу. Ще жорстокішу. Я повернулась до реальності. Повітря вже не пахне тобою, вода вже не відображає твого обличчя, земля більше не показує де ти був, а вогонь знову горить яскравим світлом. Світлом щирого щастя і тепла. Те, чого я не відчувала вже давно. Все загинуло. Все, чого ти добивався, все, до чого так прагнув. Але ти зупинився. Я все ще шукаю причину цього. Але ніяк не знаходжу. Ти знаєш, як я люблю запитання. І як я люблю знаходити відповіді. Хоча… Навряд ти взагалі хоч щось про мене знаєш. Ти не цікавишся іграшками. Вони просто існують для розваг. Тепер розваги закінчились. Мене нема. А ти все ще стоїш. Зупинившись, ти подивився на мене. Не промовив і слова, просто стояв і дивився. Тоді на мить мені здалось, що я побачила іскру. Але ні. Це просто сонце грало своїми променями. Тепер грали тобою. А ти до цього не звик. Ой, як не звик. І я пішла. Пішла без слів, сліз, благань. Просто пішла. Навіть не обернулась. Бо знала, як це може пекти. Не просто знала – пам’ятала. Пішла. Завершила гру. Тоді я так думала, щиро вірила, що на цьому все і скінчиться, але ти знову виграв. Я зрозуміла це згодом, коли вперше спитала себе «Чому?». Сподіваюсь, ти задоволений, адже, підозрюю, я ніколи не дізнаюсь відповіді на свою «маячню». Та може колись, коли пограються тобою, ти згадаєш мене, повернешся і поясниш. Поясниш все. І головне «Чому?».
03.03.2011