Із Федора Михайловича Достоєвського

Звідкіль всесвітня скрута враз прийшла?
Хто винний тут, хто перший починає?..
Народ ви спритний, це усякий знає;
та слава йде про вас доволі зла!
Подумайте: можливо, вам би слід
приводити до ладу вла́сну хату?
Не варт на злам випробувати світ,
під небом місця – для усіх багато!
Та й смішна нам фантазія така:
французом – налякати русака!

Знайома Русі низка чорних днів,
було їй те, що не бувало з вами.
Татарин під п’ятою нас давив,
а опинився він же під ногами.
Та Русь далеко з тих часів пішла,
їй тісно поряд з вами, боязкими!
Заморський зріст вона переросла;
хто стане в ряд з богатирями цими?
Окиньте зором розмір наш увесь,
якщо звихнути ший не боїтесь!

Страждала Русь у сварах безґрунтовних,
спливала кров’ю ледве не дотла
у боротьбі братів єдинокровних;
але свята й живуча Русь була!
Ви розумніші – вам і книги в руки;
чесніші ви, бо честь вам так велить...
А ми зате – терпіти гідно му́ки
навчились у перебігу століть!
В минуле гляньте, – свідок вам воно:
союз ваш – не страшний для нас давно!

Ви кажете, що винні ми в нашесті,
що росіяни – зрадники присяг,
що в нас замало лицарства та честі,
що вас прикли́кав ваш союзний стяг,
що вам шкода країн – сусідів наших,
що хочеться загарбань різних нам,
що те і се... В нападках цих і дальших
вам відсіч дана, ніби школярам:
вам щось не те? – прийдіть самі до тями,
не бриль же нам ламати перед вами!

Росії дії – важити не вам!
Призначення її – від вас укрите!
А Схід – її. Усі народи там
в її обіймах мріють відпочити!
Царюючи над Азією зроду,
вона усім нове життя дає,
й відродження притаєного Сходу
(Так Бог звелів!) із нею настає.
Це владна Русь, підданство це царя,
майбутнього це сяюча зоря!

Меч Гедеонів візьмемо як зброю,
є в Ізраї́лі сильний Судія!
То, Боже, цар, збережений Тобою,
помазанець десниці Твоєя!
Де два чи три для Господа готові –
Господь між них, як сам нам обіцяв.
Мільйони нас чекають тільки слова,
й нарешті строк Твій, Господи, настав!
Звучить сурма, і наш орел двоглавий
на ворогів несеться величаво!

(2023)

Із Петра Вяземського

Степ широкий, неозорий
вдовж і впоперек лежить,
наче полум’яне море
жаром сонячним пашить.

Не відчути у повітрі
жодних вітру ворушінь;
й хоч би десь хмарки нехитрі
навели на землю тінь...

Небо - наче купол мідний;
голо все, там-сям хіба -
куций захист хаті бідній -
напіввисохла верба.

Все - те са́ме, звідси й доти,
й ніби вкляк життєвий дух;
почуття й думки - в дрімоті,
голодують зір та слух.

Звіку так цей степ німіє,
та ріднішим нам стає:
все це - матінка-Росія,
отака, яка не є!

(2022)

Із Петра Вяземського

Чи питались ви порою,
що таке «російський бог»?
Ось назбируваний мною
недокладний каталог.

Бог вибоїн та заметів,
подорожніх всіх тривог,
тарганів з усіх буфетів -
ось він, ось російський бог.

Бог неситих та холодних,
хто знесиливсь та усох;
бог маєтків недоходних -
ось він, ось російський бог.

Бог сідниць й грудей відвислих,
тоскних погребальних дрог,
і вершків, і фізій кислих -
ось він, ось російський бог.

Бог фонвізінських паньматок, -
статей, певна річ, обох;
бог слив’янки до курчаток -
ось він, ось російський бог.

Бог чинуш із орденами,
бог дворових-випивох,
хо́дів хресних з корогвами -
ось він, ось російський бог.

Ду́рні в нього мають ласки,
мудрі - тільки тьму вимог;
бог нудної свистопляски -
ось він, ось російський бог.

Бог усього, що зчиняє
метушню й переполох,
дурість без кінця та краю -
ось він, ось російський бог.

Бог мандруючих чужинців,
чи заброд, а чи забрьох
(тобто, найчастіше німців) -
ось він, ось російський бог.

(2022)

Із Олександра Пушкіна

Збулося: в день Бородіна
прорвались наші знамена
крізь мури знишклої Варшави;
і Польща, як бігучий полк,
під ноги ронить стяг кривавий -
і бунт розчавлений замовк.

Куди відсунем стрій твердинь?
До Ворскли, Буга, до Лимана?
За ким залишиться Волинь?
У кого - спадщина Богдана?

Чи, інші визнавши права,
від нас відторгнеться Литва?
Чи Київ наш золотоглавий,
старезний предок руських міст,
додасть до буйної Варшави
своїх святинь завітний зміст?

Із гробу вічного свого
Суворов бачить бран Варшави -
і торжествує тінь його
від їм закладеної слави!

(2021)

Із Василя Жуковського

Салютуй, грими, гармато,
перемогою дзвени!
Йшли у бій діди завзято;
нині йдуть у бій сини.

Знову ті ж орли над нами,
ті ж над нами знамена;
прийде буйний лях до тями,
вивчить наші імена!

Онде - блискавка немовби,
й наче смерч - клубоче дим:
линуть наші мстиві бомби
понад містом бунтівним!

Арарат - здобуток брані,
і чудовим став захват
Ерзурума, Ерівані
і варшавських стін та врат.

Так нехай геройські стяги
променем заллє зоря,
й піднесуть нові звитяги
славу нашого Царя!

(2021)

Із Ірини Ратушинської (1954—2017),
православної українки, яка вважала себе росіянкою

Батьківщино, ти врастаєш в ребра!
Почекай, не силуйся надмір!
Так нечасто ти на ласку щедра.
Ти жорстока, мов біблійний звір.

Знову дощ періщить по бетону,
хлюпотить по ґратовій броні.
Дай вдихнути волю завіконну
крізь намордник сірий на вікні!

Так, чекати ласки тут - це хиба,
біль втаю, знайду собі вузду.
Я візьму сьогодні пайку хліба
і на завтра частку відкладу.

Скільки часу вірш мені ховати,
вчувши брязкіт камерних ключів?
Скільки тицьнеш ти мені крізь ґрати
довгих злих ночей та лютих днів,

Батьківщино? При твоєму дбанні -
складно залишатись у житті...
Чи далеко мій етап останній,
щоб могла травою прорости

ти крізь мене, стати наді мною,
вітер відігнавши до зірок?
Втім, зажди, не треба ще відбою:
бачиш - не дописаний рядок
головний.

(вересень 2019)

Із Олексія Хом’якова (1804-1860)

Хоч під твоїм державним зором
народи злякано мовчать,
і сім морів невгавним хором
тобі віщують благодать;

хоч ти криваву громовицю
нагнала аж за пруг кудись -
своєю славою та міццю,
усім цим пшиком не хвались!

Були імперії грізніші:
з семи горбів великий Рим
півсвіту силоміць притишив
наперекір богам старим;

торкнулись Альп сини Алтаю,
володарі семи вітрів;
й лилося сонце на безкраю
царицю західних морів.

І що той Рим? І де монголи?
Куди подівсь халіфів трон?
І ось уже безсилий, кволий
занепадає Альбіон...

(2019)

Із Павла Когана (1918—1942)

...Хай не шукають щось крутійське
в тім наспіві, що я сурмлю:
повітря я люблю російське,
російську землю я люблю.

Я вірю, що ніде у світі
такої більше не знайти,
де б так дмухнув на ранок вітер
теплом та димом з висоти...

Де знайдете, чужі витії,
берези, як у цім краю?
Я б здох як пес від ностальгії
бодай і в райському гаю.

А ми ще дійдемо до Ганга,
а ми ще умремо в боях,
щоб від Японії до Англії
Держава сяяла моя.

(2019)

Із Осипа Мандельштама

Ми живем, ніби щезла країна з-під ніг,
нас дочути - ніхто і за крок би не зміг,
а коли хтось рече з гучномовця -
то згадає кремлівського горця.

В нього пальці, як гусені, білі й слизькі,
і слова непогрішні - як гирі, важкі,
і тарганські сміються очища,
і халяви лисніють зловіщо.

Вколо нього - юрма тонкошиїх вождів,
він милу́є того, хто йому догодив.
Хто - мекече, хто - кряче, хто - хниче,
він один всім бубоче та тиче.

Як підкову, дає за указом указ -
кому в пах, кому в лоб, кому в око якраз.
Кожна страта у нього - малина,
й міцна постать, аж як в осетина.

(2019)

Із Сергія Єсеніна

Знов тут б’ються, пиячать і плачуть
під частушку докучну якусь.
Проклинають невдачливу вдачу,
проминувшу спогадують Русь.

Тут у кожного - втрати та хиби.
Зелень травня! Та червня блакить!
Чи не з того - мертвотою ніби
над цією гульбою чадить.

У очах - навіженість юроди,
у речах - бунтівне сум’яття...
Їм до болю самих себе шкода,
що знічев’я згубили життя.

Ні! Не впустять забави своєї, -
їм безглуздості дано сповна.
Ех, Расеє моя... Расєя...
Азіатська - як є - сторона!

(2019)

Із Анни Ахматової

В Кремлі не йде життя – Петро це певно знав,
там звірства древнього іще кишать мікроби;
Бориса дикий страх і всіх Іванів злоби,
і самозванців чвань, і брак народних прав.

(2015)

Із Ігоря Сєверяніна

Той уряд, що нацьковує цензуру
на мислячих, - повинен впасти вмент, -
отак, як виставляю я цезуру,
щоб владу відокремити ущент.

Якщо ж суспільство нехтує огидно
пригнічуванням геніїв своїх -
воно такого уряду і гідне,
й повік йому спокутувати гріх!

(2019)

Із Василя Олександрівського (1897-1934)

Біле розложисте поле,
віхи край довгих доріг;
серце від смутку та болю
я захистити не міг.

Млиста негода злоститься...
Скільки триватиме це?
Чорна загострена птиця
креслить у вітрі кільце...

Русе блідава! Де саме
норов захований твій,
поза якими лісами
піниться буйства напій?

Хто у диявольській требі
п’яну тебе вколисав?
Світлої усмішки в тебе
зроду я ще не вбачав...

Крізь напівморок неволі
я тільки й бачити міг:
біле розложисте поле,
віхи край довгих доріг...

(2019)

Із Сергія Буданцева (1896—1940)

Осінній день згаса поволі
над неосяжністю землі;
знов по твоїй скорботниій долі
поллються з неба сльози злі.

В старих розлогах мовчазливих,
в сумних димах далечини –
рятунку від страждань жахливих
твої очікують сини.

До кого з них ти мовиш слово,
кого позбавиш кривд і кар,
кому віддатись ти готова,
припоручити цей тягар?

Сувора мати! О, Росіє,
чому твій погляд так застиг?
Яка довічна дума тліє
у тихих просторах твоїх?

Когось благословляє вітер,
чи проклинає на краю? -
Та хто впізнає в цілім світі,
хто душу всю збагне твою?

Та хай і так. У лиходенні,
в безодні смутку й гіркоти,
у цій скорботі нескінченій -
любима хворобливо ти.

2019

Із Зінаїди Гіппіус

Це - невідновно. Та непоправно.
Хоч мий водою, хоч бий поклони.
По нас проїхав - навмисно явно -
дебелий вершник, чий кінь - червоний.

У твані в’язнуть його копита,
де вкупі - подвиг та смерть безславна,
де крові й гною - хоч їж, досита...
Повік. Назавжди. І - непоправно.

(2019)

Із Андрія Бєлого

Дворогий місяць.
Блищить полинь.
Дорогу місить
нежвавий кінь.

Як завжди, сила
нічних сичів
у ніч злетіла -
не на спочив.

Темніють жерді
сухих грабин;
німіють тверді...
Стою - один.

Тут щезник зліший
блука в лісах,
тут вершник й піший -
зникає в снах.

Гризуть тривоги,
гуде чоло:
нема дороги,
і не було.

Руді болота,
примар вогні,
гнилля мерзота,
трухляві пні.

(2019)

Із Анни Ахматової

Приречи мені млявість та тугу,
задихання, безсоння та жар,
відбери і дитину, і друга,
по умінню пісенному вдар... -

так молюся, нестямно та яро,
поперед причастившись натще, -
щоб ота над Росією хмара
пройнялась і промінням іще.

(2019)

Із Олександра Блока

Грішити довго, непробудно,
забувши лік ночам та дням,
й, коли від хмелю зовсім нудно, -
придибати у божий храм.

Схилитись у покірній позі
та осінитися хрестом,
та по запльованій підлозі
слабим постукати чолом.

Лишивши в блюдці грошик мідний,
при світлі жовтому лампад
поцілувати древній, бідний
та зацілований оклад.

А повернувшись - обманути
абикого на грошик цей,
й щеня голодне відіпхнути,
гикнувши, від своїх дверей.

Попід іконою - похмуро
лічбу зробити нешвидку,
і, переслинивши купюри,
сховати їх на божнику.

І жодна не потрібна мрія,
всього ясна ціна та суть...
Що ж, дорога й така Росія.
Хоч це - задорого, мабуть.

(2019)

Із Костянтина Бальмонта

Мені наснилось: я - не вибравсь із Росії.
Це сон, чи це ява, що там - ніяких змін?..
І голуби там є. А ще - отруйні змії.
І досхочу вовків. І тьма в’язничних стін.

Бруд «Ревізора» в ній. Весь гоголівський пострах.
Про що здіймали річ Успенський та Щедрін.
Подеколи мигне видіння шашок гострих -
і знов йде до землі землі убогий син.

Під вікнами - старці. Не вельми жити раді.
У вас нежданий гість. Посвідчення, мундир.
Люб’язний офіцер. Увічливий насправді.
Чиїсь до вас листи бере на сувенір.

Кругом на сто верстов - неправда, знову й знову.
На тисячу верстов - образа та біда.
Даремні зумкотять чи мухи, чи розмови.
І марно кров тече. І сльози - як вода.

(2019)

Із Сергія Єсеніна

Миршава хатино
злигоднів та бід,
хуга наче лине
до твоїх воріт;

чується щоденно
в тебе у дворі
стогін про нужденність,
співанки старі.

Всі поють про горе,
про розгул владик,
про пусті комори
та голодний рік.

Радощів - не чути
по кутках твоїх,
через те що скрута
заглушає їх.

(2019)

Із Олександра Блока

Русе! Нам - разом, чи нарізно маятись?
Цар, та Сибір, та Єрмак, та тюрма...
Може, вже час - розлучитись, розкаятись?
Нащо мені твоя вічна пітьма?

Вірою в бога - себе чи бентежила?
Що́ у піснях нескінчених твоїх?
Чудь начудила та меря змережала -
гатей, доріг та споруд верстових...

Свячення хоч прийняла ти без вередів,
до царгородських святинь не дійшла.
В степ соколів ти пускала та лебедів -
кинулась чорна зі степу імла...

З Білого моря - до самого Чорного,
чорною ніччю й на білому дні -
мариться привид обличчя потворного,
й очі татарські горять, як вогні...

Дим кожну ніч від відьомського варива
в полі над табором диким твоїм...
Що ж маячиш ти, як видиво, марево?
Духом нескореним граєш моїм?

(2019)

Із Андрія Бєлого

Ті ж самісінькі роси, тумани,
під зорею рожевий осот,
холодіючий шелест поляни,
голодуючий, бідний народ;

і в привіллі, на волі - неволя;
і суворий свинцевий наш край
нам гукає з холодного поля,
посилає спонуку: «Вмирай!..»

Зледеніла країна затята, -
мов залізом по долі шкребе...
О Росіє, нелюбляча мати,
хто отак опаскудив тебе?

(2019)

Із Володимира Нарбута (1888-1938)

Ген-ген село на згірку -
сорочка бідачини:
латками на ганчірку
наліплені хатини.

Скелети нікудишні,
на них обдерті крила -
то вітряки колишні
вкриває літо пилом.

Крокують небом хмари,
зіп’явшись на ходулі.
Й виліплюється з жару
нестями жовтий вулик...

(2019)

Із Андрія Бєлого

Землі моїй бідні лани
в незбутній скорботі застигли.
Розлоги всі ці вдалині -
горбами, рівнино, повигни!

Простягнених просторів рать
утаює шир неозору.
Куди тут втечеш від заклять
пияцтва, безхліб’я та мору?

Від голоду й холоду тут
вмирають і вмерли мільйони.
Чекають на вимерлий люд
скорботні рівнини безсонні.

Тут Смерть протрубила свій клич -
в ліси і у ниви мізерні,
у села й міста, навсібіч,
у простір голодних губерній.

(2019)

Із Івана Буніна

Сунеш по снігах одноманітних...
Потім - міст, яруга, чагарі,
під горою - селище самітне,
та забутий цвинтар на горі.

Ні душі в селі; не червоніють
у домах запалені вогні;
сліпо зруби в сутінках чорніють...
Знаю я: покинуті вони.

Пахне там холодною золою,
проваливсь димар цілком у піч,
і стоїть та хата неживою,
трусить порох з даху навсібіч.

Попід стріхи вітер лютий віє,
сипле снігом... Тільки він один
за тобою, рідний краю, скніє
посеред пустих твоїх рівнин!

Певні у новій, у кращій долі,
ми забути хочемо мерщій
цвинтар цей, і вішки в білім полі,
і пустелю в темряві нічній.

Шлях біжить, на ньому хуга грає,
потім - засипає пластовень...
Так нехай скоріш уже вмирає
цей похмурий, моторошний день.

(2019)

Із Івана Буніна

Під небом неживим свинцевим -
похмурість лісових пустель:
нема кінця в снігу деревам,
й далеко до людських осель.

Лише туман молочно-синій,
як лагідна чиясь печаль,
у цій простиглій широчіні
пом’якшує гнітючу даль.

(2019)

Із Дмитра Мережковського

Над німим розлогом - нерухомі,
наче накарборвані в твердіні -
темних хат струхлявіла солома,
стріх старих розібрані жердини.

Сонце упірнуло в хмари тьмяні;
не тремтить осичина похмура;
небо відбивається в ковбані;
і на всьому - смуток та зажура...

(2019)

Із Костянтина Бальмонта

Зграї птаства. Шляху стрічка.
Тин, розхристаний упень.
Сіється з-під неба мжичка
на сумний та тьмяний день.

Придорожній стовп, навпроти -
стрій беріз, знайоме тло;
і, здається, від скорботи
похилилося житло.

Напів-світло, напів-присмерк,
й мимоволі рвешся вдаль,
й несвідомо душу тисне
невгамована печаль.

(2019)

Із Миколи Морозова (1854-1946)

І ось вона ізнов, Росія...
Хрести та храми, як завжди.
Та помічаю знов усі я
убозтва вічного сліди.

Жандармські формені лівреї
являють сяяння своє,
а звичний вираз: «Ми - лакеї!»
опричну зграю видає.

І знову - бідні, нетверезі...
Й здається в цій юдолі сліз,
що навіть сосни та берези
по-рабськи хиляться униз.

(2019)

Із Олексія Апухтіна

Мерехтіння в хатинці похилій
поміж темних, безлюдних полів,
недороблений тин, майже згнилий,
та пронизливий стогін граків;

ледве дихають стомлені коні,
загрузають колеса в піску,
й мов боюся якоїсь погоні,
мовби рушив я в путь нелегку...

І чому так журюся я ревно,
що́ мені та дорога тяжка?
В рідну землю уїлася, певно,
й стала, журбо, ти рідна така...

Із тобою обжита землиця,
на тобі побудований дім,
тебе з житом - невиспана жниця
вижинає світанком блідим;

з молоком дістаєшся дитинці,
з поцілунком до парубка йдеш...
Мерехтіння в похилій хатинці,
мої рани старі - не бентеж!

(2019)

Із Олексія Апухтіна

Жарко. День годящий нині, слава Богу...
Скоро на широку виїдем дорогу.
Там риплять обози, хур чималих низки,
із країв заморських там шляхом неблизьким
йде у нашу землю хоч якась новинка...
В манівцях російська губиться стежинка.
Без пуття по Русі звично по слизькому
тягнеться доріжка, й не зійти нікому...

(2019)

Із Федора Тютчева

Тямки Росію не збагнуть,
загальні мірки - не обмірять:
у неї особлива путь -
в Росію люди з жахом вірять.

(2014)

Із Федора Тютчева

Москва, та вічний Рим, та Царгород услід -
ось царства росіян омріяні столиці...
Та де ж межа, рубіж? Де наступ ваш спиниться
на південь з північчю, на захід та на схід?
Зі страху білий світ принишк і трохи зблід...

Сім внутрішніх морів та сім великих рік:
від Нила до Неви, від Ельби до Китаю,
від Волги до Янцзи, від Ганга до Дунаю!
Чи стане руське все, й не промине повік -
чи ядерний кінець! Так Даниїл прорік...

(2019)

Із Михайла Лермонтова

До зла й добра - однаково байдужі,
ви відступаєте завжди без боротьби,
при небезпеці - неухильно ви в калюжі,
а перед владою - зневажені раби.

Юрбою хмурою - історії ізгої -
промайнете, немов фантомів череда,
не залишивши ні ідеї видатної,
ні виявів початого труда.

І пам’яті про вас, коли пристигне днина,
суддя-нащадок не залишить жодних прав –
з ядучим посміхом ошуканого сина,
чий спадок – батько змарнував.

(2018)

Із Михайла Лермонтова

Настане рік, Росії чорний рік,
коли її царів урветься вік;
з них крайній - втратить черні всю любов,
пожива черні стане - смерть і кров;

коли змордованих дітей та жон
не захистить зневажений закон;
й нова чума від куп смердючих тіл
почне бродити між порожніх сіл...

Настане той яскраво-чорний рік,
коли вогонь поллється в руслах рік;
зустрінеш Ангела - й нарешті уясниш,
навіщо він в руці тримає ніж;

й тоді твій плач, благальний стогін твій
для нього вбогий буде та смішний,
й немов страхітним попільним дощем
закриє він усе своїм плащем.

(2019)

Із Кіндрата Рилєєва

В німців в резидентах -
зараз в президентах.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Хоч шпиняє вчених,
пестить він воєнних.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Школи всі - казарми,
судді всі - жандарми.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Жах його - журнали
й різні неформали.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Тільки посіпаки
дістають відзнаки.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

А за правду-матку -
гонить на Камчатку.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

(2018)

Із Михайла Лермонтова

Прощай, замурзана Росіє:
земля рабів, панів, юрод,
вожді, облудні, як повії,
й завжди їм відданий народ.

Надіюся позбутись скоро
твоїх вояків-злодіюк,
твого зло-заздрісного зору
й обіймів загребущих рук.

(2014)