Із Сергія Буданцева (1896—1940)

Осінній день згаса поволі
над неосяжністю землі;
знов по твоїй скорботниій долі
поллються з неба сльози злі.

В старих розлогах мовчазливих,
в сумних димах далечини –
рятунку від страждань жахливих
твої очікують сини.

До кого з них ти мовиш слово,
кого позбавиш кривд і кар,
кому віддатись ти готова,
припоручити цей тягар?

Сувора мати! О, Росіє,
чому твій погляд так застиг?
Яка довічна дума тліє
у тихих просторах твоїх?

Когось благословляє вітер,
чи проклинає на краю? -
Та хто впізнає в цілім світі,
хто душу всю збагне твою?

Та хай і так. У лиходенні,
в безодні смутку й гіркоти,
у цій скорботі нескінченій -
любима хворобливо ти.

2019

*** ОРИГІНАЛ ***

Тебе, Россия

Осенний день уныл и мрачен
Над необъятностью полей,
И небу скорбный плач назначен
Над тёмной участью твоей.

И в старых далях, в хмурых дымах,
В немых просторах тишины,
Томясь от мук невыразимых,
Спасенья ждут твои сыны.

Кому из них промолвишь слово,
Кого утешишь и спасёшь,
Кому отдать себя готова,
Обременить тяготой нош?

О, мать суровая, Россия,
Что неприветливо глядишь?
Какие думы вековые
Твоя лелеет ныне тишь?

Молитвословья ль шепчет ветер,
Благословляет иль клянёт?
Но кто узнает и ответит,
И душу кто твою поймёт?

Но пусть и так. Благословенны
Молчанье, плач и маета.
И в этой скорби неизменной
Ты и мила, ты и чиста.

(1920)