
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

1920. Тобі, Росіє
Осінній день згаса поволі
над неосяжністю землі;
знов по твоїй скорботниій долі
поллються з неба сльози злі.
В старих розлогах мовчазливих,
в сумних димах далечини –
рятунку від страждань жахливих
твої очікують сини.
До кого з них ти мовиш слово,
кого позбавиш кривд і кар,
кому віддатись ти готова,
припоручити цей тягар?
Сувора мати! О, Росіє,
чому твій погляд так застиг?
Яка довічна дума тліє
у тихих просторах твоїх?
Когось благословляє вітер,
чи проклинає на краю? -
Та хто впізнає в цілім світі,
хто душу всю збагне твою?
Та хай і так. У лиходенні,
в безодні смутку й гіркоти,
у цій скорботі нескінченій -
любима хворобливо ти.
2019
*** ОРИГІНАЛ ***
Тебе, Россия
Осенний день уныл и мрачен
Над необъятностью полей,
И небу скорбный плач назначен
Над тёмной участью твоей.
И в старых далях, в хмурых дымах,
В немых просторах тишины,
Томясь от мук невыразимых,
Спасенья ждут твои сыны.
Кому из них промолвишь слово,
Кого утешишь и спасёшь,
Кому отдать себя готова,
Обременить тяготой нош?
О, мать суровая, Россия,
Что неприветливо глядишь?
Какие думы вековые
Твоя лелеет ныне тишь?
Молитвословья ль шепчет ветер,
Благословляет иль клянёт?
Но кто узнает и ответит,
И душу кто твою поймёт?
Но пусть и так. Благословенны
Молчанье, плач и маета.
И в этой скорби неизменной
Ты и мила, ты и чиста.
(1920)
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)