Я ні в якому разі не нічний метелик, швидше навіть сімейно-центрована жінка по натурі. Однак, життя – штука примхлива, ніхто не знає, якими вулицями ми ходитимемо завтра і з ким ділитимемо постіль. Ось так. Ідеш собі спокійно, слухаючи старенький блюз у навушниках, нікого не зачіпаєш, рухаєшся в такт своїм думкам, і раптом відчуваєш, що підбори почали тобі муляти, а може, це просто якийсь камінець трапився на дорозі і не дає тобі мирно простувати далі. Зупиняєшся, знімаєш туфель і трусиш.
Позаду з’являється чоловік. Він тільки-но вийшов зі свого авто, але ти цього не бачила. У нього нестерпно болить голова, мегаполіс, де волею випадку опинився цей незнайомець, ненависний йому. Зараз він, нарешті, повернувся у рідне місто і випадково зайшов у найгірший магазин цілого кварталу. Терпіти його не можу, не маю в кишенях ані гривні, але роблю вигляд, що зайшла до магазину, аби щось купити. Майже одразу виходжу. Що за чортівня… Ніби й він рухається за мною. Думаю, що, певно, теж знає, який кепський вибір у цьому магазині. Я все ще в музиці. Але цей чоловік вже подумки в мені. Його більше не лякає біль, він знайшов кнопку переключення. Підходить, стає ззаду, питає, чи направду мені у черевик потрапив камінець. То не камінець, підбори просто страшенно натерли мені ліву п’ятку, але, щоб уникнути довгих пояснень, погоджуюся з його версією. Отже, я вас проведу додому «і т.д. і т.п.». Провів, тепер дайте мені, будь ласка, ваш номер. Ні, краще ви свій дайте, і я вам обов'язково зателефоную. Точно знаю, що ніколи сама цього не зроблю, але ж потрібно бути ввічливою. Тому все-таки даю й свій.
Він не дзвонить два дні. Гадаю, більше ніколи не побачимось знову. Раптом дзвінок. Восьма вечора. В мене ніколи не було нормального одягу, щоб кудись вийти. Вдягаю щось гідне для першого разу. Він приїздить на машині, непоганій, до речі, представницького класу. Сідаю без вагань, і навіть серце не йокне. Тепер до ресторану, треба справити на цю дурепу таке враження, щоб вона віддалася мені зразу ж, тут і тепер. Мама випадково забула ключі від дому. Чай вже починає холонути на столику, а ми мчимо назад у непередбачуваних справах. От халепа… Так думає він, в мені ще жевріє надіє на реабілітацію втраченого настрою. Повернення до ресторану і нічне катання безлюдним передмістям. Дізнаюся дещо, складаю подумки досьє на нового знайомого: двічі одружений, двоє малят, стандартний набір притензій до «супружниці». Ми стоїмо коло річки під місяцем. Сьогодні повня і мені так хочеться зараз здійнятися кудись вгору над цими березами і зникнути у верховітті, зникнути звідси, забути про все. Повертаємося додому, і він вперше цілує мене на прощання. Впевнена, що це тільки початок, далі буде…
Ми – постійні нічні клієнти одного із закладів десь за містом. Зручно з усіх боків. Тепер він не стидаючись піклується про мене, бажав би бути поряд, але радить не розглядати його у якості потенційного чоловіка. Але й мені зістаритися у коханках не дасть. Я вкотре, сидячи поряд, кажу йому про те, як хочу нормальну сім'ю, дітей, чоловіка. Він упевнений, що, безперечно, я на все це заслуговую.
Одного разу він зізнався, що хотів би кінчити, просто у мене, що сама природа тягне його зробити це, він поводиться як самець. Я його не звинувачую. Але це все лише наші нічні марення. Думки про «недільного» татка для моєї дитини швидко залишають нас обох. Це ганебна справа, на яку він ніколи не піде. Коли я намагаюся поговорити із ним про речі, які вважаю серйозними, він завжди запитує, чи я не вагітна. Знаю сама, що це, мабуть, єдине, про що я йому ніколи не скажу. Навіть, якщо це трапиться. Не можна побудувати спільне життя на грунті рожевих ілюзій. Ми точно знаємо, що ніколи не будемо разом. Лише дві самотності, що блукають нічним містом у пошуках себе справжніх і знаходять їх один в одному. Потім зв'язок губиться і самотність знову нагадує про себе. Нам добре вдвох. Наша спільна самотність не видається тоді такою разючо-відвертою.
Ми годинами говоримо про свої справи, речі, віддалені від повсякденного життя, забуті у вирі щоденних подій. Ніч довга, і у нас досить часу для цього. Я б хотіла мати такого чоловіка. Здається, так мало треба жінці для щастя: просто, аби поряд був саме той, він, і ніхто інший, твій чоловік. Але що робити, коли цей чоловік не лише твій?
Нарешті знаходжу вихід. Відчуваю: щось має трапитися. Тоді доведеться зробити вибір.У капіталістичному суспільстві не існує поняття безвідносної вартості, вона завжди альтернативна: якщо…то. Не хочу більше подвійного життя. Обираю власну сім'ю. Крапка. Готуюся до іншого стану. Чекаю на дитину і щоночі думаю про своє кохання. Він поряд.
Далі буде…

Таємничий незнайомець
Машина зупинилася коло великої сільської огорожі, дбайливо пофарбованої гучно-зеленим. Гості одразу повиходили назустріч давно не баченим, хоч і далеким, родичам. Серце зайокало від нетерпіння, і ще декілька хвилин я мовчки сиділа в салоні у стані якогось повного знічення: виходити чи, мо, почекати іще хвилинку. Але мої глибокі роздуми з цього приводу випередив господар будинку. Вирізнявся з-поміж усього гурту цей чолов’яга величавою поставою і, що найбільше захопило мене у ту хвилину, це його руки, засмаглі на п’янкому молдавському сонці, великі, безміру натруджені долоні. Пригадалося, коли маленька була, не могла ніяк зібрати досхочу вишень у свої маленькі долоньки, і збирала їх у пазухи або струшувала у поділ сукні, за що добряче потім діставалося від матері. А тут такі руки…!Скільки ж вишень вони можуть зібрати у себе нараз? Руки справжнього господаря.
- Привіт! Мене ти, гадаю, повинна знати. Хоча, не знаю, останній раз тебе привозили сюди ще зовсім маленькою, пам’ятаю досі, як тримав тебе на одній руці. А теперечки справжня наречена!
- Доброго дня. Мені теж надзвичайно приємно з вами нарешті зустрітися. Не знаю ще тут майже нікого, але сподіваюся з усіма швидко познайомитися.
Старий посміхнувся мені навзаєм, засвітивши вервечкою золотавих зубів.
Здалося, що тепер все буде краще. Хоч одна людина, окрім, власне, родичів, які приїхали зі мною, – тітки й дідуся, мене тут знає. Після дядька Степана до мене з холеричним захопленням підбігла маленька худорлява жінка у блакитному квітчастому халаті. Тітка підійшла і прошепотіла мені на вухо, мовляв, це дружина того дядька, який тільки-но підходив знайомитися. Вона видалася мені тоді надзвичайно гостинною господинею, навіть надміру улесливою, що іноді дратувало. Захопивши мене одразу у палкі обійми, вона повела нас усіх у двір. Знову декілька ледь знайомих мені облич зі старих жовтавих фото у дідусевому альбомі підійшли до нас привітатись, але за хвилину повернулися до своїх обов’язків, яких тепер вистачало кожному, адже завтра весілля! Золота пора для наречених – недоспані ночі і кропітка заготівля достатньої кількості питва та наїдків для батьків, та й усіх родичів разом взятих. У гостьовій якісь дівчата (мабуть, завтрашні дружки) скручували японське орігамі із серветок, діти надували і в’язали кульки, кожна третя з десятка гучно лопалася, чим викликала нестримну радість менших і роздратування старших.
Я знову вийшла з будинку, охопленого ейфорією свята, яке наближалося, аби подихати свіжим повітрям. Неподалік випадково зустріла маленьку дівчинку років п’яти із лялькою з голубим волоссям.
- Привіт!Ти тут живеш?
- Ні, я не місцева. Он моя мама і тато, ми із Вінниці, а приїхали до бабусі.
- А як тебе звати?
- Ірка. Мене звати Ірка.
- Ну, гаразд, Ірко, бачу ти тут трохи засумувала. Ходімо подивимося, що то за споруда із горіхового гілля коло хвіртки така здоровезна.
- Та це ж шалаш. Бабуся мені розповіла, що весілля буде у шалаші, а зараз його тільки-но будують, усі дядьки села позбиралися та ще приїжджих скільки. Всі-всі там.
- То мерщій ходімо. Ніколи не бачила справжнього сільського весільного шалаша. Це має бути чудово!
Взявшись за руки, ми з Іркою помчали до воріт, підстрибуючи та співаючи щось веселе. З тих пір ми стали нерозлучними товаришками, аж доки не трапилася одна цікава історія, про яку йтиметься далі.
Нарешті перед нами відкрилася панорама очікуваного свята. Просторий шалаш величався прямо під відкритим небом, а гаряче сяйво сонця сходило на засмаглі оголені плечі робітників. Дехто, звернувши увагу на новоприбулих, зацікавлено озирнувся. Голуба хмарка від запаленої цигарки американської марки «Winston» проплила раптом перед моїм носом. Я здивовано підвела очі. Мовляв, це іще що за нахаба?
Серце моє на хвилю охололо і завмерло дихало, ніби під час вправи бігу на місці. Переді мною стояв хлопець з татуюванням на грудях. Придивившись, я розгледіла, що то було зображення величезного орла. Він пильно вивчав мене, а його погляд виказував неабияке зацікавлення. «Доброго дня», – я першою подала руку йому єдиному з усієї компанії і, схопивши Ірку, швидко побігла з нею геть.
А далі починалася пора найцікавішого… Голубці у виноградному листі, молоде вино у гранчастих стаканчиках, розмови щодо приготування до завтрашнього, розпитування про те, хто та й як живе і так далі до пізньої ночі, доки ті, хто зібрався, не потомилися й не пішли спати.
Чисте сільське повітря швидко заколисало мене, охопило дрімотою нічною,і я зовсім забула про такі звичні допіру години нічного безсоння у провінційному місті. Але одна думка ніяк не йшла з голови: хто він і звідки, той хлопець. Лише наступного дня я дізналася, що його звати Юрій, він приїхав із Москви із матір’ю, подейкували, що вів там досить-таки веселе життя, розлучений, і, що було найбільш дивним, йому 32 роки, чого з вигляду ніяк сказати не можна було, хіба що нерівномірна сивина від постійної роботи на висотному будівництві викривала його вік. «Мабуть, він на мене не звернув жодної уваги. Навіщо йому якась там малолітня студентка із провінції?», – подумала я. Люди інколи помиляються, навіть дуже, шалено помиляються. Доля сильніша за наші слабкі потуги до кування свого щастя. Якщо тобі призначено прожити свій вік із чоловіком, значно старшим за себе, бодай навіть і розлученим, нікуди не втечеш. Але тоді це все видавалося мені звичайною випадковістю, пригодою, яка закінчиться одразу ж, от-от я сяду на потяг додому.

Вінчання мало відбутися о третій годині наступного дня. Мене охопив жах, оскільки о другій я все ще стояла в кухні і «ліпила» бутерброди з ікрою. Сорокаградусна серпнева спека ніяк не давала викласти потрібний візерунок на скибки хліба – грона розпливалися у суцільне місиво, зелень нагадувала собою пустельний оазис, вона жовтіла майже одразу. Новий знайомий люб’язно запропонував мені зайняти місце у машині свогодруга, але я вже не встигала, тому ідея виявилася невдалою. Врешті-решт, довелося наздоганяти весільний кортеж старим «жигулі». Ми запізнювалися всього-навсього на годину, і ситуація могла би бути не настільки катастрофічною, якби не пригода з моєю зачіскою. Бозна-як я начепила на себе сукню, тітка зав'язала корсет так, що доводилося дихати впівсили. І тут мені в голову прийшла ідея скористатися тітчиним лосьйоном для волосся. Виявилося, що після висихання він стає білим і кришиться так, ніби тобі всю лупу з рекламних роликів на голову висипали. Жахіття… Зачесавшись якось, я нарешті виповзла надвір. Вигляд мала просто жахливий. Рятувало одне: я тут перший і останній раз, більше ніколи не повернусь, нікого з місцевих не знаю, тож, принаймні, від сорому не помру.
Біля загсу була величезна черга, розписували одну пару за іншою, штовханина не закінчувалася. Нарешті, наші! Які вони красиві. Дехто голосно перешіптується: наречена вже вкрадена,животик місяців з п’ять, а знайомі молоді ледь півроку. Думаю про себе: хіба це має значення, якщо люди кохають один одного? Тоді усілякий поговір втрачає свою силу, коли зароджується пуп’янок нового життя.
Далі гуляння. Та звичайно ж. І він, він…
- Спостерігаю за тобою вже годину поспіль. Ти п'єш, як мураха.
- Тобі щось у цьому не подобається?
- Взагалі-то ні, сам не вживаю, але справа у тому, що твереза жінка рідко коли може до кінця насолодитися своїми відчуттями. Спробуй розслабитися. Ходімо.
- Куди?
- Хочу тебе де з ким познайомити.
- О Господи…
- Не бійся, не вкраду.
Мені й на думку не могло спасти, що він таке втне.
- Мамо, дядю Колю, познайомтеся, це моя майбутня наречена. Її Лілею звуть.
Серце завмерло, а розум відверто почав протестувати: яка ще наречена, ми другий день знайомі.
- Куниця, сестриця, лисиця, гарна птиця, буде нашою молодиця! – виголосив родич напідпитку.
Мати відреагувала дуже стримано. Мабуть, я таки їй не сподобалася. Вона лише сказала звичне «приємно познайомитись» і повернулася до гурту родичів за стіл.
Цього вечора всі пісні були нашими, а коли незаміжнім дівчатам одягали фату, з мене «нанашка», тобто кума, просто забула її зняти. Юра пожартував, мовляв, воно й добре, викраду тебе звідси одразу із вельоном, завтра поїдемо до Кам’янки і розпишемося.
Усе було б добре, якби, за звичною традицією, в ідилію двох раптово не втрутився третій. Дідусь, побачивши хлопцеві натільні візерунки, сказав, що перш ніж підходити до порядної дівчини, треба помитися. На що той відповів, що багато разів пробував, але не змивається. Закінчилося все тим, що дід мене майже не на руках забрав ночувати до тітчиної хати. Я плакала всю ніч, у голові не вкладалося, як жити далі. Пізніше, лежачи в його обіймах, я зізнаюся потай, що відчула тоді, коли нас розлучили.
Пообіді після сніданку ми швидко зібрали речі, сіли в машину і рушили додому. Виявилося, що все через мене. Я не повинна більше зустрічатися із тим чоловіком. Дідусь шаленіє, коли бачить нас разом. Він говорить, що ніколи не віддасть мене цьому «секонд хенду».
Найкращий спосіб позбутися від спокуси, забрати її подалі. Мене везли назад. Рапом нам дала сигнал зустрічна машина. Це був Юрій зі своїм другом, вони кудись їздили, а тепер поверталися у село. Я побачила його крізь бокове скло. Його погляд промовисто свідчив про те, що це далеко не остання наша зустріч.
Він приїхав за півроку, ніби випадково, проїздом, у гості. І все закрутилося. Перший візит, другий, третій, що став ключовим у моєму житті, коли здійснилася моя найзаповітніша досі мрія. Ми прощаємося на вокзалі.
- То ким краще бути – дівчиною чи жінкою?
- Жінкою, твоєю жінкою, - я плачу у нього на плечі.
З платформи рушає тепер майже рідний для мене потяг «Санкт-Петербург - Одеса». Він знову поїхав. Він повернеться за декілька місяців, і я знову буду його жінкою. Навіть зараз, за тисячі кілометрів, я відчуваю дотик його пальців ювеліра, що виточують моє тіло на свій лад. Я стану зовсім восковою тоді, коли він зліпить із ескізів довгоочікуване «ми». Тоді я візьму його у долоні і триматиму подалі від вогню усе «наше» життя.
Коли життя йде шкереберть
Вранці мене збудив раптовий дзвінок. Російський код, це він. Щось сталося. Його слова губляться десь у повітрі. Вітчим помер. Що робити? Як жити тепер?
В той день чоловік, якого я мріяла бачити головою у своїй власній сім’ї, одночасно став очільником цілої родини, єдиним чоловіком у ній – для матері, сестри і мене заразом.
Найбільша річ, у якій я розкаююся, це те, що горе трапилося якраз у той день, коли, йдучи з міста додому, я познайомилася із чоловіком, як виявилося, забезпеченим та впливовим депутатом. Щоправда, одруженим і з двома дітьми. Але це не стало на заваді йому і навіть спочатку ніскільки не пригнічувало й мене, доки моя власна совість не з'їла мене остаточно. Все, досить вже цих нічних катань. Все приємне колись закінчується. Одружений чоловік – не мій чоловік. Рано чи пізно, але він захоче від мене того, чим поступитися за нинішніх обставин я вже не зможу. Майже шлюбна жінка, майже, але ж шлюбна… Жінка, яка чекає. І цим все сказано. Кінець мого сорому припав на третій день нашого знайомства. Пам'ятаю нашу останню телефону розмову, точніше, мабуть, мій десятихвилинний монолог, після чого він сказав, що за ці короткі миті я наговорила найбільшу кількість дурниць, які він коли-небудь у своєму житті чув. Відповіла, що так навіть краще. Легше буде вимовити «прощай» і розійтися назавжди. Останнє, що чула у слухавку, так це якісь напівнімі схлипування. Він, здається, плакав, уперше за своє життя, розлучаючись із кимось, або це був просто нежить, хтозна. Те, що нам дається надто легко, так само легко й втрачається. Я не майстер жанру епопеї, особливо, якщо це стосується особистого.
Вперше за ці три нещасних дні посміхаюся сонцю. Господи, збережи від гріха. Ні, не все одно, скількох чоловіків я матиму.Не хочу, аби моя совість сочилася крізь пальці, ніби пісок. Лишилося так мало, лише дочекатися свого, єдиного, неповторного. Нехай у нього зараз не найкращий період у житті, але він обов'язково повернеться, зовсім скоро. Ми запланували дещо. Але про це потім. Якщо вийде, тоді усім радість буде. А зараз потрібно гідно закінчити останній рік навчання і зарекомендувати себе на роботі. Тоді все прикладеться само собою. Постулат віри у краще – хрест оптиміста, мій хрест.
«Домашні» про моє фіаско нічого не знають. Так навіть краще. За інших обставин вже б давно ходила із ярликом за те, на що навіть не наважилася. У родинах інтелігентів до таких делікатних питань ставляться гостро. Тебе б ніхто й нізащо не зрозумів. Мати напівжартома говорить, що тепер вчинки Юри можуть стати зовсім непередбачуваними. Вона чомусь упевнена, що він неодмінно запропонує мені одружитися, до того ж дуже скоро. Потрібно відновити природну рівновагу у сім’ї. Тепер все залежить тільки від нього. Боюся стати дружиною. Все ще хочу свободи. Задихаюся під будь-чиїм гнітом, нехай навіть і коханця. Все одно. Самою бути легше. Більше можливостей і менше відповідальності. Жаль, якщо цей період солодкої самотності буде недовгим у моєму житті. Він дивовижний, сповнений пригод, як і саме життя молодої жінки, яка усе ще продовжує належати тільки самій собі і нікому більше. Останній шанс залишитися собою.

28 березня 200…року.
Твої руки шепочуть до мене усіма мелодіями світу. Тіло нагадує флейту, що нестримно в’ється навколо. Голос напружений, остання репліка усе ще висить у повітрі недомовленою. Запах лісових фіалок й стрімкого весняного вітру завжди приходять разом із тобою у мою самосвідомість. Тебе породила моя уява. Тепер я кохаю її витвір. Байдуже, що насправді його не існує.
А може, ти живеш зовсім поряд? Наприклад, ти міг би бути моїм сусідом, що манірно виходить випалити трійку цигарок на ганок свого під’їзду.
Ми виросли разом. Вона ставала усе більш жіночною, він мужнів. Ми завше гарно ладнали. Доки наші стосунки не стали, окрім дружніх, ще й псевдоплатонічними…
29 березня того ж року.
Коли йде дощ, я обожнюю вдихати його волого-свіжий аромат, це ніби перше причастя, якого так довго чекав, аби душа твоя нарешті сягнула справжнього очищення, набула вдоволеності собою і світом.
Сьогодні з неба зійшла рясна солонувата злива, а ти ущільнено дихаєш під моїм правим боком. Допіру ти тримав мене за руку, але тепер наші правиці розведено-легко тримаються за простирадло. Просто разом тягнути його на себе легше.
30 березня все того ж року.
Ти спокійно спиш на моєму ліжку, навіть не підозрюючи, що я поряд ось уже декілька годин поспіль. Сиджу коло ліжка, на якому ти віддався декількагодинному нічному спокою, і читаю якусь книжку. Не пам'ятаю її назви і лише приблизно могла б зараз пригадати зміст, бо я читаю не її, а тебе, безкінечні малюнки на твоєму тілі. Ніби хтось розлив чорнила на білу прозорість неба, а потім залишив на ній розводи у сліпих потугах перекроїти скоєне.
Спи, коханий, ранок ще такий далекий…
31 березня, рік той самий.
Потяг «Одеса – Санкт-Петербург» прибуває на другу колію. Твоє місце бокове зверху десь ближче до кінця вагона. Ми самотньо спимо в обіймах один одного на станції, аби прокинутися від раптово-обірваного голосу провідника: «Ваш час вичерпано. Потяг рушає». Цієї ночі я не дивитимуся на твій сон, він буде для мене недосяжним, ти подаруєш його іншим, тим випадковим, що їхатимуть поруч у вагоні. Думаю, ця ніч для нас остання. Якби ж то твої руки не переконували мене у протилежному.
1 квітня зрозуміло якого року.
Іноді я така казкарка й можу вигадати найнеймовірніші речі, як-от цей шматок кохання у два дні.
Але цього разу це, мабуть, було зі мною…

Є лише декілька речей, які здатні безпомилково визначити твій вік: улюблена кав’ярня, м’яка дитяча іграшка, що її завжди тримаєш під подушкою, і твоя фанатична мрія. Нещодавно моя мрія майже не збулася. Коли думаю про це, мені просто здається лячно. Не писала би зараз цих мемуарів, а вважала б себе біглою українкою, якій на мить через якісь там проблеми захотілося стати кіпріоткою. Дійсно, вийти заміж за біглого грузина із всесвітнім громадянством. Романтично, мабуть, щомісяця тікати з Кіпру і знаходити тимчасовий прилисток у Туреччині. Так робить він, навчив би і мене. А що? Взяла собі дітей під пахви й вилетіла. За два дні залетіла знову у звите гніздо. Що тут такого?
Кіпр – чудова країна, але у неї достатньо й своїх жителів. Не вистачало там ще мене. І взагалі це не патріотично. Тікати у найважчий для власного дому момент. Надто багато останнім часом роботи для мене. До того ж уже набридло пояснювати йому, що я не просто дівчина, не зовсім звичайна. Він засміявся мені в обличчя. «Тобі не зрозуміти», – просто відповіла я. Знову саркастична посмішка. «Вважаєш себе особливою? – Не знаю, мабуть».
От така фігня… Спочатку написав він: «Я кохаю тебе, побачив, кохаю і тепер не відпущу». Відповіла, що ніколи не повірю його словам, маю вже сумний досвід з цього приводу, до того ж достатньо вже й тих мільйонів остарбайтерів «найскладнішої кваліфікації», які заробляють власною статтю і ще тим, чим Бог дав. Мама завжди казала: «Раніше продавали ходовий товар, тепер ним стали люди». Зараз, коли тебе після двохгодинної розмови в Інтернеті запитують, чи ти незаймана, вже не дивуєшся і навіть руки не сверблять дати трохи по пиці якомусь нахабі з його брудними запитаннями. Думаєш: хіба це хвороба якась, незайманість, чому усі вони так цим опікуються, ніби й у них, власне, у житті ти перше й останнє диво, ніби й вони ніколи не тримали у руках тіла іншої жінки і їй так само, либонь, клялися вже у незайманості власній, при цьому змушуючи іще раз повторити позу №…. Яке паскудство…! Мабуть, на старості років я стану феміністкою і виступатиму за відкриті й необрамлені стосунки. Все йде до того. Біль, іще біль, гострий, тупий, ниючий, ножем, скальпелем, різьбилом, сокирою, шліфувальним папером, кросівками addidas 2000 року виробництва тобі нагло йдуть по душі, а вона кришталева, її так легко зранити, розбити, випустити з необережних рук, її неможливо… створити заново. Життя дається надто важко, щоб ним легковажити. Сьогодні я розриваю цей вузол смерті, його більше немає, ти не тримаєш мене тепер нічим, окрім з півсотні смс у новому айпфоні. «Я ВІЛЬНА-А-А-А!!!!!» - відкриваю кватирку і кричу світові. Раніше кидали мене, сьогодні пішла я. Не грюкнувши дверима, не влаштовуючи пишного скандалу, просто взяла усе своє і легенько причинила двері іззовні, двері твого серця. Не ховай мене більше у ньому. Ти не хотів відпускати, я довго чекала, а потім випадково знайшла ключ сама. Він був у мене під носом, уявляєш? Щастя як окуляри: шукаєш їх де тільки можливо, а вони, причаївшись, сидять на носі і відверто з тебе насміхаються. Жартую з себе: диявол відрікся від мене, безумного я залишила сама. І сьогодні на всесвітній площі, забитій по вінця масою однорідностей, я одягаю яскраво червоний вовняний шарф, і, посміхаючись на усі 32, крокую центральним майданом. Усі звертають увагу. Нехай. Сьогодні я особлива. Я вільна. І це найголовніше.

Вкотре за останні десять років свого буремного життя я знову повертаюся до цієї старої кав’ярні на Строкатій вулиці. Обстановка тут, як завжди, збідніла, і оптимістичним пафосом освічене лице старого господаря, тієї ж народності, що й Спаситель, вітає мене ще знадвору. Сходу вигукую: «Ізю, мені як завжди!», неквапливо сідаю за той самий столик, що облюбував його у давнішні часи, коли моя борода ще не була такою сивою, а в очах тільки вгадувалися відблиски майбутнього туману й невиправної старості, що схопить тебе зненацька якраз у ту хвилину, коли, здається, відкрилося твоє друге дихання марафонця, кроки стають повільнішими, робота серця нагадує гуркіт старезного іржавого мотора, і, замість звичного: «Горілки,майстре!», ти проситимеш знесолодженого компоту, аби запити старечі ліки. От тобі й на! Смішна все-таки штука – життя, але з перченим присмаком.
Нарешті всівся. Починаю,як завше, вдивлятися у незнайомі обличчя. Вони снують у моїй пам’яті, я вишукую їх звідти, щоб зрозуміти…ні, не хто вони, а хто я сам. Оті 150 гарячою шипучкою спустилися до мене у шлунок. Тепер навіть мислиться жвавіше.
Попереду мене сидить молода парочка. Дівча час від часу блідне й ховає обличчя руками. Так, сьогоднішній день її життя стане апогеєм міщанського щастя, я певен. Його руки простягнуті уздовж столу до неї і лише чекають єдиного кроку, єдиного поруху назустріч, щоб іти далі усе своє тягле життя «супругами», тобто в одній упряжці, або, у найкращому випадку, подружжям. Нове щасливе українське подружжя… Потім у них знайдуться діти, і їм виплатять премію за поповнення того ж самого українського генофонду внаслідок незмінного процесу фізіологічного злиття. Майбутнє їхнє позначене тисячами поневірянь і пошуків, але вони обирають життя тут і тепер. Я заздрю їм, по-доброму споглядаючи це ніжне сплетіння рук. Як оманливо – солодко інколи зиркнути на своє життя з точки відліку «start», забивши на «лежачих поліцейських» долі.
Два кроки назад стара жінка, обличчя якої нагадує сорокалітній дірчастий кухонний рушник, тре свої змерзлі кострубаті пальці – суцільні голі кістки – об велику кварту дешевого чаю без цукру. Це жалюгідне дрантя життя з’їжилося у кутку коло полиснілого столу. Її зляканий погляд загнаної у глухий кут миші промовисто видає, що цій жінці більше немає куди іти. Помер чоловік, якийсь молодий агент, ошукавши її, виставив геть із власного помешкання, діти, кажуть, непогано влаштовані за кордоном, але вона там, у їхньому новому житті, зовсім не потрібний тягар, якого ще треба годувати й доглядати за ним, проте котрий вже нічого не може дати натомість, окрім тендітної любові матері, недбало кинутої на бруківку. Але скільки зараз коштує справжня любов? Хто віддасть за неї свої мільйони, тільки за неї, за одну, коли за ворітьми вже чекають тисячі нових кохань, готові купитися, ще свіжі й пахучі…?!
« Хтось загубив дитя», - пролунало глухе шипіння серед відвідувачів. На лавці коло вікна сиділа дворічна дівчинка й час від часу схлипувала. «Тату, повернися, тату…»,- промовляли губки-маківки. Де батько? «Тільки був тут», - гукнули чоловіки з пивними черевами. «Він, мабуть, вибіг на вулицю, залишивши дитину у натовпі,ловіть його швидше!» Я вирішив вийти надвір і пошукати цю «зозулю», що підкидає у суспільні гнізда свої яйця. Йти довелося недалеко. Легкодухому не стачило мужності втікти далі, як на п’ять кроків від місця зогрішення. Він сидів у снігу, схопившись за голову обома руками й мугикаючи якусь дитячу пісню. Лю-лі, Люлясю, лю-лі, маленька… Я підійшов і сів поруч. Раптом безглуздий спів змінився шаленим вибухом реготу. «Навіщо ти пішла? Чому мене покинула? Хто тепер виховуватиме нашу Асечку, хто?..».
- Ви її дуже кохали?
- Два місяці тому померла моя дружина. Я більше не витримую. Дівчинка схожа на неї, як дві краплі води… Я втомився сам і,здається, поволі сходжу з глузду. Не знаю, що чинити далі… Якийсь глухий кут, з якого більше немає виходу.
Двері кав’ярні відчинилися, і надвір вибігла рудокоса мала у білому плетеному беретику.
- Татку, ходімо додому, ти обіцяв показати мені, яке велике гніздо лишила зозуля на нашому горищі!
- Так, авжеж, ходім, мій рудий янголе…
Їхні сліди залишилися на рипучому сивому піску, і я ще довго вдивлявся у них у пошуках місця, де вони обриваються, та не знайшов. Дві тіні йшли у життєву безвість. Життя кинуло їм виклик, і хто зна, ким буде переможець…?
Випаливши трійку цигарок, я вирішив повернутися до кав’ярні. Коло дверей незнайома жінка схопила мене за рукав. «Іди зі мною, опісля не жалкуватимеш», - її слова знітили своїм лоскотом мої вуха. «Пошукай кого іншого, я вже застарий для цього».
- Щось довго ви не поверталися, друже, знайшли «зазулю»? – звернувся до мене якийсь чоловік із натовпу.
- Все добре, все буде добре… - ледве повіривши своїм власним словам, тихо вичавив із себе я.
- Хто ця жінка, що перестріла мене на вулиці? Іще зовсім молода, а це її ремесло… - запитав у господаря.
- А, та це навіжена Марія! Дивно, сьогодні ж четвер, у неї завжди в цей день вихідний. Мабуть, збилась із графіку. Цигани вкрали її дитину на вокзалі, і та збожеволіла й пішла по руках. Молоде ж зовсім, інколи думається.
Що чекає її попереду? Кому потрібна? До кого прихилиться у сивий час? Дивина, а не життя. Якийсь черговий фатум, і усі дороги назад закриті. Тільки рух уперед, але куди йти? .. Куди...?
Мої тріщаті пальці перебирають ґудзики на жилеті із зів’ялою гвоздикою у петельці.
- Добраніч, панове! - захрипло протягую у повітря, встаючи й застібаючись.
- Так рано додому зібралися? Залишайтеся-бо ще трохи, зараз принесуть філіжанки кави з перцем – нова фішка господаря!
- Звісно ж, з перцем, як і саме життя, ковтками… - подумалося мені. Дякую за запрошення, Ізю, проте мушу йти… подумати, як житиму від сьогодні, що далі…?
Я вийшов назовні, і мої легені обпалило крижаним повітрям.
- Завжди ці писаки якісь схиблені, - чутно було пискливий голос господаря крізь шибки старої кав’ярні.

- Хто крайній?
- Тільки давайте не будемо шукати тут крайніх! Ну завис собі комп’ютер у касі, але ж треба залишатися людьми. Якщо ви запитували, хто останній, то це я. Будете за мною.
- Навіщо зразу ж так гостро реагувати. Я взагалі в житті жодного разу не стояла за кимось. Я вільна особистість, і просто намагаюся зайняти чергу.
- Усі тут намагаються, - це якийсь дідок, кручений роками в колесо, відкривши рота, засвітив до мене суцільною вервечкою золотавих зубів. Замислилась: цікаво, це наліт чи позолота мудрості? Мабуть, він єдиний тут, хто вже нікуди не спішить. Відбігав своє, тепер спокійно сидить на лаві коло каси й важко сопе.
- Довго нам іще стояти? – запитує дівчинка у чорному светрі з великими жовтими горохами.
- Програма зависла, - байдуже відповідає їй працівниця, закриває кабінет і йде геть.
Катування продовжується…
- Парубче, куди це ви намилились? – літня жінка у бардовому светрі з натовпу.
- А хіба у 21 теж черга? – ніби в тумані відповідає хлопець, неохоче помічаючи іще якихось там чоловік з двадцять попереду.
Чути вигуки з черги:
- Ні, це вже неможливо. Якщо комп’ютери зависли, то невже ми всі перестали жити? Колись їх зовсім не було й нічого, справлялися.
- Дійно, понапридумували усі ці номери, шифри, коди… Скоро вже на запитання: «А як Вас звати?» кожен відповідатиме 125-ий, 125-А, 125-Г і так до безкінечності. Все, що залишилося від людської справжності – знак, цифра.
- Ходімо додому, зайчику, бачу пуття з усього цього сьогодні не вийде. Доведеться завтра прокинутись раненько-раненько, щоб встигнути навевне.
- Мамо, я дуже хочу спати … і пити іще…
- Ходім, моє золото, ходім. Зараз заведу тебе у садочок і…
З натовпу наперед вискочила полум’яно-руда жінка.
- Ні, ви тільки подивіться на неї! Ви нікуди не підете, доки не поясните мені, хто тут крайній.
- Я вже сказала вам, що була за жінкою, а вона пішла.
- А хто тоді був перед нею????
- Вона мені не повідомила, - вицідила з себе жінка й, іронічно посміхнувшись, пішла вниз сходами з дитиною на руках.
- Божевільня…!!!!! Сьогодні справді якась божевільня! – усе ще чутно було незадоволене бурчання, хоч тепер вона просто, мабуть, від безсилля будь-яким чином вплинути на ситуацію, всілася на вільному клаптику лави й замовкла.
- Брррррррр………..Жі..жі….жі…жі... !!!!!!!!
Мої сусіди – батько й трирічний син – граються у машинки. Чекати ще довго, то чому б не повернутися на миттєвість у дитинство? Я й собі примощуюсь біля них. Хлопчик посміхається до мене, міцно бере за руку і швидко відпускає. А ще йому подобається мій червоний портфель з великою кількістю блискавок, які можна застібати й розстібати, що він, власне, й робить.
- Хто останній? – це дівчина у тигровій сукні прибула до правого крила реєстратури.
- О, у нашій дружній родині знову поповнення. Шановна, будете двадцять першою ! Після дівчини-горошка.
- Чорт! Макс, я не приїду, обійдешся без мене. Тут надовго вже загрузла… – чутно, як вона говорить комусь по мобільному. Довга коридорна лава розширюється дужче і рипить під вагою нещасливців.
Раптом у коридорі з’являється світло.
З дверей долинає: «Працюватимемо тільки за 15 хвилин. Потрібен час, щоб відновити систему».
«Атож, а хто відновить наші нерви? Все, йду звідси геть. Набридло» - руда жінка зі швидкістю руху елементарних заряджених частинок скочила з лави і вибігла на вулицю у стані, близькому до істеричного.
«Підемо й ми… Справа безнадійна. Світло буде хіба завтра» - молода пара звільняє лаву і йде.
«Не дочекалися-таки. Ну, всього доброго» - прощається зі мною батько малого сусіда.
Тиша. Лава спорожніла. На ній двоє. Я і «некрайній» молодий чоловік.
- То хто ж тут все-таки крайній? - запитує він, прорізаючи лезами слів німу тишу у коридорі.
- Саме життя, певно, що так… - у монолог з шекспірівського «Сну літньої ночі» на моїх руках увірвалися нотки реальності. Посміхаюся назустріч.

«Каса працює. Заходьте, будь ласка» - бажані двері нарешті відчинилися.

У купейному вагоні задушливо й відразлива вогкість неприємно лоскоче ніздрі. На маленькому столику біля вікна з широкою дерев’яною, давно лакованою рамою, стоять дві самотні філіжанки гранульованої кави, якою час від часу доводиться частувати себе подорожньому. Дозоване повітря скупчилося у атмосфері середовища, зависло, плаваючи у всепоглинаючій клоаці просторо-часу, завмерло на хвилину, і разом із ним тимчасово зупинилося й без того сповільнене життя мешканців потяга «Харків - Ужгород». Відбиваючи чечітку на викривлених рейсах неозорої країни У, він прямує до свого кінцевого пункту призначення.
На платформу вийшла товстобока провідниця і залізним голосом сполохала усіх очікувачів на станції.
Обличчя її виглядає дещо скривленим у світлі нічних прожекторів. «Ну, хто там іще, якого біса вас вночі так багато узялось!» - говорить вираз на ньому.
Я подаю квиток і швидко заходжу у вагон. Яке ж місце? Здається, друге… Нещастя, тепер ще довго доведеться бути по-сусідству з цією особою. Та нічого, зараз зайду у купе, застелю полицю й впаду мертвим сном. Втома від далекої дороги доїдає мене. Потрібно поспати, я так хочу заснути…
Ось і воно. Отже, подорожуватиму не сам. Я примічаю у кутку біля столу дівчину років двадцяти – двадцяти п’яти, не більше. На деякий час залишаюся непоміченим, настільки сильно тримає у напрузі її внутрішня задума. Обличчя повернене до вікна, рука сковзнула по склу, залишивши іще паруючий слід.
Я все ще стою біля входу, не наважуючись порушити спокій і тишу, які панують тут. Необережний крок уперед, на який я ледве спромігся, сполохав мене самого. Парасолька вислизнула з рук на вологе купейне покриття. Дівчина здригнулась і обернулася до мене.
- Сідайте, будь ласка, - промовляє вона, люб’язно подаючи мою парасольку. – Надворі дощ, так?
- Ледь накрапує, набридливий, мов із цідила, - швидко відповідаю я, влаштовуючись.
Одразу ж стелю постіль і лягаю. Німа тиша – найгірше відчуття у світі, легше заснути навіть під гуркіт барабанів. Я повертаюся туди й сюди у пошуках вдалої пози.
- Кудись подорожуєте у самоті чи з необхідності? – наважуюся запитати, встаючи.
- Хочу стати черницею в монастирі Св. Варвари недалеко від Ужгорода. Мріяла з дитинства про життя у цьому місці спокою. Досить, стачило з мене усього цього бруду. Час замолювати гріхи.
Я скептично посміхнувся, розмірковуючи над філософськими умовиводами цієї «дитини».
- Знаєте, у вашому віці саме час подумати про весілля, підготувати себе до нової ролі нареченої…
- Тепер якщо й бути нареченою, то лише Господа.
- Теж слушна думка, - погодився я, хоч моя змаліла (з точки зору наповнення релігійними пориваннями) душа забила на сполох. – Добре. В дитинстві колись дуже любив грати у «запитання-відповідь». Оскільки часу більш, ніж достатньо, то, може, спробуємо?
- Я слухаю.
- Але говоріть зразу, не замислюючись, відповідайте миттєво, згода? – мої долоні почали пітніти, мабуть, від хвилювання.
- Улюблений колір?
- Що? А, так, жовтий.
- Найкраща у світі страва?
- Тістечка «Безе».
- Найбільша мрія ?
- Зробити світ щасливішим.

- Це все нісенітниці. Я ж уже остаточно вирішила…
- Повірте, людина, котра вважає своїм улюбленим кольором жовтий, обожнює «Безе» і прагне щастя ніколи не стане черницею. Вона ніколи не слухатиме нудної одноманітності молитов і не шкрябатиме недопалки на стояках для свічок стертими пальцями.
- Маячня якась…
- Знаєте, відверто кажучи, до біса захотілося спати. Давайте поговоримо вранці. Певен, мені ще вдасться вас переконати. На добраніч.
Я знову відвертаюся від неї і намагаюся заснути. Ліхтарі, станції, знов ліхтарі, іще щось чорне. Сон забирає мене. Німа постать біля вікна продовжує сидіти нерухомо.

- Доброго ранку. Ну ви й заспали. За півгодини кінцева. Складайте постіль. Зараз принесу чай і с свіжі газети.
- Ага, зараз… тільки очі розплющу… Де вона?
- Хто? Завжди ці пасажири нажеруться, мов свині, й верзуть незрозуміло що.
- Дівчина..! Де дівчина?
- Якщо ви про супутницю, то , мабуть,зійшла ваша любася. Ба який…!
- Коли саме, благаю?
- Хлопче, у мене тут їх десятки й сотні за день. Хіба мушу усіх пам’ятати?!

Я не встиг… не встиг…

2 грудня 20…р. Газета «Закарпатські видовища». Анонс новин.
Читаю нижче: «Сьогодні вночі трапилося найжахливіше вбивство за останні роки. Молода дівчина віком 25 років була по-звірячому вбита волоцюгами у передмісті поблизу монастиря Св. Варвари. Слідство триває. Особа вбитої не встановлена. Біля місця злочину знайдений целофановий кульок із крихтами від тістечка «Безе». За фактом убивства відкрита кримінальна справа».
Це-таки вона. Що я наробив? Треба було не дати їй цього зробити, зірвати стоп-кран, зупинити потяг, затягти час… Я задовго спав, занадто довго… Ненавиджу себе, якби тільки знав…

- Вибачте, що не збудила вас раніше. Пішла купити нам чогось до чаю і затрималася. В таких потягах завжди замалий асортимент. Були тільки «Безе», будете?
Перший раз у своєму нікчемному житті я дивився на освічене жовтим сонцем щастя обличчя цієї дівчини і плакав.
- Я вас більше нікуди не відпущу саму, нікуди…

Ми – діти юрби – вже не уявляємо себе у дбайливо організованому і влаштованому для всіх і кожного світі заможних американців, серед розписаних похвилинно акуратно зорганізованих ‘шедьюлів’ жителів «Туманного Альбіону» або надміру відчайдушних та емоційних південників. У юрбі завжди легко заховатися, вона не має облич, у той же час нагадуючи столикого демона, який пожирає мілкіших окремішностей задля збагачення своєї жаскої сили. Вона не знає співчуття і милосердя, бо, як добре відомо українцям, гуртом і батька легше бити. Юрба стоголоса, ось чому її не чутно, ось чому цей загадковий демон юрби завжди стоїть за твоєю спиною, дихає тобі у потилицю пекучим вогнем, але голосу його ти так і не второпаєш. Коли говорять надто багато одночасно, ти втрачаєш контроль над собою, губишся у раптово обірваних випадкових репліках, і все згодом виголошене втрачає для тебе будь-який зміст. Ти загубився в астралі, юрба підхопить тебе і понесе свою шаленою течією. Для тебе світ залишив одне почуття – самотність.
На хвилину опинитися нікому не потрібним, бути викинутим на маргіналії суспільного поступу, догнивати у коробчині розмірами не більше, як собача будка родовитого песика. Хто знає, якими дорогами ми ходитимемо згодом і під ким першим опиниться Тартар?
Немає страшнішого відчуття, ніж цілковите небачення. Спробуйте зав’язати собі очі і зробити декілька кроків у сторону юрби, прибитися до якоїсь компанії з торішнім пивом і дешевими цигарками а-ля «Прима» і пройти повз. Відчуйте, як кожен непевний і хиткий рух народжується у надлюдських муках, як запах прілих тіл юрби і косоокої байдужості огортають тебе зовні і, зриваючи тонку захисну плівку до брами душі, починають катувати ізсередини. Не заздрю тому, хто опинився у колі ненависті в очах юрби. Це гнітюче й небезпечне місце дислокації. Але більшою мірою замислюєшся про тих, до кого волею долі юрбі завжди байдуже.
Сліпі працюють. Не люблю пусто-порожні місця, що завжди дають відповідь на питання, де можна легко і без зайвого клопоту розтринькати зайве. Ці люди люблять музику, грають у власних театрах, співають пісень власного написання. Але всі вони так чи інакше приречені бути маргіналіями посеред юрби, стоячи у самому її епіцентрі, хоч і досі непоміченими. Замість руки на поміч, вони щохвилини чекають мертвої реакції юрби.
Юрба ховає живих і воскрешає мертвих. У цьому, мабуть, криється її надлюдська сила. Вона підносить тебе на захмарні височини, даруючи нагоду відчути себе бодай маленьким, але «Наполеоном», який владно дивиться на оточуючий – його! – світ з острова Святої Єлени, а потім кидає без попередження на найгостріше каміння. Ось механізм її дії. Сьогодні тобі кричали «віват!», а завтра ти сам бажатимеш швидше випробувати на собі винахід Робесп’єра, ніж попасти їй у руки.
Найгостріше відчувають на собі хуртовинне дихання юрби світові самотності. Інколи просто спостерігаючи чиєсь вдале дуалістичне існування, а деколи й абсолютний сплав-моноліт. Але все то не про тебе. Ти, шукачу Істини, завжди самотній. Романтика світовідчуття створює окрему рожево-чорну палітру неба над тобою, і ти граєшся розмальовкою життя. Ця забава продовжується вічно. Вона така сама тривка, як от Вселенський сум, ніби ненависна малечі каша, так обачно розмазана плоскодонною тарілкою. Здається, що сосуд невичерпний, і ніколи не буде кінця цьому набридливому і гидкому примусу поглинання цієї нудної білої рідини.
Світ починався із першої жертовності: Єва віддала себе Адамові. Світ продовжує жити жертовно – світові самотності завжди приховують у своїх душах потаємне бажання бути потрібними, бодай на хвилину, для розрядки. Світ породжуватиме жертовність і надалі… Світові самотності шукають свого голосу серед юрби.

Витвори у своїй свідомості для мене казковий світ. Адже насправді об’єктивного світу не існує, він може бути лише створений нами, хоча неглибокими людьми й сприймається як даність, готове. Я ж не хочу тліти у байдужості дійсного світу, волочитися за ним, плестися, попадаючи раз у раз у такт бездарній музиці для загалу. Гратиму краще першу скрипку, принаймні у п’єсі своєї долі.

Ідеш, а небесна гармонія лоскоче твоє серце і у пелену любові загортає твою душу. Осінь…Ця вже без нього. Від неї солодкаво віє самотою, лірикою без дна. Вона прагматична до сліз. Але іноді, коли дощові хмари очистять своїми вологими перлами небо і ледь помітний промінчик сонця опуститься на чиєсь цнотливе молоде лице, вона раптом потайки пронесе кронами дерев вересневий усміх і зникне, кружляючи в танку небесних чародійок.
А ти йтимеш далі. Київська метушня щомиті бентежитиме тебе, змушуючи твоє тіло битися в нестерпних конвульсіях. Ти ненавидітимеш чорний дух міста і одночасно кохатимеш його до нестями; місто, де живе твоя екс-любов,
місто – привид твого колишнього життя, місто, чий погляд завжди нагадує тобі прірву його очей, місто, яке князеві хотілося завоювати попри все,
місто, яке тепер поїдало його ізсередини… Місто… А все-таки…Диво…
Глобальне потепління спричинило цвіт каштанів.
Природо, великий Майстре довершеності! Спричини у наших душах глобальне потепління.
2010