Вкотре за останні десять років свого буремного життя я знову повертаюся до цієї старої кав’ярні на Строкатій вулиці. Обстановка тут, як завжди, збідніла, і оптимістичним пафосом освічене лице старого господаря, тієї ж народності, що й Спаситель, вітає мене ще знадвору. Сходу вигукую: «Ізю, мені як завжди!», неквапливо сідаю за той самий столик, що облюбував його у давнішні часи, коли моя борода ще не була такою сивою, а в очах тільки вгадувалися відблиски майбутнього туману й невиправної старості, що схопить тебе зненацька якраз у ту хвилину, коли, здається, відкрилося твоє друге дихання марафонця, кроки стають повільнішими, робота серця нагадує гуркіт старезного іржавого мотора, і, замість звичного: «Горілки,майстре!», ти проситимеш знесолодженого компоту, аби запити старечі ліки. От тобі й на! Смішна все-таки штука – життя, але з перченим присмаком.
Нарешті всівся. Починаю,як завше, вдивлятися у незнайомі обличчя. Вони снують у моїй пам’яті, я вишукую їх звідти, щоб зрозуміти…ні, не хто вони, а хто я сам. Оті 150 гарячою шипучкою спустилися до мене у шлунок. Тепер навіть мислиться жвавіше.
Попереду мене сидить молода парочка. Дівча час від часу блідне й ховає обличчя руками. Так, сьогоднішній день її життя стане апогеєм міщанського щастя, я певен. Його руки простягнуті уздовж столу до неї і лише чекають єдиного кроку, єдиного поруху назустріч, щоб іти далі усе своє тягле життя «супругами», тобто в одній упряжці, або, у найкращому випадку, подружжям. Нове щасливе українське подружжя… Потім у них знайдуться діти, і їм виплатять премію за поповнення того ж самого українського генофонду внаслідок незмінного процесу фізіологічного злиття. Майбутнє їхнє позначене тисячами поневірянь і пошуків, але вони обирають життя тут і тепер. Я заздрю їм, по-доброму споглядаючи це ніжне сплетіння рук. Як оманливо – солодко інколи зиркнути на своє життя з точки відліку «start», забивши на «лежачих поліцейських» долі.
Два кроки назад стара жінка, обличчя якої нагадує сорокалітній дірчастий кухонний рушник, тре свої змерзлі кострубаті пальці – суцільні голі кістки – об велику кварту дешевого чаю без цукру. Це жалюгідне дрантя життя з’їжилося у кутку коло полиснілого столу. Її зляканий погляд загнаної у глухий кут миші промовисто видає, що цій жінці більше немає куди іти. Помер чоловік, якийсь молодий агент, ошукавши її, виставив геть із власного помешкання, діти, кажуть, непогано влаштовані за кордоном, але вона там, у їхньому новому житті, зовсім не потрібний тягар, якого ще треба годувати й доглядати за ним, проте котрий вже нічого не може дати натомість, окрім тендітної любові матері, недбало кинутої на бруківку. Але скільки зараз коштує справжня любов? Хто віддасть за неї свої мільйони, тільки за неї, за одну, коли за ворітьми вже чекають тисячі нових кохань, готові купитися, ще свіжі й пахучі…?!
« Хтось загубив дитя», - пролунало глухе шипіння серед відвідувачів. На лавці коло вікна сиділа дворічна дівчинка й час від часу схлипувала. «Тату, повернися, тату…»,- промовляли губки-маківки. Де батько? «Тільки був тут», - гукнули чоловіки з пивними черевами. «Він, мабуть, вибіг на вулицю, залишивши дитину у натовпі,ловіть його швидше!» Я вирішив вийти надвір і пошукати цю «зозулю», що підкидає у суспільні гнізда свої яйця. Йти довелося недалеко. Легкодухому не стачило мужності втікти далі, як на п’ять кроків від місця зогрішення. Він сидів у снігу, схопившись за голову обома руками й мугикаючи якусь дитячу пісню. Лю-лі, Люлясю, лю-лі, маленька… Я підійшов і сів поруч. Раптом безглуздий спів змінився шаленим вибухом реготу. «Навіщо ти пішла? Чому мене покинула? Хто тепер виховуватиме нашу Асечку, хто?..».
- Ви її дуже кохали?
- Два місяці тому померла моя дружина. Я більше не витримую. Дівчинка схожа на неї, як дві краплі води… Я втомився сам і,здається, поволі сходжу з глузду. Не знаю, що чинити далі… Якийсь глухий кут, з якого більше немає виходу.
Двері кав’ярні відчинилися, і надвір вибігла рудокоса мала у білому плетеному беретику.
- Татку, ходімо додому, ти обіцяв показати мені, яке велике гніздо лишила зозуля на нашому горищі!
- Так, авжеж, ходім, мій рудий янголе…
Їхні сліди залишилися на рипучому сивому піску, і я ще довго вдивлявся у них у пошуках місця, де вони обриваються, та не знайшов. Дві тіні йшли у життєву безвість. Життя кинуло їм виклик, і хто зна, ким буде переможець…?
Випаливши трійку цигарок, я вирішив повернутися до кав’ярні. Коло дверей незнайома жінка схопила мене за рукав. «Іди зі мною, опісля не жалкуватимеш», - її слова знітили своїм лоскотом мої вуха. «Пошукай кого іншого, я вже застарий для цього».
- Щось довго ви не поверталися, друже, знайшли «зазулю»? – звернувся до мене якийсь чоловік із натовпу.
- Все добре, все буде добре… - ледве повіривши своїм власним словам, тихо вичавив із себе я.
- Хто ця жінка, що перестріла мене на вулиці? Іще зовсім молода, а це її ремесло… - запитав у господаря.
- А, та це навіжена Марія! Дивно, сьогодні ж четвер, у неї завжди в цей день вихідний. Мабуть, збилась із графіку. Цигани вкрали її дитину на вокзалі, і та збожеволіла й пішла по руках. Молоде ж зовсім, інколи думається.
Що чекає її попереду? Кому потрібна? До кого прихилиться у сивий час? Дивина, а не життя. Якийсь черговий фатум, і усі дороги назад закриті. Тільки рух уперед, але куди йти? .. Куди...?
Мої тріщаті пальці перебирають ґудзики на жилеті із зів’ялою гвоздикою у петельці.
- Добраніч, панове! - захрипло протягую у повітря, встаючи й застібаючись.
- Так рано додому зібралися? Залишайтеся-бо ще трохи, зараз принесуть філіжанки кави з перцем – нова фішка господаря!
- Звісно ж, з перцем, як і саме життя, ковтками… - подумалося мені. Дякую за запрошення, Ізю, проте мушу йти… подумати, як житиму від сьогодні, що далі…?
Я вийшов назовні, і мої легені обпалило крижаним повітрям.
- Завжди ці писаки якісь схиблені, - чутно було пискливий голос господаря крізь шибки старої кав’ярні.