- Хто крайній?
- Тільки давайте не будемо шукати тут крайніх! Ну завис собі комп’ютер у касі, але ж треба залишатися людьми. Якщо ви запитували, хто останній, то це я. Будете за мною.
- Навіщо зразу ж так гостро реагувати. Я взагалі в житті жодного разу не стояла за кимось. Я вільна особистість, і просто намагаюся зайняти чергу.
- Усі тут намагаються, - це якийсь дідок, кручений роками в колесо, відкривши рота, засвітив до мене суцільною вервечкою золотавих зубів. Замислилась: цікаво, це наліт чи позолота мудрості? Мабуть, він єдиний тут, хто вже нікуди не спішить. Відбігав своє, тепер спокійно сидить на лаві коло каси й важко сопе.
- Довго нам іще стояти? – запитує дівчинка у чорному светрі з великими жовтими горохами.
- Програма зависла, - байдуже відповідає їй працівниця, закриває кабінет і йде геть.
Катування продовжується…
- Парубче, куди це ви намилились? – літня жінка у бардовому светрі з натовпу.
- А хіба у 21 теж черга? – ніби в тумані відповідає хлопець, неохоче помічаючи іще якихось там чоловік з двадцять попереду.
Чути вигуки з черги:
- Ні, це вже неможливо. Якщо комп’ютери зависли, то невже ми всі перестали жити? Колись їх зовсім не було й нічого, справлялися.
- Дійно, понапридумували усі ці номери, шифри, коди… Скоро вже на запитання: «А як Вас звати?» кожен відповідатиме 125-ий, 125-А, 125-Г і так до безкінечності. Все, що залишилося від людської справжності – знак, цифра.
- Ходімо додому, зайчику, бачу пуття з усього цього сьогодні не вийде. Доведеться завтра прокинутись раненько-раненько, щоб встигнути навевне.
- Мамо, я дуже хочу спати … і пити іще…
- Ходім, моє золото, ходім. Зараз заведу тебе у садочок і…
З натовпу наперед вискочила полум’яно-руда жінка.
- Ні, ви тільки подивіться на неї! Ви нікуди не підете, доки не поясните мені, хто тут крайній.
- Я вже сказала вам, що була за жінкою, а вона пішла.
- А хто тоді був перед нею????
- Вона мені не повідомила, - вицідила з себе жінка й, іронічно посміхнувшись, пішла вниз сходами з дитиною на руках.
- Божевільня…!!!!! Сьогодні справді якась божевільня! – усе ще чутно було незадоволене бурчання, хоч тепер вона просто, мабуть, від безсилля будь-яким чином вплинути на ситуацію, всілася на вільному клаптику лави й замовкла.
- Брррррррр………..Жі..жі….жі…жі... !!!!!!!!
Мої сусіди – батько й трирічний син – граються у машинки. Чекати ще довго, то чому б не повернутися на миттєвість у дитинство? Я й собі примощуюсь біля них. Хлопчик посміхається до мене, міцно бере за руку і швидко відпускає. А ще йому подобається мій червоний портфель з великою кількістю блискавок, які можна застібати й розстібати, що він, власне, й робить.
- Хто останній? – це дівчина у тигровій сукні прибула до правого крила реєстратури.
- О, у нашій дружній родині знову поповнення. Шановна, будете двадцять першою ! Після дівчини-горошка.
- Чорт! Макс, я не приїду, обійдешся без мене. Тут надовго вже загрузла… – чутно, як вона говорить комусь по мобільному. Довга коридорна лава розширюється дужче і рипить під вагою нещасливців.
Раптом у коридорі з’являється світло.
З дверей долинає: «Працюватимемо тільки за 15 хвилин. Потрібен час, щоб відновити систему».
«Атож, а хто відновить наші нерви? Все, йду звідси геть. Набридло» - руда жінка зі швидкістю руху елементарних заряджених частинок скочила з лави і вибігла на вулицю у стані, близькому до істеричного.
«Підемо й ми… Справа безнадійна. Світло буде хіба завтра» - молода пара звільняє лаву і йде.
«Не дочекалися-таки. Ну, всього доброго» - прощається зі мною батько малого сусіда.
Тиша. Лава спорожніла. На ній двоє. Я і «некрайній» молодий чоловік.
- То хто ж тут все-таки крайній? - запитує він, прорізаючи лезами слів німу тишу у коридорі.
- Саме життя, певно, що так… - у монолог з шекспірівського «Сну літньої ночі» на моїх руках увірвалися нотки реальності. Посміхаюся назустріч.

«Каса працює. Заходьте, будь ласка» - бажані двері нарешті відчинилися.