У купейному вагоні задушливо й відразлива вогкість неприємно лоскоче ніздрі. На маленькому столику біля вікна з широкою дерев’яною, давно лакованою рамою, стоять дві самотні філіжанки гранульованої кави, якою час від часу доводиться частувати себе подорожньому. Дозоване повітря скупчилося у атмосфері середовища, зависло, плаваючи у всепоглинаючій клоаці просторо-часу, завмерло на хвилину, і разом із ним тимчасово зупинилося й без того сповільнене життя мешканців потяга «Харків - Ужгород». Відбиваючи чечітку на викривлених рейсах неозорої країни У, він прямує до свого кінцевого пункту призначення.
На платформу вийшла товстобока провідниця і залізним голосом сполохала усіх очікувачів на станції.
Обличчя її виглядає дещо скривленим у світлі нічних прожекторів. «Ну, хто там іще, якого біса вас вночі так багато узялось!» - говорить вираз на ньому.
Я подаю квиток і швидко заходжу у вагон. Яке ж місце? Здається, друге… Нещастя, тепер ще довго доведеться бути по-сусідству з цією особою. Та нічого, зараз зайду у купе, застелю полицю й впаду мертвим сном. Втома від далекої дороги доїдає мене. Потрібно поспати, я так хочу заснути…
Ось і воно. Отже, подорожуватиму не сам. Я примічаю у кутку біля столу дівчину років двадцяти – двадцяти п’яти, не більше. На деякий час залишаюся непоміченим, настільки сильно тримає у напрузі її внутрішня задума. Обличчя повернене до вікна, рука сковзнула по склу, залишивши іще паруючий слід.
Я все ще стою біля входу, не наважуючись порушити спокій і тишу, які панують тут. Необережний крок уперед, на який я ледве спромігся, сполохав мене самого. Парасолька вислизнула з рук на вологе купейне покриття. Дівчина здригнулась і обернулася до мене.
- Сідайте, будь ласка, - промовляє вона, люб’язно подаючи мою парасольку. – Надворі дощ, так?
- Ледь накрапує, набридливий, мов із цідила, - швидко відповідаю я, влаштовуючись.
Одразу ж стелю постіль і лягаю. Німа тиша – найгірше відчуття у світі, легше заснути навіть під гуркіт барабанів. Я повертаюся туди й сюди у пошуках вдалої пози.
- Кудись подорожуєте у самоті чи з необхідності? – наважуюся запитати, встаючи.
- Хочу стати черницею в монастирі Св. Варвари недалеко від Ужгорода. Мріяла з дитинства про життя у цьому місці спокою. Досить, стачило з мене усього цього бруду. Час замолювати гріхи.
Я скептично посміхнувся, розмірковуючи над філософськими умовиводами цієї «дитини».
- Знаєте, у вашому віці саме час подумати про весілля, підготувати себе до нової ролі нареченої…
- Тепер якщо й бути нареченою, то лише Господа.
- Теж слушна думка, - погодився я, хоч моя змаліла (з точки зору наповнення релігійними пориваннями) душа забила на сполох. – Добре. В дитинстві колись дуже любив грати у «запитання-відповідь». Оскільки часу більш, ніж достатньо, то, може, спробуємо?
- Я слухаю.
- Але говоріть зразу, не замислюючись, відповідайте миттєво, згода? – мої долоні почали пітніти, мабуть, від хвилювання.
- Улюблений колір?
- Що? А, так, жовтий.
- Найкраща у світі страва?
- Тістечка «Безе».
- Найбільша мрія ?
- Зробити світ щасливішим.

- Це все нісенітниці. Я ж уже остаточно вирішила…
- Повірте, людина, котра вважає своїм улюбленим кольором жовтий, обожнює «Безе» і прагне щастя ніколи не стане черницею. Вона ніколи не слухатиме нудної одноманітності молитов і не шкрябатиме недопалки на стояках для свічок стертими пальцями.
- Маячня якась…
- Знаєте, відверто кажучи, до біса захотілося спати. Давайте поговоримо вранці. Певен, мені ще вдасться вас переконати. На добраніч.
Я знову відвертаюся від неї і намагаюся заснути. Ліхтарі, станції, знов ліхтарі, іще щось чорне. Сон забирає мене. Німа постать біля вікна продовжує сидіти нерухомо.

- Доброго ранку. Ну ви й заспали. За півгодини кінцева. Складайте постіль. Зараз принесу чай і с свіжі газети.
- Ага, зараз… тільки очі розплющу… Де вона?
- Хто? Завжди ці пасажири нажеруться, мов свині, й верзуть незрозуміло що.
- Дівчина..! Де дівчина?
- Якщо ви про супутницю, то , мабуть,зійшла ваша любася. Ба який…!
- Коли саме, благаю?
- Хлопче, у мене тут їх десятки й сотні за день. Хіба мушу усіх пам’ятати?!

Я не встиг… не встиг…

2 грудня 20…р. Газета «Закарпатські видовища». Анонс новин.
Читаю нижче: «Сьогодні вночі трапилося найжахливіше вбивство за останні роки. Молода дівчина віком 25 років була по-звірячому вбита волоцюгами у передмісті поблизу монастиря Св. Варвари. Слідство триває. Особа вбитої не встановлена. Біля місця злочину знайдений целофановий кульок із крихтами від тістечка «Безе». За фактом убивства відкрита кримінальна справа».
Це-таки вона. Що я наробив? Треба було не дати їй цього зробити, зірвати стоп-кран, зупинити потяг, затягти час… Я задовго спав, занадто довго… Ненавиджу себе, якби тільки знав…

- Вибачте, що не збудила вас раніше. Пішла купити нам чогось до чаю і затрималася. В таких потягах завжди замалий асортимент. Були тільки «Безе», будете?
Перший раз у своєму нікчемному житті я дивився на освічене жовтим сонцем щастя обличчя цієї дівчини і плакав.
- Я вас більше нікуди не відпущу саму, нікуди…